Загальна характеристика патристики 3 страница

§ 67. Рене Декарт: "Мислю — отже існую"

У той час, коли в Англії закладалися основи емпірико-індуктивного методу, у Франції почав створюватися інший — дедуктивно-раціоналістичний — метод пізнання ². Його основоположником був Рене Декарт

² Причин цьому, окрім всього іншого, слід шукати в особливостях етнопсихології: див. цікавий аналіз сенсорної сприйнятливості у англійців і пристрасті французів до чіткої раціональності у книзі К. Г. Юнга "Тэвистокские лекции" (К., 1995).

94 Лекція в. Філософія Нового Часу: гносеологізація

(1596—1650 pp.). Чуттєвий досвід, за Декартом, не може бути джерелом знання і критерієм істини — самe в цьому він противник Бекона. Чому ж не може? А тому, що дані чуттєвого досвіду абсолютно ненадійні: адже під час сну ми теж щось відчуваємо, що реально це існує, — це є ілюзія чуттів. Чи не є ми жертвами таких ілюзій на кожному кроці? Відомо, наприклад, що ампутована нога болить на погану погоду, і подібних прикладів багато (оскільки Декарт у молоді роки вивчав медицину і вів життя мушкетера, ці приклади були відомі йому дуже добре). Тому Декарт виходить із принципу: сумнівайся в усьому! У тому, що існує навколишній світ і навіть власне тіло: може, якийсь злий і всемогутній ошуканець створив мене таким, що мені тільки здається, ніби в мене є тіло, а насправді Його немає? Єдине, що безсумнівно — це сам акт мого сумніву. Якщо я сумніваюся, значить я мислю, отже, факт мого сумніву точно доводить існування мислення.

На цьому фундаменті — на визнанні мислення основою всього — Декарт і зводить високий будинок свого дедуктивно-рацвоналістичного методу. Одна з найхарактерніших рис раціоналізму — ототожнення реальної причини (causa) і логічної основи (ratio), тобто мається на увазі, що природні зв'язки можна повністю звести до зв'язків логічних, і, таким чином, пізнаючи власний логічний смисл, розум пізнає і весь навколишній світ.

Отже, дедукція — це ланцюжок достовірних логічних висновків, що спираються на "абсолютно достовірні положення" (тобто, аксіоми). Достовірність же аксіом, за Декартом, полягає в тому, що вони являються розуму інтуїтивно: дуже ясно, зрозуміло і чітко. Озброєний достовірними засобами (інтуїцією і дедукцією), розум здатний "досягти пізнання всього".

Справжню філософію, вважав Декарт, завжди пі
знаєш по тому, що її пронизує єдиний метод і вона
складається в єдину систему. "Всі науки настільки
пов'язані між собою, що легше вивчити їх усі Одра-
2, Протистояння раціоналізму та емпіризму 95

зу..." ³. У своїй знаменитій праці "Міркування про метод" Декарт викладає правила раціоналістичного методу, що задовольняють чотири вимоги:

1. Приймати за істинне лише те, що з'являється розуму в ясному і чіткому вигляді, так що до нього не має жодного сумніву, тобто, цілком очевидне. Це значить, що розумна інтуїція, яка базується на вроджених ідеях, абсолютно безпомилкова і не потребує навіть якоїсь особливої напруженості духу.

2. Ділити кожне досліджуване явище на стільки частин, на скільки це можливо і необхідно для подолання всіх труднощів. Йдеться, як бачимо, про аналіз.

3. Дотримуватися певного порядку мислення: "...Тільки із самих простих і найбільш доступних речей повинні виводитися найсокровенніші істини" ⁴, — заявляє Декарт.

4.1 останнє: складати перелік і огляди так повно, щоб була впевненість у тому, що нічого не пропущено.

Отже, "мислю — значить існую" — основа раціоналізму. Але Декарту цього замало: йому мало мати доказ існування свідомості, йому потрібно мати доказ і реальності світу. Для цього йому спочатку необхідно було довести існування Бога, тому що Бог — гарант існування світу: якщо Він існує, то Він не може ошукувати людину, нав'язуючи їй помилкове враження про сутність світу, якого немає, адже ясне світло нашого розуму вчить нас, що неправда і обман є необхідний наслідок якогось недоліку, якого у Бога не може бути.

