Лекція 1. Становище православних в два перших десятиліття після Берестейської унії. Сеймова боротьба. Полемічні твори після Берестя

Тема 8. Українська Православна Церква після Берестя. Відновлення її ієрархії

Перші два десятиліття після укладення Берестейської церковної унії в історії Київської православної митрополії можна охарактеризувати як період виживання. Після того, як польський уряд визнав рішення Берестейського уніатського собору, Православна Церква фактично опинилася поза законом. Її провідники – єпископи Гедеон (Балабан) та Михайло (Копистенський), як, власне, і саме існування Церкви, не визнавалися королівською владою. Головною опорою православ’я в цей період стає українська шляхта (при збереженні ролі зорганізованого в братства міщанства), а головним засобом протистояння унії – сеймова боротьба.

Першим після Берестя в Речі Посполитій був Варшавський сейм, призначений на лютий 1597 р. Вже на шляхетських сеймиках, що скликалися напередодні, православна шляхта рішуче протестувала проти рішень уніатського собору, а Віленське та Львівське братства направили на сейм своїх представників. На самому сеймі православні намагалися (почасти небезуспішно) заручитися підтримкою протестантських послів, але в цілому він закінчився не на їхню користь. На сеймі відбувся суд над представником Константинопольського патріархату, який був присутній на Берестейському православному соборі, – протосинкелом Никифором. Його звинувачували у шпигунстві на користь Туреччини, але практично це був суд над православними. Після сейму Никифора було ув’язнено в Магдебурзькій фортеці.

На тлі боротьби за релігійну свободу на політичні терени виступило зближення між православною та протестантською шляхтою. У Вільно відбувся шляхетський з’їзд. 18 травня 1599 р. був утворений політичний союз, який засвідчив “Акт конфедерації”. Тут зазначалося, що у світлі поширення утисків з боку латинян, обидві сторони складають союз для захисту своїх прав і виступу за свободу совісті на сеймах. Спільними зусиллями протестанти і православні зривають сейм 1601 р., коли католики відмовилися розглядати питання релігійної свободи.

Певного успіху православним вдалося досягти тільки на березневому сеймі 1603 р. Тоді, в обмін на підтримку православними послами запропонованого королем податку на ведення війни в Лівонії, король дозволив обирати Києво-Печерського архімандрита з числа православних. Грамота короля від 22 лютого 1605 р. Києво-Печерський монастир православному архімандриту Єлисею (Плетенецькому).

Дальшого поступу на шляху легалізації православної Церкви було досягнуто православними завдяки участі української шляхти в рокоші (заколоті) Н.Зебжидовського 1606-1607 рр., в ході якого православні виступили проти короля єдиним фронтом з протестантами. Незначними поступками королівській владі вдалося порушити союз православної волинської шляхти з протестантами. Вимоги православних ліквідувати унію та легалізувати православну ієрархію були відхилені королем, однак сейми 1607, а потім 1609 р. підтвердили право православних відправляти богослужіння і надавати маєтки православним церквам та монастирям.

Православна Церква опинилася на межі втрати власної ієрархії і, відповідно, припинення свого існування. У 1607 р. помер Львівський єпископ Гедеон (Балабан), а в 1609 р. – Перемиський єпископ Михайло (Копистенський). Ще за життя Балабана король номінував на його місце Ісайю Балабана – племінника Гедеона. Однак проти цієї кандидатури рішуче виступило Львівське братство. Воно висунуло на єпископство свого власного кандидата – Остафія Тисаровського, який дістав королівську номінацію, пообіцявши перейти на унію. Тисаровський був висвячений Сучавським митрополитом Анастасієм і залишився вірним православ’ю. Після смерті єпископа Михайла (Копистянського), Тисаровський залишився єдиним православним ієрархом.

