Частина друга Основні проблеми філософії права 2 страница

§ 3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя

Аналіз правової реальності дає можливість виділити в ньому такі форми буття права, що у сукупності виража­ють динаміку правової реальності:

а) світ ідей: ідея права;

б) світ знакових форм: правові норми і закони;

в) світ взаємодій між соціальними суб'єктами (правове життя).

Це розчленування традиційне й у цілому аналогічно (хоч і не цілком тотожно) розподілу на такі форми чи рівні буття права, як правосвідомість, правові норми і правовід­носини. Єдність цих рівнів і являє собою такий об'єкт, як право. Кожному з цих рівнів відповідає найрозвиненіший опис у відповідних філософсько-правових концепціях. Так, наприклад, ідея права знаходить своє вираження у класичних теоріях природного права, особливо деонтоло-гічного (суб'єктивістського) напряму, правові норми і за­кони — в аналітичній юриспруденції (правовому позити­візмі). Що ж стосується третього рівня — рівня взаємодії між соціальними суб'єктами, то це світ соціальної пред-

- 179 -

меткості, у якому право переходить у світ соціальної ре­альності. Цей світ бере участь у формуванні права, у наді­ленні права матеріальним змістом.

Що ж являє собою право? Один з цих шарів чи їхня су­купність? Рішення цієї проблеми слід шукати на шляху до­повнення статистичного аспекту аналізу структури право­вої реальності динамічним аспектом, що дає можливість простежити саморозвиток права, розгортання його сут­ності через ряд визначень. Найважливішими серед них є:

а) абстрактно-загальні визначення (правові ідеї і прин­ципи);

б) конкретно-загальні визначення (формально-пози­тивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (насамперед су­дові рішення);

г) соціально-предметне втілення у позитивно-правовій поведінці суб'єкта.

У стислому вигляді динамічна структура правової реаль­ності, як теоретичне відтворення процесу здійснення права, може бути представлена таким чином.

Ідея права є вихідним, логічно першим компонентом правової реальності. Тут не ставиться питання про те, що лежить в основі цієї ідеї: природа людини, розум, об'єк­тивний порядок цінностей, соціальні відносини чи воля і мудрість Бога. Ідея права являє собою найзагальніше, абстрактне вираження сутності права, його "проект" чи завдання ("регулятивна ідея"). Вона становить ідеальний аспект буття права, його форму (в арістотелівському розу­мінні).

У структурному плані ідея права припускає наявність:

а) суб'єктивної (антропологічної) компоненти, тобто містить інформацію про те, хто здатний бути суб'єктом права, на кого воно орієнтується. Таким суб'єктом є той, хто вміє відрізнити цінне від нецінного;

б) аксіологічног компоненти, тобто являє собою систе­му цінностей, які реалізуються у праві, що виражається ін­тегрально у понятті справедливості;

в) деонтологічної компоненти, тобто виступає у вигляді ідеї повинності, що виражає єдність прав і обов'язків.

- 180-

Суб'єкти правотворчості, усвідомлюючи, що люди не можуть чи не хочуть підкорятися релігійним, моральним і навіть найбільш простим культурним нормам, формують той мінімум вимог, який можна підтримувати за допомо­гою організованого насильства. Цей мінімум і є ідеальний зміст права. Якщо взяти його за ідею права, то ідея пере­дує праву, тобто спочатку з'являється уявлення про на­лежне, яке необхідно інституціонально закріпити і підтри­мати силою цього інституту, а вже потім формується реальна правова система.

Правова ідея є даність нашої свідомості, що має визна­чений зміст, що виражає в найзагальнішому плані момент повинності. Ідея права має лише потенційну дійсність, на відміну від позитивного права, але ця потенційність нас­тільки істотна, що задає нормативну силу позитивному праву.