Але апеляція до Бога поставила Декарта перед новою проблемою: звідки беруться помилки у пізнанні, якщо Бог "не може бути ошуканцем"? Декарт припускає, що Бог зробив людей такими, які можуть помилятися, а отже недосконалими, в інтересах глибшої гармонії всесвіту. І помилки трап-

³ Це Декарт з успіхом І намагається робити, роблячи відкриття у фізиці, оптиці, механіці, анатомії, психології, особливо ж у математиці, створивши аналітичну геометрію.

⁴ Декарт Ρ. Избранные произведения. — Μ., 1950. — С. 115.

96 Лекція 6. Філософія Нового Часу: гносеолоіізація

ляються не від розуму, а від вільної волі. Це протиставлення пізнання і волі розростається в дуалізм Декарта, про який йтиметься далі.

§ 68. Томас Гоббс: "Війна всіх проти всіх"

Вернімося в Англію. У цей час там тривала громадянська війна, що, почавшись у 1640 p., продовжувалася з перервами два десятиліття, до того ж під релігійними прапорами. Не дивно, що найпекучішими філософськими проблемами стають проблеми релігії, віротерпимості і державного права.

Найбільш яскраве й послідовне їх розв'язання запропонував Томас Гоббс (1588—1679). Він виходив з лілових настанов Нового Часу:

а) зробити політику науковою;

6) спробувати пояснити за аналогією з механізмом не тільки людину і природу, а й громадське життя;

в) показати, що суспільство і державна влада мають не божественне походження, а виникають із законів і властивостей людської природи.

Для того, щоб розібратися в гоббсівському вченні про "людину природну" і "людину цивільну" ', необхідно спочатку звернутися до його позицій у теорії пізнання: до кого зі своїх попередників приєднується Гоббс? Чи обрав він емпіризм свого земляка Бекона (вченим секретарем якого він був тривалий час), чи раціоналізм Декарта (на батьківщині якого він довго вивчав математику — законодавицю наук, а потім викладав її англійському королю Карлу Другому)? Гоббса приваблює і те й інше. Саме синтез раціоналізму й емпіризму став однією з найголовніших життєвих задач Гоббса, Ніхто окрім нього не зміг у XVII ст. так глибоко поставити проблему єдності цих двох методів.

Отже, за Гоббсом, спочатку в силу вступає чуттєве, емпіричне пізнання. Починається індуктивний рух — шлях від знання дій до пізнання причин. Далі слід іти протилежним шляхом дедукції: знаючи причини,

9. Протистояння раціоналізму та емпіризму 97

прогнозувати дії. Такий подвійний шлях перетворює науку в "природну магію". Цей погляд на науку як на чарівну паличку — характерна риса Нового Часу, відлуння якого доходять до наших днів. Таким чином, Гоббс поставив проблему "обертання методу"; філософія є "дослідження методу руху від дій до причин, а потім від пізнання причин до ще більш різноманітних дій" ⁵.

Застосуємо тепер метод Гоббса до пізнання людини. Людина — це проміжна ланка між природою і суспільством. З одного боку, вона — складне тіло природи (і в цій якості розглядається Гоббсом у праці "Про людину"), а з іншого — конструктор штучного соціального тіла (цю іпостась Гоббс описує в книзі "Про громадянина")· Природа людей — це сукупність потреб, пристрастей, здібностей і сил. За здібностями, потребами і пристрастями, вважає Гоббс, усі люди рі вні, ніякої вродженої ознаки станів на людях немає Але саме це рівне право усіх на все і робить "людину людині вовком". "Полум'я пристрастей ніколи не просвітлює розум". 1 справа доходить до того, що "людям неприємне чуже щастя і, навпаки, приємне нещастя своїх побратимів" ⁶.

Гоббс сперечається з Аристотелем, який вважав людину від природи суспільною істотою. За Гоббсом, у звичайному стані люди керуються тільки природним законом самозбереження. Тут право збігається із силою. Починається "війна всіх проти всіх". Але ця війна суперечить прагненню до самозбереження Тому доводиться шукати миру шляхом договору. Людина природна перетворюється на людину цивільну. "Суспільство слід розглядати як одну особу" ⁷. Тому Гоббс називає державу Левіафаном — ім'ям міфічного біблійного чудовиська, — натякаючи тим самим на те, що його можна розглядати як кульмінацію земної могутності, свого роду богом на землі. "Левіафану" як

^! Гоббс Т Избранные произведения. — Μ., 1964. — Τ. 1. — С. 52.

