Розвиток філософії як філософська проблема

Для більш глибокого розуміння філософії як світоглядного знання необхідно визначити її процесуальність. У зв'язку з цим слід передусім підкреслити, що розвиток становить єдність якісно різноманітних процесів, їх взаємодію, взаємоперетворення з сукупним результатом. Первинною одиницею історико-філософського процесу є філософське вчення -система певних, логічно пов'язаних один з одним поглядів. Створене окремим філософом, воно знаходить своїх послідовників. Прибічники Платона - платоніки, Толстого - толстовці, Маркса - марксисти та ін. Філософські школи - це сукупність філософських учень, об'єднаних певними базовими ідейними принципами. Філософська течія — це сукупність різних модифікацій тих самих ідейних принципів, які розвиваються різними, часто конкуруючими школами. Наприклад, у сучасній філософії такими течіями є неопозитивізм, екзистенціалізм, персоналізм тощо. Найбільш значні утворення в історико-філософському процесі називаються філософськими напрямами. Вони є сукупністю філософських течій (вчень, шкіл), які, маючи значні розбіжності, відстоюють деякі спільні принципові положення. Філософські напрями існують протягом досить довгого історичного періоду (наприклад, матеріалізм та ідеалізм, раціоналізм і емпіризм тощо).

Несхожі між собою, навіть несумісні філософські вчення є різними сторонами єдиного абсолютного знання. Помилки філософів здебільшого полягають у тому, що вони універсалізують, субстанціоналізують ту сторону абсолютного, яку пізнають. Зняття односторонньої інтерпретації абсолютного є виявлення істинності принципів кожної філософії. Вони приймаються як обмежені, підпорядковані системі, яка синтезує всі принципи в єдине ієрархічне ціле. Така ж ієрархічна підпорядкованість існує на інших структурних рівнях.

Без історії предмета немає

теорії предмета, а без теорії

предмета неможлива і думка

про сам предмет».

М. Чернишевський

Розвиток пізнання, особливо філософського, яке характеризується тим, що кожний предмет дослідження розглядається в цілому, а не в його окремих аспектах, різновидах, відношеннях, не завжди є прямолінійним процесом сходження. Це далеко не безпосередній перехід від незнання до знання, від помилок до істини, від істини відносної до абсолютної.

Розвиток філософії є органічним процесом на власній теоретичній основі. Він передбачає збагачення наявного змісту новими положеннями, заперечення висновків', які виявились неправильними, недостатніми, односторонніми, і заміну їх більш досконалими.

Існування багатоманітності філософських вчень, шкіл, течій, напрямів характеризує історико-філософський процес з боку його внутрішньої диференціації і поляризації. Розвиток філософії - це суперечливість підходів, боротьба ідей, принципів і особистостей. Отже, зрозуміння того, що є філософією, передбачає усвідомлення, що філософії як такої немає. Реально існували та існують різні вчення, школи, течії і напрями, які в чомусь солідарні між собою, а в чомусь суперечать, борються, заперечують одні одних. При цьому з розвитком історико-філософського процесу змінюється предмет філософських роздумів, спосіб вирішення філософських проблем. З цього факту нерідко робляться нєобґрунтовані висновки: у філософії нема єдиної систематизуючої основи, і тому її самодостатність неможлива; оскільки філософи обґрунтовують діаметрально протилежні по ложення, то філософія нездатна відшукати істину. Звідси - висновок про обмеженість (і недостатність) будь-яких філософських поглядів і прагнення створити єдину істинну філософію.

«Кожна система філософії

існувала і продовжує ще й тепер

неодмінно існувати: жодна з них,

таким чином, не зникла, а всі

вони збереглися у філософії як

моменти одного цілого».

Г. Гегель

Проти такого спрощеного підходу виступив найвидатніший німецький філософ Гегель. Він зауважив, що багатогранність філософії обумовлюється багатогранністю дійсності. Філософські теорії, незважаючи на постійну конфронтацію, взаємне заперечення і несумісність, є необхідними ланками єдиного суперечливого процесу прогресивного розвитку знання. Об'єктивний зміст філософських вчень суттєво відрізняється від суб'єктивної форми їх вираження. Різноманітність не зумовлює, а, навпаки, передбачає єдність. Абсолютним у філософській системі є її принцип (як момент розгортання «абсолютної ідеї»), а тимчасовим, відносним - абсолютизація цього принципу, що й протиставляє цю систему всім іншим.

Звідси випливає, що диференціація філософських вчень означає суперечності між однодумцями, але суперечності суттєві. Якщо Фалес вважав за першоматерію воду, Анаксімен - повітря, Геракліт - вогонь, то заперечення тієї чи Іншої першооснови означає і поглиблення, розвиток самого поняття першоматерії. У диференціації філософських вчень закладено суттєвий об'єктивний зміст. Не просто виражаються суб'єктивні претензії філософа на його особливий погляд, а передбачається розвиток певної концепції, окремих аспектів учення даної школи. Отже, диференціація є закріпленням суттєвих відмінностей, особливо якщо вона стосується інтерпретації відправного положення філософського вчення.

Наприклад, французькі матеріалісти XVIII ст. виступали як єдина течія, спілка однодумців, але в її рамках Існували суттєві відмінності. Дідро і Гельвецій заперечували тезу Л аметрі, що людина є машиною. Разом з тим Дідро критикував положення Гельвеція про те, що теоретичні висновки залежать від гостроти чуттєвого сприйняття. Ці суперечності в рамках матеріалістичного сенсуалізму сприяли подоланню одностороннього протиставлення емпіризму раціоналізмові, передбачали діалектичне розуміння єдності чуттєвого і раціонального.

