Філософія Григорія Сковороди

Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) є одним із найвидатніших представників Історії української філософії. Мандрівний поет і вчитель мудрості, шукач особистого шляху осягнення божества, істинного сенсу буття людини - все це створює образ оригінального мислителя, який посідає видатне місце в історії української і світової духовної культури. Народився Ґ. С. Сковорода З грудня 1722 р. у простій козацькій сім'ї в с. Чорнухи на Полтавщині. Зважаючи на те, що він з дитинства виявив «нахил до богопочитання» та «охоту до науки», дванадцятирічного Григорія було віддано у навчання до Києво-Могилянської академії. Там він з перервами провчився до 1753 р., але так і не закінчив повного курсу, залишившись на все життя «студентом» (як він сам себе любив називати). Його вчителями були славетний філолог Симон Тодорський, ритор і поет Сильвестр Ляскоронський, філософи і богослови Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський.

Здобувши в академії добре знання мов, античної та світової культури, Сковорода обрав свій напрям і спосіб філософствування, які не перебували у руслі науки про зовнішній світ і суспільну діяльність, а мали на меті моральне удосконалення та духовний поступ людської особистості, її власний вільний вибір, виховання волі. Тому формою викладу етико-антропософського вчення Сковороди був не академічний трактат, а байки, вірші, притчі, діалоги.

За неабиякі музичні здібності Сковороду було запрошено до придворної капели імператриці Єлизавети в Санкт-Петербург (1742-1744 рр.). З 1750 по 1753 рр. перебував у складі Токайської дипломатичної комісії в Угорщи­ні. Деякий час Сковорода вчителював у Переяславському та Харківському колегіумах, а також був домашнім вихователем у маєтках поміщиків.

Де б не був Сковорода, він завжди привертав до себе увагу оригінальним складом думок і способом життя. Сковорода, поет і музикант, знавець латинської, грецької, давньоєврейської та кількох сучасних мов, «любитель Святої Біблії», одягався просто, спав не більше чотирьох годин, вставав до світанку, ходив пішки за місто, був завжди веселий, бадьорий, шанобливий, з усього виводив мораль, друзів обирав по серцю їх, мав «побожність без марновірства, вченість без чванливості». Після 1768 р. до смерті був мандрівним філософом. Помер Сковорода в маєтку одного з своїх друзів у с Іванівці (нині -Сковородинівка) поблизу Харкова 9 листопада 1794 р., залишивши після себе, крім рукописів, легенди та перекази. Розповідали, що нібито він пішки пройшов усю Європу, нібито втік з власного вінчання, нібито мав дар пророцтва та ін. На могилі філософа викарбуваио: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Визначаючи предмет філософії, Сковорода вважає, що вона - саме життя. Філософствувати — значить «перебувати па самоті з собою», па самопізнання слід спрямувати людське життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває всередині себе. Мета людського життя — це «внутрішній світ», «радість серця», «міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням усього добра та найвищим благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки «теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування.

Подібно до Сократа, Сковорода дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у себе». Близьким до традиційних античних поглядів є висування у філософії ідеалу «евдемонії» (щастя, блаженство - найвища мета людського життя), проповіді «автаркії» (самодостатності, незалежності від зовнішнього світу), «аскези» (стриманості, відмови від життєвих благ).

Причина людських страждань - у «неправдивому розумінні» суті речей. Зовнішній світ - «швидкоплинна річка», тому гонитва за його благами -безглуздя. Любов до зовнішності робить з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву помилок. А істинне пізнання проникає в незмінну сутність речей, тому воно може стати основою справжнього щастя, тобто Сковорода йде за сократІвським принципом тотожності щастя та істини.

Для людини є два способи життя: «світський» — згубний та «божий» спасенний, праведний. Останній є умовою знаходження «правильного» погляду, подолання гріха, зречення злої волі. Це не шлях розуму та розуміння, а шлях віри і любові до Бога. Найвища мудрість для Сковороди — «філософствувати у Христі», оскільки Христос та істина — тотожні. Жити в істині означає жити у Христі. Кожна людина прагне до самопізнання, бо найкоротший шлях до Бога - через власне «серце», через відкриття в ньому «образу божого». Здобуваючи собі «нове серце», людина сама стає «сином божим», «обожнюється», «преображається». А звідси виводиться мета всілякого людського буття і, зрештою, філософії. «Філософія, чи любомудрість, скеровує все коло діл своїх па той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові усього».