⁶ Там само. - Т. 2. - С. 212, 252

⁷ Там само. - Т. 1. - С. 345.

98 Лекц/я О. Філософія Нового Часу: пюсеологізація

«сальному цивільному державному механізму протистоїть"Бегемот" — рецидив природного стану, державе, що розтерзана протиріччями, охоплена озвірінням Бегемот" в метафориці Гоббса означає "Сатана").

Саме таку небезпеку бачив Гоббс у сучасних йому релігійній нетерпимості і революційних чварах, що перешкоджали економічному розвитку Англії.

Власне кажучи, теорія добровільної' суспільної домовленості, (домовленості, що виводить людину із тваринного стану до людського громадянського миру, де кожний відмовляється від права на все і тим самим передає частину свого права іншим), задає межі людині у філософії Гоббса: виходить, що людина сформувала себе сама своєю власною діяльністю.

§ 69. Джон Локк: Людина — "чиста дошка"?

Горезвісна суперечка емпіризму з раціоналізмом досягла свого апогею на початку XVIII ст. в полеміці Між англійським емпіриком Локком (1632—1704 pp.) і Німецьким ідеалістом Лейбніцем.

"Немає нічого в інтелекті такого, чого не було б раніш у чуттях", — стверджував Локк. "Окрім самого інтелекту", — відповідав Лейбніц. Пізніше Шопенгауер — прихильник емпіризму в теорії пізнання — висловив позицію емпіриків таким чином: розум з його поняттями — це асигнації, а чуття — золоті монети. Асигнація, природно, чогось варта, оскільки має золоте забезпечення. Так і поняття: для того, щоб вони мали раціональний смисл, вони повинні підтвердити Свою "платоспроможність", тобто, зв'язок із чуттєвою реальністю.

Сам Локк аргументує свою позицію так: "Істинне знання вперше виникло у світі завдяки досвіду і раціональним спостереженням, але гордовита людина, не задовольняючись тими знаннями, одержати які вона була здатна і які для неї корисні, хотіла б проникнути У приховані причини речей, висунути принципи і встановити максимуми щодо рушійних сил природи,

2. Протистояння раціоналізму та емпіризму 99

даремно очікуючи, що природа, або, по суті, Бог, чинитиме відповідно до тих законів, які людина для неї накреслила... Це марнославство поширилося на багато розділів натуральної філософії, і чим більше воно уявляється витонченим і вченим, тим більше воно виявляється шкідливим, перешкоджаючи зростанню практичного знання" (з незавершеної праці "Про медичне мистецтво", 1668). Такою ж була позиція Ньютона, коли він відмовився висунути будь-які гіпотези щодо прихованих причин сил тяжіння, обмежившись просто встановленням факту і обмовившись при цьому відомими фразами: "Гіпотез не вигадую" і "Фізика, бережись метафізики".

Але які можуть бути наслідки для того, хто обере одну з цих парадигм — емпіризм або раціоналізм? Зрештою, ця дилема наштовхується на різні розв'язання проблеми про співвідношення науки і філософії. В емпіризмі втілилася ідея саму філософію перетворити за образом і подобою експериментальної науки. Саме тоді була закладена тенденція, інерцію якої ми відчуваємо і зараз: міряти філософію масштабом науки. Проте тут нас у першу чергу цікавить, як ці настанови відбилися на погляді про сутність людини?

Локк і його послідовники головне своє завдання вбачали у створенні "науки про людську природу" на зразок ньютонівської фізики. Обговорення гносеологічних питань не було для емпіриків самоціллю — воно було засобом для напрацювання вчення про людські' поведінку. Саме про це писав Локк: "Доцільно зробити висновок, що найбільш прийнятним для нас заняттям буде знання в цій сфері, що найбільше відповідає нашим здібностям і є для нас найцікавішим, тобто знання умов нашого вічного добробуту. Звідси можна зробити висновок, що теорія людської діяльності чи моральність є внутрішньо властивий людству предмет вивчення і дії" ⁸. Таким чином, стара метафізика по-

⁸ Цит. за: Киссель М. А. Судьба старой дилеммы.— М., 1974. - С. 13.

