Поняття футурології. Основні футурологічні концепції

Футурологія (від лат. futurum ‒ майбутнє та грец. λόγος ‒ вчення) ‒ наука прогнозування майбутнього, в тому числі шляхом екстраполяції існуючих технологічних, економічних або соціальних тенденцій чи спробами передбачення майбутніх тенденцій.

Концепція футурології (науки про майбутнє) виникає на противагу марксистсько-ленінській концепції суспільного розвитку, яка передбачає побудову комунізму як майбутнього людства.

Назву новій науці дав німецький політолог О. Флехтхейм, який у праці “Історія і футурологія” (1966 р.) визначає футурологію як засіб переборення “старих ідеологій”.

Спроби визначити контури соціальної організації суспільства майбутнього робили ще прогресивні мислителі пізнього середньовіччя ‒ Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла, соціалісти-утопісти ‒ Ш. Фур’є,

Саме у 60‒70-их рр ХХ ст. виник справжній “футурологічний бум”. Економісти, філософи, соціологи починають активно прогнозувати майбутнє. Виникає низка урядових і позаурядових організацій, які займаються моделюванням і прогнозуванням майбутнього. Однією з перших таких міжнародних організацій був “Римський клуб” (1968 р.). Виникають наукові центри під егідою ООН, ЮНЕСКО. Над створенням моделей і прогнозів майбутнього працюють наукові центри при університетах, міжнародних концернах, банках. Учені намагаються осмислити економічні, екологічні, енергетичні, демографічні та інші проблеми, які постали перед людством на глобальному і регіональному рівнях. Відбувається швидкий розвиток футурології як науки.

Досить умовно можна виокремити два основні напрями сучасної футурології ‒ індустріальний і конвергентний.

Прихильники теорії конвергенції намагалися спрогнозувати процеси суспільного розвитку, виходячи з існування двох протилежних систем. У межах індустріального напряму футурологічний характер мають різноманітні теорії так званого постсуспільства. За підрахунками Белла протягом 60‒70-их рр. з’явилось близько двадцяти визначень майбутнього суспільства з префіксом “пост”: постбуржуазне суспільство Р. Дарендорфа, посткапіталістичне суспільство Р. Ліхтхейма і Е. Боулдінга, постцивілізація Г. Кана, постсучасне А. Етціоні та інші. Основним методологічним принципом усіх цих теорій є технологічний детермінізм, тобто твердження, що розвиток техніки визначає розвиток суспільства незалежно від його соціально-економічної структури. Роль науки, техніки, технології в розвитку суспільства гіперболізується. Англійський футуролог Ст. Котгров наголошував, що основою формулювання наших уявлень про майбутнє є технологічний детермінізм, який стверджує, що машини творять історію. Технології ‒ це джерело руху сучасних соціальних систем.

В основі суспільства майбутнього виділяють низку ознак: розширення сфери послуг, зростання ролі науково-технічної інтелігенції, загальний добробут, задоволення різноманітних інтересів тощо.

Наприклад, у 1968 р. Г. Кан, колишній директор Гудзонівського інституту, спільно з А. Вінером опублікували працю “Рік 2000”, у якій рівень доходів на дущу населення визнали основним критерієм класифікації стадій суспільного розвитку, зокрема:

Г. Кан розвиває оптимістичні прогнози щодо дальшого розвитку суспільства. Він пише: “Постіндустріальний світ, який ми передбачаємо, буде світом зростаючого достатку... зменшення конкуренції, він буде світом великих подорожей і контактів і, можливо, світом, що забезпечить зменшення відмінностей між його народами”.

Екологічні проблеми розвинутих країн Кан сподівався вирішити перенесенням “екологічно брудних” виробництв у країни, що розвиваються.

Соціальна спрямованість оптимізму Г. Кана знайшла прояв у таких працях, як “Прийдешній бум” (1982 р.), “Роздуми про неймовірне в 1980-ті” (1984 р.).

До концепції “постцивілізації” Г. Кана близька концепція “технотронної ери”, відомого політолога, професора Колумбійського університету З. Бжезинського. У працях “Америка в технотронний вік” (1967 р.), “Між двома віками. Роль Америки в технотронній ері” (1970 р.), вчений не лише прогнозує майбутнє, а й розвиває думку про провідну роль США в цьому майбутньому, називаючи їх “соціальною лабораторією світу”; поділяє думку про те, що саме техніка (особливо електроніка) стають основним фактором, котрий визначає соціальні зрушення, зміну звичаїв, соціальної структури, цінностей, суспільства в цілому. Конструюючи економічну систему “технотронного суспільства”, Бжезинський виділяє в ньому три сектори:

1) технотронний, в якому зосереджено нові галузі виробництва, засоби масової інформації, сферу науки;

2) індустріальний, де сконцентровано традиційні галузі, робітники яких є добре матеріально забезпеченими;

3) доіндустріальний, що в ньому переважають робітники з низькою кваліфікацією, низькими доходами.

