Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії 2 страница

Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких понять як метод і методологія. Метод (від гр. methodos – шлях дослідження, пізнання) – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. methodos – шлях дослідження та гр. logos – вчення) – тобто вчення про метод: 1) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності; 2) сукупність прийомів дослідження, які застосовуються в певній галузі знань.

Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про принципи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII – XVIII ст. в зв‘язку з бурхливим розвитком науки. Ф. Бекон обґрунтовує метод індукції, Р. Декарт, Б. Спіноза та Г.В. Лейбніц – метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифікація методів і прийомів пізнання враховує як своєрідність, так і зв‘язок різних методів: конкретних наук, загальнонаукових, емпіричного пізнання, загальнофілософських.

Як загальнофілософські методи діалектика та метафізика були започатковані ще в античності, інші методи запропоновані пізніше. Діалектика – це філософський метод, за яким Всесвіт і різні його сфери розвиваються шляхом якісних змін, боротьби протилежних сил на основі універсального зв‘язку всіх явищ, а метафізика – це метод, протилежний діалектиці. Щодо загальнонаукових методів, то до них належать аналіз та синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін., а також прийоми дослідження: гіпотеза, ідеалізація, формалізація тощо. Звичайно, загальнофілософська методологія пов‘язана не тільки з філософським осмисленням специфіки і зв‘язку вказаних вище методів, а й з обґрунтуванням на цій основі різних типів філософської методології.

У сучасних умовах все більшого значення набуває аксіологічна функція. Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні аспекти, сторони явищ дійсності, пов‘язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Розрізняються предметні і суб‘єктні цінності. Об‘єктами ціннісного відношення є і природа, і окрема людина, і суспільство, і духовна сфера людини та суспільства. Оцінка одного і того ж явища може збігатися, а може відрізнятися у різних людей. Але завжди оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводилася – “істина і заблудження”, “добро і зло”, “краса і огидність” тощо – завжди її основою є суб’єктні цінності. Суб‘єктні цінності як критерій вибору оцінки реалізуються в формах настанов, цілей, проектів, імперативів, заборон.

І, нарешті, однією з функцій філософії є інтегративна функція. Інтегративна функція полягає в узгодженні всіх форм людського досвіду – практичного, пізнавального і ціннісного. Їх цілісне філософське осмислення – необхідна умова гармонійного і збалансованого суспільного життя. Виконуючи цю функцію, філософія в ідеалі прагне охопити, узагальнити, осмислити, оцінити не тільки інтелектуальні і духовні, життєво-практичні досягнення людства загалом, а і його негативний історичний досвід. До цього долучається ще одна важлива функція філософії – критична. Пошук розв‘язання складних філософських питань, формування нового світобачення, звичайно супроводжується критикою усіляких забобонів, помилок, стереотипів, що постають на шляху до істинного пізнання, правильної дії. Завдання правильного критичного філософського мислення – руйнувати, розхитувати догми, застарілі погляди. Це означає, що в системі культури філософія виконує роль критичної “селекції”, акумуляції світоглядного досвіду і його передачі наступним поколінням.

Таким чином, всі функції філософії зорієнтовані на різноманітну людську життєдіяльність. В умовах загострення глобальних проблем зростає потреба наукового світоглядного зіставлення цілей і результатів різних видів діяльності людства з гуманістичними ідеалами, завданнями виживання людини на Землі. В цьому полягає гуманістичний загальнолюдський характер філософських знань, потрібних кожній сучасній висококультурній людині.

4.Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді – передумова збереження нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі “інструментального” ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв‘язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної далекодії. Філософія має сенс не замикатися в національних межах, а долати еклектичність і створювати фундаментальні філософські праці та нові парадигми наукового пізнання й суспільного поступу. Серед повчальних уроків цінностей філософії чільне місце посідає і урок з німецькою класичною філософією.

Свого часу німецька класична філософія подолала зведення філософії до теорії пізнання, до логіки та методології науки і вийшла на рівень розуміння філософії як інтегрального духовного феномена, як самосвідомості всієї культури, а не лише науки. В той же час німецькі класики не створювали філософію заради філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистому житті. У Канта, наприклад, теоретична свідомість (розум), підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга – естетичній; у Гегеля – осягненню епохи (“філософія є у думках схоплена доба”); у Фейєрбаха – антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завдання філософії полягає в духовно-практичному осягненні людиною світу, утвердженні гуманістичних цілей.

