І. Філософія і її основні функції І. Філософія і її основні функції 11 страница

При вивченні сутності буття філософи спираються на матеріальну й духовну діяльність людини, осмислюючи її не лише з допомогою категорії буття, але й споріднених з нею категорій ''небуття'', ''існування'' тощо. Першою серед них все ж залишається категорія ''буття'', оскільки вона фіксує як існування окремих речей, так і складний зв'язок загального характеру (предмети разом з їх властивостями, особливостями існування) і об'єднує їх з усім, що існує в світі.

Категорія буття має складний і комплексний зміст. При її осмисленні виникають труднощі й сумніви. Як відомо, в повсякденному житті ми пізнаємо речі тільки через їх конкретні властивості. А щоб зрозуміти, що таке буття загалом, треба, навпаки, абстрагуватися від цих властивостей. Про нього не можна говорити, що воно глибоке, поверхове, велике чи мале. При його аналізі мова й думка сягають того рівня мислення, коли ми абстрагуємося від окремих предметів, їх ознак і станів і переносимо нашу думку на граничний рівень абстрагування. Тут ми відходимо не лише від предметів та їх станів, а й відзагального, від відмінностей між природою і людиною, суспільством та індивідом, тілом і духом, шукаємо спільне між ними, всеоб'єднуюче. Результат цих пошуків і фіксує філософія з допомогою категорії ''буття''. Розуміння й використання останньої дозволяє розвивати необхідні здатності людського розуму, виявляти й досліджувати найзагальніші зв'язки дійсності. В осмисленні світу виділяються такі аспекти: світ існує як безмежна і неминуща цілісність; матеріальні об'єкти, явища існують і є передумовою єдності світу; матеріальний світ становить сукупну реальність, яка є передумовою людської свідомості і дій всіх поколінь людей.

3. Форми буття та їх специфіка

Хоча категорія буття охоплює універсальні зв'язки у світі, все ж форми буття різні. Це пояснюється тим, шо Всесвіт включає в себе нескінченну кількість систем, об'єктів, процесів, станів, структур, соціальних спільностей, людських індивідів тощо. Визначеність кожного з них характеризується місцем у системі буття, є унікальним, неповторним. І хоч це так, практика й пізнання постійно вимагають їх узагальнень. Тому філософія об'єднує їх у певні групи. Серед них виділяють такі:

буття речей, процесів, станів природи (втому числі й друга природа);

буття людини серед інших речей світу;

буття соціального (індивідуальне і суспільне буття);

буття ідеального (духовного).

а) Буття ''навколишнього'' світу

Зупинимося спочатку на з'ясуванні поняття ''навколишній світ''. Відомо, що основою людської діяльності була й залишається природа, яка існувала до людини і існує незалежно від неї. В результаті впливу людини на природу виникла ''друга природа'', тобто олюднена її частина.

Осмислюючи проблеми існування природи як особливої реальності, людина мислить її таку, що існувало до і незалежно від неї, і здійснює це не лише на основі суспільно-історичного досвіду, а й на основі теоретичних висновків природознавства та філософії.

Перша природа об'єктивна і первинна в тому розумінні, шо людина та її дух з'являються пізніше від неї. Вона об'єктивно реальна, первинна і в тому розумінні, що без неї неможливе життя і діяльність людини. Без неї не могли б бути створені і предмети ''другої природи'', оскільки остання повністю залежить від першої і подібної до неї. Поняття ''предмети'' (''речі''), виготовлені людьми, включаються в поняття ''навколишній світ'' і є частиною його змісту.

''Друга природа'' продукується й вдосконалюється людьми. В предметах ''другої природи'' втілені (''опредметнені'') праця й знання людини, її ''соціальна душа'' (Г.Гегель, К.Маркс). Вони виготовлені для використання певних функцій, підпорядкованих задоволенню людських потреб. Предмети ''другої природи'' іноді виготовляються з матеріалу, який уже є предметом ''другої природи''. Для того шоб користуватися цими матеріалами (предметами), потрібно хоч би частково розуміти, які знання в них втілені, секрети їх конструкцій і призначення (уміти ''розпредметнювати''). Важливо знати й такі ідеальні компоненти процесу створення потрібних для людини предметів, як ціле покладання, створення проекту, плану дії, технології їх виготовлення та ін.

