КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя 3 страница1 Кант И. Собр. соч.: В 6 т. - М., 1963-1966. - Т. 4, ч. II. - С. 260. Там само. — С. 270. -91 - мог усі рівні, оскільки ці вимоги доводять до людей зміст загального морального закону. Важливим питанням для розуміння етико-правових ідей І. Канта є його розуміння поняття права. Саме поняття права І. Кант вважає апріорним, однак це не означає, що його суть є безпосередньо доступною пізнанню. "Поняття, дані a priori, — пише він, — наприклад, субстанція, причина, право, справедливість і т. д., точно кажучи, також не піддаються дефініції", саме тому "юристи і дотепер шукають дефініцію для свого поняття права"1. У той же час І. Кант усвідомлював, як важлива проблема праворозуміння, наскільки необхідно вірно її поставити, належним образом сформулювати. "Питання про те, — писав він, — що таке право, являє для юриста такі самі труднощі, які для логіка являє питання, що таке істина"2. Розуміння І. Кантом права тісно пов'язано з його розумінням волі, як єдиного природженого права. "Воля, — зазначав він, —...єдине первісне право, властиве кожній людині внаслідок її належності до людського роду"3. У той же час І. Кант припускає, що, незважаючи на наявність у свідомості кожного розумного індивіда морального закону, людина може поводитись всупереч йому. Тобто свобода волі, що розуміється лише негативно — як здатність особи діяти на власний розсуд, зводиться до свавілля особи. Отже, право має на увазі волю індивідів (свободу їхньої волі) і пов'язану з цією волею можливість і необхідність свавілля, зіткнення і колізію різних довільних дій. Тут важливо підкреслити, що Кантівське вирішення складної проблеми, пов'язаної з волею й антагонізмами серед людей, полягає у визначенні й збереженні меж волі. Тому необхідно, щоб свавілля кожної особи було поставлено в суспільстві у певні межі для того, щоб ніхто не міг порушити волю інших. Лише за цієї умови воля погоджується сама із собою. Це завдання, з погляду Канта, і виконує право. Зміст і призначення права в тому, щоб Кант Й. Критика чистого разума. — М.: Мысль, 1994. — С. 431—432. 2 Кант И. Соч.: В 6 т. - Т. 4, ч. II. - С. 138. 3 Там само. - С. 147. -92- увести болю і свавілля індивідів у розумні й загальнозна-чущі рамки. Право стосується лише дій і позначає тільки зовнішні межі загальноприпустимої поведінки, тобто, інакше кажучи, виступає у вигляді заборон, припускаючи дозвіл незабороненого. Як пише І. Кант, тільки право визначає "для усіх, що їм за правом має бути дозволено чи не дозволено"1. У зв'язку з цим І. Кант дає таке визначення права: "Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі"2. В іншому місці його праці ми читаємо: "Воля — незалежність від примусового свавілля інших". Інакше кажучи, завданням права є допускати лише таку діяльність окремих осіб, яка б зовні об'єктивно була сумісною з вимогою морального закону. Розум виражає це як постулат, подальший доказ якого неможливий. Тому правомірним є будь-який вчинок, при якому прояв вільного свавілля кожного може співіснувати з волею всіх інших людей. Навпаки, відповідно до загального правового закону все, що перешкоджає здійсненню волі, є неправомірною дією. Для здійснення зазначених вимог загального правового закону необхідно, щоб існували якісь реальні гарантії його дійсної реалізації. Це у свою чергу має на увазі, що право повинне володіти певною примусовою силою, щоб воно могло змусити виконувати свої вимоги, перешкоджати їх порушенню і відновлювати порушене. Без цього право було б безсилим, а категоричний імператив у формі загального закону права не мав би безумовного значення і не перешкоджав правопорушенням. От чому всяке право повинно виступати як примусове право. І. Кант поділяє право на природне і позитивне. Природне право, вважає він, за своїм походженням апріорно, існувало до всякого досвіду і базується на вимогах розуму. Іншими словами, за І. Кантом, природне право —це право, яким воно повинно бути відповідно до вимог практичного розуму. 1 Кант И. Соч. - М., 1994. - Т. 1. - С. 297. 