Осмислення проблеми практики в історії філософії

Тема 23. Самост. Робота (2 год.). Практика і творчість

Проблема практики охоплює: ставлення людини та суспільства доприроди, інститутів соціального життя, а також відносини між людьми. Практика відіграє дуже величезну роль у розумінні процесу пізнання, бо має змістом освоєння та зміни природних і соціальних об'єктів, становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства.

В філософії уявлення про практику пройшло складний шлях. Для стародавньої філософії Греції з її зневагою до фізичної праці, як до суто рабської долі, характерний підхід до діяльності, при якій гідним вільної людини вважалося споглядально-пізнавальне і тішення до світу. Сама дійсність мислилась з точки зору раціональності, тобто усвідомлення людиною доброчесних вчинків, а найдоброчеснішим вважалася поведінка мудреця, який усвідомлював єдність і універсальність істинного буття теоретично на противагу різноманітній плинності чуттєво-сприйнятного світу.

У світогляді періоду Середньовіччя негативне ставлення до чуттєво-предметного світу поглибилось. Працю розуміли як кару дану людству за гріхи, як необхідність не покладаючи рук здобувати хліб насущний. Природа ж втрачала самоцінність і розглядалась, як щось похідне від божественної субстанціональності. Істинно ж людською формою діяльності вважалась духовна, що спрямовувалась на осягнення Бога як реальності. У пізньому християнстві тенденція ця посилилась в аскетизмі — формі практично-моральної поведінки, що мала за мету приборкання гріховно-чуттєвого початку в людині й орієнтування її від спокус предметного буття. Лише епоха Відродження змогла перебороти негативізм у ставленні до природного і пробудити зацікавлення до її безпосереднього вивчення. Саме ренесансне ставлення до особи вперше підносить людину на такий рівень, коли людина спроможна сама творити себе й перетворювати природу стосовно до своїх утілень про ідеал. Сенс людської діяльності представники епохи (Народження вбачали все ж не в практичному перетворенні світу, а в творчості, що сама собою є самометою.

Пізніше, в XVII—XIX, а потім і в XX ст., перед людством знову стала проблема наукового характеру людської практичної діяльності, концентрується увага на її пізнавальному аспекті. Методологія наукового пізнання орієнтувала людину то на предметний світ як джерело знання і головну основу людського існування (емпіризм Френсіса Бекона і Томаса Гоббса), то на раціональне осмислення світу логічними засобами (раціоналізм Рене Декарта, Бенедикта Спінози, Готфріда Лейбніца). Представники Просвітництва продовжили гносеологічну традицію у розгляді діяльності, проте механістична обмеженість розуміння суті природи й самого індивіда не дала можливості їм осмислити історичну мінливість характеру людської практики. Індивід по суті мислився як пасивний відтворювач формуючого впливу навколишнього світу, тому вчинки особи трактувались як реакція на негативне корегування середовищем звичноприродної людської самості. В епоху Просвітництва широко розповсюдилося розуміння практики (що бере початок ще від античності й одержує новий поштовх у філософії Джона Локка), як свідомої моральної діяльності, а наукою, що її вивчає, стає етика. Причому, розрив між об'єктивною реальністю зберігався: світ — суб'єкт споглядання, дії людини націлювались лише на саму себе, на реалізацію природних схильностей. Таке розуміння людської діяльності як суб'єктивної, безвідносної до предметної дійсності, притаманне всім представникам матеріалістичної школи до Людвіга Фейєрбаха включно. Практику Кім Фейєрбах розглядав як онтологічну характеристику людини, її чуттєву активність, що виражає суть індивіда.

Ідея активності суб'єкта пізнавальної діяльності вперше в історії філософії висловлена представниками класичної німецької філософії Іммануїл Кант намагався чітко розмежувати емпіричні та теоретичні знання. Теоретичний розум не спроможний пізнавати процеси об'єктивної реальності. Люди пізнають лишеуявність речі в собі, а не саму річ, не допускалося практики в гносеології, тому й категорії теоретичного розуму мали не предметне походження, а виводились із змісту переддосвідної свідомі тобто апріорно. Тому теоретичний розум поступався практичному. На думку Канта, практична свідомість є не що інше, як морально-імперативна філософія, тобто вчення про моральність що є неспоглядальність, а повністю предметність. Ще сильніше філософ Йоганн Фіхте підкреслював активність діяльності суб'єкта, вбачаючи виявлення абсолютної незалежності волі. Практичний розум, на думку Йоганна Фіхте, орієнтує людину на перетворення світу в результаті доцільної усвідомленої дії і поширює свою владу на сферу політики, економіки, права, моралі тощо.

З точки зору Георга Гегеля, існування людини передбачає активність її перетворюючих дій у ставленні до природи. Предмети природи, що потрапили в коло людських інтересів, розпредмечуються, тобто людина виявляє і використовує для себе їх суттєві властивості. З іншого боку, в процесі праці відбувається перехід на предмет людських здібностей, які фіксуються і стають об'єктивними, тобто опредмечуються. Єдність опредмечення та розпредмечення і є працею, діяльністю, зміст якої — пізнання світу, зміна якого людиною є доцільною. Оскільки такий процес не обмежується індивідуальними зусиллями однієї особи, виникають і суспільні відносини між людьми. Людина, пізнаючи і змінюючи реальність, створює свій власний світ — світ культури. Проте джерело предметної діяльності Георг Гегель вбачав не в людському, а в абсолютному суб'єкті. Справді, діяльною особою є духовна субстанція — суб'єкт історичного процесу. Люди в такому випадку виступають лише знаряддям світової волі, реалізуючи приватну мету, що виходить із умов їх існування, виконують загальні завдання абсолютного розуму, який прагне до самореалізації.

