Інтелектуальні витоки німецької класичної філософії

Тема 9. Лекція-бесіда (2 год.) Німецька класична філософія

Ключові слова

антиномія, апріоризм, агностицизм, трансцендентний, трансцендентальний, феномен, ноумен, категоричний імператив, абсолютний дух, антропологічний матеріалізм, рефлексія.

• Німецька класична філософія охоплює відносно короткий період, обмежений 80-ми роками ХУЛІ ст. і 40-ми роками XIX ст. Проте з цілого ряду положень вона є вершиною філософського розвитку, його підсумком на цьому етапі західноєвропейської історії. За традицією, до цієї течії відносять філософські вчення І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля і А. Фейєрбаха. Усіх цих мислителів об'єднують загальні вихідні ідейно-теоретичні настанови, спадкоємність у постановці та вирішенні проблем, безпосередня особиста залежність: молодші вчилися у старших, сучасники спілкувались і обмінювались ідеями. Згідно з цими критеріями, а також відповідно до змістового розв'язання проблем, до цієї течії можна віднести і філософське вчення К. Маркса і Ф. Енгельса.

Ідеологічними міркуваннями було зумовлено виділення марксизму в самостійний, якісно новий етап у розвитку філософського мислення, хоча творчість цих видатних мислителів повністю вписується у філософську традицію німецької класичної філософії і є її завершальним етапом.

Як синтез попереднього філософського знання, німецька класична філософія має свої специфічні джерела. До них можна віднести філософську містику XIV-XVI ст., яка, на думку І. В. Бичка, спричинилася до виникнення унікального світоглядного утворення, яке дістало назву «німецької класичної філософії». Основні ідеї філософської містики полягають в апофатизмі як типово діалектичному вченні, яке, послідовно заперечуючи всі позитивні характеристики пізнаваного об'єкта, не ставить нас перед абсолютною порожнечею.

•Виходячи з цього, німецький чернець-домініканець Йоганн Екхарт (1260-1328 рр.), відомий через глибоку вченість як Майстер (учитель), тлумачить Бога як Абсолют, розрізняючи його за змістом по відношенню до самого себе та по відношенню до інших. У першому випадку Абсолют виступає як чиста «божественність», у другому - як творчий початок світу, як власне Бог. Чиста «божественність» і Бог взаємодіють у нескінченному діалозі буття та небуття, становлячи світовий процес як діалектичне самопородженнл світу, як синтез цього буття і небуття. Ця принципова схема діалектичного розвитку зберігається і в контексті німецької класичної філософії.

•Продовжувач містико-діалектичної естафети Якоб Бьоме (1575-1624 рр.) у всьому, що існує, бачить роздвоєність і суперечливість, процеси боротьби добра і зла, світла і темряви тощо. Усе сутнісне складається з

«так» і «ні».

•Послідовник Бьоме Йоганн Шефлер (Сілезіус) (1624-1677 рр.) розглядає увесь діалектичний процес як нескінченний діалог особистішого «Я» людини і космічного божественного «Я», яке, незважаючи на всю свою незрівнянну вищість щодо людського «Я», є водночас його рівноправ­ним «співрозмовником».

Важливим джерелом класичної філософії є німецьке Просвітництво. Один з його ранніх представників Христіан Вольф (1679-1754 рр.) тлумачив світ у раціоналістично-механістичному дусі. Він і його послідовники вважали, що поширення освіти і знань приведе до негайного вирішення всіх складних проблем життя. Одне з центральних місць посідала ідея суспільного прогресу.

• Готгольд Ефраїм Лессінг (1729-1781 рр.), філософ, літературний критик, письменник, вбачав мету Просвітництва в духовному спрямуванні людей у житті відповідно до велінь розуму.

• Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803 рр.) підкреслював важливу роль чуттєвості в житті людини. У своїй творчості він відстоював діалектичну ідею становлення та розвитку світу як органічного цілого. Історію людсь­кого суспільства він розумів як продовження історії природи.

•Йоганн Георг Гаман (1730-1788 рр.), акцентуючи увагу на інтуїтивних моментах пізнання, підкреслював діалектичну природу «безпосереднього» знання.

•Значна роль у створенні відповідної інтелектуальної атмосфери під час формування і розвитку німецької класичної філософії належить поету, філософу, природодосліднику Йоганну Вольфгангу Гете (1749-1832 рр.), а також драматургу, поету і філософу Фрідріху Шіллеру (1759-1805 рр.) та лінгвісту, творцю оригінальної «філософії мови» Вільгельму Гумбольдту (1767-1835 рр.).

У цьому духовному середовищі відбувалося становлення німецької класичної філософії, яка синтезувала національну духовну енергію діалектичної мислительної традиції минулого і просвітницькі новації національно-культурного відродження. Вона стала втіленням національної світоглядної ментальності німецького народу, що надало її здобуткам статус загальнолюдських цінностей. Німецька класична філософія була вагомим внеском у розвиток філософських проблем, зокрема в переосмислення проблем суб'єкта й об'єкта, обґрунтування діалектичного методу пізнання і перетворення дійсності

Дата добавления: 2015-05-22