2 Кант И. Соч. - Т. 4, ч. 2. - С. 139. -93- Позитивне право — лише історично існуюче право, яке необхідно перетворити відповідно до вимог права природного. Звідси можна зробити висновок, що правова теорія І. Канта — це теорія природного права, яка акцентує увагу на належному в праві, до якого потрібно прагнути відповідно до вимог розуму. Кант також розрізняє право в широкому розумінні і право в строгому, вузькому розумінні. Право в широкому розумінні має місце тоді, коли обов'язок і примус не встановлені законом і засновані, внаслідок цього, на справедливості та на крайній необхідності; у вузькому — коли обов'язковість здійснення права заснована на законі (у державному розумінні). Важливим поняттям кантівської філософії права є також поняття правопорядку. Правопорядок, за І. Кантом, це "порядок волі". Він є умовою надійності правовідносин. Це значить, що для того, щоб стихійні правовідносини підкорили собі практичне життя суспільства, суб'єкти правовідносин мають бути особисто вільними людьми і наділені правами людини й елементарними політичними правами. На думку І. Канта правопорядок грунтується на таких апріорних принципах: 1) волі кожного члена суспільства як людини; 2) рівності його з кожним іншим як підданого; 3) самостійності кожного члена суспільства як громадянина1. В основі цих принципів лежить поняття автономії особистості, що диференціюється на види: а) моральна автономія, яка припускає, що людина сама здатна розуміти, що є добро і зло. Отже, вона не має потреби в державі, яка має бути виведена з моральної сфери. У цьому разі моральна сфера стає справою цивільного суспільства; б) утилітарна автономія, яка припускає, що людина сама знає, що для неї добре, а що погано, що вигідно, а що ні. Отже, держава не повинна примусово ощасливлювати людей; 1 Див.: Кант И. Собр. соч.: В 6 т. - Т. 4, ч. 2. - С. 79. -94- в) цивільна автономія, яка передбачає, що людина погоджується жити тільки за такими законами, у складанні яких вона брала участь. Такий, коротко кажучи, основний зміст кантівського морального обгрунтування права. Суть справи, як ми бачимо, полягає не в тому, що І. Кант намагається дедукувати правові норми з моральних. Тенденція кантівського мо-рального обгрунтування права зовсім інша. У правовій законності він бачить саме гарантію невтручання держави в процес індивідуального "самовиховання". Отже, моральне обгрунтування права І. Кант здійснює за допомогою розведення і наступної кореляції моральних і правових норм. Таким чином, критична філософія права І. Канта переборює традиційно слабкі місця теорії природного права. / Тому вона є принциповою основою багатьох "теорій спра-Г/ / ведливості", зокрема, концепцій Дж. Роулза, Ю. Хаберма-Іса, О. Гьоффе. Однак, незважаючи на оригінальність і (фундаментальність цієї теорії, вона містить ряд спірних питань, що викликають критику і дискусії. Серед них: абсолютизація безумовних моральних вимог для обгрунтування права і неврахування мотивів доцільності і вигоди при виправданні правових вимог; чисто трансцендентальний характер його підходу, що мало враховує емпіричні моменти права; пріоритет апріорних вимог перед апостеріорними; настоювання на універсальному характері права, єдиного для всіх культур, тощо. Подальший розвиток (і завершення) класична традиція праворозуміння знаходить у творчості Г. Гегеля. § 2. Філософія права Г. Гегеля Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) є геніальним мислителем-діалектиком, який зробив видатний внесок у прогрес людського пізнання. Значне місце у творчості Г. Гегеля посідали проблеми держави і права, тому він увійшов в історію не тільки як класик філософії, а й як класик філософії права. Проблеми права перебували в центрі уваги Г. Гегеля на всіх етапах його творчості. Ця тематика докладно висвіт- люється у багатьох його працях, у тому числі таких, як Конституція Німеччини (1798—1802), "Про наукові способи дослідження природного права, його місце в практичній філософії і його ставлення до науки про позитивне право" (1802—1803), "Феноменологія духу", "Звіт