100 Лекція в. Філософія Нового Часу: гносоолоіізація

ринна була поступитися місцем експериментальній філософії людської природи.

Лейбніц у суперечці науки і філософії про їхнє "первородство" рішуче зайняв сторону, як він говорив, "вічної філософії", хоча його досягнення саме в науці і його слава вченого-експериментатора величез ні. Монадологія Лейбніца — це грандіозна спроба об'єднати механічну ньютонівську картину світу з віч ними релігійними істинами, примирити, як він сам говорив, Платона і Демокріта, поєднати експериментально-математичні дослідження природи і причинне пояснення світу з телеологічною космологією. Лейбніц писав: "Відкриття в науці потрібно робити без афективного прагнення до незвичайного або нового, що я вважаю небезпечним не тільки на практиці, а й в теорії, бо я встановив після тривалих досліджень, що зазвичай найбільш давні думки є найкращими, якщо їх витлумачити належним чином"⁹.

Отже, вододіл між раціоналізмом і емпіризмом був зумовлений різним розумінням сутності людини: емпірики висунули ідею "tabula rasa" (свідомість кожного новонародженого подібна чистій дошці, на якій досвід може записувати будь-який зміст). Раціоналісти ж висунули постулат "вроджених ідей",

Що привело Декарта, а потім Лейбніца до переконання про існування вроджених ідей? Як раціоналісти, вони не сумнівалися, що вивести загальне знання, наприклад, знання про Бога, із чуттєвого досвіду неможливо. Деякі речі ми відчуємо інтуїтивно, і вони мають для нас не меншу, а більшу достовірність, ніж знання, отримані шляхом чуттів. Отже, інтуїція повинна мати у своєму розпорядженні той матеріал, що дає змогу їй робити свої змістовні прозріння. Лейбніц, правда, дорікав Декарту в спрощеному розумінні вродженості, але все-таки, коли Декарт твердив, що душа людини мислить безперервно, навіть в утробі матері, тому що дух завжди активний, він мав на увазі лише ембріони думок, нечіткі їхні зарод-

⁹ Там само. — С. 14.
2. Протистояння раціоналізму та емпіризму 101

ки, для прояснення яких необхідна діяльність природного "світла розуму".

Проте сучасні дослідження експериментально підтвердили правомірність декартівського припущення: Станіслав Гроф довів існування у людини внугрішньоутробної пам'яті і можливість її активізації шляхом застосування особливого роду технік. Звернемо увагу, що ідея вродженості деяких знань, "закодованості" в свідомості людини якоїсь інформації, яку потрібно пригадати, весь час з'являється в історії філософії: Платон — Августин — Декарт... Здавалося б, ця лінія була розірвана емпіричною теорією пізнання, але в XX ст. вона одержує несподіване підівердження з боку досліджень з глибинної психології. Ідея архетишв колективного несвідомого (К. Г. Юнг) — це теорія вроджених ідей, модернізована відповідно до вимог сучасної науки.

3. ТРИ ВЕРСІЇ ВЧЕННЯ ПРО СУБСТАНЦІЮ: МОНІЗМ, ДУАЛІЗМ, ПЛЮРАЛІЗМ

§ 70. Дуалізм Рене Декарта

Вирішення питання про субстанцію полягало в прозрінні якоїсь універсальної першосутності, властивої всім кінцевим речам, складової основи їхнього буття. Декарт побачив у світі дві таких принципових першооснови: матеріальну і духовну субстанції (протяжність і мислення). Таким чином, людина, за Декартом, є "подвійною істотою", розшарованою на паралельно існуючі душу і тіло. Але, за визначенням самого Декарта, субстанція є те, що не потребує для свого існування нічого, у випадку з людиною дві вза-ємонезалежні субстанції виявляли дивну залежність одна від іншої: дух, безсумнівно, впливає на тіло, але й тіло своїми хворобами, конституцією, тілесними потребами впливає на духовну субстанцію, більше того, припинення тілесних процесів після смерті унеможливлює подальше перебування душі в людському тілі. Таким чином, субстанції є не "паралельними", а досить переплетеними і взаємозалежними.