Особливо велика роль філософії в сучасному світі, що постійно розвивається, змінюється. Якщо розглядати значення філософії з більш загальніших позицій, то одне з життєвих прагнень людини є прагнення зупинити час, встановити вічність. Вічний, отже постійний, невпинний, що живе, рухається; змінюється, піднімається по сходинках прогресу, досягаючи нових властивостей і якостей. Найціннішим завжди вважалося те, що забезпечує збереження. Таким засобом є, наприклад, пам‘ять або писемність, більш довгочасна порівняно з мовленням. Удосконалюються день у день і такі засоби інформації, як фотографія, аудіо та відео. Усе це ніби підкорене розпачливому вигуку: “Зупинись, мить!” Саме філософія виникла як спроба людей піти у світ Вічного. У філософії Платона чітко показана відмінність між світом мінливих речей і світом незмінних ідей. Від речей до ідей рухається людське пізнання. Ідеї – мета, цінність. У їх осмисленні, а не у діях бачить Платон гідне людини життя. Такий ідеал поведінки майже забутий. Сучасна людина визнала свою поразку у боротьбі з часом. Втративши надію не помічати часу, людина, навпаки, наповнює нам своє життя, постійно включає його. Так з‘являються еволюційні теорії. У біології вченим, який радикально включив час у світ повсякденності, став Чарльз Дарвін. У його теорії біологічні види ніби нанизані на голку часу: те, що завжди сприймалося як різне, виявилося зв‘язаним походженням – поступовим просуванням, удосконаленням, набуттям нових властивостей, якостей, що викликається самим життям.

Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії – у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості. Потрясіння – пролог до пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється у проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою собою, народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично нема філософії, і навчити її не можна. Свого часу Кант писав у трактаті “Про педагогіку”: “Взагалі не можна назвати філософом того, хто не може філософствувати. Філософствувати можна навчитись лише завдяки самостійному застосуванню розуму.”

Філософствування означає пошук цілісної картини світу, перетворення його в Універсум, надання йому (світу) завершеності і створення з частин цілого. Воно переборює “тупувату розсудливість” – напівосвіченість, що імітує процес мислення, “кружляє” серед закам‘янілих понять і уявлень. “Перед людиною, – писав російський мислитель ХІХ ст. А. Григор‘єв, – відкриваються колосальні світи, між собою пов‘язані цілісно, збудовані органічною думкою. Тяжко, болісно аналізує вона сумніви, які здатні розбити всі побудови застарілих душевних і моральних вірувань.”

Філософія навчає мислити і пізнавати навколишній світ і себе самого, вчить умінню дивлячись – бачити. Вона як форма певного відношення до дійсності допомагає переробити духовну пустоту, стає важливим фактором в об‘єднанні людства зі світом. У процесі філософствування духовно народжується людина, адже, вважає Гегель, вона народжується двічі: перший раз фізично, другий – духовно.

Вміння мислити, філософствувати завжди викликало підозру і недовіру в посередності, в так званих “освічених людей”, що розглядають філософію як занадто серйозне (і стомливе) заняття, щоб віддавати йому вільний час, але разом з тим і не досить серйозне, щоб відводити для нього робочий час. Їм здається, що їх обдурили, позбавивши бездумної впевненості у тому, що здавалося істинним, правильним. Характерною є закономірність, яка проходить через всю історію філософії, де кожен видатний мислитель замість того, щоб зводити наступний етап певної теорії, починає закладати новий фундамент індивідуального бачення світу, адже немає таких уявлень, понять, істин, які б не могли викликати заперечень: ті питання, що здавались вирішеними, знову стають проблемами. А цього “напівосвіченій розсудливості” не зрозуміти, як не зрозуміти радості торжества з приводу чергового досягнення в будь-якій сфері людського знання. Відомий жарт німецького просвітителя Шаміссо – прокоментована ним подія, коли на честь доведення своєї теореми Піфагор наказав віддати в жертву богам сто биків. Шаміссо зауважив: “З тієї пори всі тварюки тремтять, коли відбувається чергове наукове відкриття.”

Становлення філософського знання – це завжди внутрішній духовний акт, який спалахує, опосередковуючи собою інші дії, в результаті чого з‘являється нова, створена реальність. А створення – завжди відточена “інтелектуальна мужність”.