Премудрість єдина для всіх: для «поган і юдеїв, богословів і філософів». У цьому відношенні філософствувати повинні всі. Отже, справжній центр ваги філософії Сковороди як «мистецтва життя» - у відкритті в собі «сина божого»,«внутрішньої»,«духовної» людини, що є основою «миру душевного» та істинного «блаженного життя». Головна з усіх людських затій, скільки мета вчення Сковороди полягає їх там тисяч не буває, є один У проповіді набуття людиною кінець — радість серця» містичного стану «обожнення» через внутрішнє «перетворення» її «серця». В цьому процесі людині допомагає розкриття символів Святого письма.

Реальність Сковорода розуміє не як моністичне (ідеальне чи матеріальне) буття, а як гармонійну взаємодію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу, символічного світу або Біблії. Божественне життя «пронизує» кожен з трьох світів, воно становить собою їх творчу основу, справжню «натуру». Макрокосмос - великий світ, у якому «живе все порожнє». Мікрокосмос - світ людини, «світик, світочок», але глибиною він не поступається великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює. Кожен з трьох світів є єдність двох «натур»: «видимої», «зовнішньої», «тіньової» та «невидимої», «внутрішньої», «світлої».

У своїй «видимій» іпостасі макрокосмос — це природний світ відчутих речей і явищ (як матерія), але насправді — «пуста видимість», «місце», «нікчемність», «тінь» справжньої, але невидимої його «натури» - Бога. Проте Бог - не сама природа, а її «джерело», «світло», «сонце». Існування матерії є «корелятом» існування Бога, і в цьому сенс її вічності, але ця вічність - функція вічності божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне.

Мікрокосмос (людина) ~ це також єдність двох «натур»: «емпіричної» (тілесної) та «внутрішньої» (справжньої, «істинної») людини. Емпірична людина, як і матерія, є «тінню», «темрявою», «тлінням». Проте мікрокосмос не просто співіснує з макрокосмосом, пасивно відтворює його структуру, а є активним моментом у гармонійній взаємодії з великим світом (макрокосмосом), оскільки єством «внутрішньої» людини є Бог. Тому сократівськии заклик Сковороди «пізнай себе» означає пізнати Бога. Як зазначає А. К. Бичко, це є свідченням діалектичності його позиції, але не об'єктивної (в гегелівському розумінні) діалектики, а екзистенці­альної, вихідним пунктом якої є знаменита «іронія» Сократа. Однією з центральних ідей Сковороди є твердження про «нерозривність» і водночас «незлитність» природи та людини, єством якої є Бог. Таким чином, «внутрішня» людина - це божественне в людині. Ідеальна форма людського єства, яку можна знайти в «тайниках» свого серця, є образ Божий, який існує вічно. Всі особисті форми окремих людських істот містяться в єдності досконалої та єдиної людини — І суса Христа. Цю людину вже не створено Богом, - вона народжена ним і є його Сином Єдинородним.

Гармонія великого світу (макрокосмосу) і людини (мікрокосмосу) не встановлюється сама собою, автоматично; вона має своїм грунтом творчу життєву ініціативу людини. Можливих (і різних) способів гармонізації людини зі світом багато, і кожен має віднайти відповідний («сродний») своїй неповторності й унікальності спосіб життя у світі. Але ці способи репрезентовано людині символічно. Тобто між маіфокосмосом і мікрокосмосом існує посередник, третій світ, світ символів — Біблія. Тут також вирізняються дві «натури» - «видима» (предметна образність символу) і «невидима» (смисл, розшифрування «сенсу символу»). Біблія як третій світ є справжнім, реальним Словом Божим і втіленням Бога. Сама Біблія стає істотою божого порядку. Сковорода вказує, що Біблія є Бог.