Церковно-громадська діяльність в Українській Православній Церкві проходила в братських організаціях. Після Берестейської унії число православних братств не тільки не зменшується, а збільшується. Братства виникають в містах Києві (1615), в Луцьку (1619), різних містечках. Первісний вузько корпоративний характер братських організацій з переважно міщанським складом поступається місцем всестановому характеру братств з широкими завданнями. До складу братств вступають членами, на правах старших братчиків, українські православні шляхтичі, що збільшує матеріальні засоби братств, а ще важливіше – братства, маючи в своєму складі людей родовитих і багатих, набирають політичної ваги і значення.

Роль братств у боротьбі з унією і в обороні православ’я все збільшувалася, коли верхи українського суспільства не втримувалися у вірі прадідів, покидали Православну Церкву, покидаючи одночасно і свою націю. Православні шляхетські роди, бідніючи, часто не витримували і піддавалися єзуїтській пропаганді, підкріпленою надією на матеріальні блага. В єзуїтських школах окатоличувалася українська молодь. Князь Костянтин Острозький помер 24 лютого 1608 р., а син його Януш ще за життя батька перейшов у католицтво; онука ж його Анна Алоїза Ходкевича, що в Острозі, замість Острозької православної Академії діда, заснувала єзуїтську колегію, проявляла великий фанатизм в переслідуванні православ’я.

Мелетій Смотрицький у відомому “Треносі” перераховує роди, що зреклися православ’я: князі Слуцькі, Заславські, Вишневецькі, Збаразькі, Чарторийські, Сангушки, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Масальські, також Ходкевича, Тишкевичі, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Мишки, Гойські, Сімашки, Сапіги, Гулевичі, Калиновські, Потії. Перелік цей включає прізвища майже всіх найбільших власників на Волині та Київщині. Заслуговує на увагу, що вищі панські українські роди переходили просто у католицтво і рідко в унію; католицький прозелетізм робив великі спустошення в українськім народі посеред провідної його верстви, бо, зрікаючись своєї Православної Церкви, ця верства разом з тим ополячувалася, пропадала для своєї нації.

На початку XVII ст. постає українська церковно-полемічна література двох родів. По-перше, це твори що не мають науково-богословського характеру. Серед творів православно-народного характеру найвизначніше місце належить, безумовно, посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.

Поруч з полемічними творами православно-народного характеру з’являється вже в перші роки після Берестейського собору ряд полемічних протиунійних творів, які цілком заслужено визнаються за праці богословсько-наукового характеру. Серед полемічних науково-богословського характеру протиунійних творів цього часу найвидатнішими були – “Апокрисис” Христофора Філалата, “Тренос” Мелетія Смотрицького і “Палінодія” Захарія Копистенського.

Відповіддю на латино-уніатські твори з боку православних був “Апокрисис, албо отповідь на книжки о соборі Берестейським”, великий твір, що під псевдонімом Христофора Філілета вийшов спочатку польською мовою у Вільно (1597 р.), а потім на початку 1598 р. в Острозі тодішньою українською літературною мовою. Щодо авторства цього твору, то за найбільш поширеною версією ним був Мартин Бронський, світська людина, королівський секретар та шляхтич.

Головним змістом “Апокрисиса”, що складається з чотирьох частин, є апологія в ньому засад соборності в устрої Церкви. Далі йде мова про права мирян, на підставі загальної церковної правоздатності, брати участь в обговоренні питань віри. Звідси і ясний висновок “Апокрисиса”, що коли на Берестейському соборі уніатські владики порушили науку Православної Церкви та її традиції, то тим самим звільнили свою паству від послуху їм. Автор докладно доводить право мирян на участь у виборчій та судовій діяльності церковних соборів.

Третя частина “Апокрисиса” присвячена питанню про монархію або єдиновладдя римських пап. Автор доводить брак як теоретичних, так і історичних підстав для застосування в житті та устрої Церкви засади церковного абсолютизму. Єдиною догматичною підставою церковної монархії в світі могла б бути католицька теорія про примат апостола Петра в Церкві, встановлений ніби самим Господом. Але ж в Святому Письмі немає жодних підстав для примату в Церкві апостола Петра. Святе Письмо Нового Заповіту визнає тільки Єдиного Голову Церкви Христа Господа. Немає і історичних підстав, бо католицька теорія про історичне главенство пап над Вселенською Церквою відкидається незаперечними історичними даними, яких немало наводить автор.