102 Лекція в. Філософія Нового Часу: гносвологізація

Сам Декарт змушений визнати, що іноді ці субстанції навіть воюють одна з одною. Щоб пояснити, як відбувається взаємодія двох незалежних субстанцій «людині, Декарт висуває гіпотезу про те, що пунктом зв'язку двох субстанцій і передавальною ланкою між ним и виступає шишковидна ґуля мозку. Водночас суперечності декартівського дуалізму інспірували появу нових версій вчення про субстанцію.

У Декарта над обома субстанціями підноситься Бог як вища і самостійна реальність, від якої вічні субстанції є похідними. Більш послідовним варіантом вирішення цієї суперечності є монізм, який розгорнув у своїй системі Спіноза. Він ототожнив субстанцію і Бога, і тому в його вченні філософська і релігійна картини світу збіглися.

§ 71. Бенедикт Спіноза: спасіння від афектів

Бенедикт Спіноза (1632—1677 pp.) — один з найбільших філософів Нового Часу — був двічі вигнанцем. Його сім'ю вигнали з Португалії католицькі інквізитори за вірність іудейській релігії. Потім старійшини синагоги вигнали його з єврейської громади за єресь і пантеїзм. В обох випадках вигнанню була піддана така світоглядна настанова, як монізм — спочатку релігійний монізм євреїв, які заперечували християнський догмат про троїстість Божества, а потім філософський монізм Сггінози, який повстав проти антропоморфності образу старозавітного Яхве.

Вважається, що найсуттєвіший вплив на формування філософських поглядів Спінози зробив Декарт. Проте свою основну ціль — пошук універсального принципу єдності світу — Спіноза все ж таки запозичив не у великого француза, а з інших джерел: окрім Біблії і Талмуда, він вивчав роботи арабських і єврейських філософів, з яких його найбільше захоплював стародавній апологет всеєдності Маймонід. Звичайно, прихильника метафізичного монізму не міг задовольнити декартівський дуалізм: світ, розірваний на мис-

3. Три версії вчення про субстанцію 103

лення і протяжність, — це не той світ, про який мріяв Спіноза. І мислення, і протяжність є атрибутами єдиної Субстанції, абсолютно самодостатньої і такої, що є причиною солюГ себе (causa sui). Оскільки ця субстанція є вищою досконалістю, то вона є Бог.

Моністичний світогляд Спінози змусив Спінозу відмовитися від декартівського вчення про дві субстанції, цей же світогляд не дав йому змоги змиритися з іудейським догматом про Бога, який перебуває десь поза природою. Бог Спінози присутній у кожному куточку світобудови, розлитий по всій природі. Його всесилля — в його всеприсутності, в його всеповноті. Світ з усім його розмаїттям і безконечністю форм — це Бог, побачений під різними кутами зору, тобто, говорячи мовою Спінози, це сукупність незліченної кількості модусів єдиного Бога, Його Бог не мав якостей, які б відрізнялися від законів природи. Бог Спінози — це світ у його єдності. Це і є той самий пантеїзм, за який Спіноза був вигнаний з єврейської громади.

Головна праця Спінози — "Етика" — відрізняється чіткістю логічних побудов, послідовністю викладу ідей і їхньою аргументацією. Робота побудована у вигляді аксіом і теорем, що витікають одна з одної, на зразок геометричних. Але глибокий взаємозв'язок характерний не тільки для його манери викладу. Спіноза постулює загальний причинно-наслідковий взаємозв'язок, що пронизує універсум: будь-який акт визначається причиною, яка, в свою чергу, визначається іншою причиною, і так до безконечності; самодетер-мінуючою причиною є тільки Бог. Любов до нього, помножена на пізнання причинних зв'язків природи, — єдиний спосіб досягнення свободи,

Його "інтелектуальна любов до Бога" поєднує в собі якості і жагучої віри, і раціонального пізнання, що досить довго розділяли філософів на два ворожих табори. У Спінози вони досягли гармонії. Він упевнений, що людина, озброєна безкомпромісним розумом, здатна до суворого логічного мислення, здатна розшифрувати таємницю як фізичних, так і

104 Лекція в. Філософія Нового Часу: пюсеологізація

духовних явиш- Тільки завдяки цьому вона може стати вільною від рабства своїх ефектів і пристрастей, побороти таким чином страждання і досягти досконалості.

