Етнокультурні зв’язки скіфів та сарматів із слов’янами

Кочові племена на території України. Кіммерійці, скіфи, сармати.

У X—IX ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я мешкали кіммерійці — один з найдавніших народів, назву якого донесли до нас писемні джерела. Вперше згадуються в „Одіссеї” Гомера (VIIIст. до н. е - «Там народ і місто людей кіммерійських обкутані імлою та хмарами...») та в „Історії” Геродота (V ст. до н. е.), а під ім'ям «гімірра» - в «Книзі буття» (одній з найдавніших частин Біблії) та ассірійських текстах VIII-VII ст. до н. е. Давньогрецький поет Гомер (ХП-VП ст. до н. е.) у поемі «Одіссея» писав, що їхня країна знаходиться біля входу до потойбічного світу: «Закотилося сонце й покрилися тьмою усі шляхи,, а судно наше досягло кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських». Реальність цього народу підтверджують і ассирійські клинописні джерела. В 722-715 рр. до н. е. вони зафіксували перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.Етнічну приналежність кіммерійців остаточно не з'ясовано, однак переважна більшість дослідників дійшла висновку про іранську основу кіммерійського етносу.

Країну кіммерійців — Кіммерія поміщають на північному заході Малої Азії. Історичні пам'ятки цих племен знайдено на просторах від Волги до Дунаю, на території Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кіммерійський, гора Кіммерік, Кіммерійський вал.) Кіммерійці були одним із перших народів, які мали царів і власну столицю. Суттєві зрушення відбувалися в соціальній структурі - дедалі активніше відок­ремлювалася військова аристократія, кіммерійське суспільство стояло на порозі класоутворення. Панівне становище серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. На чолі дружин-об'єднань стояли вожді.

Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нарахову­ють близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Провідною галуззю кіммерійського господарства було кочове скотарство, насампе­ред — конярство. Воно забезпечувало верховими кіньми воїнів і чабанів, давало значну частину продуктів харчування.

Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили в своєму розвитку навколишні племена. До того ж кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна, що дало змогу кардинально по­ліпшити озброєння і спорядження кінних дружин. Їхні майстри навчилися кувати залізо і виготовляти високоякісну сталь. Прикладом їхньої майстерності є меч довжиною 1 м 8 см з бронзовим руків'ям, знайдений у Суботівському городищі на Чигиринщині. З'явилися залізні наконечники для стріл. Озброєні залізними мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на своїх супротивників. Політична історія кіммерійців мало відома. Знаємо лише, що вони успішно воювали з Урарту, Ассирією (722- 715 рр. до н. є.) і не встояли перед скіфами. Через Кавказ кіммерійці з боями почали відходити в Передню Азію. У 676-674 рр. до н. е. вони розгромили (в союзі з Урарту) Фрігію, потім на чолі з царем Лігдамісом завоювали Лідію. Остаточно кіммерійці зникли з політичної арени після поразки від військ лідійського царя Аліата (615-565 рр. до н.е.). Мистец­тво кіммерійців мало прикладний характер: виготовляли знаряддя праці із бронзи й заліза, прикраси — із бронзи й золота, використовували глиняний і металевий посуд. Типовим було й створення кам'яних статуй, на яких висікали зображення різноманітної військової амуніції.

Це був войовничий народ, який здійснив походи до країн Передньої та Малої Азії, вів боротьбу з Урарту, Фрігією, Лі­дією, Ассирією. Ці походи відкривали перед кіммерійцями можливості для здобуття продуктів землеробства й ремесла.

Військово-політичні об'єднання кіммерійців проіснували до VII ст. до н. е. і розпалися під тиском іраномовних племен скіфів, які частково й асимілювали останніх.

Протягом IX - І ст. до н. е. в Криму жили таври (від грецького слова «таброс» - тур, бик). Перші дані про них повідомляє той же Гомер. Таври були працелюбні і мужні люди, займалися в горах скотарством, у долинах - землеробством, у прибережних районах - рибальством. Мали високорозвинуті гончарство, ткацтво, виготовляли речі з каменю, дерева та інших матеріалів.

Геродот у своїй «Історії» писав, що таври на гірських плато займалися скотарством, у долинах річок - землеробст­вом, на узбережжі — рибальством. Крім того, полювали, знали ткацтво, гончарство, бронзове литво... Свої поселення таври оточували могутніми фортифікацій­ними спорудами. Спільно з сусідами-скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса і Боспорської дер­жави, які прагнули захопити землі Таврики.