Визначальні риси “технотронного суспільства:

Ø розвиток індивідуальних здібностей людини,

Ø ліквідацію «персоналізації» економічної влади.

Одним із найбільш яскравих представників футурології є американський соціолог Д. Тоффлер, який констатує наявність кризових явищ в індустріальній системі. Ці явища пов’язані з тим, що індустріальний світ вступає в нову стадію історичного розвитку, стадію технологічної цивілізації, яка вже не підлягає правилам індустріалізму. Цей перехід буде періодом переворотів, він буде супроводжуватися падіннями, економічними катастрофами, воєнними конфліктами. І не випадково Тоффлер називає свою працю “Майбутній шок” (1970 р.).

Щодо екологічного майбутнього суспільства Тоффлер стоїть на позиціях соціального песимізму. У праці “Третя хвиля” (1980 р.) він змальовує катастрофічий стан планети: забруднення землі й океанів, знищення багатьох видів тварин і рослин, хижацьке використання корисних копалин. “...Війна проти природи, ‒ підкреслює він, ‒ вже досягла поворотного пункту, і біосфера більше не в силах протистояти промисловому наступу”. Вихід із ситуації, що склалась, Тоффлер бачить у розвитку техніки і технології. Саме ці категорії є в нього визначальними у конструюванні схеми розвитку людства. Тоффлер наголошує на необхідності враховувати “переоцінку цінностей”, тобто зміну уявлень про моральні цінності.

Тоффлер народження “нової цивілізації” пов’язує з послідовною зміною “хвиль перемін”. Перша хвиля ‒ аграрна хвиля цивілізації. Промислова революція породила Другу хвилю ‒ індустріальну цивілізацію.

На початку 60- их рр. почалось наближення Третьої хвилі ‒ хвилі комп’ютерів, комунікацій і утвердження суперіндустріалізму.

У “цивілізації Третьої хвилі” суттєво зміниться життя людей, стануться разючі зміни в сімейних і міжнародних відносинах, поліпшиться система освіти й виховання. У молоді буде менше споживацьких настроїв, посилиться роль моральних цінностей.

У праці “Зрушення влади. Знання, багатство і насильство на порозі XXI століття” (1990 р.) Тоффлер майбутнє зв’язує з побудовою “цілісної гуманної цивілізації”. Перехід до неї відбудеться через революцію влади, яку Тоффлер називає однією з найважливіших революцій. Він визнає, що досі вчені аналізували перетворення у техніці, суспільстві, навколишньому середовищі, культурі і не приділяли уваги владі, а саме вона є рушійною силою багатьох інших перемін. Основним фактором революції влади є знання. Саме їх розвиток і поширення, що охопили все світове співтовариство, стали вибуховою хвилею, яка спричинила всі сучасні процеси.

Прогнози майбутнього розробляв і французький економіст Жан Фурастьє, який критикує ортодоксальну політичну економію за її статичність і наголошує на необхідності опрацьовування прогнозів, орієнтації на майбутнє. Це майбутнє він повязує з технічним прогресом, економічним зростанням. У праці “Цивілізація 1995 року” (1970 р.) він наголошує, що життя нації не можна покращити за рахунок революційного переділу національного багатства. Цю мету здатний забезпечити тільки економічний прогрес, який породить “цивілізацію дозвілля”. Він, як і інші футурологи, виділяє в розвитку суспільства кілька стадій і наголошує, що в “суспільстві дозвілля” станеться перехід до “четвертинної цивілізації”, де основною метою стане отримання знань. Але він змушений визнати, що творча праця й там буде привілеєм еліти, а не мас.

Подальша еволюція концепцій технологічного детермінізму повязана з новим етапом НТР, який розпочався на межі 80-их рр і породив зливу футурологічних прогнозів. З’явилися концепції “телематичної”, “мікроелектронної”, “кабельної”, “інформаційної” революцій, які усувають необхідність революції соціальної. Значного поширення набула, зокрема, теорія “інформаційного суспільства”. Її прихильники вважають, що інформатика радикально змінить становище людини в суспільстві. В “інформаційному суспільстві” розвинуті інформаційні системи даватимуть змогу безконфліктно вирішувати всі проблеми.