Другим елементом правової реальності є закон (право­ві норми). Позитивне право з'являється насамперед у фор­мі закону (однак не зводиться до нього), який становить конкретно-загальні, формально-позитивні правові норми. Закон являє собою актуалізацію і конкретизацію правових ідей і принципів, крок на шляху до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті. Це право на певно­му етапі його становлення. Закон — це загальна норма для безлічі можливих випадків. Він існує як судження про на­лежне. До феноменології закону відноситься також те, що він діє як законодавчий акт чи система законодавства (йо­го зовнішня форма), що встановлюється суб'єктом влади, коріниться в авторитеті законодавця.

Правовий закон має різні форми свого буття: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єктність, правові процедури, процесуальні форми, правовий статус і право­вий режим, правовий договір, позов і обвинувачення тощо. Розходження між ними має функціональну, а не сутнісну характеристику. Зміст принципу формальної рівності ви­ражається, наприклад, у правовій нормі — у вигляді пра­вил поведінки суб'єктів права; у правовому відношенні — у вигляді стосунків формально рівних, вільних і незалеж­них один від одного суб'єктів права; у правосвідомості — У формі усвідомлення змісту і вимог принципу права чле­нами даного правового співтовариства; у правосуб'єктнос-

- 181 -

ті — у формі визнання індивідів (їх об'єднань, спілок) формально рівними, вільними, незалежними один від од­ного суб'єктами правового типу спілкування; у правових процедурах — у формі рівного і справедливого порядку придбання і реалізації прав та обов'язків усіма суб'єктами, дозволу заперечування права тощо. Отже, право існує у всіх цих правових формах, де додержується і застосо­вується принцип формальної рівності¹.

І, нарешті, випливає аспект правової реальності — це світ соціальних дій, найбільш складний світ, найменш дос­ліджений з позицій філософії. Процес соціальних взаємо­дій виражає таку стадію у здійсненні права, як правореа-лізація. Центральною фігурою цього процесу є суб'єкт як виконавець норми в його ставленні до інших людей. Ці від­носини виявляються можливими за наявності певних здіб­ностей, якостей людини.

Основною якістю суб'єкта права є здатність визнання ідеї права і здатність психічно-вольового визнання норми, коли остання розглядається як бажана чи небажана для даного суб'єкта. Молена виділити три основні рівні психіч-новольового ставлення суб'єкта до норми: а) нижчий — бажання порушити норму; б) середній — бажання підко­ритися нормі (за розумінням користі чи через страх бути покараним, тобто в цілому — нейтральна позиція); в) ви­щий — цілковите визнання вираженої у нормі цінності.

Саме соціальні суб'єкти, тобто люди та їхні об'єднання, є "важелями", завдяки яким ідея права здійснюється і впливає на життя. Формою такого здійснення є правомір­на поведінка. Здійснення права — кінцева його характе­ристика, що може бути виражена категорією правопоряд­ку. На цьому рівні право як належне переходить у соціальне життя. Отже, найбільш конкретною формою буття права є правильні дії і рішення у конкретній ситуації самого суб'єкта права.

Такі основні форми чи рівні буття права.

Висновки:

\. Правова реальність являє собою особливий світ, ав-

тономну галузь людського буття, що має свою влас­ну логіку і закономірності, з якими не можна не ра­хуватися. Зміст проблеми правової реальності поля­гає у з'ясуванні того, що є право.

2. Структуру правової реальності становить співвідно­шення між природним і позитивним правом, як дво­ма протилежними, але тісно пов'язаними між собою формами праворозуміння. Це співвідношення вира­жається за допомогою категорій сутності й існуван­ня.

3. Співвідношення буття й існування права, сутності права і правових явищ є співвідношення правового принципу формальної рівності і форм його здійснен­ня. До цих форм належать: ідея права, закон, право­ве життя (дії і відносини) та ряд інших.

Контрольні запитання:

1. Що таке онтологія і як співвідносяться поняття "бут­тя", "реальність", "існування"? У чому полягає особ­ливість правової реальності?

2. Що виступає онтологічними основами права? Що ви­ступає "первинним" елементом правової реальності?

3. До яких типів реальності належить право?

4. Як співвідносяться поняття права і правової реаль­ності?

5. Як співвідносяться належне й істотне у праві?