Найбільшим полемістом часів релігійної полеміки за панування короля Сигізмунда ІІІ був Мелетій Смотрицький. У 1610 р. вийшов знаменитий полемічний твір “Тренос, албо плач Єдиної Вселенської Апостольської Східної Церкви з поясненням догматів віри” Феофіла Ортолога, під яким іменем укрився, з огляду на гострий тон твору, Мелетій Смотрицький. Глибокий ліричний характер цієї книги, відзначений вже у назві, був викликаний, при палкій і вразливій вдачі самого автора, такими сумними подіями, як втрата Православною Церквою свого найбільшого в Польщі патрона князя К.Острозького, а за тим і цілого дому Острозьких; втрата інших домів і родів української і білоруської православної шляхти, що перейшли в стан ворогів Української Православної Церкви, яку тепер, неначе покинуту дітьми вдову, ображають, переслідують.

Далі йдуть розділи полемічно-богословського характеру, в яких Смотрицький критикує католицьку науки про верховенство папи, про сходження Св. Духа і від Сина, про опрісноки і чистилище, про вживання чаші при Євхаристії; малює стан морального занепаду і в римській Церкві та в самій папській столиці; закликає відступників від православ’я покаятися та повернутися до матері-Церкви. Що “Тренос” справляв глибоке враження, видно з наказу Сигізмунда ІІІ про знищення цієї книжки, а також з відповідей латинських полемістів, між ними самого Скарги.

“Палинодія или книга оборони кафолическои святои апостольскои всходнеи церкви”, третій з визначніших полемічних творів науково-богословського і церковно-історичного характеру в першій чверті XVII ст. боротьби з унією. Не надрукований у той час він довго не був затребуваний, активно звертатися і використовувати його починають лише у другій половині ХІХ ст. Але в рукопису “Палінодія” була поширена і нею багато користалися пізніші православні письменники. Автором її був архімандрит Захарій (Копистенський).

“Палінодія” була відповіддю на твір Лева Крези, виданий у Вільно, “Оборона єдності церковної” (польською мовою). Автор показує, що папа ніколи не був владикою ані над Константинопольськими патріархами, ані над іншими Східними ієрархами; що до Берестейської унії 1596 р. українська Церква ніколи не була в унії чи підпорядкованою Риму. Доводиться, що сучасна Православна Церква на Сході не знаходиться в упадку в моральному та духовно-освітньому відношенні, як про це твердять латино-уніати, вказуючи на “схизму”, як на причину упадку. Автор “Палінодії” не раз посилається у своїх висновках на “Апокрисис”, зокрема в питаннях участі в справах віри та обрання на церковні посади, всіх частин Тіла Церкви – єпископів, духовенства та мирян.

Лекція 2. Відновлення православної ієрархії 1620 р. і боротьба за її легалізацію

Початок якісно нового етапу в розвитку українського православ’я став можливим завдяки появі в Україні нової політичної сили – запорізького козацтва. В останні два десятиліття XVI ст. воно заявило про себе як про важливу військову силу. Виступи запорізького козацтва на підтримку православ’я, його опір наступові унії вперше виразно фіксуються в 1610 р. у зв’язку з конфліктом між київським уніатським намісником ігуменом Видубицького уніатського монастиря Антонієм Грековичем і православними. Намісник довгий час не допускав православних священиків до служіння у Софійському Соборі, доки не визнають владу уніатського митрополита Іпатія (Потія). 29 травня 1610 р. козацький гетьман Григорій Тишкевич прислав до Київського віце-воєводи Холоневського грамоту, де погрожував розправою наміснику за безчинства.