Важливе значення має практично-діяльна функція філософії, яка забезпечує їй активно-перетворюючу роль, як, наприклад, у постановці та визначенні цілей життєдіяльності. “Справжній філософ за покликанням, – говорив М. Бердяєв, – прагне не тільки пізнання світу але і його зміни, покращення... Інакше і бути не може, якщо філософія є насамперед вчення про сенс людського існування, про людську долю. Філософія завжди претендувала бути не тільки Любов‘ю до мудрості, але й мудрістю. І відмова від мудрості є відмовою від філософії, заміною її наукою. Філософом є насамперед той, хто пізнає, але його пізнання цілісне, воно охоплює всі сторони людської сутності і людського існування, воно неминуче вказує на шляхи реалізації сенсу життя.” Ще одне з висловлювань Арістотеля: “Всі науки необхідніші за філософію, проте кращої за неї не існує, більш необхідної для людини.”

Узагальнення по темі

Філософія є теоретичною основою світогляду, або його теоретичне ядро, навколо якого об‘єдналися різні частини світогляду. Разом з тим, філософія – це така форма суспільної та індивідуальної свідомості, яка постійно теоретично обґрунтовується, володіє більшою мірою науковості, ніж просто світогляд.

В світогляді знаходять своє завершення цілісність духовності людини. Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. Як методологія пізнання і соціальної дії філософія окреслює магістральні шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного освоєння світу.

Основне питання і проблема методу в філософії. Матеріалізм і ідеалізм

Як уже підкреслювалося, світогляд, а отже й філософія як його теоретична серцевина, завжди звертаються до проблеми "людина — світ". Однак від світу, від природи людина суттєво відрізняється, і в першу чергу тим, що їй притаманна свідомість. Ця властивість обумовлена її активним, діяльно перетворюючим ставленням до світу і, в свою чергу, служить передумовою такого ставлення.

Свідомість - це не просто властивість матерії, а щось відносно протилежне їй. Сутність свідомості — її ідеальне відображення матеріального світу в мозку людини. Завдяки свідомості світ починає існувати "для себе". Активність свідомості, яка реалізується в практичній діяльності людини, стає дедалі більш значним фактором саморозвитку матерії, і вплив його не знає принципових меж.

Матерія і свідомість — об'єктивне й суб'єктивне — це най-ширша єдність протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія.

У процесі розвитку філософії, відокремлення від неї конкретно-наукового знання, визначення нею свого предмета, питання про відношення свідомості і матерії оформилось як основне її питання. Його зміст чітко визначив у свій час Ф.Енгельс у праці "Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії": "Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...".

Сьогодні деякими філософами, особливо ідеалістами, це визначення все більше ставиться під сумнів. Вони по-різному формулюють основне питання філософії, проте, здається, що вони поступаються сформульованому Енгельсом.

Основним питанням філософії має бути саме людина в її ставленні до природи й до інших людей, тобто відношення "суб'єкт — об'єкт". Розв'язання цього питання і визначає тип та характер світогляду, відношення до природної і соціальної дійсності, життєві орієнтації. Воно пронизує постановку і розв'язання всіх світоглядних питань — про сутність руху, простору й часу, про причинність, співвідношення необхідності й свободи тощо.

В межах свого основного питання філософія виділяє дві взаємопов'язані між собою сторони.

Перша сторона: що саме - матерія чи свідомість, дух є первинним, має самобуття і що є вторинним, залежним у своєму бутті? 11ю сторону називають онтологічною.

Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні перепони на цьому шляху? Цю проблему називають гносеологічною.

Залежно від розв'язання першої сторони виділяються філософські напрями — матеріалізм і ідеалізм.

Ті, хто за первинне вважав природу, приєднались до різних шкіл матеріалізму. Останній у своєму розвитку пройшов три основні історичні форми, які обумовлені як соціальними, так і гносеологічними причинами:

Наївний матеріалізм стародавнього світу (рабовласницький лад), нерідко поєднаний з такою ж наївною (стихійною) діалектикою. Метафізичний матеріалізм філософії Нового часу (в основному XVII-XVIII ст.). Діалектичний матеріалізм (ХІХ-ХХ ст.), в якому матеріалізм і діалектика органічно поєднані. Ті, хто стверджував, що дух існував до природи і в кінцевому рахунку визнавав створення світу, становили ідеалістичний напрям. Ідеалізм має дві основні форми: об'єктивний і суб'єктивний. Об'єктивний ідеалізм - це вчення про первинність якогось позалюдського духовного начала (думка, воля, "світовий розум", "абсолютна ідея"), яке начебто має самобуття, субстанціональність.