«Розшифрування» символіки третього світу має метою знайти відповідний («сродний») спосіб діяльності. «Сродна» або «споріднена» праця є однією з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації справді людського способу життєдіяльності, самоствердження особи. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям людини, є найвищою насолодою і справжнім щастям. «Неспоріднена» («несродна») праця є основним джерелом усіх суспільних бід.

«Спорідненій» і «неспорідненій» праці надається великого суспільного значення, оскільки Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому люди зможуть реалізувати свої природні здібності і нахили в «спорідненій» («сродній») праці і отримуватимуть від неї радість і відчуття повноти свого буття. Але природні здібності повинні бути виявлені, розкриті Освіта і виховання можуть їх лише вдосконалювати, але не створювати. Не освіта та знання роблять лю'дгіну щасливою, а лише ретельне вивчення себе, що й відкриває шлях до щастя, спокою, душевної злагоди. Кожен повинен пізнати себе, свої природні нахили та здібності. Суспільство складається з окремих людей, і це є шляхом і до спільного блага, тому самопізнання у Сковороди виступає як універсальний засіб перетворення людини та світу, усунення світового зла. Ідея перетворення є центральною у філософській творчості Сковороди, у своїх творах він закликає стати істинною людиною: із зовнішньої — внутрішньою, із тілесної ~ духовною і в такий спосіб поєднатися з Богом, отже, з природою всього сутнісного.

Можливість «сродног» праці для всіх виявляє себе в ідеї «нерівноїрівності», тобто в реалізації кожним себе за своїми можливостями. У концепції «еродної» праці і похідної від неї «нерівної рівності» знаходить свій зрілий вияв антеїзм філософії Сковороди (термін походить від давньогрецького міфічного персонажа Антея, який черпав свою життєву силу в постійному зв'язку з матір'ю-землею).

Етичні погляди Сковороди базуються також на самопізнанні, яке має остаточною метою «мистецтво життя». Людина може знайти щастя через самопізнання. Для цього потрібно «жити за натурою», не спотворювати природне, задовольнятися малим. Найвищим усвідомленням цього є «вдячність» як певний ціннісний рівень людського буття, що поширюється на Бога, батьків, благодійників. Смислова послідовність така: вдячність - благочестивість - самозадоволення. Завдання виховання — зберегти здоров'я та навчити вдячності.

Викладаючи принципи мистецтва життя, Сковорода вказує, що всі неприємності бувають від заздрощів, заздрість - від ремствування, а те - від невдячної долі, що вдень і вночі гризе дух. Невдячність породжує смуток, нудьгу, жадобу, заздрість, а її прагнуть задовольнити улесливістю, крадіжкою, ворожнечею, кровопролиттям. З нею пов'язується вічний смуток, збентеження, зніяковіння, відчай, тому для людського життя надія -у вдячності, яка задовольняється власним змістом, не зазіхає на чуже. У вдячності людина не втрачає власної гідності, а, навпаки, дістає стимул для змістовного спілкування з іншою людиною на основі поважання її особистої самобутності.

Досконалість людини, ґрунтуючись на «мистецтві життя», переборює вульгарну прив'язаність до предметного світу і дає можливість відчути різноманітність і багатство буття, розкрити вічну загальнолюдську основу власного буття.

Підводячи підсумки, можна виділити у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності: антеїзм («спорідненість», («сродність») людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце - всьому голова»). Ці домінантні лінії набувають класичної форми вияву, а українська філософія вступає у свою класичну добу.

Г. С. Сковорода — засновник класичної української філософії. Водночас він вплинув на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О. І. Введенський:, В. Ф. Ерн, Е. А. Радлов, М. О. Лосський) прямо називають Сковороду «родоначальником російської філософії». Велич Г. С. Сковороди полягає І в тому, що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філософським способом життя. Філософія в її найглибшій сутності - не лише світобачення, а й світовідношення. Приклад цілісності серця, розуму, вчинку уособлює в собі український філософ і поет Григорій Сковорода.

Дата добавления: 2015-05-22