Особливості буття предметів і процесів ''другої природи'' полягають у тому, що вони становлять нерозривну єдність природного матеріалу, опредметненого духовного, опредметненої діяльності конкретних індивідів, соціального призначення і їх функцій. Вони створені у вигляді особливої, наперед заданої реальності і підпорядковані актам людської праці, пізнання, творчості.

Людина постійно розробляє свої плани, проекти, виходячи з властивостей конкретного матеріалу. Проте предмети ''другої природи'' завжди відрізняються від предметів першої природи. Це предметно-духовно-соціальна реальність, єдиний і надзвичайно багатоманітний світ (міста, села, промисловість, транспорт, школи, театри, книги, картини і т. д.).

Відмінність предметів ''другої природи'' від предметів першої не лише в тому, що предмети другої природи створені штучно, а предмети першої — ні. Головне в тому, шо предмети ''другої природи'' водночас є і природними, і соціальними, і історичними, тобто мають цивілізаційне буття.

Якщо буття речей першої природи пов'язане з вічним буттям світу, то речі ''другої природи'' — лише часом існування людини. Перша і ''друга'' природи переплітаються, взаємодоповнюють одна одну. Проте в ''другій природі'', яка теж існує незалежно від людей, все ж опредметнені людські цілі, ідеї і тому вона не може повністю вважатися незалежною від свідомості людини і людства. Речі ''другої природи'' знаходяться, так би мовити, між першою природою і людиною. Це особлива реальність стосовно природи і людей. І хоч предмети першої і ''другої природи'' належать до єдиного світу як цілого, проте між ними можуть виникати конфлікти у вигляді екологічних, енергетичних та інших проблем. Для регулювання взаємодії цих індивідів цілісного буття світу необхідні специфічні підходи.

б) Буття людини

Щодо буття людини, то воно унікальне. Щоправда, є щось і таке, що притаманне іншим речам. Тому в розумінні старого матеріалізму, людина виступає як річ серед речей. Таке твердження має рацію лише в тому розумінні, що первинною передумовою існування людини є функціонування її тіла. Останнє є частиною природи, і це зумовлює спільність його з природними речами. Наявність тіла робить людину минущою (смертною), підвладною об'єктивним законам. Проте людина — це не лише фізичне тіло, а й жива істота, включена в процес еволюції живої природи, продукт антропосоціогенезу. Тіло людини функціонує в світі неживої і живої природи. З цим і пов'язані потреби людини в їжі, захисті від холоду, самозбереженні, продовженні роду і т.д. Без цього неможливе її існування. Цим і зумовлена актуальність проблеми збереження життя людей, виживання людства в цілому. Без цього не може бути реалізації можливостей і задоволення потреб людини.

Філософія постійно досліджує зв'язок між тілом і психікою (душею) людини. Буття кожноїлюдини — це безпосередня єдність її тіла і духу. Функціонування людського тіла пов'язане з роботою мозку, нервовою системою, а через них — і з духовним життям індивіда. Психічна діяльність людини певним чином залежить від її здоров'я, як і навпаки.

Кожна людина виступає для себе не лише першою, а й другою природою. В останньому випадку її думки, емоції є невід'ємною стороною її цілісного буття.

Від тварин людина відрізняється тим, що вона є не тільки біологічною, але й практично діючою, соціальною істотою.

Люди свідомо виробляють предмети, необхідні для задоволення своїх потреб. Вони спілкуються між собою, користуючись членороздільною мовою. Саме на основі практичної діяльності і спілкування формуються такі ''надприродні'' якості людини, як ''душа'' і ''дух''.

Специфіка буття людини полягає в поєднанні, взаємодії трьох буттєвих вимірів. Першим з них є те, що кожна людина існує як відчуваюча і мисляча ''річ'' (тіло). По-друге, кожна людина є індивідуальним представником виду Homo Sapiens, результатом біологічної еволюції. По-третє, людина існує як соціально-історична сутність, що виражається в її особистості. Все це в єдності складає вихідні характеристики людського буття.

Незважаючи на те, що буття кожного індивіда має тимчасовий характер, він (як член роду) займає своє місце на гігантському ''гносеологічному дереві'' людства, що бере свій початок від тваринних предків і еволюціонує до сьогодення. Кожне таке тимчасове існування органічно включене в цілісний процес еволюційного розвитку природного і людського буття, становить лише окрему ланку загального ланцюга соціально-історичного буття.