Суб'єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб'єкта, "Я" і заперечує об'єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб'єкта. Послідовне проведення суб'єктивно-ідеалістичної лінії приводить до соліпсизму, тобто такого розуміння, ніби існує лише "Я", а навколишній світ, інші люди — це продукт моєї свідомості. Та слід відмітити, що й самі суб'єктивні ідеалісти прагнуть уникати такого висновку.

Усі форми ідеалізму об'єднує визнання первинності духовного начала.

Матеріалізм історично і по суті пов'язаний з наукою, оскільки прагне осягнути світ таким, яким він є, без будь-яких сторонніх доповнень Ідеалізм, у свою чергу, переплітається з релігією, оскільки їх поєднує вчення про первинність духу стосовно матерії, природи, заперечення самобуття матеріального світу. Не будучи тотожним релігії, філософський ідеалізм все ж немовби є її те-оретичним підґрунтям.

Друга сторона основного питання філософії — проблема пізнаваності світу (гносеологічна) теж розв'язувалася різними філософами по-різному.

Всі послідовні матеріалісти визнавали й визнають пізнаваність світу. Складніше визначити позицію ідеалістів з цього питання. Частина з них вирішують це питання позитивно, хоч і сутність пізнання тлумачать невірно. Наприклад, для об'єктивних ідеалістів пізнання світу є пізнанням людиною в речах і явищах якоїсь надприродної ідеї ("духу", "розуму"), яка втілена в них. Та й сама людина зі своїм людським розумом розглядається ними як втілення цього ж духовного начала.

Для суб'єктивних ідеалістів пізнання — це відображення суб'єктом своєї власної свідомості, встановлення зв'язків між елементами її змісту.

Таким чином, кожна форма ідеалізму заперечує в пізнанні саме те, що з матеріалістичної точки зору є головним: відображення в свідомості людини існуючої незалежно від неї матеріальної дійсності.

Інші представники ідеалістичного напряму заперечували пізнаваність світу, або вважали обмеженими можливості його пізнання. Таке вчення одержало назву агностицизму (від грец. — а — частка, яка виражає заперечення, і гносіс — знання).

Агностицизм являє собою ідеалістичне розв'язання другої сторони основного питання філософії, оскільки відриває свідомість від матерії і протиставляє її цій останній. В окремих випадках данину агностицизму віддавали й непослідовні ("сором'язливі" та ін.) матеріалісти.

Матеріалізм і ідеалізм мають свої власні корені (причини, умови виникнення й розвитку). Розрізняють корені соціальні (включаючи й класові) та гносеологічні.

Завжди вважалось і вважається, що матеріалізм був зацікавлений в істинному пізнанні природи й суспільства, а ідеалізм — не спроможний на це, хоч протиставляти їх абсолютно і не варто. На формування цих напрямків великий вплив справляли соціально-економічні, політичні, духовні та культурно-історичні фактори..

Важливою соціальною передумовою виникнення ідеалізму було відокремлення розумової праці від фізичної при переході від первісного до класового суспільства, панування людей, що монополізували розумову, духовну працю, над людьми, справою яких була фізична й виконавська праця. Це породжувало в представників панівного класу переконання, що духовна діяльність, думкає щось важливіше, ніждіяльність матеріальна, і тому дух передує матерії, породжує її.

Це питання було й залишається складним, оскільки свідомість не тільки є властивістю високоорганізованої матерії (залежна від неї), але й має відносну самостійність, і тому передує фізичній діяльності людини (не тільки відображає світ, а й творить його).

Гносеологічні корені ідеалізму В.І.Ленін характеризує у "Філософських зошитах" — зокрема у фрагменті "До питання про діалектику". Він пише, що "Філософський ідеалізм є тільки нісенітницею з точки зору матеріалізму грубого, простого, метафізичного. Навпаки, з точки зору діалектичного матеріалізму філософський ідеалізм є односторонній, перебільшений... розвиток (роздування, розпухання) однієї з рисочок, сторін, граней пізнання в абсолют, відірваний від матерії... Прямолінійність і однобокість... суб'єктивізм...foila]... гносеологічне коріння ідеалізму"2.

Таким чином, гносеологічна передумова ідеалізму криється в самій складності й суперечливості процесу пізнання, в тих моментах суб'єктивності, які в ньому присутні. До ідеалізму приводить невиправданий відрив будь-якої ланки або сторони пізнання від інших його сторін і від практики: перебільшення, роздування, абсолютизація цієї окремо взятої сторони. Так відчуття — це необхідне начало пізнання, його джерело. Проте, якщо його розглядати як "єдине дане", як те, за межі якого вийти принципово неможливо, то це призводить до агностицизму або суб'єктивного ідеалізму.