§ 72. Готфрід Лейбніц: людина як монада

Декарт зводив матеріальність до протяжності. Готфрід Лейбніц (1646—1716 pp.) справедливо заперечував, що з протяжності можуть бути виведені не фізичні властивості тіл — їхні рух, дія, опір, а тільки Їхні геометричні властивості. Тому, вважає Лейбніц, необхідно виявити таку субстанцію, з якої можуть бути виведені основні фізичні властивості тіл. Лейбніца не задовольняв монізм однієї субстанції (якби існувала тільки одна субстанція, всі речі були б пасивні, а не активні), не задовольняла його: дискретна картина світу, в якій всі елементи-часточки абсолютно однорідні і позбавлені структури. Він був переконаний в якісному розмаїтті явищ, у неповторності й унікальності кожної речі і процесу. Тому й вважав, що кількість субстанцій безкінечна. У зв'язку з цим Лейбніц вводить поняття "монада".

Монада — це свого роду атом-субстанція. Головний атрибут монади — її активність, здатність до дії, сила. "Постійно існує одна й та ж сила, одна й та ж енергія і вона переходить лише від однієї "частини" світу до іншої, дотримуючись законів природи" ¹⁰, — пише Лейбніц. 1 уточнює: "Субстанція є істота, здатна діяти. Всяка справжня субстанція тільки і робить, що діє" ". Кожна монада є "живе дзеркало Всесвіту", "стиснутий Всесвіт", тому в обмеженій індивідуальності закладена безкінечна всезагальність. Кожна з монад — замкнений космос, "вони не мають вікон, аби що-небудь могло в них входити або з них виходити"; вони взаємоді-

¹⁰ Лейбниц Г. В. Сочинения- В 4 т - Μ, 1982 - Τ 1 -С. 430.

¹¹ Там само. — С. 44.

3. Три вере// вчення про субстанцію 105

ють інакше. Монади безсмертні, тому шо гинути можуть тільки складні тіла, розпадаючись на свої складові елементи, монади ж прості і неподільні. Монади абсолютно неповторні, і їхні розбіжності можна визначити за двома основними параметрами: 2) за "кутом зору" на світ, тобто за оригінальністю структури свідомості; 2) за ступенем розвитку, активності і досконалості. Лейбніц поділяє монади на три класи: "оголені", "душі" і "духи". Перші з них являють собою неорганічний рівень, вони "сплять без сновидінь". Другому класу властиві відчуття і сприйняття. 1 тільки "духи" мають властивості особистості.

Лейбніц заперечував можливість перетворення одних монад на інші, але був упевнений, що прогрес кожної з них нічим, ніде і ніколи не може бути зупинений.

Монади, шо стоять на нижчому щаблі, мають темне уявлення: вони не відрізняють сприйнятого ні від себе, ні від всього іншого. На щабель вище стоять монади, яким властиве невиразне уявлення: вони можуть відрізнити те, що вони уявляють, від всього іншого, але тільки не від самих себе. Чітким уявленням володіють лише ті монади, що стоять на вищому щаблі: вони відрізняють уявне і від себе, і від всього іншого. Інакше кажучи, на вищому щаблі монади мають самосвідомість.

Який же кінцевий пункт прогресу монад і як далеко він може перевершити сучасних людей? Або інакше: чи можна вийти за межі людського? Конкретна відповідь тут неможлива, оскільки діє принцип — "вищі монади незбагненні для нижчих". Проте принципове рішення полягає в тому, що немає меж прагненню монад до досконалості. 1, отже, Лейбніц не сумнівається, що, по-перше, у Всесвіті є монади, що і духовно, і тілесно перевершують людей, і, по-друге, людина може вийти за свої межі. Верхня ж межа досконалості монад є Бог. Таким чином, духовне зростання людини є безмежним.

106 Лекція в. Філософія Нового Часу: гмосеологіаація

4. ВИКЛИК ГНОСЕОЛОПЗМУ: ФІЛОСОФСЬКА ЕСЕЇСТИКА І ФІЛОСОФСЬКЕ МИСТЕЦТВО НОВОГО ЧАСУ

§ 73. Блез Паскаль: людина як мислячий очерет

Дух часу має деспотичну владу над роздумами людей — живучи в епоху Нового Часу, важко було не потрапити під вплив самовпевненої чарівності культу Розуму і гносеологічного оптимізму, тим більше підкріплених реальною стрімкою ходою відкриттів і досягнень.