станових зборів королівства Вюртемберг", "Філософія історії", "Англійський біль про реформу 1831 р." та інших. Найбільш цілісно і систематизовано філософсько-правове вчення Г. Гегеля викладено у його творі "Філософія права" (1820). Це одна з найвідоміших праць у всій історії правової, політичної і соціальної думки. У "Філософії права" у концептуально-концентрованій формі відбилися досягнення гегелівської філософії у сфері соціальних, політичних і правових проблем. Яка ж сутність філософії права Г. Гегеля, у чому її методологічні основи? У найзагальнішому вигляді філософія права Г. Гегеля являє собою ще один варіант природно-правового мислення, що грунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи багато в чому лінію І. Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності. Це свідчить про те, що джерела права та його критерії він шукає в людській свідомості. Так, порівнюючи закони природи і закони права, він відзначає, що мірило перших знаходиться поза нами, другі ж — "це закони, що йдуть від людей"1. Людина, вважає Г. Гегель, "усередині себе має мірило правого", "її внутрішня сутність завжди говорить їй, як повинно бути, і вона у собі самій знаходить підтвердження чи не підтвердження того, що має силу закону"2. З принципу суб'єктивності Г. Гегель виводить і нормативну силу права: "У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, а коясна людина вимагає, щоб воно відповідало її власному критерію"3. Джерела права, стверджував Г. Гегель, — у сфері духу. А ця сфера відрізняється поділом на протилежності і боротьбою між ними. Насамперед для нього характерна ко- 1 Гегель. Философия права. — М., 1990. — С. 57. 2 т Там само. Там само. лізія між тим часом, що є, і тим, що повинно бути. Проте, ця ж обставина, на його погляд, є перевагою духу. Саме ця суперечність обумовлює необхідність філософського осмислення права, розгляд розумності права. Однак у пошуках легітимації ідеї права він відкидає спроби звертання до природи як зразка для себе, тим самим відкидає спроби натуралістичної легітимації, характерної для філософії епохи Просвітництва. Відкидає він і підхід І. Канта до конструювання ідеалу, вважаючи, що філософія має бути далекою від того, щоб конструювати право і державу такими, якими вони повинні бути1. Він відкидає також романтичний суб'єктивізм тих, хто вважає, що основою права і держави мають бути внутрішнє почуття і серце2, що веде до знищення як внутрішнього морального і правового порядку у відносинах між людьми, так і публічного порядку і державних законів. Тому основи легітимації права Г. Гегель шукає в самому праві, у його іманентній розумності. Його природне право і розумне, і дійсне. Розумне тому, що належить до сфери справжньої реальності, до того, що є, а те, що є, є розум. Дійсне тому, що як сутність прилучається до існування (позитивного права). Воно є розум у стані світового здійснення. І саме у цьому діалектичному значенні слід розуміти вислів Г. Гегеля про те, що "філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права та його здійснення"3. Право, як і все інше у світі, є єдність розумного й емпірично-ірраціонального. Розумне — це є "чисте поняття" (у собі несуще право) і його здійснення (для себе суще право) у конкретному правопорядку, тобто дійсне. Тому для нього право і природне право є те саме. Усе, що не розумно, не має дійсності, а, отже, не є і правом. Специфічний зміст філософії права Г. Гегеля, як зазначав В. Нерсесянц, розкривається в його розбіжності з природно-правовою концепцією І. Канта. Основна мета філософії права, за Г. Гегелем, вбачається в очищенні її від ідей Гегель. Философия права. — М., 1990. — С. 57. Там само. — С. 46, 48. Там само. — С. 59.