Абсолютизація (перебільшення) загальних, абстрактних понять, їх надіндивідуальність характеру, відрив від практики, в процесі якої вони формуються, веде до об'єктивного ідеалізму, тобто до такого стану, коли поняттям, ідеям починають приписувати самостійне, надлюдське існування.

Ланцюг таких коренів (гносеологічних, соціальних) можна було б продовжити. Та при цьому ясно одне, що найбільш повно, глибоко може пізнати, осмислити світ лише той, хто користується діалектико-матеріалістичним підходом.

Крім основного світоглядного питання, в історії філософії значне місце займає й інша проблема: чи пов'язані між собою різноманітні речі, явища, процеси, що становлять світ; чи є світ єдине ціле? Чи перебуває він у процесі зміни, розвитку, чи є незмінним?

Те чи інше вирішення цієї проблеми теж має світоглядне (який світ?) і методологічне (як потрібно пізнавати світ і діяти в ньому?) значення.

Протилежні розв'язання цієї проблеми і виступають у формі діалектики й метафізики (в розумінні антидіалектики), боротьба між якими проходить крізь всю історію філософської думки, як і боротьба матеріалізму та ідеалізму.

І хоч про ці вчення й методи буде йти мова далі, все ж коротко зупинимося на них і тут.

Метафізика, як філософський метод дослідження, визнає речі, явища, процеси відособленими один від одного, а зв'язки між ними лише зовнішніми і тому вони, а також поняття, які їх відображають, розглядаються відокремленими один від одного.

Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що всі речі, явища, процеси, а також поняття, які їх відображають, взаємопов'язані і зовнішньо і внутрішньо. Оскільки світ, при всій його різноманітності, є одним цілим, тому й діалектичний метод вимагає, щоб усе, що стає предметом нашого дослідження, розглядалося з урахуванням внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Конкретизацією цієї вимоги є системний і комплексний підходи, які мають важливе значення для сучасної науки й практики.

Метафізика визнає речі, явища незмінними. Метафізичний метод полягає в тому, що вони розглядаються поза процесом розвитку. Якщо розвиток ними і не заперечується, то він зводиться лише до кількісних змін або розуміється як повторення одних і тих же циклів. Тому з метафізичної точки зору неможливо пояснити, чому і як виникає нове.

Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що все у світі перебуває в процесі розвитку, вічного оновлення; завжди щось відмирає, а щось народжується, зміни мають не просто кількісний, а й кількісно-якісний характер.

Діалектичний метод орієнтує на те, щоб кожен предмет, систему розглядати в розвитку, вивчати, як цей предмет виник, які етапи в своїй еволюції пройшов, які тенденції його подальшого розвитку, перетворення в щось інше.

Метафізика заперечує будь-які внутрішні протиріччя в речах, розглядає речі як самототожні. З метафізичної точки зору суперечності трапляються лише міжрізними речами (зовнішні), а такожу мисленні (коли мислення здійснюється неправильно).

Згідно з принципами діалектики всі предмети, явища внутрішньо суперечливі. "Боротьба" внутрішніх сторін, тенденцій становить сутність речей і служить джерелом, рушійною силою їх саморозвитку, причиноюякіснихзмін, перетворення в щось інше.

Діалектичний метод орієнтує на те, щоб виявити і дослідити протиріччя, які дають ключ до розуміння тенденцій і закономірностей розвитку.

Звідси випливає, що для глибокого і правильного осягнення світу наші поняття повинні бути взаємопов'язаними, розвиватися; потрібно вміти "схопити" і відобразити в нашій думці притаманні речам протиріччя, вміти розуміти протилежності в єдності і взаємопереходах — відповідно до об'єктивної реал ьності.

Діалектика й метафізика (як матеріалізм та ідеалізм) — це одночасно і форми світорозуміння, і методи пізнання. Причини переважання в науці й філософії в ту чи іншу історичну епоху діалектичного чи метафізичного методів мали своє соціальне обумовлення. Прогресивні сили завжди тяжіли до діалектичного методу, інші — навпаки.

Антична філософія

1. Загальна характеристика античної філософії.

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

— наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

— присутність елементів антропоморфізму;

— наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;

— пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п^

— в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. —^УІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в- філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

2. Досократична філософія.

При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. дод.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизяичене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н.е.) і Зеконом (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.

Дата добавления: 2015-05-22