Диференціація філософських поглядів — це дослідницький пошук, у процесі якого зіставляються подібні погляди, виявляються і обґрунтовуються розбіжності, а саме поставлення проблеми поновлюється новим змістом.

Диференціація містить тенденції теоретичного розвитку ідей у різних, у тому числі взаємовиключних, напрямах. Цей процес, у якому відмінності в рамках початкової спільності поглядів стають визначальними філософськими характеристиками, можна назвати дивергенцією. Як відомо, вчення Декарта було безпосереднім джерелом трьох суттєво відмінних течій: матеріаліст Леруа відкинув метафізику і пов'язану з нею дуалістичну концепцію людини; оказіоналіст Мальбранш розробляв ідеалістичний бік системи Декарта; пантеїстичний матеріалізм Спінози був спробою моністичної переробки як метафізики, так і фізики Декарта.

Поряд з диференціацією слід розглянути поняття дивергенції філософських шкіл. Дивергенція — багатогранний процес. Це зв'язок з попередніми теоріями і водночас взаємодія з незалежними вченнями, які формуються у спільних історичних умовах, але по-різному вирішують загальні спрямування епохи. Наприклад, емпіризм і раціоналізм - протилежні системи поглядів, але вони лише частково виключають одна одну. В деяких положеннях вони, навпаки, дотримуються спільних ідей, взаємо­доповнюються. Не тільки раціоналісти XVII ст., але й сучасні їм емпірики розуміють мислення як найвищий ступінь пізнавальної діяльності. Дж. Локк, наприклад, як і раціоналісти, визнає інтелектуальну інтуїцію, солідаризуючись із декартівським розумінням істини.

Необхідним результатом історично прогресуючої дивергенції є думка про поляризацію філософії - створення принципово несумісних філософій. Вона - заперечення всієї системи основоположень і виведених таким чином висновків. Тенденція до поляризації простежується в кожній філософській системі. Відомо, як зневажливо Г егель ставився до матеріалістично-сенсуалістичної думки філософії XVII-XVIII ст. Ніцше заявляв, що «його філософія - не для всіх». Разом з тим радикальна поляризація веде до збіднення історико-філософського процесу, абсолютизує, а отже й догматизує той чи інший напрям у філософії. Так було з марксистсько-ленінською філософією, в якій радикально поляризувалася протилежність між матеріалізмом та ідеалізмом, великого значення надавалося соціально-класовій обумовленості розвитку філософських вчень, підкреслювалась ідеологічна функція філософії.

Вважалося, що кожний філософ свідомо чи несвідомо висловлює найважливіші ідеї своєї епохи, свого народу і при цьому виражає і захищає інтереси тих чи інших соціальних класів або прошарків суспільства. Догматизм такої радикальної поляризації ігнорує факт відносної самостійності розвитку суспільної свідомості, а отже, можливість і відносного розвитку філософії, її випередження або ж відставання від безпосередніх завдань суспільного життя, залежність філософських вчень від особистості мислителя.

Не можна обминути ще одну проблему, яка суттєво впливає на філософський процес, - проблему національної філософії в рамках всесвітньої. Кожна філософія національна вже мовою її творів (хоча це далеко не єдина ознака), вона є відображенням ментальності того чи іншого народу. Г. Гейне так характеризував відмінність між національними філософіями: «Поставимо перед англійцем, французом і німцем завдання охарактеризувати, що таке Верблюд. Англієць поїде в Африку, вб'є верблюда, привезе в Британський музей і вивчатиме його: клас, вид, група тощо. Француз піде в Вулонський ліс, не знайде там верблюда і засумнівається в його існуванні. Німець зачиниться в кабінеті й почне продукувати верблюда з глибин своєї свідомості: верблюд окремий, верблюд загальний, верблюд відносний, абсолютний та ін.». Щоправда, не всі народи мали свою філософію, не завжди світогляд піднімався до рівня системно-раціоналізованого узагальнення. Наприклад, стародавні шумери так і не дожили до своєї філософії. Але й «філософські народи» не всі відразу йшли в авангарді загальнолюдського філософського прогресу. Бони заступали один одного. Наприклад, в епоху Відродження попереду йшли італійці, але в Новий час їх заступили англійці й французи, потім німці та ін. Тому національні історії філософії не завжди і не в усіх своїх частинах збігаються з всесвітньою історією філософії. Але це не означає, що національні Історії філософії не мають наукового значення. Оскільки філософія - вид світогляду, то історія філософії - вид історії світогляду. Це стосується як всесвітньої історії філософії, так і національної. Розглянута в контексті світогляду, у взаємовідношенні з парафілософією («біля філософії»), кожна національна філософія, якою бідною вона б не була, також має значення. Але при цьому не варто, -бо це не робить честі тому, хто зважується на подібне, - підміняти філософію парафілософією, видавати за філософію художній світогляд або різні суспільно-політичні вчення.

Розглянуті особливості філософського розвитку є формами, які необхідно відрізняти від змісту, пов'язаного з цими формами і все ж відмінного від них. Ці форми специфічно характеризують саме розвиток філософії і тим самим відрізняють даний процес від розвитку в інших сферах знання.

Дата добавления: 2015-05-22