Основними предметами військової психології є психіка воїна, психологія військового колективу й психологія військової діяльності. 2 страница

а) складові елементи: фізична, соціальна та духовна особистість;

б) почуття та емоції, викликані цими елементами;

в) дії, що спричинені цими елементами.

Фізична особистість складається з тілесної організації, одягу, батька й матері, дружини та дітей. Вона також включає «домашню оселю», власність людини, продукти її діяльності тощо. Соціальна особистість людини зумовлена належністю людини до людського роду і визнанням цього іншими людьми. Духовна особистість об'єднує стани свідомості, конкретні духовні здібності та якості людини. Ці три рівні особистості складають її ієрархію: на нижчому рівні перебуває фізична особистість, вгорі —духовна, а різні види матеріальних і соціальних особистостей — між ними.

Почуття й емоції характеризують особистість з боку її самооцінки. Основні види такої самооцінки: самовдоволення і невдоволення собою. Характеристика особистості включає також, на його думку, піклування про себе і самозбереження.

«Чисте Я»— це суб'єкт, що мислить, дух, душа, мислення, самі думки.

Теорія особистості Вільгельма Дильтая й Едуарда Шпранґера. Ці два автори є засновниками «описової психології», яка була протиставле­на «безособистісній психології». Згідно з В. Дильтаєм, психіку людини не можна вивчати експериментальними методами, а можна лише розумі­ти. Тому завданням психології є розкриття смислового, душевного жит­тя особистості, ціннісних орієнтацій людини. Продовжувач Дильтая Е. Шпрангер вваркав, що така психологія має базуватися на таких за­садах:

а) психічне розвивається з психічного;

б) психічне зводиться до інтуїтивного розуміння «модулів дійсності життя»;

в) причини розвитку особистості та її структура залежать від
духовних цінностей суспільства.

У зв'язку з цим найголовніше в особистості — це її ціннісна орієнта­ція, що являє собою духовне начало і визначає світобачення. Е. Шпран­rep виділив шість типів пізнання світу, шість «форм життя» і відповідних їм типів людини:

1) теоретичний (тягнеться до пізнання закономірностей сві­ту, взаємин між людьми);

2) економічний (шукає користь у пізнанні);

3) естетичний (сприймає довкілля в гармонії або дисгармо­нії, намагається пізнати світ через естетичні враження);

4) соціальний (намагається знайти себе в іншій людині, жити заради інших);

5) політичний (прагне до адміністративної влади, що відпові­дає його вищим духовним вимогам і цінностям);

6) релігійний (намагається знайти сенс життя, начала всіх на­чал життя, вищу духовну силу — Бога).

Особистість у фройдизмі та неофройдизмі. Суттєвий внесок у ви­вчення особистості людини був здійснений Зигмундом Фройдом, який виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби людини, що ви­значають її психічну діяльність. Це — лібідозна (інстинкт самозбере­ження, прагнення до життя, любов і сексуальний потяг) і агресивна (по­тяг до руйнування, смерті, війни) потреби. Задоволення цих потреб стикається з опором з боку суспільства, тому вони витискуються і створю­ють сферу «несвідомого». Однак інстинктивні потреби все ж прорива­ються і виявляються у формі символів.

Відповідно, за 3. Фройдом, структуру особистості утворюють три основні компоненти:

—«Воно» (витиснені несвідомі інстинкти);

—«Я» (підпорядковується як несвідомим інстинктам, так і нормам і вимогам дійсності);

—«Над-Я» (сукупність моральних норм суспільства, які ви­конують роль цензора), «Я» перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно» і «Над-Я» несу­місні.

Теорія особистості 3. Фройда є біологізованою. Але нас цікавлять позитивні аспекти його теорії. Це положення про складність і багато­плановість структури особистості, природу свідомого і несвідомого в поведінці особистості.

Недоліки теорії особистості 3. Фройда намагалися подолати неофрой-дисти, серед яких особливо слід виділити К.Г. Юнга, А. Адлера, К. Горні, Е. Фрома, Е. Ериксона.

Карл Густав Юнг — швейцарський психолог, засновник аналітич­ної психології — відмежувався від поглядів 3. Фройда на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. За Юнгом, психіка лю­дини складається з трьох рівнів: свідомості, особистого несвідомого і колективного несвідомого. Останній рівень відіграє у структурі особисто­сті вирішальну роль та утворюється зі слідів пам'яті, що залишаються від усього минулого людства, і впливає на особистість, визначає її поведінку з моменту народження. Колективне свідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною, і виявляється у вигляді архетипів — домінант, першород-них образів, що виявляються в образах творчості, у сновидіннях.

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись сві­домими, але потім стали забутими або витісненими зі свідомості. За певних умов вони стають усвідомленими. Основними формами вияву особистого несвідомого є констеляція почуттів, думок і спогадів. Цен­тральним архетипом як потенційного центру особистості у нього є ар­хетип сомості.