У другій половині І тис. до н.е. в таврів почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Держава таврів —Таврика (на півдні Криму) існувала майже одночасно з Кіммерією. Вона також була рабовласницькою. Владою у Тавриці володіла родова аристо­кратія, яка об'єднала таврійські племена на боротьбу проти Херсонеса й відіграла важливу роль у відсічі агресії римських легіонів. Таври мали непрості відносини зі своїми могутніми сусідами скіфами та сарматами. Однак їхні гірські племена зберегли свою незалежність до перших століть нашої ери.

Доля Таврики була трагічною: спочатку вона була завойована понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором (II ст. до н. е.), а потім - римлянами (І ст. до н. е.). З часом таврів винищили або асимілювали та­тари. Самобутня культура таврів була втрачена. За ім'ям таврів сучасники називають нинішній Кримський півострів Таврідою, Таврікою, Таврією.

З VII ст. по III ст. до н. е. жах на племена Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглися в Північне Причорномор'я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найґрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив Геродот. У V ст. до н. е. він особисто відвідав Скіфію і описав її населення як своєрідний «караючий меч» для тодішнього світу. Водночас віддавав їм належне як мудрому, працьовитому, лицарському народу, що прийшов у Північне Причорномор'я з неозорих просторів Азії. Скіфи були нащадками давніх цивілізацій, індоєвро-пейськими племенами. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царських скіфів, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфів-орачів, котрі мешкали між Дніпром і Дністром; скіфів-землеробів, що жили в лісостеповій зоні, та скіфів-кочовиків, які оселилися в степах Причорномор'я.

Скіфська держава — перше політичне об'єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці. Продовженням її було Скіфське царство ІІІ ст. до н. е. із столицею у Неаполі-Скіфському в Криму (центром Скіфії у V-III ст. до н. е. було Кам'янське городище поблизу м. Ніко-поля). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира; для жерців — чаша, для общинників - плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користу­валися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і твор­цями всього сущого на Землі.

Геродот описав обряд поховання скіфського царя: перш ніж поховати свого царя на священній території - Геррах (При­дніпров'я, на рівні Дніпровських порогів), - скіфи возили йо­го забальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам'яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми та ін. Біля царя клали золоті речі, коштовні прикраси. Над гроб­ницями насипали величезні кургани — чим знатніший був цар, тим вищий курган. Це свідчить про майнове розшарування у скіфів.

Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя - коней, м'ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скі­фії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.

Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).

До наших днів дійшло чимало зразків образотворчого мистецтва скіфів, у якому переважає так званий “звіриний стиль”. Улюблені образи тут – кінь, олень, баран, гірський козел, фантастичний грифон.

Воднораз широко побутують релігійні вірування, назагал політеїстичні, з культом головної богині домашнього вогнища Табіті.

У III ст. до н. е. Скіфія занепала, а згодом — розпалася. До цього призвів ряд чинників: погіршення кліматичних умов, ви­сихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III-І ст. до н. е. значну частину Скіфії завоювали сармати. Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з'явилися саме у скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. Широко відомі пам'ятники скіфської доби: кургани Чортомлик, Товста Могила, Куль-Оба. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо.

У своєму розквіті скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації.

Протягом наступних 600 років (II ст. до н. е. - III ст. н. е.) в Північному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з Волги. Їхня мова, як і скіфська, належала до іранських мов, близькими були побут і звичаї. Тому вони фактично уживались в одній державі Сарматії. Важливим політичним центром було м. Танаїс у гирлі Дону.

Як і всі кочові володарі українських степів, сармати були не однорідним племенем, а слабо пов'язаним союзом споріднених і часто ворогуючих племен, таких як язиги, аорси, роксолани та алани, кожне з яких прагнуло панувати на українських землях. Вони займалися скотарством, полюванням, вели кочовий спо­сіб життя.

Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич. З переселенням сарматів у Північне Причорномор'я розши­рилися їхні зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією. На початку нашої ери вони повністю опанували територію між Доном і Дніпром. Апогей суспільного розвитку сарматів припадає на І ст. н. е.

У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним багатством і головним засобом виробництва. Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, у яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Проте родоплемінний лад сарматів тримався до­сить стійко. Способом господарювання вони практично не відрізнялися від попередників, проте вже перебували на перехідному етапі від докласових відносин.

Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв'язки з ба­гатьма народами (Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли по­ширенню серед них різних культурних впливів. Їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

Дата добавления: 2015-05-22