Людське буття об'єктивне. Проте це не означає, що воно абсолютно незалежне від свідомості людини. Людське буття є унікальною єдністю природного й соціального, індивідуального й родового, особистісного й суспільного, внутрішнього й зовнішнього і т.д. Кожен людський індивід виступає для самого себе реальністю, разом з якою існує і його свідомість.

Місце і значення буття людини дуже важливе в цілісному бутті, оскільки воно включене в унікальний ''людський експеримент''. Люди не просто існують у світі, а можуть активно впливати на нього і на самих себе. Вони осмислюють буття, виражають тривогу за ''долю буття'', людської цивілізації. Тому людина повинна серйозно осмислити свою роль у системі буття, гідно й відповідно її виконувати.

б) Буття духовного

В цьому контексті слід осмислити й роль духовного як особливої форми буття. Духовне в широкому розумінні — це сукупність усіх проявів свідомості, включаючи й знання, які втілюються у формах природних мов та знаково-символічних систем. Сюди відносяться й норми та принципи людського спілкування й поведінки (право, мораль, художня творчість і т.д.). Духовне можна поділити на два підвиди — духовне, яке невіддільне від конкретної життєдіяльності індивіда і те, що існує поза ним (об'єктивоване духовне). Перше включає свідомість індивіда, з допомогою якої він орієнтується у світі. Воно існує як невидимий, незворотний потік швидкоплинних збуджень, вражень, почуттів, переживань, думок людини, як сукупність її ідей, переконань, цінностей, установок і т.д. Цей різновид духовного ''прихований'' від людського ока і зовнішнього спостереження. Його можна прослідкувати лише за умови індикації індивіда про зміни в його свідомості, та й то лише окремі фрагменти, які проявляються як суб'єктивні враження або як об'єктивно значущі результати.

У процесі життя люди слідкують за тим, що відбувається з їх свідомістю, повідомляють про це іншим і обговорюють з ними її стан. На цьому грунтуються людське спілкування й культура в цілому, оскільки вони повернуті до внутрішнього досвіду людини.

Філософію більше всього цікавить проблема способу існування свідомості. І хоч остання невіддільна від діяльності мозку й нервової системи індивіда, все ж її прояви до них не зводяться.

Важливою є проблема самосвідомості. Остання не існує поза свідомістю, а швидше є її епіцентром, оскільки нерозривно пов'язана з людським ''Я''.

Індивідуалізоване духовне включає в себе й несвідоме. Сьогодні більшість вчених і філософів дотримуються саме такої точки зору. Несвідоме має декілька різних рівнів. До першого відносять несвідомий психічний контроль людини за функціонуванням свого тіла, задоволенням своїх біологічних і фізіологічних потреб тощо. Цей контроль здійснюється несвідомо, автоматично.

До другого рівня відносяться ідеальні процеси, які близькі до свідомості людини. Вони проявляються в стані її бадьорості. Будучи взагалі неусвідомленими, вони з часом можуть бути переміщені в поле свідомості. Це той стан, коли можна зафіксувати факт народження думки. Сюди відносяться і переживання, які витісняються із свідомості, інші враження тощо.

Третій рівень проявляється в деяких процесах наукової, філософської, художньої та інших видів інтуїції, що визрівають у психіці людини. Це несвідоме тісно переплітається зі свідомим, творчістю людини. В повсякденному життя нам з'являються лише фрагменти несвідомого, ''схоплені'' свідомістю.

Аналізуючи індивідуалізоване духовне як особливу форму буття, філософи розглядають його у зв'язку з буттям людини і буттям світу. З одного боку, це частина світу, а з другого, — воно має пріоритет над усіма формами людського існування, хоч без природи, виникнення життя, людського тіла воно не існувало б. Людина живе в нормі доти, доки розвивається її свідомість, вся сукупність її індивідуалізованого духовного.