-97- природного права XVII—XVIII ст. Він заперечував протиставлення природного права позитивному. На його думку, природне (чи філософське) право — це найбільш розумна основа позитивного права, але з одним важливим уточненням: природне право не повинно ототожнюватися з доктринами Г. Греція та його послідовників, що трактують природне право як щось від століття дане й застигле. Таке розуміння права далеке від гегелівської ідеї загального розвитку. Можна сказати, що на відміну від І. Канта, який розглядав "ідею" у стані спокою, Г. Гегель предметом свого аналізу зробив ідею у розвитку. Такі світоглядно-методологічні основи філософії права Г. Гегеля. Для з'ясування філософського і політико-правового змісту гегелівської філософії права важливо встановити, яке місце посідає вона у системі всієї філософії Г. Гегеля. Відомо, що Г. Гегель поставив перед собою завдання побудувати закінчену теорію Всесвіту. З цією метою він створює всеосяжну систему мислення, початковим ступен-нем якої виступає Абсолютна ідея, яка водночас є і Розумом, і Духом. Абсолютна ідея перебуває у процесі безупинного розгортання, що проходить через стадії-тріади: тезу, антитезу і синтез. Будь-яке поняття (теза), доводив Г. Гегель, містить свою власну протилежність (антитеза), а процес переходу від одного до іншого відбувається через категорію синтезу. Наприклад, поняття "буття" (теза) містить своє заперечення "ніщо" (антитеза) і проходить через "становлення" (синтез). Чи поняття "сутність" (теза) і "явище" (антитеза) знаходять свій синтез у понятті "дійсність". Синтез у свою чергу стає початковим пунктом нової тріади. Таким чином, весь Всесвіт розвивається у всіх аспектах. Цей процес, як вважав Г. Гегель, є логічним процесом. Кожна частина з логічною необхідністю з'єднується з будь-якою іншою частиною. Будь-який аспект реальності, таким чином, грунтується на розумі. Завдання філософії — показати, що все розумне є дійсним, а все дійсне -розумним. Отже, не існує розриву між досвідом та ідеєю чи між розумом і дійсністю. Важливо лише бачити іманентну і вічну сутність у тимчасовій і мінливій видимості. -98- У своєму діалектичному розвиткові ідея, за Гегелем, проходить ряд послідовно висхідних сходин завдяки рушійній силі суперечності, що веде вперед. Ідея у логіці (тобто на першій сходинці філософської системи) перетворюється на абсолютну ідею (тезу). На другій сходинці розвитку абсолютного начала ідея виявляє себе зовні, тобто у природі. Це — інобуття ідеї (антитеза). На третій сходинці ідея знову повертається до себе, у сферу духу (синтез). Трьома основними сходинами духу, що діалектичне розвивається, є: суб'єктивний дух (тобто до категорії почуття, мислення і свідомості), антропологія і феноменологія, психологія містить свою антитезу в об'єктивному дусі (тобто право, мораль, моральність), а їх синтезом стає абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Таким чином, у рамках гегелівської філософії, філософія права являє собою філософію об'єктивного духу. Діалектичну тріаду об'єктивного духу становлять собою: 1) абстрактне право (теза), 2) мораль (антитеза) і 3) соціальна етика (синтез). Для нас насамперед істотно зазначити два моменти: 1) об'єктивний дух — це, за Г. Гегелем, той ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли воля вперше здобуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень (право, держава, суспільство). Дух виходить зі своєї суб'єктивності, пізнає і здобуває зовнішню реальність своєї волі, тобто "об'єктивність духу входить у свої права"1. Таким чином, у "Філософії права" розвиток об'єктивного духу дається через розкриття діалектичного руху поняття права: від його абстрактних форм до конкретних, тобто від абстрактного права до моралі, а потім до моральності (родини, цивільного суспільства і держава). Як же розглядаються у гегелівському вченні ці три головні рівні розвитку поняття права? Абстрактне право в Г. Гегеля містить у собі ті права й обов'язки, що належать людським істотам не тому, що вони є громадянами, а просто тому, що вони являють со- Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. — М., 1977. — Т. 3. — С. 32, 34. -99- бою людські особистості. Ці права поділяються на три групи, а саме: власність, контракт і збиток (делікт і злочин). Право власності є результатом вільної волі, оскільки будь-яка річ може бути привласнена певною особою як засіб задоволення її потреби. Присвоєння є вираженням