Розселення східних слов’ян. Заснування Києва

Походження слов’янських народів. Анти.

Проблема походження слов'ян є предметом жвавих ди­скусій, що точаться навколо питань території, де відбувався процес формування слов'янського народу і слов'янської мови, часу, коли слов'янство вперше виступило на історичній арені як етнічна спільність. Є кілька концепцій, з яких найпо­ширеніша така: витоки нашої слов'янської історії сягають що­найменше II тис. до н. е. У цей час з масиву племен, що ста­новили індоєвропейську мовно-культурну єдність, почала виділятися, поряд з іншими групами (германською, кельто-іллірійською, індоіранською та ін.), й слов'янська група племен з притаманними їй мовними, етнографічними і культурними особливостями.

Протягом довгого шляху становлення слов'яни пройшли кілька етапів, з яких переломним був період III ст. до н. е.- II ст. н. е., коли в правобережному лісостеповому Подніпров'ї на базі культур скіфського часу виникла зарубинецька культура, спільна для всього слов'янства рубежу нашої ери. У цей час слов'янство було осілим землеробським населенням з розви­неними ремеслами, ювелірною справою і торгівлею. Основні складові частини культури зарубинецьких племен були тим ґрунтом, на якому відбувався подальший історичний прогрес східнослов'янські племен.

Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової Правобережної України не було зміни етнічного складу населення правобережної його більшості щонайменше з XIII-XII ст. до н. е. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населення - венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'явилися анти і склавіни - дві групи слов'янського населення, які на той час виділилися з венедів.

Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають ха­рактерною для ранньої доби слов'янської спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних і східних. (венедів, склавінів та антів), що відбулося в IV- VI ст. За зміс­том термін «венеди» пов'язують із слов'янським „в’ялий” - найбільший.

З IV ст. народи, які жили на землях між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря, були відомі як анти. Назва антів донині не з'ясована: можливо, це одне плем’я, що утворило об'єднан­ня і дало назву цілому народові. Суспільно-політичний лад ан­тів - так само, як і всіх слов'ян, - греки називали демок­ратією. „Ці племена, слов'яни і анти, - писав у VI ст. візантійський історик П. Кесарійський, - не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії: тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно”.

Однак тут не йдеться про демократію грецького типу. УIV—VI ст. первісний лад у слов'ян інтенсивно розпадався; з удосконаленням знарядь, зростанням продуктивності праці з'явилася можливість обробляти землю силами окремих сімей. Збагаченню їх сприяли також війни, розвиток торгівлі. Уже в цей час у антів утверджується майнова нерівність.

ІV століття – східні слов’яни, що жили на теренах України, об’єднавшись, створили Державу антів «над луком Чорного моря від річки Дністра до річки Дніпра». Мали демократичний устрій. Найважливіші питання вирішували віче (народні збори). На час воєн анти обирали собі царів (Бож, Ардагост, Мезамир).

VІІ ст. – держава антів, проіснувавши три століття (кінець IV —початок VII ст. - у 602 р. вона впала під натиском аварів), розпалася на великі і малі союзи племен, які переросли у племінні княжіння (додержавні об’єднання). Після цього антів у писемних джерелах вже не згадують. Племінне княжіння полян з центром у Києві (заснований в 482 р. братами Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю) переростає у 60-і роки ІХ століття у східнослов’янське об’єднання Аскольда.

Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропейській рівнині є „Повість временних літ”. Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

У VIII-IX ст. виникають широкі політичні об'єднання східних слов'ян, в яких кілька племен утворювали так звані „надсоюзи”. Арабський географ Джейхані згадує про існуванні в цей період трьох великих центрів, які очолювали окремі царі: Куявії, Славії і Артанії. Куявія або Куява — це Київська земля з Києвом. Славія - земля Новгородська, де жили ільменські слов'яни. Спірне питання з визначенням Артанії: одні бачили в ній то Рязань, то Тмутаракань, то Чернігів, то Білоозеро, то Ростов Ярославський, хоч вірогіднішою є думка, за якою Артанія - це Ростово-Суздальська земля разом з землею, що тяжіла до Білоозера.