Буття індивідуалізованоїсвідомості, підсвідомого, несвідомого — лише відносно самостійна форма буття. Воно не відірвано від еволюції буття як цілого, не існує окремо і від сукупноїдіяльності індивіда. У свідомості індивіда немає іншого ''місця буття'', крім самого індивіда, хоч він обумовлений і буттям суспільства, розвитком всієї людської історії. Тому індивідуалізоване і позаіндивідуалізоване духовне переплітаються, здатні переходити одне в інше. Результати діяльності свідомості людини можуть відділятися від неї, утворювати духовне іншого типу — об'єктивне духовне. Є й такі форми матеріалізації духовного, які народжуються влоні людської культури і належать до позаіндивідуалізованих форм її буття. Найу-ніверсальніші з них є природні і штучні, знаково-символічні форми існування (втілення) духовного. Прикладом такої єдності індивідуалізованого і об'єктивованого духовного є мова. Зв'язок її зі свідомістю, думками безсумнівний. Мова є безпосередньою дійсністю й транслятором думки, матеріальною формою свідомості. Разом з тим букви (звуки), слова, речення, тексти та ін. є реальністю, відокремленою від свідомості окремих індивідів і людських поколінь. Ця реальність дана як особливий світ, зафіксований у ''пам'яті'' культури людства. Мовна пам'ять людства — складне утворення актуальної пам'яті конкретних людей, які спілкуються однією мовою. Дякуючи цьому, мова живе й збагачується.

Ще в давні часи виникали ідеї, які потім матеріалізувались і продовжували існувати разом з розвитком конкретних індивідів, цілих поколіньлюдей, для яких вони були своєрідними правилами дії. Ці ідеї потім відбиралися, змінювалися, створюючи духовне багатство людської культури. Виник особливий спосіб буття об'єктивованого духовного. Воно втілювалось у мовних звуках, знаках, словах тощо. Його реальними носіями є матеріальні цінності суспільства (книги, картини, проекти, фільми, пам'ятники і т.д.). Сьогодні соціальна пам'ять дедалі більше фіксується сучасними машинами, що сприяє поглибленому дослідженню проблем свідомості й самосвідомості.

Об'єктивація ідей відбувається і в інших формах. Ніякі ''чисті'' ідеї самі по собі не існують, хоч і функціонуюють в узагальнених ідеях краси, добра, честі тощо. Ці ідеї викристалізовуються, створюючи духовні багатства. Світ ідей збагачується, і тим більшого значення набуває їх відносне самостійне духовне буття, включене в цілісне буття світу. Об'єктивоване духовне буття має здатність зберігатися, вдосконалюватися, перемішуватися в соціальному просторі й історичному часі. Місцем буття об'єктивованого духовного є духовна сфера життя суспільства, його духовна культура.

Важливу роль у духовному відіграють духовно-матеріальні принципи, норми, ідеї, цінності. Вони існують як в індивідуалізованому, такі в об'єктивованому духовному. В першому випадку мова йде про складний комплекс мотивів, цілей, які визначають духовну структуру особистості, в другому — про втілення в науці, культурі, масовій свідомості, суспільних ідеалах, нормах тощо.

По-іншому тлумачать проблему духовного буття об'єктивні і суб'єктивні ідеалісти. Вони проголошують духовне ''справжнім'', ''вищим'' буттям, протиставляючи його природним потребам, спонукам людини як ''несправжньому'', ''нижчому'' буттю. Однак, слід погодитися з тим, що і в їх концепціях є раціональні ідеї.

Суперечливість поглядів на цю проблему свідчить, як про те, наскільки вона складна і важлива, так і про те, що збереження нею своєї актуальності вимагає інтеграції зусиль різно-галузевих вчених і філософів з метою подальшого комплексного її дослідження, глибокого й всебічного осмислення.

XI. МАТЕРІЯ XI. МАТЕРІЯ 1. Становлення й еволюція уявлень про матерію

Як уже йшлося вище, категорія буття, будучи гранично-абстрактною, охоплює за ознаками існування найрізноманітніші предмети, процеси і явища матеріального й духовного світу. У своїй сукупності вони утворюють світ. Основні форми буття (природа, суспільство, мислення), процеси, події, явища, які існують у межах цих форм, об'єднані єдиною спільною основою.