Проблема майбутнього ‒ складна і багатогранна. Крім теорій, які виникають в рамках так званих ортодоксальних напрямів, з’явились альтернативні ідеї суспільного розвитку. У них наголос усе більше переноситься з відносин між людьми і багатством, на відносини між людьми у найширшому розумінні. Це концепції “якості життя”, “етики розвитку”, “екорозвитку”. Вони включають економічні, соціальні, політичні, психологічні та інші аспекти.

Отже, майбутнє суспільство в характеристиці футурологів має “мозаїчний” характер. Фактично йдеться тільки про створення в уяві футурологів окремих картин майбутнього, про своєрідне “винайдення майбутнього”. Як писав англійський фізик і футуролог, лауреат Нобелівської премії Д. Габор: “Майбутнє не можна передбачити, але його можна винайти”.

3. Глобалізація як основна ознака сучасного світового простору. Теорії глобалізації

Глобалістика ‒ міждисциплінарна галузь наукових досліджень, спрямованих на виявлення сутності, тенденцій і причин процесів глобалізації, інших глобальних процесів і проблем, пошук шляхів утвердження позитивних та подолання негативних для людини і біосфери наслідків цих процесів. Іншими словами, це комплексна наукова дисципліна, що вивчає загальні об’єктивні закономірності розвитку людства і моделі керованої світової системи в синтезі, єдності та взаємодії трьох основних сфер: глобальної екології, соціальної та економічної діяльності людини в епоху антропогенно перевантаженої Землі.

Термін “глобалістика” також вживається для позначення сукупності наукових, філософських, культурологічних та прикладних досліджень різних аспектів глобалізації і глобальних проблем, включаючи отримані результати таких досліджень та практичну діяльність з їхньої реалізації в економічній, соціальній, політичній сферах.

Глобалістика народжена інтеграційними процесами, характерними для сучасної науки і являє собою сферу дослідження та пізнання, де різні наукові дисципліни і філософія взаємодіють один з одним, кожна з позиції свого предмета і методу.

Як самостійний науковий напрям глобалістика стала складатися в 1960-ті роки ХХ століття. Тоді спостерігалося загострення екологічної обстановки, складність, різноманіття і динамічність епохи, її технократичний, сцієнтистський характер.

Поняття “глобалістика” ввів в обіг видатний польський письменник і мислитель Станіслав Лем (1921‒2006) у праці “Планета земля. Століття XXI” (1992 р.). Глобалістику він назвав методологією наддержавного розв’язання сучасних світових проблем. Ці проблеми примушують (вимагають) по-новому осмислити взаємовідносини Заходу й Сходу, країн-лідерів і країн, що розвиваються. На думку Лема, необхідність розвитку глобалістики пов’язана із загрозою існуванню людства (або всі ми спільними зусиллями врятуємося, або не врятується ніхто).

З’ясування сутності глобалізаційного контексту потребує, передусім, визначитися щодо змісту поняття “глобалізація”. Це завдання є доволі складним, оскільки сьогодні, на думку У. Бека, глобалізація є найбільш вживаним і зловживаним ‒ і найменш зрозумілим, імовірно, найбільш незрозумілим, затуманеним, політично ефектним словом (гаслом, зброєю у спорі) останніх років і залишиться таким у найближчий час.

У сучасній соціологічній та філософській літературі існує кілька провідних підходів (логік) до визначення сутності цього багатовимірного та складного феномену, їх об’єднують у дві групи: монокаузальні та полікаузальні.

Представники першого підходу підкреслюють існування домінуючої логіки, на основі якої можна з’ясувати основну сутність досліджуваного феномену, інші намагаються сформулювати складні логіки цього процесу, зумовлені багатьма причинами. Розглянемо спочатку провідні монокаузальні підходи до розгляду глобалізації.