У VII-VIII ст. у середньому Подніпров'ї найбільшим таким «надсоюзом» було об'єднання полян. Центром його був Київ. Внаслідок їх інтенсивного розвитку виникла перша держава східних слов'ян, відома під назвою Русь (VIII ст.), а пізніше — Руська земля (IX ст.), яка надалі (з кінця IX ст.) стає центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов'ян — Київської Русі. Українці становлять етнічну гілку східного слов'янства і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпростіших до високо культурних форм людської спільноти. Предками українців, як і білорусів та росіян, були праслов'яни. походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з'ясовано.

На основі письмових археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних та інших джерел вже протягом багатьох сторіч дослідники намагаються відшукати прабатьківщину слов'ян. Результатами цих пошуків стала поява дунайської, скіфо-сарматської. вісло-дніпровської. вісло-одерської. дніпро-одерської та ін. теорій. І хоча питання про прабатьківщину слов'ян залишається відкритим, все ж напрацьований у пошуках формули слов'янського етногенезу матеріал дає змогу з певною вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов'ян та напрямки його розселення, а й відтворити портрет середньовічного слов'янства.

В сторичній науці однією із центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає можливість з'ясувати територію зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян - ключ для розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив літописець Нестор. У своїй «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. От тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми - от того, де сіли, на котрому місці». Фактично цією фразою і було започатковано дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом XIII - ХV ст. була домінуючою у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшому стали відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. По-годін, В. Ключевський.

У добу середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу - скіфо-сарматська. або азійська теорія, викладена на сторінках Баварської хроніки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, врешті-решт осіли у південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, звідки з часом вони розселились на північ і захід.

До кінця ХVШ ст. усі варіанти вирішення проблеми етногенезу слов'ян, як правило, ґрунтувались на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка у творах античних і ранньосередньовічних авторів. У результаті пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, іллірійці. Однак усі ці гіпотези не були науково обґрунтовані.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочався на початку XIX ст. Вчені починають помітно розширювати базу своїх досліджень, використовують письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян. У просторових координатах вони знаходилися десь між ба.лтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902 р.) започаткувала вісло-дніпровську теорію походження слов'ян. Відповідно до неї ще у II тис. до н. е. існувала балтослов'янська спільність. Саме в результаті її розпаду в ході розселення і з'явилися слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель - Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії у різний час були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Че-кановським, Т. Лер-Сплавинським у 30-40-х рр. XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена в період пізньої бронзи та раннього заліза, що локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою і Одером.

У 50-60-х рр. виникає дніпро-одерська теорія (В. Ген-зель, П.Третьяков, М. Артамонов, Б. Рибаков), яка органічно увібрала в себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Логіка цієї теорії така: на рубежі ІІІ-ІІ тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалась на ряд етнокультурних і мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і привів до появи протослов'ян як самостійної етнічної спільності. Це якісний стрибок прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На думку київських вчених, формування слов'янського етносу - це досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. На початковому етапі до рубежу III —II ст. до н. е він розгортається головним чином у межиріччі між Віслою і Одером, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури ІІ—І ст. до н. е. починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Одером.

Вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси ІІ-VІІ ст. У ході великого переселення народів було інтегровано чимало етнічних утворень, які в подальшому лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони прямі етнокультурні спадкоємці склавінів і, частково, антів.

Українці ведуть свій родовід від слов'янського кореня Перші згадки про ранньослов'янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, де слов'яни фігурують піл назвою венеди (венети). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Госевдо-Кесарій, Іоан Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана „Про походження та діяння гетів”, або „Гетика” (551 р.) і Прокопія Кесарійського „Історія війн” (550-554 рр.). Саме „Гетика” і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VI столітті існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і слов’ян або склавіни (Подунав’я). Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на мовну та етнічну єдність цих слов'янських груп.

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену десь на початку І тис. н.е. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (ІІ-VІІ ст.). Одним з початкових імпульсів цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я.. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, що зосередилися між Дністром і Дунаєм, - вестготи. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їх союзників, смерті у 451 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається.

Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної загрози, не закривають шляху для міграції, слов'яни в У ст. могутнім потоком рушили у візантійські землі. Починаючи з 527 р., походи на Константинополь антів і склавінів разом з іншими варварськими народами стають регулярними. Нестримне нашестя привело до того, що вже в 557 р. слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VП ст. вони захопили Далмацію та Істрію. Наприкінці VП ст. ними був захоплений майже весь Балканський півострів, також вони проникли до Малої Азії.

Більшість сучасних вчених, які займаються проблемою етногенезу слов'ян, вважають, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.

Дата добавления: 2015-05-22