6. Чи є природне і позитивне право необхідними еле­ментами правової реальності? Якими категоріями можна виразити їх співвідношення?

7. Які форми (рівні) буття права?

8. Що необхідно для здійснення права?

Див.: Нерсесянц В. С. Философия права — М: Норма, 1997. — С. 50—51.

- 182-

-183-

Розділ 6

Правова антропологія: гуманістична природа права

Будь-яке праворозуміння спирається на відповідну концепцію природи (сутності) людини. Особливо яскраво цей зв'язок виявився у класичній філософії права XVII— XVIII ст. У ній уявлення про природу людини виступали як останні підстави для суджень про загальну правомір­ність владних рішень, антропологія завжди несла в собі загальний критерій правомірності. Ця обставина обумови­ла виникнення у рамках філософії права такого розділу, як правова антропологія.

Що являє собою правова антропологія, які антрополо­гічні основи правопорядку в цілому і прав людини зокре­ма, що являє собою "людина юридична", як пов'язані між собою особистість і право? Ці та інші питання розглянемо в цьому розділі.

§ 1. Природа людини і право. Антропологічні основи права

Феномен права найтіснішим чином пов'язаний з люди­ною, її сутністю, сенсом людського буття. "Відповіді на всі філософські питання права, — пише представник правово­го екзистенціалізму Еріх Фехнер, — визначаються відпо­віддю на питання про сенс людського буття"¹. У цьому висловлюванні передано антропологічну позицію стосовно права. Суть останньої полягає в тому, щоб показати право як явище, без якого людина не може існувати, з одного боку, і виявити у структурі людського буття такі моменти, що у зовнішньому вираженні дають правові відносини (право), — з іншого. Власне ця обставина уможливлює правову антропологію.

Що являє собою правова антропологія? Однак, раніш ніж відповісти на це питання, розглянемо, що є антропо­логія як філософська дисципліна.

FechnerE. Rechtsphilosophie. —Tubingen, 1956. — S. 278.

- 184-

Як відомо, філософською антропологією називається частина філософії, в якій вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи та людського буття, аналізуються способи людського існу­вання.

філософська антропологія є фундаментом сучасної

моральної і правової філософії¹. Саме апеляція до сутнос­ті людини дає змогу обгрунтувати ідею права, критерій справедливості, тобто вирішити фундаментальне питання філософії права. Ця обставина дозволяє виділити у рамках філософії права такий розділ, як правова антропологія.

Типовими для правової антропології є міркування од­ного з її засновників Гуго Греція. У природі людини він виділив таку схильність, як потяг до співжиття, що не за­лежить від ідеї корисності. Ідея права, за Г. Гроцієм, пов'язана з вказівкою на призначення людини. На його погляд те, що відповідає сутності людини, є моральним, а те, що підтримує мирне і влаштоване співжиття, є право­мірним. Оскільки таке прагнення до співжиття є схиль­ність, закладена в людській природі, відповідно ідея права є ідеєю моральною, як один із проявів сутності людини.

Таким чином, правова антропологія вказує на підстави права в людському бутті. У цілому ж правову антрополо­гію можна визначити як вчення про спосіб і структуру буття людини як суб'єкта права чи, коротше, — вчення про право як спосіб людського буття.

Однією з центральних проблем правової антропології є виявлення антропологічних передумов правової теорії. Дослідження цього питання виявляється можливим тому, що існує закономірність кореляції "образу людини" й "об­разу права". Суть її полягає в тому, що той чи інший "об­раз права" (праворозуміння), а також обумовлена ним правова система орієнтуються на відповідний "образ лю­дини" (концепцію природи людини) і від нього ведуть свій відлік, як від своєї вихідної точки.

Розглянемо, як вирішували питання про антропологічні підстави правової теорії три ключові фігури новоєвропей-

Див.: Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический под­ход к философии права // Вопросы философии. — 1996. — № 4. — С. 28.

- 185 -

ської філософії права — Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант і якими були практичні наслідки цього.