Отже, до німецької класичної філософії діяльність досліджувались лише в її теоретико-пізнавальному аспекті. Матеріалісти, розглядаючи пізнання як регулятор специфічно людського ставлення до світу, вбачали у відкритті таємниць природи можливість мілітарного їх використання, що пізніше Карл Маркс назвав (брудноторгашеським підходом до практики. Ставлення до суб'єкта у німецької класичної філософії вільне від утилітаризму. Але, ідеалістично інтерпретуючи цілісність людської діяльності, німецькі філософи розглядали теорію і практику як різнорідні, непорівнювані гносеологічні явища. І, нарешті, Людвіг Фейєрбах знов повторив помилки попереднього матеріалізму, коли намагався абстрагуватись від предметної діяльності, її цілісності, обмежуючи людське ставлення до світу винятково сферою пізнання.

Розуміння практики у XIX ст. сформулював Карл Маркс. Для Маркса практика — це основна форма життєдіяльності людини, що має матеріальність. її предмет — матеріальний світ, і відбувається відповідно до об'єктивних законів, що людина поступово відкриває і вчиться використовувати. У процесі трудової виробничої діяльності людина як працівник виступає до матеріального предмета праці як матеріальний агент. «Речовині.природи працівник сам протистоїть як сила природи», реалізує свої фізичні і духовні здібності для того, щоб впливати на речі, шо існують незалежно від нього, мають власні властивості та підкоряються власним законам. Працівник перетворює їх і тим самим створює з них нові речі, яких раніше не було, але які, раз виникнувши, одержують власне життя, починають існувати незалежно і, більше того, впливають на творця. З погляду марксизму, практика — основа і мета пізнання, визначник його напрямку і критерій істинності результатів.

Пізніше, наприкінці XIX і початку XX ст., бачення проблеми Практики як створеної реальності становив прагматизм. У процесі. творення реальності людина, на думку Вільяма Джемса і прагматизму взагалі, має справу не з об'єктивним світом, не з матеріальними предметами, а зі світом свого ж власного досвіду, з потоком і свідомості, з невизначеним хаосом відчуттів і переживань, переборює не фізичний опір предмета, а свої власні складнощі, нерішучість, сумнів і занепокоєння. Творення реальності прагматизму — це не матеріальний процес, а вольове зусилля, напруження уваги, акт відбору. Результат — не зміна фізичного світу, а лише зміна досвіду, тобто сприйняття світу і уявлення про фізичний світ, зміна переконань і вірувань суб'єкта, нарешті, зміна концептуальної картини світу для того, щоб якнайкраще задовольнити пристосувальні потреби людини. Для прагматика все, що відбувається з людиною із навколишнім світом, відбувається винятково в сфері досвіду, тобто свідомості людини. Специфіка прагматизму полягає в тому, що вирішальною силою визнаються практичні інтереси суб'єкта, плани і мета, воля і бажання.

Трохи інше трактування практики дав італійський філософ Бенедетто Кроче в фундаментальному творі «Філософія духу», де викладалась естетика, логіка, філософія практики і фімін історії. Бенедетто Кроче виділяє різні види діяльності. Основним є розрізнення теоретичної і практичної діяльності, кожна з яких поділяється далі в залежності від того, чи спрямована на окреме або загальне. Теоретична діяльність поділяється на естетичну, спрямовану на окреме, і логічну, спрямовану на загальне, а практична діяльність поділяється на економічну з індивідуальною метою. Її сферою є корисне, у тому числі політичне й економічне в повсякденному змісті. І моральне, стосовно до загального духу. Поділяється і філософія як наука про єдину реальність - про що виявляє себе в чотирьох іпостасях. Аналізуючи практичну діяльність, Бенедетто Кроче відкидає гедоністичні, утилітариські й споріднені їм вчення, за якими немає взагалі ніякої моральної діяльності, без якої, однак, життя розпадається ня нескладні окремі дії, позбавлені всякого глибокого змісту. Але треба відхилити й думку про те, що варто відкинути економічну діяльність чи звести її до моралі. Навпаки, економічна діяльність незалежній моралі, тоді як мораль без неї немислима, так само як естетика незалежна від логіки, тоді як логіка допускає почуттєве споглядання. Не може бути морального судження про практичну людину, що діє з розрахунку на користь.

Мораль і економічна діяльність — не протилежності, а лише взаємодоповнюючі розбіжності в сфері духу. Бенедетто Кроче рішуче відкидає моральні почуття, розглядаючи мораль як сферу волі не визнає розмежування між наміром і вчинком, засобом і метою, відкидаючи будь-яку матеріальну мораль і особливо релігійний утилітаризм і мораль альтруїзму, ґрунтовно займається проблемою волі й остаточно приєднується до тези Георга Гегеля про те, що воля одночасно обумовлена і вільна — обумовлена, оскільки без визначальних умов ніколи не стала б діяти, і вільна, оскільки те, що вона створює, її діяння, саме тому, що це є творення, виходитьза межі колишніх даностей. Практична і теоретична діяльність взаємно передують і йдуть одна за одною. Практична дія вимагає попереднього пізнання, але пізнання неможливе без дії.

Дата добавления: 2015-05-22