верховенства волі особи стосовно речей шляхом демонстрації того, що вони не мають якого-небудь власного призначення. Однак для Г. Гегеля наслідки права власності, що є результатом дії вільної волі, полягають не в тому, щоб власність була поділена рівно серед людей, а скоріше в тому, що вона має бути розділена нерівне, залежно від різних здібностей і талантів. Антитезою власності є договір, за допомогою якого людина може відмовитися від власності за допомогою акту свободно'! волі. Збиток — результат протиставлення індивідом себе загальній волі. Злочин являє собою заперечення права. Метою покарання є відновлення права, чи, іншими словами, відновлення щирої волі злочинця, тобто тієї, яка перебуває у згоді з загальною волею. Мораль — антитеза абстрактного права. Мораль, за Г. Гегелем, — це раціональний фактор, а не суб'єктивне почуття. Вона є результатом збитку, завданого індивідуальною волею, коли вона стає відмінною від загальної волі. Мораль полягає в тому, щоб відповідати загальному, коли воля виявляється за допомогою діалектичного процесу, коли будь-яка воля, що протиставляє себе універсальній волі, є аморальною. Соціальна етика (моральність) у Г, Гегеля є синтезом абстрактного права і моралі. У свою чергу вона розгортається у тріаді: 1) родини, 2) цивільного • суспільства, 3) держави. Вони є інститутами, у яких воля індивіда виявляє себе у згоді із загальною волею. Розглянемо коротко погляди Г. Гегеля на ці інститути. Родина — інститут, заснований на почуттях. Однак у шлюбі дві незалежні особистості втрачають себе для того, щоб злитися в одну особистість, так шлюб стає інститутом, заснованим на розумі, до якого закоханість не має відношення. Цивільне суспільство виникає тоді, коли члени родини здобувають незалежний статус і більше не є частиною родини. Таким чином, суспільство задумане як суспільство - 100- окремих індивідів, що дбають лише про свої специфічні, егоїстичні інтереси, розділене на стани. Таких станів три: сільськогосподарські класи, що залежать від природи; промисловий і комерційний класи, що залежать від своєї роботи і мислення; універсальний, або правлячий, клас, що залежить від розуму. Цивільне суспільство має потребу в правосудді, що регулює стосунки між людьми за допомогою опублікованих законів і судів, захищає їх права на добробут за допомогою поліції і формування груп людей в асоціації, які сприяють здійсненню загальних цілей суспільства, оскільки їх мета більш універсальна, ніж мета індивіда. Держава є синтезом родини і цивільного суспільства. Вона розгортається у тріаді: 1) відносини держави до своїх громадян (внутрішня політика чи конституція), 2) відносини держави з іншими державами і 3) перехід держави у світову історію. У своїй внутрішній політиці держава є втіленням як індивідуальної волі, так і загальної. Тому в її діяльності є три аспекти: загальний (закони), особливий (застосування законів до конкретних справ) і одиничний (монарх). Таким чином, держава не є зовнішньою владою, нав'язаною особистості, вона є результатом реалізації універсального характеру самої особистості. Держава, таким чином, як вважає Г. Гегель, є втіленням волі. Вона є вираженням раціональної волі, а не загальної (чи волі більшості). У відносинах держави з іншими державами немає об'єктивної сфери загального права. Проблеми в їх відносинах, які постійно змінюються, у кінцевому підсумку, розв'язуються за допомогою воєн. У синтезі переходу держави у світ історії дійсна свідомість якої-небудь нації, що актуалізує себе через взаємини визначених раціональних розумів, виступає як загальна свідомість у процесі світової історії. Право універсального всесвітнього розуму є верховним правом. Таким чином, під правом Г. Гегель розуміє не просто цивільне законодавство, а також і мораль, етичне жит-Іпя г світову історію. Саме тому, що ця концепція права поєднує знання про те, що він назвав "щирою системою", Досліджуючи діалектичні стадії, він вважає, що держава стоїть вище попередніх стадій і є втіленням волі у най- - 101 - більш конкретній формі, що підкоряється лише вищій