ПРОВІДНІ МОНОКАЗУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО РОЗГЛЯДУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Автор підходу	Провідна ідея та характеристика підходу
Економічний підхід
Іммануел Уоллерстайн	Капіталістична світова система Глобалізація являє собою інституціоналізацію світового ринку. Капіталістична динаміка, що виникла в Європі у ХVІ ст., захоплює і кардинальним чином змінює всі нові і традиційні континенти, простори, ніші соціального життя. Уся земна куля в рамках цієї системи підкорюється правилам обов’язкового розподілу праці, який ми називаємо капіталістичною економікою.
Мануел Кастеллс	Глобальна інформаційна економіка Протягом останніх двох десятиліть на загальносвітовому рівні утворилась нова економіка. Головними ознаками, що дозволяють ідентифікувати її, є інформаційний та глобальний характер. Вона є інформаційною, тому що продуктивність та конкурентоспроможність суб'єктів економіки залежить від їх здатності ефективно здобувати, виробляти, використовувати бази інформації. Вона є глобальною, тому що організація виробництва, споживання, циркуляції товарів, як і їх складових, має глобальний вимір. Вона є інформаційною і глобальною, тому що в нових історичних умовах продуктивність і конкурентоспроможність є результатом глобальної мережної взаємодії.
Політичні підходи
Джеймс Розенау	Поліцентрична світова політика Глобалізація являє собою перехід від моноцентричної світової політики, в якій національні держави монопольно домінували на міжнародній арені, до поліцентричної, в якій національно-державні органи вимушені розділити глобальну арену і владу з інтернаціональними організаціями, транснаціональними концернами і транснаціональними соціальними і політичними рухами. Саме технологія посилила взаємозалежність між локальними, національними та інтернаціональними суспільними суспільствами, до того ж у масштабах, незначних жодною історичною епохою.
Роберт Джилпін	Гегемоніальна влада Глобалізація є експансією транснаціональних просторів та організацій, однак вона залежить від авторитету певної національно-державної влади, точніше, від гегемоніальної влади.
Екологічний підхід
Міхаель Цюрн	Наслідком глобалізації є утворення глобальних екологічних ризиків, до яких відносяться: -недоліки, що є зворотною стороною прагнення до збагачення (озонові діри, парниковий ефект, непередбачені наслідки генної інженерії та рентасплантаційної медицини); -руйнування навколишнього середовища та техніко-індустріальні небезпеки, зумовлені бідністю (вирубка тропічних лісів, генна інженерія); -загроза застосування зброї масового знищення. Відбувається утворення суспільства глобального ризику, у космополітичній свідомості якого розкручується спіраль знищення.
Культурологічний підхід
Говард Перлмуттер	Глобальна цивілізація Із закінченням конфлікту між Сходом і Заходом починається історія глобальної цивілізації. У ній глобалізація набуває рефлексивного характеру і тим самим історично нової якості, яка виправдовує поняття “світове суспільство”. Передумовою його виникнення є усвідомлення людством спільної долі, проявом якої є неймовірна близькість віддалених частин безкінечного світу.
Малколм Уотерс	Глобальні зміни у свідомості людини Глобалізація є соціальним процесом, у ході якого долаються географічні бар’єри у соціальному та культурному житті людства, у той час як саме людство все більшою мірою усвідомлює це подолання. Глобалізована культура є скоріше хаотичною, ніж організованою… вона не є ні централізованою, ні об’єднаною… Її компоненти співвідносяться одне з одним, однак це не означає ні об’єднання, ні централізації.

Глобалізація, як вважає більшість дослідників, не є абсолютно новим явищем. Від особливостей трактування поняття залежить і термін його існування, відведений аналізованому нами феномену тим чи іншим автором.

ВАРІАНТИ ПОЗИЦІЙ ЩОДО ПОЧАТКУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Автор	Початок	Критерій виміру
І. Уоллерстайн	ХV ст.	Капіталістична світова система
Р.Робертсон	1870-1920 рр.	Багато вимірність культурних процесів
Е.Гідденс	VIII ст.	Модернізація суспільства
А.Моса	XV ст.	Глобальна експансія християнства
Г.Перлмутер	(поч. 90-х ХХ ст.) кінець конфлікту між Сходом і Заходом	Глобальна цивілізація
Н.Бурбуліс	1971-1973 рр.	Нафтова криза, наслідком якої стали важливі економічні та технологічні зміни

Розгляд сучасного етапу розвитку процесів глобалізації з позицій поліказуального підходу передбачає аналіз процесів, що відбулися в другій половині ХХ століття. Найбільш активним етапом глобалізаційного процесу стали 90-ті роки ХХ ст.