Ідея єдності світу знайшла своє відображення у філософській категорії ''субстанція'' (BuwaT.substantia—те, що лежить в основі). В ній фіксується внутрішня єдність речей, явищ, подій, процесів, через них вона й сама проявляється. Проте субстанцію розуміють по-різному, оскільки вона може визнаватися як матеріальне або духовне начало. Філософію, яка визнає першоосновою світу єдину субстанцію, називають моністичною (від грец. monos — один, єдиний). Монізм може бути матеріалістичним (Геракліт, Демокріт, Спіноза, Фейербах та інші) або ідеалістичним (Пла-тон, Берклі, Гегель). Можливе йдуалістичне (відлат. dualis—двоїстий) трактування цього питання, згідно з яким в основі світу водночас знаходяться два начала (матеріальне й ідеальне). Такою, наприклад, була позиція Р. Декарта.

Марксистська філософія розглядає світ з позицій матеріалістичного монізму, визнає і доводить його матеріальну єдність. Свідомість же розуміється не як субстанція всього сущого, а як особлива властивість матерії, притаманна лише її вищим формам організації. Рух, простір, час, структурність виступають атрибутивними характеристиками матерії, без яких матерія не існує і які без неї теж неможливі. Світ, в якому ми живемо, є матеріальним. Він складається з різних предметів, процесів, які то з'являються, то зникають, перетворюючись одне в інше. Вони відображаються нашою свідомістю, існуючи незалежно від неї. Кожен предмет є частиною матеріального світу, а всі вони у своїй багатоманітності, вкл ючаючи й їх зв'язки, становлять матеріальну єдність.

В домарксистському матеріалізмі матерія часто розумілась як щось існуюче поряд з речами (праматерія, тілесність), з якої виникають і в якій зникають усі речі. Наукова філософія, розглядаючи матерію як субстанцію, вказує на багатоманітність і нескінченність матеріального світу. Матерія існує лише в багатоманітності конкретних речей, через них.

Становлення наукових і філософських уявлень про світ пройшло важкий і суперечливий шлях. У стародавній Індії і Китаї, наприклад, існував погляд, згідно з яким основу всього сущого становлять декілька ''елементів'', або ''стихій''. До них відносили землю, воду, повітря, дерево, метал тощо. Досягненням китайських філософів того часу було те, що вони дійшли думки, що всі об'єкти матеріального світу мають одну й ту саму основу (субстанцію) і позначили її категорією ''ці''. І хоч вони не знали, що вона собою являє, все ж це була глибока догадка, згідно з якою в основі світу знаходиться субстанція, яка розвивається за своїми закономірностями (дао).

Філософи старогрецької стихійно-матеріалістичної Мі-летської школи теж обґрунтовували думку про те, що в основі світу лежить щось одне: або вода (Фалес) або повітря (Ана-ксімен), або апейрон (Анаксімандр). Апейрон мисли вся як щось ''безмежне'', як матеріальне першоначало, з якого виникає вся різноманітність речей. Геракліт же за першооснову всього сущого брав вогонь, який, на його думку, знаходиться в постійному русі, хоч і в своїх змінах підпорядковується логосу (певній закономірності). Наступний крок у розвитку уявлень про матерію був зроблений Демокрітом і його послідовниками — ЕпікуромтаЛукрецієм Каром. Вони розуміли матерію як сукупність численної кількості атомів (неподільних частинок), які постійно рухаються в порожнечі. Ця сукупність утворює речі і цілі світи, які існують доти, доки атоми, з яких вони складаються, не роз'єднаються.

У XVII — XVIII століттях вчення про неподільні атоми було успадковане й розвинуте метафізичним матеріалізмом, хоч і не всі його поділяли. Матеріалісти розглядали матерію як субстанцію, якій притаманний ряд абсолютних (незмінних) властивостей: протяжність, непроникливість, інертність, незмінність маси і т.д. Виходячи з уявлень ньютонівської класичної фізики, вони вважали, що матерія рухається в просторі й часі, які є обмеженими певними параметрами. Матерія як об'єктивна реальність ототожнювалася з речовиною. Форми руху зводилися до найпростішої (механічної). Проте і в.той період висловлювалися глибокі діалектичні здогадки. Так, Дж. Толанд (1670—1722), французькі матеріалісти XVIII ст. визнавали рух іманентним (внутрішньо притаманним) матерії.