За Т. Гоббсом, людина — це абстрактний індивід (рів­ний таким самим абстрактним індивідам), який керується винятково своїми інтересами. Необхідність же правопо­рядку, тобто загальних для всіх людей норм, він усвідом­лює лише під загрозою насильства з боку таких самих ін­дивідів, і ця погроза виправдовує механічну силу штучної особистості — держави, що з'єднує індивідів в одне ціле. У підсумку суб'єктом правопорядку виявляється зовсім ім­моральний, егоїстичний індивід, який прагне перетворити іншого на засіб і який уклав з ним договір лише під погро­зою власної безпеки. Отже, образу людини, що виходить винятково з власних інтересів, відповідає такий образ пра­ва, де власне правова реальність підміняється реальністю державних розпоряджень.

Свою теорію суспільного договору Ж.-Ж. Руссо буду­вав на тих самих антропологічних засадах, що й Т. Гоббс. Індивід у нього також керується мотивом особистої роз­судливості, прагненням до самозбереження і щастя. І хоч у Ж.-Ж. Руссо індивід надає перевагу правовому порядку над деспотичною державністю, але не на безумовних мо­ральних підставах, а підкоряючись усвідомленню небезпе­ки, яка йому загрожує з боку цієї державності. До додер­жання загальних норм не тільки держава примушує індивідів, а й саму її примушує надіндивідуальна недер­жавна воля. Воля народу ставиться вище всякої законнос­ті й починає набувати тих самих рис, що й монархічна сва­воля Т. Гоббса. У підсумку право втрачає свою самостійну реальність і зводиться до виправдання нової сваволі.

Таким чином, на грунті уявлень про людину як "розум­ного егоїста" затвердити примат права стосовно зведеної у закон волі верховного правителя неможливо, оскільки така людина не має внутрішнього критерію для вибору в ситуації нормативно-ціннісного конфлікту, а має потребу в зовнішній авторитетній опіці.

Вихідним пунктом філософії права І. Канта є вчення про людину як про істоту, принципово здатну стати "па­ном собі самому" і тому таку, що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні ціннісно-нормативного вибору. Така людина не розумний егоїст, а моральна істота. Це означає,

- 186-

шо автономія (нормативна незалежність), чи здатність "бути паном собі самому" виступає вихідним і основним смисловим моментом права. І хоч це лише ідеальна влас­тивість людини, але вона розглядається як природна, тим самим задає критерій правомірності рішень влади. У соці­альному плані морально автономний індивід характеризу­ється як суб'єкт, що здатний протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної у закон.

Отже, тільки образ "людини моральної" виявляється здатним легітимізувати право як безумовну цінність, що не зводиться до ніяких інших цінностей. Індивіди, які порізно прийняли рішення жити відповідно до категоричного імпе­ративу, уможливлюють і право, і всякі угоди на основі вза­ємної вигоди. Філософсько-правова теорія І. Канта є кла­сичним зразком відповідності "образу права" і "образу людини".

Який же "образ людини" повинен бути підставою су­часної правової теорії? Чим характеризується людина як особливий вид буття? Яка специфіка людської природи?

Природу, або сутність людини часто зводили до ро­зумності, свідомості, моралі, мови, символічності, пред­метної діяльності, волі до влади, гри, творчості, релігій­ності тощо. У той же час сучасна філософська антропологія виявляє у людині деяку інтегральну власти­вість — її "відкритість", незавершеність як істоти. На від­міну від тварини, людина постійно переборює свою видову обмеженість так само, як і соціальну обмеженість, постій­но трансцендуючи, звеличуючись над наявними обставина­ми. У цій незавершеності полягає величезний потенціал людини, її саморозвитку. Саме цю "відкритість" мав на увазі Жан-Поль Сартр, коли писав: "Людина вільна, люди­на — це свобода"¹.

При цьому слід пам'ятати, що не можна абсолютизува­ти пошуки єдиної й "істинної" природи людини. Такої просто не існує. На цей момент звертає увагу американ­ський філософ Джон Лаке, який висуває тезу про мно­жинність людської природи. Він вважає, що твердження про природу людини, тобто про те, що являють собою

Сартр Ж. П. Экзистенциализм — это гуманизм // Сумерки богов. — М., 1991. - С. 327.