Чинниками, що активізували глобалізаційні процеси в означений період, стали:

Ø зникнення з розпадом Радянського Союзу та закінченням холодної війни політичної поляризації світу, перетворення США на глобального лідера, що єпровідним агентом глобалізації;

Ø зростаюча активність контактів у сфері міжнародної торгівлі, глобальне переплетення фінансових ринків, зростаюча могутність транснаціональних концернів;

Ø активізація глобальних потоків індустрії культури;

Ø якісний ривок у розвитку комунікаційно-інформаційних технологій;

Ø подальша активізація діяльності глобальної політичної інфраструктури та зусиль інституцій, що її утворюють, у захисті принципів демократії (деякі з них тільки на словах);

Ø зростаюча економічна, фінансова, технологічна, культурна прірва між багатими та бідними країнами;

Ø вестернізація (американізація) духовних цінностей, пов'язана з домінуючою позицією західної цивілізації в економічному, науково-технічному та політичному житті людства;

Ø звуження функцій держави у соціальній сфері, її відсторонення від адміністрування суспільних ресурсів з метою забезпечення соціальної справедливості;

Ø активізація глобальної руйнації навколишнього середовища;

Ø активізація міжнаціональних, міжкультурних та міжрелігійних конфліктів.

Відомий дослідник глобалізації професор О. Білорус у праці “Глобалізація і безпека руху” (2001 р.) виділяє основні концепції глобалізації.

1. Концепціюя “Межі зростання”. Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968 р.). А. Печчеї та інші засновники Римського клубу як керівники різних транснаціональних корпорацій зіткнулись зі спільними труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони усвідомили, що глибинною першопричиною цих труднощів є глобальнісистемні ефекти. Локальні зусилля щодо їхнього подолання є безсилими. Звідси виник відомий заклик: “Мислити глобально!”.

Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової економічної динаміки. При цьому брались п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продовольства. Була висунута робоча гіпотеза про дисфункціональність глобальної системи. У ході її перевірки автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що межі зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства, таких як панування і жорсткий егоцентризм глобальних корпорацій, архаїчний суверенітет усе більш численних держав та їхня конфліктна конкуренція, егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації Заходу, дезінтеграція людського співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував глобальну Програму Нового Гуманізму, суть якої саме в “людській революції”, в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль з планування і управління заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього.

2. Концепція “Сталого розвитку”. Ця парадигма розроблена під керівництвом Л. Брауна в Інституті всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), який виробив низку проектів “Стан світу”. Визнаючи існування планетарних меж економічного зростання, представники цієї школи (Л. Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільстваяк причину і наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, аніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух у країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу.

Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його певної обмеженості. Разом із тим, приваблює запропонована поступовість, поетапність, еволюційність змін. Вищу мету програми сталого розвитку її ініціатори вбачають у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогреслюдства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу.

3. Концепція “Глобальних інститутів згоди”. Школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивається під керівництвом академіка Н. Мойсеєва на базі вчення В. Вернадського про ноосферу. Піддаються критиці доповіді Римському клубу за їхнє розуміння ролі природи як пасивної та її пасивної реакції на результати діяльності людства. Глобальну природу слід розглядати як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних факторів, але неминуча в довгостроковому плані. Ініціатори концепції закликають враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси глобального розвитку.

Сумісний розвиток глобального людського суспільства і біосфери може бути цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним. У результаті конструктивної коеволюції може бути сформована ноосфера, ноосферна економіка і ноосферна цивілізація, які відкривають шлях до якісно нового розвитку. Ця школа розробила і репрезентувала моделі глобальних наслідків ядерної війни, ядерної зброї і ядерної зими, а також соціологію глобального компромісу. Доведена можливість світових угод кооперативного типу, що об'єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань.

Динамізм сучасного світу зумовлюється соціально-економічним розвитком людства, збагаченням одних і знедоленням інших, руйнацією соціальних прошарків, середнього класу, появою маргіналів. Водночас політичне життя є багатовекторним і різноманітним, зароджуються широкі форми спілкування між народами. Формується “світове суспільство”, “міжнародна спільнота”, “світова спільнота”.

Глобалізм як нова ідеологія потребує структурно-цілісного погляду на систему соціальних взаємозв’язків у сучасному світі, а також на явища, що набувають міждержавного характеру. Принцип глобалізму як нової ідеології охоплює не лише економіку, політику й культуру. Відбуваються процеси розвитку глобальної науки, глобальних комунікацій, а також, хоч як прикро, глобального тероризму як своєрідної відповіді на уніфікацію стилю життя.

Сучасні досягнення в природничих науках переконливо свідчать, що майбутнє принципово не визначено. Взагалі, світ як універсум не має фатальної єдиної долі. Він є незавершеним, для всього людства він робить нові виклики і потребує серйозної уваги.