У XIX столітті ряд великих відкриттів підготував перехід до діалектико-матеріалістичного світогляду. Серед них: закон збереження і перетворення енергії (М.В.Ломоносов), еволюційне вчення Ч. Дарвіна, відкриття клітини як елементарної структурної одиниці живих організмів. Сюди слід додати й періодичний закон Д.І.Менделєєва, досягнення геології, палеонтології, антропології та інших наук. І хоч у середині XIX століття К.Марксом і Ф.Енгельсом був створений діалектичний матеріалізм, в який було включене нове розуміння матерії й руху, все ж метафізичні і механічні погляди на матерію, рух, простір і час залишалися панівними аждо кінця XIX століття. Здавалося, що картина світу, в основному з'ясована, однак насправді це було не так.

У кінці XIX століття були здійснені великі відкриття, які знаменували собою революцію в природознавстві: виявлено явище радіоактивності, установлена подільність атома, відкрито електрон, а пізніше й інші елементарні частинки, яким притаманні раніше невідомі властивості, введено поняття поля як особливого ''неречовинного виду матерії'', що не має маси спокою, відкритий взаємозв'язок маси й енергії, створені теорія відносності, квантова механіка та ін. ''Абсолютні'' властивості матерії виявилися відносними. Особливості елементарних частинок, їх рух не могли бути адекватно представлені у вигляді звичних для фізиків наочних моделей, хоч і могли бути описані математичними засобами.

Нові відкриття показали обмеженість метафізичних і механістичних уявлень про матерію. Проте ряд фізиків і філософів так і не зміг перейти на шлях діалектичного мислення та світорозуміння. Вони зробили висновки в контексті суб'єктивного ідеалізму: матерії як об'єктивної реальності не існує, є лише сукупність чуттєвих даних, ''фактів досвіду'', показ приладів, які певним чином описуються, упорядковуються за допомогою математичних рівнянь і т.д. Це призвело до ''кризи в фізиці'', котра, за словами В.І.Леніна, полягала в запереченні матерії як об'єктивної реальності, яка (матерія) дана нам у відчуттях, включаючи й ''сприймання'' показань приладів.

Суб'єктивно-ідеалістичні висновки, зроблені на основі найважливіших відкриттів природодослідників того часу, мали глибокі гносеологічні корені. За висловом В.І.Леніна, це маіілософії тематизація фізики, особливо тих її розділів, де йдеться про об'єкти, недоступні нашим відчуттям, ломка старих уявлень, яка при незнанні діалектики закономірно призвела до релятивізму. Нові форми суб'єктивного ідеалізму, виникнення яких пояснюється складністю і труднощами наукового пізнання, мали також і соціально-класові корені. Представники суб'єктивного ідеалізму (як і ідеалізму в цілому), як ідеологи панівних класів були зацікавлені у пропаганді й поширенні ідеалістичних ідей у суспільстві.

2. Філософське поняття матерії

В.ІЛенін кваліфікував корінні зміни в науці, що розпочалися в кінці XIX століття, як новітню революцію в природознавстві, а пізнавальну ситуацію, що викликала ідеалістичні висновки, як ''кризу в фізиці''. Він піддав критиці філософські школи, які з ненаукових позицій оцінювали ці події, осмислив і узагальнив революцію в природознавстві з позицій матеріалізму і діалектики, вказав шлях на подолання ''кризи в фізиці'' — заміну метафізичного матеріалізму діалектичним.

У цьому зв'язку В.І.Ленін дав таке узагальнююче визначення матерії: ''Матерія є філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них''1. Або інакше: ''Матерія є об'єктивна реальність, яка дана нам у відчуттях''2. Це визначення має пряме відношення до революції у фізиці. В ньому є ряд особливостей: а) Визначити, що таке матерія взагалі, як така, можна лише установивши її відношення до чогось нематеріального, яким є свідомість. Тому матерія визначена стосовно свідомості, через відношення матеріального й ідеального. б) В цьому визначенні нема вказівок на конкретні види, властивості матерії. Вони відносні, не обмежені жорсткими ''перегородками''. Матерія невичерпна, вона вічно змінюється, розвивається. Незмінне, абсолютне при цьому лише об'єктивне існування матерії по відношенню до породженої нею свідомості: все повніше, глибше, точніше відображення невичерпної матерії в свідомості, яка постійно розвивається.