-187-

стійкі людські характеристики, належать до групи фактів вибору, що включають до свого складу водночас суб'єк­тивні й об'єктивні елементи¹.

Перші подано певним набором засобів якостей людя­ності, другі — ціннісними перевагами, від яких залежить остаточний вибір. Так, в основі визнання універсальності прав людини лежить ціннісна перевага сьогоднішнього ци­вілізованого людства, що полягає в звеличенні подібності між людьми і відхиленні розходжень як неістотних.

У цьому зв'язку концепція множинності людської при­роди перебуває у рамках здорового плюралізму. Вона орієнтує на толерантне ставлення до проявів людської своєрідності (як індивідуальної, так і культурної), але ця терпимість не безмежна, а обмежується ідеєю права. Тому що виходячи з визнання множинності людської природи ми повинні забезпечити повне виправдання людської від­мінності, однак лише тією мірою, у якій ця своєрідність не завдає нам шкоди.

Незважаючи на те, що "образ людини" залежить від нашого вибору, ми можемо вказати на спосіб дії, що дає можливість виділити людину з усіх інших живих істот. Та­ким способом дії є "належність". Як підкреслює Евандро Агацці, "кожна людська дія пов'язана з деякою "ідеаль­ною моделлю", того, "як належить бути"². Тому людина — це істота "належнісна", що постійно співвідносить свої дії з ідеальними зразками і тим самим спрямовується до цих зразків, трансцендуючи до них. Саме ціннісною орієнтова­ністю поведінка людини відрізняється від простої ціле­спрямованості поведінки тварин.

Оскільки ж сфера "належного" є особливістю власне людської дії, то і мораль, і право як найбільш розвинені нормативно-ціннісні системи, без яких людина не може бути людиною, виявляються характеристиками її способу буття. Трактування специфіки людського буття як буття істоти, що орієнтується на "належне", розкриває нові обрії перед правовою антропологією.

ЛаксДж. О плюрализме человеческой природы // Вопросы филосо­фии. - 1992. - № ю. - С. 106.

о

Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопросы филосо­фии. - 1989. - № 2. - С. 26.

Традиційно одним з основних завдань правової антро­пології є обгрунтування ідеї права як особливого норма­тивного порядку, виходячи з уявлень про сутність людини чи людську природу. Це передбачає відповідь на питання _п__{0 те>} чому сфера політичного в людському житті (що розуміється як громадянське, загальне з іншими людьми існування) обов'язково вимагає права і чому, завдяки яким модусам людського буття, таке правове оформлення даної сфери виявляється можливим. Тут потрібно виправдання того факту, що людей зв'язують відносини панування, у рамках яких вони підкоряються певним правилам і можуть бути примушені до їх виконання.

При цьому обгрунтування права, хоч і з різним ступе­нем переконливості, може здійснюватися з різних методо­логічних позицій. Прихильники деонтологічного підходу відмовляються від пошуків метафізичних, чи онтологічних, основ для ствердження моральних і правових суджень, вважаючи слідом за Д. Юмом, що будь-які спроби виводи­ти зміст моральних і правових норм із фактів людської природи є неспроможними. Критерій же істинності поло­жень у нормативній етиці й політичній теорії вони вба­чають у їх.самоочевидность Прихильники онтологічного підходу, навпаки, вважають, що справжня природно-пра­вова етика виводить моральні та правові норми з метафі­зичне вихідного пізнання природи людини у світі.

Обидва підходи є певною мірою крайностями. Слід враховувати, що багато непорозумінь виникають через не­розрізнення двох моментів. По-перше, тієї очевидної істи­ни, що мораль і право безперечно засновані на людській природі; по-друге, того, що основні цінності та норми не можуть бути виведені безпосередньо з людської природи. Тому ми можемо лише констатувати зв'язок людської природи й етичних (морально-правових) норм, але не мо­жемо прямо виводити їх з людської природи. Спробою по­долати односторонність, що характерна для розглянутих позицій, є правова антропологія, заснована на парадигмі інтерсуб'єктивності, що формується у рамках політичної антропології¹.