Козацтво бере під свій захист православне духовенство. В січні 1614 р. козаки допомогли архімандриту Єлисею (Плетенецькому) відстояти маєтності Києво-Печерського монастиря. 23 лютого 1618 р. козаки учинили розправу над Антонієм Грековичем за утиски православного духовенства в Києві, втопивши його в ополонці на Дніпрі.

Зростаюча військова та економічна потуга українського козацтва, яке дедалі частіше вступало в конфронтацію з королівською владою, давало відсіч князівсько-магнатській сваволі в Україні. З усіх тодішніх провідників запорізького козацтва Петро Сагайдачний виділявся широким політичним та культурним кругозором. За деякими даними, він навчався в Острозі і був, як на той час, людиною добре освіченою. У 1615 р. вступив разом з усім Кошем Запорізьким до Київського Богоявленського братства, що мало важливе значення для поєднання православного і козацького рухів.

Вирішальним моментом в процесі реального зближення і політичного поєднання православної еліти та провідників козацтва стали події 1620-1621 рр., коли військова потуга козаків переросла в потугу політичну, що дало йому змогу взяти під свій захист відновлену православну ієрархію.

Відновлення ієрархії стало можливим завдяки візитові в Україну в 1620-1621 рр. Єрусалимського патріарха Феофана. Він відвідував Москву з метою збору пожертв на східні церкви і брав участь у хіротонії Московського патріарха Філарета (Романова). Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха полагоджувати всі негаразди, що існували в церквах, належних до Константинопольського патріархату, і, таким чином, міг висвячувати ієрархів у межах Київської митрополії. Цим візитом Єрусалимського патріарха скористалася запорізька старшина на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.

Хронологічно дати висвят різняться у різних авторів з-за відсутності джерел та таємничості цієї акції. Мелетій Смотрицький вказує серпень-вересень 1620 р., І.Власовський – вересень 1620 р., Густинський літопис, а за ним митрополит Макарій (Булгаков) – жовтень-грудень 1620 р., О.Крижанівський – осінь 1620 р. Проте це не дискутується по вищезгаданим причинам.

У 1618 р. по дорозі в Москву Єрусалимський патріарх Феофан мав можливість зав’язати ближчі стосунки з запорізькими козаками, коли, з причини війни Польщі з Москвою, був затриманий в Тулі і обіцяв допомогти біді православних на зворотному шляху з Москви додому. Коли патріарх Феофан виїхав з Москви на Україну, то козаки знали про час його приїзду і тому зустріли його в пограничному старому місті Путівлі, звідки він у супроводі козаків направився до Києва, де зупинився у будинку Богоявленського братства на Подолі. До Києва, на день храмового свята Києво-Печерського монастиря Успіня Божої Матері (15/28 серпня), завжди прибувало, за церковно-релігійною традицією, багато народу. Але 1620 р. звістка про присутність на святі в монастирі самого Єрусалимського патріарха, ще збільшила прощу до Києва.

“Протестація” Іова Борецького (внесена 15 травня 1621 р. в Київські гродські книги) оповідає про нараду, яка в церковно-релігійних справах відбулася в Києві перед 28 серпня 1620 р. На цій нараді православні переконалися в тому, що патріарх Феофан має грамоту за підписом Константинопольського патріарха Тимофія та кількох митрополитів, якою йому надано право нагляду і виправлення негараздів в церковному житті всіх областей в юрисдикції Константинопольського патріарха. Після цієї наради православні українці звернулися до патріарха Феофана з проханням висвятити їм митрополита та єпископів.