абсолютній істині світового розуму. Гегелівське філософське вчення про право було піком в історії об'єктивно-ідеалістичної думки. Весь наступний розвиток філософії права в XIX ст. відбувався за спадною, поступаючись місцем соціології права. Однак невірно думати, що розвиток філософії і науки збігається з розвитком ідеологічних і політичних поглядів, що існують у суспільстві. Крах філософсько-спекулятивних систем під тиском науково-технічного прогресу та у зв'язку з затвердженням у науковому співтоваристві методів об'єктивних оцінок навколишнього світу людини не означає, що ці системи вичерпали свій світоглядний потенціал і стали архівним надбанням минулого. Одним з різновидів правового об'єктивізму зазначеного періоду є історична школа. Розглядові цієї школи, а також вченню про право марксизму присвячене наступне питання теми. § 3. Історична школа і марксизм як форми правового об'єктивізму Наприкінці XVIII ст. у Німеччині зародився і в першій половині XIX ст. зробився дуже впливовим у вивченні права особливий напрям дослідницької думки. У центрі своїх теоретико-пізнавальних інтересів він поставив питання не про те, у чому укладається сутність права і чим воно повинно бути, а про те, як право виникає і яка його історія. Засновником цього напряму в юриспруденції, що дістав найменування історичної школи права, є Густав Гуго — професор Геттінгенського університету. Найвизначнішими представниками цієї школи були також німецькі юристи Фрідріх-Карл фон Савіньї і Георг-Фрідріх Пухта. Цей напрям виник як протест проти двох факторів: 1) раціоналізму XVIII ст., що не звертав уваги на історичні особливості розвитку права і відстоював віру в природне право; 2) установлень Великої французької революції, що проголошували перевагу людської волі над традиціями й обставинами. - 102 - Головним об'єктом своєї критики представники історичної школи обрали природно-правову доктрину. Так, на відміну від теорій природного права, історична школа права визначала право не як результат природної необхідності й не як довільне встановлення людей, а як закономірний історичний продукт громадського життя, її прихильники намагалися розтлумачити становлення і життя юридичних норм та інститутів як визначений об'єктивний хід речей. Еволюція права, як вважав Густав Гуго (1768—1844), відбувається мимоволі, пристосовуючись сама собою до потреб і запитів часу, тому людям найкраще не втручатися в неї, триматися здавна заведених і освячених досвідом століть порядків. Чинне в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих розпоряджень, що нав'язуються суспільству як би ззовні, тобто даються "зверху" людьми, які мають на те спеціальні повноваження. Право (і приватне, і публічне) виникає спонтанно. За висловлюваннями представників цієї школи, право є "сукупність установлень, повсякденних звичаїв і принципів справедливості, додержуваних членами суспільства, а не корпус наказів і норм, що виходять від суверенної влади"1. Гуго уподібнює розвиток права розвиткові мови. Подібно до того, як мова не встановлюється договором, не запроваджується за вказівкою і не дана від Бога, так і право створюється не тільки і не стільки в результаті законодавчої діяльності, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом внаслідок адекватності їх обставинам їхнього життя. Акти влади доповнюють позитивне право, але "зробити" його цілком вони не можуть. Позитивне право похідне від права звичаєвого, а це останнє виростає з надр "національного духу", глибин "народної свідомості" і т. п. Подібні погляди дістали розвиток також у працях Фрідріха-Карла фон Савіньї (1779—1861), який з повною на те підставою вважається головою історичної школи права. Поздняков Э. А. Философия государства и права. — М., 1995. -С. 207. -103- Ф. Савіньї доводив, що право не встановлюється волею певної особи. Право — це продукт народного духу, що виявляється у всіх членів суспільства і приводить усіх до тієї самої правосвідомості. Іншими словами, право кожного народу росте разом з ним. Чи, як писав Ф. Савиньї, усяке право виникає тим