Розділ перший Еміль допомагає мити голови

ІСТОРІЯ НАРЕШТІ ПОЧИНАЄТЬСЯ

— Ану. бери той дзбан із гарячою водою, — сказала пані Тішбайн.

Сама вона взяла інший дзбан та невеликий синій флакон із рідким милом і пішла з кухні в кімнату. Еміль схопив свій дзбан і подався за матір'ю.

У кімнаті сиділа жінка, схиливши голову над білою мискою. Волосся в неї розпатлалося й висіло, наче пасма вовни. Емілева мати налила на ту біляву вовну рідкого мила і так заходилася мити чужу голову, аж піна летіла навкруги.

— Вода не гаряча? — спитала мати.

— Ні, нічого, — відповіла голова.

— О, це пані пекарка Вірт! Добридень! — привітався Еміль і поставив свій дзбан під туалетний стіл.

— Тобі щастить, Емілю. Я чула, ти їдеш до Берліна, — сказала голова таким голосом, наче всю її занурили в збиті вершки.

— Спершу йому не дуже хотілося їхати, — пояснила мати, ще дужче намилюючи голову, — але навіщо хлопцеві марнувати тут канікули? У Берліні він ще ніколи не був, а моя сестра Марта вже давно нас запрошує. Її чоловік заробляє непогано, він працює на пошті сортувальником. Я, звісно, не можу поїхати. Перед святом завжди багато роботи. Ну, та він уже не маленький і дорогою дасть собі раду. А на вокзалі в Берліні його зустріне моя мати. Вона чекатиме біля кіоска з квітами.

— Берлін йому сподобається. Там є що дітям подивитись. Ми були в Берліні півтора року тому, їздили з клубом кеглярів. Ой і метушня ж там! На вулицях уночі так само видно, як і вдень. А скільки машин! — вигукнула пані Вірт із глибини миски.

— А іноземних машин багато? — спитав Еміль.

— Звідки мені знати, — сказала пані Вірт і чхнула, бо мильна піна попала їй у ніс.

— Тепер іди мерщій перевдягнися, — звеліла мати. — Твій святковий костюмчик лежить у спальні. Вбирайся швидше, щоб ми змогли, як я зачешу пані Вірт, зразу ж сісти до столу.

— А яку взяти сорочку? — спитав Еміль.

— Усе лежить на ліжку. Гляди обережно натягай шкарпетки. Але спершу добре помийся. І нові шнурки в черевики втягни. Хутко! Хутко!

— Гоп-гоп! — вигукнув Еміль і щез.

Коли пані Вірт, уже зачесана і задоволена своїм виглядом у дзеркалі, нарешті пішла, мати поспішила до спальні й побачила, що Еміль засмучено никає по кімнаті.

— Чи ти можеш мені сказати, хто вигадав святкові костюми?

— На жаль, не знаю. А чого це ти питаєш?

— Скажи мені адресу, і я застрелю того бовдура.

— Таке вигадаєш! Інші діти журяться, що у них немає гарної одежі. У кожного свій клопіт… О, щоб не забути: сьогодні ввечері попроси в тітки Марти вішалку й охайно повісь свій одяг. Але спершу почисть його щіткою. Гляди не забудь! А завтра можеш знов надягти свій пуловер, ту чортову шкуру. Наче все? Валізку я склала, квіти для тітки загорнула. Гроші для бабусі я віддам тобі потім. А тепер ходімо обідати. Прошу вас, юначе!

Пані Тішбайн обняла Еміля за плечі й повела до кухні. На обід були макарони з тертим сиром і шинкою. Еміль уминав як не в себе і тільки часом поглядав на маму — чи вона не ображається, що перед розлукою йому так смакує обід.

— Одразу ж напиши мені листівку, я поклала її у валізку, з самого верху.

— Добре, — мовив Еміль і швидко, щоб не побачила мама, скинув з колін макаронину.

На щастя, мама нічого не помітила.

— Усіх привітай від мене. І не лови гав. У Берліні зовсім не те, що в нас, у Нойштадті. У неділю дядько Роберт поведе тебе до музею кайзера Фрідріха. І ти шануйся, щоб не сказали, ніби ми тут не знаємо, як треба поводитись.

— Гаразд, слово честі, — сказав Еміль.

По обіді вони пішли в кімнату. Мама дістала із шафи бляшану коробочку з грошима і стала їх лічити. Тоді похитала головою і знову полічила.

— Хто приходив до нас учора після обіду?

— Панна Томас, — пригадав Еміль, — і пані Гомбург.

— Так, так. Але все одно не вистачає.

Вона подумала, знайшла папірець, де записувала свої прибутки, ще раз підрахувала і зітхнула:

— Бракує вісім марок.