Грамота патріарха Феофана, видана в Києві і датована 1620 р. двічі називає архієреїв, які брали участь у хіротонії єпископів, і двічі ж самих висвячених єпископів. Хіротонії були проведені – патріархом Єрусалимським Феофаном, митрополитом Софійським Неофітом та єпископом Страгонським Авраамієм. Висвячені були: ігумен Михайлівського монастиря в Києві Іов (Борецький) на кафедру митрополита Київського і Галицького; ієромонах Мелетій (Смотрицький) на архієпископією Полоцьку і єпископії Вітебську і Мстиславську; ігумен Межигірського монастиря св. Спаса Ісайя (Копинський) на кафедру єпископії Перемиської та Самборської; архімандрит Трехтемирівського монастиря Єзекиїл-Йосиф (Курцевич) на кафедру єпископії Володимирської і Берестейської; ігумен Черчицького (під Луцьком) монастиря Ісаак (Борискович) на кафедру єпископії Луцької й Острозької; чесний і преподобний муж Паїсій (Іполитович) на кафедру єпископії Хомської і Більської.

Таким чином, було висвячено шість єпископів, причому належить додати, що на кафедру Володимирську й Берестейську було обрано архімандрита Віленського Св. Духового монастиря Леонтія (Карповича), але у половині вересня 1620 р. він помер, тому з’явилася і пройшла кандидатура архімандрита Єзекиїла-Йосифа (Курцевича).

Щодо питання, де і за яких обставин здійснені були хіротонії єпископів патріархом Феофаном - існує дві основні версії. Одні кажуть про урочисті хіротонії, при множестві народу, в Києво-Печерському монастирі; другі – про висвячення єпископів у церкві Київського Богоявленського братства на Подолі, при закритих вікнах і дверях.

В жовтні 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан відбув до Палестини. але по дорозі була одержана звістка (в Білій Церкві) про розгром в Молдавії польського війська (Цецорська катастрофа), що робило небезпечною дальшу подорож на південь. Тому козаки супроводили патріарха до козацького Трехтемирова, де він міг бути у безпеці. На Різдвяних святах 1620-21 р. патріарх Феофан був у Києві, а 7 січня 1621 р. знов прибув до Трехтемирова, звідки поїхав через Білу Церкву й Бушу до Молдавії.

Звістка про православні вищі хіротонії у Києві швидко поширилася скрізь в Польсько-Литовській державі. Слід було очікувати, як відреагують на цю подію польський король і уряд. На 3 листопада 1620 р. зібрався звичайний сейм, для якого, з огляду на навалу татар і Цецорську поразку, найпершою турботою була справа охорони південних кордонів держави. На сеймі 1620 р. голосно стала справа переслідування православ’я, борці за права якого мали відтепер духовну опору і в загальному піднесенні посеред православної людності, викликані подією відродження православної ієрархії.

Справу легалізації нововисвяченої ієрархії порушило на сеймі Віленське православне братство. Крім делегатів Віленського братства, яке, можна думати, було уповноважене ще з Києва довести до відома короля і уряду про відновлення православної ієрархії, прибули на сейм запорізький гетьман Петро Сагайдачний і новопоставлений єпископ Володимирський Йосиф (Курцевич). Сагайдачний обіцяв підтримку козаків у війні Польщі з турками тільки за умови задоволення прохання православних про затвердження новопоставленої ієрархії.

Одночасно Сигізмунд ІІІ пише листа (10 листопада 1620 р.) до патріарха Феофана, аби патріарх вплинув на козаків, щоб виступили проти ворогів християнської віри – турків. Патріарх, в наслідок цього королівського листа, звертається 7 січня 1621 р. з грамотою до запорізького війська, в якій закликає захищати батьківщину. Надалі сейм не розглядав справу православної ієрархії, посилаючись на незаконність висвяти без королівського затвердження.

Уніатський митрополит Йосиф Велямин Рутський, з роду московіт, поширював чутки, що патріарх Феофан є зрадником і турецьким шпигуном. Акція уніатського митрополита дала підстави для універсалів Сигізмунда ІІІ, в яких король, скориставшись вже з впливу патріарха Феофана серед козацтва, тепер наказував хапати архієреїв, висвячених Феофаном, як підозрілих людей і ув’язнювати їх. Така уніатська акція викликала “Протестацію” Київського і Галицького митрополита Іова (Борецького), внесену ним 15 травня 1621 р. до Київських гродських книг.