способом, що пануюче слововживання називає звичаєвим правом, тобто створюється насамперед народними вдачами і віруваннями і вже потім — юриспруденцією. Георг-Фрідріх Пухта (1798—1866) — найближчий послідовник і учень Ф. Савіньї — зазнав впливу Ф. -В. Шел-лінга, внаслідок чого спробував об'єктивувати поняття народного духу, інакше кажучи, зробити його об'єктом філософсько-правового аналізу. На його думку, народний дух — це сила, що діє в організмі народного життя й існує незалежно від свідомості окремих представників народу. Народний дух усе робить із себе, у тому числі й право. Отже, окрема особистість не бере участі у створенні права. Підняти авторитет звичаєвого права, показати його зв'язок з народним духом, і, як наслідок, його практичну силу — такі керівні ідеї поглядів Г. Пухти. Якщо Ф. Савіньї говорить про утворення права як про загальну (загальнонародну) справу, то у Г. Пухти йдеться про природний саморозвиток права, що розвивається як рослина з зерна, з народного духу. Всю історію народного розвитку він розумів лише як розкриття того, що вже споконвічно закладено в народному дусі. Однак у цьому вченні залишалося нез'ясованим питання про те, яким чином утворюється сам народний дух. Таким чином, з погляду історичної школи, право є продукт народного духу, народного правового переконання. Розвиток права полягає у тому, що народний дух поступово виявляє норми, які об'єктивно містяться у праві. Тому право існує не у вигляді формальних прав, а у вигляді живого уявлення правових інститутів у їх органічному взаємозв'язку. Юристи ж лише витягують правило з норми шляхом аналізу і вивчення досвіду існуючого права. Представники історичної школи, критикуючи доктрину природного права, вказали на такі її вразливі місця: 1) вчення про довільне встановлення права; 2) існування системи норм, однаково придатних для всіх часів і народів; - 104- 3) прагнення додати суб'єктивним правовим ідеалам безпосереднього юридичного звучання. У свою чергу історична школа мала свої недоліки. Консерватизм і обмеженість історичної школи виявилися в запереченні ролі суб'єктивної правотворчості і значення нового законодавства в прогресивній зміні громадського життя. Історична школа також надмірно перебільшувала місце звичаїв у системі нормативного регулювання суспільних відносин, ставлячи їх над законом, і заперечувала можливість законодавчим шляхом змінити реально існуюче право. Представники історичної школи права бачили призначення діючих у державі юридичних інститутів у тому, щоб служити опорою існуючого порядку, яким би консервативним він не був (Г. Гуго). На їх думку, позитивні закони неспроможні боротися зі злом, що трапляється у житті. У кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню звичайного права і політичної структури, що формуються історично під впливом непоясненних перетворень, що відбуваються у народному дусі (Ф. Савіньї). Законодавець повинен намагатися максимально виражати "загальне переконання нації", за такої умови правові норми матимуть сакральне значення і тому придбають самодостатню цінність (Г. Пухта). У цій частині філософії права з особливою наочністю представлена істотна риса всіх об'єктивістських теорій: у їх побудовах відсутній суб'єкт, хоч очевидно, що правопорядок — це "справа" рук людини. У них правопорядок виростає із суспільних відносин, з чим не можна погодитися. Роль суб'єкта тут зводиться до простого "похідного" буття існуючих суспільних відносин. Тому правопорядок є дзеркальним відображенням цих умов у свідомості пасивного суб'єкта. Ще одну форму правовий об'єктивізм придбав під впливом ідеалу науковості, розробленого К. Марксом j його послідовниками в першій половині XIX ст. Марксистська філософія права. Ставлення до філософсько-правової спадщини Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) у наші дні неоднозначне. Діапазон оцінок їх теорії різний: від проголошення марксистських положень вершиною наукового знання до пов-
Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 453; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |