Філософія як форма суспільної свідомості

Філософія як мудрість. Філософія як форма суспільної свідомості. Особливості філософського знання. Предмет філософії. Альтернативні способи осмислення проблем буття. Діалектика і метафізика. Філософія і світогляд. Філософія і наука. Філософія і релігія. Філософія і право. Функції філософії.

Анотація

Тема 1. Філософія, її сутність, особливості та функції

Філософія як мудрість. Філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VIІ- VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років. Вона складна за своїм змістом, предметом та функціями. Філософія є одночасно: формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою. Філософію ще з давніх давен визначали як любов до мудрості (слово “філософія” грецького походження – від phileo – люблю і sophia – мудрість). Що це означає? Що таке мудрість?

Щоб з’ясувати ці питання слід мати на увазі, принаймні, три важливих моменти:

1) Філософія має справу з найбільш загальними, фундаментальними проблемами існування світу, а саме: його єдності, природи, тенденцій розвитку тощо. Знання ж загального, фундаментального є виключно важливим для пізнання істини, оскільки у загальному більше суттєвого, ніж у частковому. Не випадково, патріарх світової філософії Аристотель, якого Гегель називав “вчителем людства” стверджував, що “той, хто знає загальне, знає більше того, хто знає часткове”.

Пізнати, з’ясувати загальне – непросто, бо воно неочевидне. Загальне це таке, що не сприймається на рівні відчуттів. Загальне є продуктом логічного мислення. Воно являє собою основну підвалину наукового знання. Аристотель підкреслював, що “знанням в найбільшій мірі володіє той, хто знає загальне. Мабуть, важче всього для людини пізнати саме це, найбільш загальне, бо воно дальше всього знаходиться від чуттєвих сприйнять”.

Оскільки філософія досліджує найбільш загальні проблеми існування світу, остільки вона саме тому здатна осягнути його в цілому, дати цілісне уявлення про світ, його розвиток, тенденції поступу. Це торкається також і світу самої людини, її виникнення, розвитку, місця в природі тощо.

Уявлення про предмет в цілому, його цілісне бачення є надбанням розуму людини, свідченням могутності її інтелекту, здатності з’ясовувати найбільш загальні закономірності розвитку всього сутнісного. “Філософія, - відзначав Гегель, - займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле (прослідковує загальні закономірності...)”. Подібну думку висловлював також відомий іспанський філософ Ортега-і-Гассет: “Філософія, - говорив він, - є універсальною і абсолютною наукою”, філософія – “ це пошук цілого, загального”, “це пізнання Універсуму”.

Складні явища чи процеси людина може охопити в мисленні в цілому, але за умови, коли здатна виділити найбільш загальне, суттєве, притаманне усім цим явищам чи процесам. В цьому контексті філософія, як “пошук цілого, загального”, співвідноситься з мудрістю.

2) Філософія небезпідставно ототожнюється зі знанням першоначал, першопричин буття. Ці знання, на думку Арістотеля, слід віднести до “мудрості”. Бо “мудрість є наука про визначальні причини і начала”. І далі: “наставники більш мудрі не завдяки умінню діяти, а тому що вони володіють узагальненими знаннями і знають причини”; “Жодне з чуттєвих сприйнять ми не вважаємо мудрістю, хоча вони і дають важливі знання про одиночне, бо вони не вказують “чому”... Мудрими вважаються не ті, хто має досвід, а ті, що “знають причину”; “Ми наставників у кожній справі шануємо більше, вважаючи, що вони більше знають, ніж ремісники, і мудріші їх, оскільки вони знають причини того, що створюється”. Аристотель пояснює, кого можна називати мудрим, і якої науки це стосується:

“По-перше, ми припускаємо, що мудрий, настільки це можливо, знає все, хоча він і не має знання про кожний предмет окремо. По-друге, ми вважаємо мудрим того, хто здатний пізнати важке і нелегко осягнене для людини (сприйняття почуттями властиве усім, а тому це легко і нічого мудрого в цьому немає). По-третє, ми вважаємо, що більш мудрішим у будь-якій науці є той, хто більш точний і більш здатний навчити виявленню причин”. Філософія досліджує те, що “найбільш гідне пізнання – першоначала і причини, бо через них і на їх основі пізнається все інше...”; “Отже, з усього викладеного випливає, що ім’я мудрості необхідно віднести до однієї і тієї ж науки: це повинна бути наука, котра досліджує перші начала і причини”. Такою наукою є філософія. “Філософія – найбільш цінна з наук, бо спрямована на пізнання першопричин, сутнісного і вічного”.

Отже, мудрість ототожнюється у філософії з пізнанням першопричин і першоначал, “сутнісного і вічного”.

3) Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, “сутнісного і вічного”, дає змогу розкривати закономірні зв’язки. Бо що таке закон? Закон – це відношення між сутностями, найбільш загальний, установлений зв’язок між речами, який повторюється при відповідних умовах і є об’єктивним, внутрішнім, необхідним, загальним і суттєвим. Оскільки філософія займається з’ясуванням цього, остільки вона і має відношення до мудрості. Мудрість, таким чином, є важливою ознакою філософії, котра осмислює дійсність на основі пізнання найбільш загальних зв’язків, причин, тенденцій розвитку та їх практичного (предметного) використання. Не випадково сучасний французький філософ Мішель Гуріна підкреслює, що мудрість – не що інше, як вміння використовувати знання на практиці – “мистецтво жити”.

Отже, філософія як мудрість з’ясовує найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу; першоначала і першопричини буття; вона спрямована на пізнання загальних, усталених, необхідних зв’язків між сутностями – закономірних зв’язків. Таким чином, мудрість, як філософський феномен, - це форма духовно-практичного осмислення дійсності, з’ясування причин, тенденцій розвитку всього сутнісного, передбачування наслідків цього розвитку на основі поєднання інтелекту та практичного досвіду.

У суспільстві мають місце багатоманітні відносини: матеріальні (економічні), політичні, правові, моральні, культурні тощо. Але не всі вони рівнозначні. Матеріальні (економічні) відносини складають основу життя людини і суспільства. Вони є визначальними, однак, щоб зрозуміти складні взаємовідносини людини і суспільства, людини з людиною цього ще не достатньо. Бо люди у своїй діяльності керуються не лише матеріальними (економічними) інтересами, але і духовними. Вони мають відповідні політичні, правові, філософські, моральні, естетичні і т.п. ідеї та погляди. Останні виділяються, стають загальними для певних соціальних груп і носять суспільний характер. Вони складають суспільну свідомість.

Суспільна свідомість – це сукупність ідей, теорій, концепцій, поглядів людей, котрі відображають їх суспільне існування або буття. Оскільки суспільне буття людини є складним і багатоманітним, остільки такою є і суспільна свідомість. Викристалізованими формами суспільної свідомості є політична, правова, філософська, моральна, релігійна і т.п. Всі ці форми представляють собою відображення різних сторін життєдіяльності людини і суспільства.

З теоретико-пізнавальної точки зору філософія, як різновид суспільної свідомості, є формою відображення дійсності у свідомості людини. Це відображення є складним, теоретичним. Скажімо, людина відображає світ, вона бачить, насамперед, те, що очевидне, що дається у її відчуттях. Це відображення дійсності на рівні “світовідчуття”, “світосприйняття”. Для філософії як форми суспільної свідомості специфічним, притаманним їй, є “світорозуміння”, “світоз’ясування”. Останнє здійснюється людиною лише в процесі її теоретичного мислення, шляхом абстрагування, проникнення у найбільш суттєве, загальне. Такий спосіб осягнення дійсності дає можливість з’ясувати те, що не сприймається на рівні відчуттів. Об’єктивні закони розвитку природи чи суспільства не можна, наприклад, сприйняти з допомогою зору, дотику чи смаку. Вони сприймаються лише на рівні мислення.

Мислення – це процес відображення світу в поняттях, судженнях, умовиводах шляхом узагальнення – виділення найбільш загальних, суттєвих ознак, зв’язків, властивостей, відношень речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Філософія, як форма суспільної свідомості, ґрунтується саме на такому узагальнюючому відображенні дійсності і це є досить важливим для розуміння її специфіки, відмінності від інших наук. Філософія, за висловом Гегеля “є сучасна епоха, котра осягнута в мисленні ”. Бо епоху, її сутність, тенденції розвитку можна осягнути не в процесі “світовідчуття”, а в результаті “світорозуміння” – теоретичного мислення. Це – єдиний спосіб охопити в цілому таке складне явище, як епоха.

Особливості філософського знання. Філософія це система певних знань про природу, суспільство, людину, процес її мислення, пізнання. Ці знання у порівнянні з природничими мають свої особливості. В чому вони полягають?

Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом.

Людське пізнання, життя людини не мислиме без абстракцій. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо необхідно встановити їх відмінність, то ми не беремо до уваги того, що для них є подібним, відхиляємося від нього, і навпаки, якщо нам необхідно встановити те, що для них є подібним, то ми подумки відхиляємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від тих чи інших ознак предмета і є ілюстрацією процесу абстрагування.

Філософські знання фіксуються у поняттях, у яких відображається те, що є загальним в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Філософські поняття є результатом дуже високого рівня абстрагування. В них не просто виділяється загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такому понятті, як матерія, відображається найбільш загальна властивість оточуючої нас дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю, незалежною від волі і свідомості людини. Як встановлюється така найзагальніша властивість поняття “матерія”? Шляхом абстрагування, відхилення в процесі пізнання від конкретних її властивостей і концентрації уваги на більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних). Ось приблизний шлях такого абстрагування: “ця троянда” (має конкретну визначеність: “ця”); троянда (тут ми вже абстрагуємось від визначення “ця”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж маємо у словосполученні “ця троянда”. Далі. Слово “квітка”. Воно охоплює всі квіти, що мають місце в дійсності, тобто ми подумки відхиляємось від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Далі. Слово “рослина” включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Але це ще не є найбільш загальним поняттям. Ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від конкретного). На цьому шляху більш загальним буде поняття “живе”. Останнє включає в себе не лише весь рослинній світ, але й тваринний. Поняття “живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття “матерія” фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому фіксується все те, що існує об’єктивно, тобто поняття “матерія” має найвищий рівень відхилення від конкретного, найвищий рівень абстрагування.

Кожна наука має свій понятійний апарат, котрий дає можливість матеріалізувати знання. Однак на відміну від понять філософії цей понятійний апарат може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як “продуктивні сили”, “вартість”, “прибуток”, “товар” і т.п. Вони відображають сутність економічних процесів. Однак не можуть бути застосованими для з’ясування проблем теорії пізнання, логіки, діалектики тощо, бо мають інший, відмінний від філософії рівень узагальнення. Так само закон вартості не може бути застосованим до з’ясування проблем біології, бо остання має свої, притаманні їй закони. Що ж торкається понять філософії, то вони використовуються в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки ці поняття абстрагуються від усіх сфер буття, тобто в них виділяються найбільш загальні ознаки, що притаманні усім речам і явищам об’єктивного світу. Тому поняття філософії мають найвищий рівень узагальнення.

2. Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення “світ – людина – діяльність”.

3. Філософське знання – це таке знання, котре дає можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити рух і розвиток – біжучість всього існуючого.

Життя – змінне, рухливе. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет знаходиться в даній системі у спокої, то по відношенні до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни, біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує. Інша річ, більш складна – відобразити цей рух, зміну у мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то філософія повинна мати такий понятійний апарат, який давав би адекватне уявлення про такий рух і розвиток.

Філософія, ще з часів Гегеля, має змогу завдяки своїм поняттям, дати точне уявлення про рух, зміну, розвиток, взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності. Тому філософські поняття самі є рухливими, біжучими; вони різко вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить в якість, а якість переходить в кількість; можливість стає дійсністю, остання ж є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, що зв’язане з ним; зміст визначається формою, але остання може бути змістом для іншого процесу і т.д. і т.п.

Таким чином, знання, що фіксуються в понятійному апараті філософії дають змогу адекватно відобразити рух, зміни, взаємопереходи речей через власну гнучкість, рухливість.

4. І, нарешті, останнє. Філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.

Предмет філософії. Враховуючи вищевикладене, можна визначити і сам основний предмет філософії.

Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами, як було вже показано вище, є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, - відношення “людина – світ”, його різні модифікації.

Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так звана “абсолютна ідея”, котра є ні чим іншим, як гіперболізованою об’єктивованою людською свідомістю, “абсолютним розумом”. “Абсолютна ідея, - наголошував філософ, - є розум, мислення, розумне мислення”; у філософії екзистенціалізму, у Ж.П. Сартра, абсолютизується, перебільшується “світ людини”, її суб’єктивність. “Немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності”, - підкреслював Ж. – П. Сартр; Едмунд Гуссерль, засновник так званої феноменологічної школи, в предмет філософії включав лише “чисту свідомість” – відокремлену від існування і свідомості конкретної людини; Л. Фейєрбах дотримувався іншої точки зору. Для нього “єдиним, універсальним і вищим предметом філософії” є “людина і природа як базис людини”; філософські концепції, наприклад, Д. Локка, П. Гольбаха та інших ґрунтуються на пріоритетності світу, природи, матерії, їх об’єктивності тощо.

Отже, при осмисленні основних проблем буття філософи так чи інакше розглядали їх через призму відношення “людина-світ”. Не випадково Йоган Фіхте, представник німецької класичної філософії, вважав, що розвиток філософії може відбуватися двома основними шляхами – від речі до ідеї (Фіхте називав такий підхід “догматизмом”) і від ідеї до речі (Фіхте називав такий підхід “ідеалізмом”).

Фактично ж німецький філософ визначив два основних протилежних напрямки у філософії – матеріалістичний (“від речі до ідеї”) і ідеалістичний (“від ідеї до речі”). Бо що таке матеріалізм?

Матеріалізм (від лат. Materialis – речовинний) – це філософський напрямок, який виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними. З точки зору матеріалізму, світ як природа є матеріальним, об’єктивним, незалежним від людини, її волі, свідомості. А сама свідомість, мислення, дух є властивістю високоорганізованої матерії, її ідеальним відображенням.

Ідеалізм (від грецьк. Idea – ідея, образ, поняття) – філософський напрямок, протилежний матеріалізму, який виходить з того, що свідомість, мислення, дух є первинними, а природа, буття, матерія – вторинними. Він поділяється на певні різновиди – об’єктивний ідеалізм та суб’єктивний ідеалізм залежно від того, яке духовне першоначало кладеться в його основу. Об’єктивний ідеалізм за основу дійсності приймає безособистісний дух, розум, свідомість (“абсолютний дух”, “абсолютний розум”, “чиста свідомість”). Суб’єктивний ідеалізм конструює світ на основі особливостей індивідуальної свідомості і ставить цей світ в залежність від неї, від “Я”.

В чому причини такого різнополюсного відображення дійсності? Які пізнавальні коріння такого відображення?

Альтернативні способи осмислення проблем буття. Теоретико-пізнавальними основами матеріалістичного відображення дійсності є матеріально-предметні діяльність людини, практика; розуміння “вторинності” людини по відношенню до “первинності” природи незалежності останньої по відношенню до людини, її свідомості.

Античні філософи, як правило, були стихійними матеріалістами. Вони бачили світ таким, яким він є, а саме: що світ передує людині, а не навпаки, що він є об’єктивним, незалежним від її свідомості, волі, бажань.

Про перших філософів Арістотель говорив, що вони прагнули з’ясувати “те, з чого сутнє складається, з чого воно як першого виникає і в що, як в останнє воно повертається; те, що як субстанція (першопочаток – В. Б.), залишається завжди одним і тим же і змінюється лише в своїх визначеннях... Тому вони вважають, що жодна річ не виникає і не знищується, оскільки завжди зберігається одна і таж природа”.

Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим.

Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:

1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людини на рівні відчуттів. Загальне ж – на рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і конкретним?

Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по різному.

Практична діяльність людини переконувала її в тому, що не нею створений світ, природа, а вона є породженням цього світу, природи. Саме тому античні філософи на перший план, як правило, ставили природу, її самодостатність, незалежність від людини. Це і стало пізнавальною основою об’єктивного, матеріалістичного відображення дійсності.

Щодо основ ідеалістичного відображення дійсності, то слід відзначити, насамперед, значні труднощі, які зустрічає людина на шляху процесу пізнання, можливість створювати нею такі пізнавальні образи і об’єкти, котрих немає у дійсності. Наприклад, ми маємо уявлення про речі, які ніколи ніхто не бачив (міфологічні образи). Але вони є у свідомості.

В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять (універсалій).

Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) – Росцелін, Дунс Скот, У. Оккам вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише не існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.

Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський) виходили з того, що загальні поняття існують реально (звідси і назва), незалежно від речей, передують їм, і є їх реально існуючими духовними сутностями.

Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.

Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).

Раціоналісти (Р. Декарт, Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не може бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело – сам розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання на основі практики.

2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний момент у пізнанні має, безумовно, важливе значення.

3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.

Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення дійсності.

Ідеалістичний спосіб відображення проблем буття якраз і ґрунтується на перебільшенні, абсолютизації суб’єктивних моментів в процесі пізнання, ігноруванні або відкиданні його об’єктивних моментів.

Це і є однією з підвалин альтернативного ідеалістичного відображення дійсності.

З’ясовуючи основи альтернативного відображення дійсності, необхідно вказати ще на одну таку обставину – це перебільшення в процесі пізнання ролі самих понять. Питання стоїть так: що є першим у пізнанні – створене в процесі пізнання поняття, чи те, що відображається цим поняттям.

З точки зору здорового глузду, висхідним у пізнанні виступає не поняття про речі, а самі ці речі, їх загальні ознаки, які і відображаються цим поняттям. Бо що таке “поняття”? Поняття – це форма мислення, в котрій відображаються загальні ознаки, властивості, відношення передмов. В процесі абстрактної діяльності людина виділяє найбільш загальні моменти речей і фіксує їх у понятті про дані речі.

Здавалось, що якщо відсутній сам предмет, то не може бути і поняття про нього, не може бути уявлення про те, які загальні властивості йому притаманні. Однак ця очевидна істина сприймається філософами по різному.

Платон, наприклад, вважав, що поняття про речі передують речам. Поняття є їх сутностями, самі ж речі таких сутностей не мають. Речі – плинні, змінні, перехідні. Поняття ж про речі – вічні, найважливіші.

Гегель теж поділяв подібну точку зору. Він писав: “Помилково думати, що спочатку предмети утворюють зміст наших уявлень, а вже потім привноситься наша суб’єктивна діяльність, котра через посередництво... операції абстрагування... утворює їх поняття. Поняття, навпаки, є істинно першим... і речі мають сутність завдяки... поняттю”

Ніхто не заперечує важливу роль понять в науці. Вони є надійними засобами пізнання істини. Але великою помилкою є перебільшення їх значення в процесі пізнання, відокремленості їх від тих об’єктів, котрі вони відображають. Таке перебільшення, абсолютизація понять в процесі пізнання і є складовою альтернативного ідеалістичного відображення дійсності у свідомості людини.

При розгляді альтернативних способів (осмислення) проблем буття слід мати на увазі і альтернативність у визначенні самої суті процесу пізнання, а саме: чи здатна людина взагалі пізнати оточуючий світ, чи їй це не під силу?

Філософи і цю проблему вирішували з альтернативних точок зору. Наприклад І. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню – це те, що видиме, що “з’являється”, що є явищем. Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (на шлях агностицизму. Від грецьк. – gnosis – знання, а – заперечення його). Інший відомий філософ Г. Гегель, навпаки, глибоко вірив у здатність людини пізнати оточуючий світ. Він підкреслював, що: “У прихованій і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти відважності пізнання; вона (сутність – В. Б.) повинна розкритися перед нею (людиною – В. Б.), показати їй своє багатство і свої глибини і дати їй насолодитися ними”.

Діалектика і метафізика. Альтернативність осмислення проблем буття має місце і в підходах до з’ясування проблем розвитку, розкриття його сутності, методів пізнання тощо. Мова йде про діалектику і метафізику як певних альтернативних філософських концепцій. Почнемо з визначення самих понять “діалектика” і “метафізика”.

Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. “Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці. Що таке метафізика?

Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Даний термін був вперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у філософію Гегель.

В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні метафізики і діалектики виявляється в розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштовх” як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з’ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.

5. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини повинна ввійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.

6. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом “або-або”, “або те, або інше”, синтез протилежних визначень виключається.

7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні і самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика – як процес. Останнє дозволяє охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв’язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. І, нарешті, останні. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним.

Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика – це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика – це історично неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі мають певні здобутки в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції – метафізика і діалектика. Вони є протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв’язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості розвитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мислення, а також в побудові наукової картини світу.

Такі альтернативні підходи до процесу пізнання, до зміни розвитку всього сутнісного, безумовно, накладають відбиток і на світогляд людини, її світоуявлення і світорозуміння.

Філософія і світогляд. Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд – це форма суспільної відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд – це система принципів діяльності людини”; “ світогляд – це погляд людини на світ як ціле”; світогляд – це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття “світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає?

Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).

Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?

1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.

2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”, “світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.

3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).

4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою. Світогляд може ґрунтуватися на не наукових засадах.

5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

Філософія і наука. Філософія, як було показано вище, є не лише формою суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Тепер слід відповісти на запитання, а чи є філософія наукою?

Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-Гассет), інші це категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік, Л. Вітгенштейн та інші).

Філософська концепція логічних позитивістів – це “послідовний емпіризм”. З точки зору цього напрямку, все доступне нам знання про зовнішній світ отримується лише завдяки емпіричним наукам. Філософія ж представляє теоретичну галузь знання, тому вона не може бути наукою. “Філософія, - писав Р. Карнап, - віднині не визнається як особлива галузь пізнання, котра стоїть поряд з емпіричною наукою”.

Дата добавления: 2015-05-22