¹ Див.: Гьоффе О. Вибрані статті. - К., 1998. - С. 47.

- 188-

189-

Особливістю даного підходу є поєднання антрополо­гічного і морального моментів в обгрунтуванні права, що дає можливість уникнути як зайвого натуралізму, так і чистої належності. Тому сама правова антропологія — це завжди етико-антропологія, що поєднує у собі моменти — дескриптивностг і нормативності, її основним завдан­ням є не виведення змісту правових норм із природи лю­дини, а скоріше кореляція "образу людини" і "образу пра­ва" як феноменів, зміст яких залежить від ціннісних переваг, легітимація другого першим.

Так, за утопічними концепціями "свободи від пануван­ня" виявляються необгрунтовано оптимістичними уявлен­ня про людину як істоту надзвичайно миролюбну й аль­труїстичну, ніж вона є насправді. А за позитивістською позицією захисників "політичного панування" угадуються зайво песимістичні уявлення про людину як про винятково агресивного егоїста.

Виділяють два фундаментальні питання політичної (правової) антропології: 1) "що є головним чинником люд­ського існування: конфлікт чи кооперація?" (питання про спосіб людського існування); 2) "що є першорядним для людського співжиття: щастя чи свобода"¹ (питання про ме­ту людського існування).

Вибір моделі образу людини як перевалено конфлікт­ної чи переважно кооперативної істоти впливає на вибір моделі легітимації держави і права: кооперативної чи кон­фліктної. На наш погляд, у вирішенні цього питання не можна діяти за принципом "або — або", тому що природа людини не може бути однозначно зведена або до конфлік­ту, або до співробітництва. Тут* більше підходить синтетич­на формула взаємодоповнювальності при нормативному пріоритеті одного з них — конфлікту (у сучасних культур­но-історичних умовах), що відповідає антропологічній формулі І. Канта "нетовариська товариськість".

Очевидно, що подібний метод може застосовуватися і для вирішення другого фундаментального питання — що є більш фундаментальною підставою: щастя чи свобода? "Оскільки у нашій теорії, — пише О. Гьоффе, — кожному

Хеффе О. Политика, право, справедливость. — С. 138,199.

- 190-

надається воля влаштовувати щастя на свій власний роз­суд» поняття щастя стає не те щоб недоречним, а зайвим; воно перетворюється на поняття свободи волевиявлення"¹.

Свобода розуміється як свобода дії, тобто діючому суб'єктові надається можливість самому вирішувати, до чого він прагне і як він досягатиме своїх цілей. Вона є при­пущенням, без якого немислима сама дискусія про легіти­мацію примусу, тобто про виправдання права.

Насамперед право складається з тих правил, якими люди керуються в їхньому спільному житті та які надають право на примус у разі їх недодержання. Цей примус ви­ступає як кара в карному праві і як визнання недійсності відносин (угод) — у цивільному праві. Ці правила вияв­ляються особливо значимими, коли виникають супереч­ності інтересів, тобто спори. Право у цих випадках відіг­рає роль третьої, незацікавленої сторони, до якої апелюють для рішення сторони.

Які ж антропологічні основи користування людьми певними правилами? Як уже підкреслювалося вище, такою підставою служить відкритість людини світу, тобто її уні­версальна здатність до вільної дії.

Відкритість світу є зворотною стороною такої особли­вості біологічної конституції людини як недостатність спе­ціалізації її здібностей, що виражається поняттям "недос­татньої істоти". Вона виявляється у таких позитивних якостях, як здібність до динамічного саморозвитку, прак­тична пристосовуваність до обставин, обдарованість різ­норідними задатками та здібностями. Заснована на таких якостях свобода дій виявляється у тому, що людина здатна рефлексивно, тобто свідомо, ставитися до умов свого жит­тя, певним чином їх позначаючи й осмислюючи. Вона здат­на оцінювати ці умови і на основі оцінок намагатися освої­ти їх, тобто пристосувати їх до своїх потреб, або перетворити їх.