— Сьогодні вранці приходив газівник, — нагадав Еміль.

— Ara! Тоді, на жаль, усе правильно.

Мама навіть свиснула з досади і дістала з бляшанки три папірці.

— Ось, Емілю, сто сорок марок. Одна купюра — сто марок і дві по двадцять. Сто двадцять марок ти віддай бабусі і скажи, хай вона не гнівається, що минулого разу я нічого їй не надіслала. У нас було сутужно з грошима. Зате тепер ти привезеш їх сам і більше, ніж звичайно. Поцілуй бабусю. Зрозумів? А ті двадцять марок нехай будуть тобі. Купиш на них квиток додому. Він коштуватиме щось із десять марок, точно не знаю. На решту грошей купуватимеш собі щось їсти й пити, як ви кудись підете. Взагалі не завадить мати в кишені дві-три марки про всяк випадок. Я покладу гроші в конверт від листа тітки Марти. Тільки гляди не загуби. Куди ти його сховаєш?

Мати взяла розрізаний збоку конверт, поклала туди гроші, згорнула його вдвоє й віддала Емілеві.

Хлопець трохи подумав, а тоді сунув конверт якнайглибше у праву внутрішню кишеню. Потім для певності мацнув себе за груди поверх святкового піджака і впевнено сказав:

— Отак, звідти вони не вилізуть.

— Тільки нікому в поїзді не кажи, що маєш стільки грошей.

— Та що ти, мамо!

Еміль навіть образився — невже він такий телепень! Пані Тішбайн поклала ще трохи грошей до свого гаманця, тоді поставила бляшанку назад у шафу і ще раз швидко перечитала сестриного листа, де було точно зазначено час відходу і прибуття поїзда, яким Еміль мав їхати до Берліна.

Дехто з-поміж вас, напевно, гадає, що про сто сорок марок не варто так довго розводитись, як пані перукарка Тішбайн із своїм хлопцем. Коли хтось заробляє дві тисячі, або двадцять тисяч, або навіть сто тисяч марок на місяць, той, мабуть, і справді так гадає.

Але ви, можливо, не знаєте, що більшість людей заробляв незрівнянно менше. Подобається вам чи ні, та коли хтось заробляє тридцять п'ять марок на тиждень, для того сто сорок марок, які він заощадив, — чималі гроші. Для багатьох людей сто марок — це справжній мільйон, і подумки вони пишуть цю цифру з шістьма нулями. А що таке мільйон насправді, вони не можуть собі уявити, навіть уві сні.

Як ви знаєте, Еміль не мав батька. А мати його день і ніч працювала, робила зачіски, мила клієнтам голови, біляві й чорняві, крутилася невтомно, аби їм було що їсти і ставало грошей сплатити за газ, за вугілля, за помешкання, за одяг, за книжки і за навчання Еміля в школі. Часом мама хворіла і лежала в ліжку. Приходив лікар, призначав ліки. Еміль ставив матері компреси і варив їй і собі їсти. А коли мама спала, він навіть витирав підлогу мокрою ганчіркою, щоб вона не казала: «Мені доведеться встати і хоч трохи прибрати, в хаті страх як брудно».

Чи зможете ви це зрозуміти й не сміятися, коли я скажу, що Еміль був зразковий хлопець? Бачте, він дуже любив свою матір. І згорів би із сорому, якби байдикував, коли вона так тяжко працює, заощаджуючи на всьому. Хіба міг він не зробити домашнього завдання або списати його в Ріхарда Наумана? Хіба він міг прогуляти уроки? Еміль бачив, як мама надсаджується, аби тільки він мав усе, що мають інші школярі. То хіба він міг її обдурювати чи завдавати їй прикростей?

Отже, Еміль був зразковий хлопець. Насправді. Він не належав до тих слухняних хлопчиків, які ставали такими через боягузтво, скнарість чи завчасну дорослість. Еміль був зразковий хлопець, бо хотів таким бути! Він так вирішив, як, скажімо, вирішують не ходити більше в кіно або не їсти цукерок. Він так вирішив, але часом йому було важко.

Та коли на Великдень він приходив додому і казав: «Мамо, ось мій табель, я знову перший», — тоді він був щасливий. Коли його хвалили в школі і взагалі скрізь, йому це подобалося насамперед через те, що це потішить маму. Він пишався, бо міг хоч у такий спосіб трохи віддячити їй за те, що вона все своє життя невтомно робила для нього…

— Ой, — вигукнула мама, — нам треба поспішати. Вже чверть на другу. А поїзд відходить десь о другій. Ми можемо спізнитися.

— То ходімо, пані Тішбайн! — сказав жартома Еміль. — Але, щоб ви знали, валізку несу я!

Дата добавления: 2015-05-22