Філософське визначення матерії, таким чином, пов'язано з ленінською ідеєю про невичерпність матерії. Воно може бути повною мірою зрозумілим лише в контексті всього філософського аналізу цього питання.

в) У гносеологічному плані філософське визначення матерії слід відрізняти від конкретно-наукових знань про будову і властивості матерії, тобто від тих знань, які в своїй сукупності становлять наукову картину світу. У своєму історичному розвитку ці знання становлять ряд відносних істин, які все повніше й точніше відображають світ, але ніколи його не вичерпують.

Для конкретно-наукового пізнання філософське визначення матерії є загальнотеоретичною, світоглядною основою, методологічним орієнтиром. Воно вказує на нескінченний шлях пізнання світу, застерігає проти абсолютизації будь-яких наукових положень, законів, які можуть мати широку сферу дій, але не є найзагальнішими у філософському розумінні. Це визначення орієнтує на все нові відкриття. Проте основою всього того, що може бути відкрито, є все та ж матерія, об'єктивна реальність у невідомих раніше модифікаціях, і любий відкритий її новий стан, властивість не можуть бути так чи інакше не пов'язаними з тими станами і властивостями матерії, які вже відомі, а в кінцевому — і з тими, які ми безпосередньо сприймаємо.

г) Філософське визначення матерії є зразком матеріаліс тичного монізму, на якому грунтується принцип матеріальної єдності світу.

Протилежність матерії і свідомості має абсолютне значення лише в межах основного питання філософії; поза ним дана протилежність має відносний характер, оскільки свідомість -не самостійна сутність, а властивість матерії, її породження, і за своїм змістом є її відображенням. Принцип матеріалістичного монізму спрямований проти дуалізму, який поділяє світ на дві самостійні ''субстанції'', та поглядів, які ''дроблять'' світ на багатоманітність таких ''субстанцій''.

Людина зі своєю свідомістю — частина єдиного, хоч і нескінченно багатоманітного світу. І все ж матерію і свідомість треба розглядати як єдність протилежностей. Вони протилежні за способом існування: якоб'єктивна і суб'єктивна реальність, а їх єдність полягає в тому, що свідомість не існує без матерії, а матерія потенційно містить у собі можливість виникнення свідомості. Основою цієї єдності є матерія, яка саморозви-вається і ''відображається сама в собі''.

Філософське визначення матерії виключає різні форми ідеалізму й агностицизму. Те, що нам дане у наших відчуттях, це — об'єктивна реальність, матерія, а не відчуття само по собі чи ''досвід'' (в суб'єктивно-ідеалістичному значенні). Матерію ми сприймаємо, і вона не відчужена від нас як якась ''річ у собі'' (І. Кант). Вона відображається в наших відчуттях, які виникають у процесі безпосереднього контакту рецепторів організму (теж матеріальна система) з предметами, що знаходяться поза нами, а також у сприйняттях, думках, теоріях, які формуються на основі практики.

Філософське поняття матерії відноситься не лише до природи, але й до об'єктивно-реальної сторони суспільного життя.

Філософське визначення матерії охоплює і всю систему категорій матеріалістичноїдіалектики, які відображають найза-гальніші форми буття, закони його розвитку, котрі одночасно є й загальними формами пізнання, — змістовними формами, які фіксують весь пізнавальний досвід людства.

Існують думки, що ленінське визначення матерії небездоганне, оскільки включає лише гносеологічний аспект проблеми. Тому в останні десятиріччя дедалі більше вносяться пропозиції щодо доповнення його онтологічним аспектом.

Слід визнати, що матерія як субстанція має свої атрибути (найбільш притаманні їй властивості), наявність яких підтверджується всім пізнавальним і практичним досвідом людства. Проте, це не ті ''невід'ємні'' і ''незмінні'' властивості, на які вказував метафізичний матеріалізм і які були в дійсності лише чимось ''особливим'', неправомірно абстрагованим у ''всеза-гальне''. Атрибути матерії — це властивості, які виражають діалектичну сутність матерії і виступають як єдність ряду протилежностей: рух і спокій, простір і час, взаємодія і відображення (вищим його проявом є свідомість, якій певною мірою теж можна приписати атрибутивність), безконечність і конечність, безперервність і перервність і таке інше.

Дата добавления: 2015-05-22