В той час українське козацтво, все ще не втрачаючи надії на легалізацію королем нової православної ієрархії, вкрило себе славою під час походу у 1621 р. султана Османа на Польщу, коли в бою під Хотином врятувало Польщу від розгрому й спустошення турками та сприяло заключенню перемир’я між Польщею і Туреччиною. В бою під Хотином був тяжко поранений сам Петро Конашевич Сагайдачний. Цей великий борець за свободу та права Української Православної Церкви так і помер 10 квітня 1622 р., від ран, отриманих у бою під Хотином, не дочекавшись визнання державною владою православної ієрархії.

Особливо енергійно і широко була поставлена справа легалізації українського православного єпископату на сеймі, скликаному королем на 24 січня 1623 р. Митрополит Іов (Борецький) у формі прохання до короля, представив на цей сейм, від імені всієї православної ієрархії книгу “Justificatia niewinnosci”, написану архієпископом Мелетієм (Смотрицьким). В ній доводяться історичні права та привілеї українського народу на свободу релігії та підкреслюється, що і сам Сигізмунд ІІІ давав присягу під час коронації, що буде шанувати всі права і вольності українського народу, між якими завжди було право мати свою ієрархію в юрисдикції Константинопольського патріархату.

Запорізькі козаки делегували на сейм 1623 р. своє посольство та в інструкцію з 14 пунктів вставили і вимоги церковно-релігійного характеру. Усвідомлюючи свої недавні великі заслуги перед державною, козаки сміливо ставлять домагання про усунення уніатських владик та про визнання відновленої православної ієрархії з поверненням Православній Церкві церков та монастирів, а також домагання про затвердження урядом Київського Богоявленського братства та школи при ньому. Щоправда, Сигізмунд ІІІ під особами грецької релігії розумів уніатів (грецького обряду), як до уніатів відносив і самі конституції 1607 і 1620 рр. Король не мав наміру задовольняти прохання й домагання православних.

Відтак, великі надії, що їх покладали на сейм 1623 р. православні, не справдилися. Врешті сеймом була прийнята трафаретна конституція: “Заспокоєння роз’єднаних в грецькій релігії людей, з огляду на невідкладні справи Речі Посполитої, відкладаємо до будучого сейму, а нині заховуємо спокій з обох сторін, як для духовних, так і для світських людей усякого звання і положення”.

На сеймах 1624, 1625, 1626 років (два сейми), 1627, 1628, 1629 років (два сейми) православні не припиняли складати свої петиції про заспокоєння грецької релігії, але з такими ж, як і попередні наслідками. Продовж 10 років по смерті гетьмана Сагайдачного, тобто до смерті у 1632 р. самого короля Сигізмунда ІІІ, король не виконав обіцянки, даної українському козацтву: справа легалізації православної ієрархії так і не була влагоджена, хоча православні порушували це питання на всіх 12-ти сеймах, які відбулися у 1623-1631 роках. В чому був послідовний і твердий Сигізмунд ІІІ до кінця, то це в опіці над унією, що йому доручив папа римський.

Рекомендована література

Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. В 5т. –СПб, 1851, -Т.4

Антонович В. Що принесла Україні унія. –Вінніпег, 1991

Болховітінов Євгеній, митр. Вибрані праці з історії Києва. –К., 1995.

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. –К., 1998, -Т.2

Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11т, 12 кн. –К., 1995, -Т.6-7

Жукович П.Н. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). –СПб., 1903-1910, -Вып. 1-5

Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х кн.. –К., 1994, - Кн.. 3

Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. –М., 1994, -Т.10-11, -Кн. 6

Назарко І. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590-1960). –Рим, 1962

Суша Я. Життя Мелетія Смотрицького –Йорктон, 1965

Титов Ф.И. Русская православная церковь в польско-литовском государстве в XVII-XVIII вв. –К., 1905

Дата добавления: 2015-05-22