Рефлексивне ставлення людини до себе самої і своїх дій має два моменти: людина здатна на свідомі вчинки і во­на може вибирати серед безлічі різних можливостей одну чи кілька. Це й означає, що людина здатна на вільні вчин-

Там само. - С. 192.

- 191 -

ки. У той же час свободу дій слід тлумачити не як абсо­лютне, а як порівняльне поняття. Платою за відкритість структури спонукальних мотивів і реакцій людини є на­сильство і погроза вбивством. Небезпека насильницької смерті від рук собі подібних має ту саму антропологічну основу, що й свобода дій. Однак те, як розвиватимуться ці регуляторні здібності, залежить від того, як складаються стосунки конкретної людини з іншими людьми. У тому числі від такого інституту, яким є право.

Таким чином, свобода, як універсальна здатність люди­ни, робить право і можливим (розуміння суті правил, здат­ності до судження), і необхідним (необхідне обмеження свободи). Право обгрунтовувається тим, що воно є інсти­тутом, який робить свободу можливою, і, з іншого боку, що захищаючи її від небезпеки, заважає трансформації свободи у свавілля. Відповідно між правом і людиною можна зафіксувати таку залежність: право є система пра­вил, що роблять життя людини можливим, у той час коли основні факти людської природи роблять такі правила не­обхідними. У тісному зв'язку з розумінням способу буття людини як буття у свободі перебуває проблематика насту­пних питань теми: про антропологічне обгрунтування прав людини і про "правову людину" як суб'єкта права.

§ 2. Філософський зміст і обгрунтування прав людини •

Поряд з обгрунтуванням права взагалі як особливого нормативного порядку найважливішою проблемою право­вої антропології є обгрунтування ідеї прав людини, тобто відповідь на питання: чому від правового порядку вима­гається захист прав людини? Це питання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивілізацій-ним стандартам.

Як питання, що має безпосереднє відношення до з'ясу­вання того, що таке право, воно включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітична за-

- 192-

дача); б) з'ясування статусу прав людини (легітимаційна задача); в) обгрунтування ідеї прав людини (нормативна задача).

Що ж являють собою права людини з позицій філосо­фії права?

Права людини є одним з видів прав узагалі, з поняттям яких пов'язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані ста­ни їх власника. З позиції однієї з двох альтернативних теорій — теорії волі — права дають переваги волі їх влас­ника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у кон­флікті, з позицій іншої теорії — теорії інтересу — права служать захистові чи здійсненню інтересів їх власника. При цьому теорія природного права вважає, що юридичні права є різновидом моральних прав, тоді як юридичний позитивізм розглядає їх як щось дуже відмінне від мораль­них прав.

Поняття "права" та "обов'язки" мають настільки вели­чезне значення для розкриття феномена права, що їх можна назвати модусами права. Як відомо, модус (від лат. modus -- міра, спосіб, образ, вид) — це одиничний прояв субстанції, тому права й обов'язки є не чим іншим як без­посереднім проявом ідеї (смислу) права.

Що означає "мати право" і "мати обов'язок"? Коли ка­жуть "я маю право", то мається на увазі, що "я можу", тобто це висловлення відноситься до модальності можли­вості, чи свободи. Коли кажуть "я зобов'язаний", то маєть­ся на увазі, що "я повинен", тобто цей тип висловлювань відноситься до модальності належності.

Правовий модус "правомочності" має місце лише там, де йому є противага в модусі "обов'язку". Це свідчить про доповнювальність прав і обов'язків, хоч ця доповнюваль-ність і припускає нормативний пріоритет модусу "право­мочності".

З усіх видів прав філософа насамперед цікавлять "пра­ва людини", тобто ті, що належать людині як такій, чи суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Вони перебувають У центрі політичного проекту сучасності, суть якого вира­жається у споконвічному і винятковому зв'язку влади 5 справедливості, тобто у такій організації публічної влади,

¹³ ~⁵-²⁸⁸ -193-

Дата добавления: 2015-05-22