1 все ж кожний час має своїх незрозумілих і дивних пророків — дратівливо-дивних для своїх сучасників і дивно-проникливих для наступних поколінь. Тих пророків, що, за словами Фрідріха Ніцше, простромлені отруєною стрілою гіркого знання — "які бачать усе" — обмеженість загальноприйнятого світогляду і небезпеку там, де інші бачать опору і надію. Таким був Блез Паскаль (1623—1662 pp.), однаково відштовхнутий і вченими, і Римською церквою.

Чудово, що в епоху Нового Часу і емпірики, і раціоналісти, незважаючи на свої філософські розбіжності в сфері експериментальної науки і наукової теорії, виявлялися видатними винахідниками. Більш чудово, що Паскаль, який повстав проти культу розуму і науки ("Розум даремно кричить, він не може оцінити речі"; "О, як мені приємно бачити цей гордовитий розум приниженим і благаючим!"¹²), був одним з найпрекрасніших вчених свого часу — творцем основ теорії можливостей і гідростатики, а також лічильної машини.

Філософія Паскаля досі залишається каменем спотикання для її тлумачів. Його "Думки" містять настільки глибоке і внутрішньо суперечливе послання людству, що воно й сьогодні залишається багато в чому загадковим для нас. Можливо, якби Паскалю вдалося довести свою працю до кінця і замість безладних заміток, що збереглися і друкуються під назвою

¹² Цит. за: Паскаль Б. Мысли. - К., 1994.
4. Виклик гносеологізму: філософська есеїстко 107

"Думки", у нас була задумана ним книга "Апологія християнства", ми ніколи б не дізналися про всю напругу його парадоксальних прозрінь. Адже в закінченій книзі Паскаль спробував би висловлювати те, що прийнятно для людей, щоб звернути їхні помисли до Бога. Не випадково Арно, Ніколь та інші товариші Паскаля з Монастиря Пор-Рояль, які редагували після його смерті книгу, багато чого з написаного Паскалем пропускали, змінювали й скорочували. Але історія зберегла для нас його таємні і нещадні істини, які він писав лише для себе, а виявилося — для майбутнього.

Творчість Паскаля дихає парадоксами. Його вважають найрелігійнішим з мислителів (тим більше, що він залишив світське життя), і водночас багато хто стверджує, що саме з Паскаля починається глибока криза християнської релігії.

Дійсно, розгубленість читача у розумінні текстів Паскаля не випадкова. Людина, яка замислила своєю "Апологією" навернути до віри атеїстів, пише таке: "Якби потрібно було б працювати тільки для того, в чому ми впевнені, то нічого не потрібно було б робити для релігії, тому що вона не є впевненість". Невже Паскаль — прихований скептик, який зсередини розхитував мури віри? Можливо, Паскаль прагнув не стільки залучити людей до релігії, скільки відштовхнути їх від неї. Важко оцінити усю глибину паскалівського розуміння конфлікту віри і розуму. Навіть геніальний Борхес у своєму есе ¹³ незаслужено дорікає Паскалю. Паскаль же побачив, що для віри однаково згубно і підкоритися розуму, і розвиватися всупереч йому. Людина — безпомічний і тендітний очерет, билинка, охоплена нестерпною тривогою, "між двома безоднями", єдина сила її полягає в тому, що вона може мислити і "думкою обіймати Всесвіт", який "просторово поглинає її як точку".

Окрилена даром мислення, людина не може встояти перед спокусою застосувати предмет своєї гордос-

¹³ Див.: Борхес X. Л. Паскаль // Философская и социологическая мысль. — 1991, — № 3.

108 Лекція в, філософія Нового Часу: гносеологізація

тi — розум — як ключ до всіх таємниць світобудови. Розум людини прагне проникнути в кожну з двох безконечностей, між якими людина загублена — космічну і мікроскопічну, — але жодну з них не в змозі осягнути до кінця. Ця обставина виявляється фатальною: вона підриває впевненість людини в собі і змушує її вагатися між істиною і неправдою, добром і злом, активністю і спокоєм, майбутнім і теперішнім. Соціальне життя не рятує від цієї нестійкості, а лише збільшує її.

Дата добавления: 2015-05-22