Він створив два основні типи особистості: інтроверта (спрямова­ність людини на себе) і екстраверта (спрямованість людини на зовніш­ній світ). У нього існують також додаткові типи особистості — інтуї­тивний, мислительний і емоційний. Тип особистості, за ним, залежить від її вроджених властивостей.

Альфред Адлер — засновник індивідуальної психології— виступав проти біологізаторських поглядів щодо природи особистості 3. Фройда. За А. Адлером, основне в людині — суспільне почуття або почуття спільності, а не вроджені інстинкти. На його, протилежну Фройдовій теорії, думку, структура особистості не може бути розчленована на три складові — вона є єдиною. Рушійною силою розвитку
особистості виступає її потяг до вищості, прагнення влади, самоутвердження. Суспільне почуття забезпечує людині почуття вищості, формує цілісність особистості та її духовне здоров'я. Але Адлер взаємозв'язок між індивідом і суспільством подав у спрощеній, надмірно механістичній формі.

Карен Горні також заперечувала основні положення теорії особис­тості Фройда. Суть людини вона вбачала у вродженому почутті неспо­кою, яке породжує бажання позбутитися цього. На її думку, це бажання лежить в основі мотивації вчинків людини. У зв'язку з цим нею керу­ють дві головні тенденції: потяг до безпеки та до задоволення своїх бажань. Ці тенденції поведінки часто суперечать одна одній, і тоді може виникнути невротичний конфлікт, намагання подолати який формує стратегію поведінки особистості:

— потяг до людей;

— намагання віддалитися від них;

— прагнення діяти проти них.

Ці стратегії поведінки виступають, з одного боку, передумовою «споконвічного конфлікту», а з іншого — захисними механізмами. Останні виникають як реакція на страх і виявляються у вигляді втечі, наркотиза­ції, придушення чи раціоналізації. Ці прийоми психічного захисту по­роджують чотири «великі неврози» нашого часу:

— невроз прив'язаності;

— невроз влади;

— невроз покори;

— невроз ізоляції.

Але у неї, як і у Адлера, зосталися нерозв'язаними основні супереч­ності фройдизму, а саме: антагонізм природного і соціального, фаталь­ність існування природженого потягу до безпеки.

Ерих Фром подав найбільш «соціалізований» варіант неофройдизму щодо природи особистості у своїй теорії відчуження. Теорію відчу­ження людини Карла Маркса він у суспільно-економічному плані по­ширив на психічну діяльність особистості. На його думку, людина в умовах науково-технічної революції втрачає зв'язки зі світом, з іншими людьми, з товаришами по праці, навчанню. Таким чином виникає від­чуження людини, яке Фром називає «негативною свободою», тобто лю­дина стає «вільною від всього» і тому відчуженою. Цей стан її пригні­чує і породжує неврози. Вона потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути «вільною», шукає різноманітних контактів з оточенням. Але це не завжди вдається. Через це люди стають самотніми.

Для подолання відчуженості він пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Потреба в любові має два типи —любов до себе і любов до інших людей. Отже, на думку Фрома, відчуження губить людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню. Але він спромігся подолати фаталізм у поведін­ці людини і підмінив соціальні явища психологічними.

Ерик Ериксон —автор епігенетичної теорії розвитку особистос­ті— проголосив, що розвиток особистості детерміновано соціальним оточенням, а не хімічними та біологічними факторами. На його думку, між особистістю і суспільством немає антагонізму. Він висунув поло­ження про ідентичність особистості як центральну властивість лю­дини, що сигналізує їй про незрівнянний зв'язок із соціальним середо­вищем. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визна­ченні цінності людини та її соціальної ролі.

За Ериксоном. розвиток особистості складається з семи стадій: 1) задоволення оральних потреб людини, формування довіри через матір;

2) дозрівання м'язо-рухального апарату, що призводить до по­чуття впевненості, самостійності;

3) становлення юнацтва, знаходження цілей та вміння плану­вати;

4) формування рефлексії, виникнення сумнівів щодо власно­го життя у суспільстві;

5-6) становлення особистості, формування стійких інтересів,

реалізація основних життєвих намірів; 7) досягнення неповторності особистості або приречення на

безвихідь.

Цінність цієї теорії полягає в тому, що вона вперше висунула про­блему ролі генетичного фактора у становленні особистості.

Таким чином, по-перше, основною властивістю неофройдизму є намагання соціологізувати біологізаторську концепцію особистості 3. Фройда; по-друге, заслугою неофройдизму є підняття й актуалізація фундаментальних проблем вивчення природи особистості, наприклад, внутрішньої структури особистості, механізмів її формування і функ­ціонування, ролі свідомого і несвідомого у житті особистості, механіз­мів її психічного захисту тощо.

Суттєву роль у вивченні проблеми особистості відіграли гуманістичні теорії. Засновником гуманістичної психології є американський дослід­ник Карл Роджерс. На його думку, центральною ланкою особистості є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-конце?щія», що породжуєть­ся у взаємодії з іншими людьми. Здатність людини до гнучкої само­оцінки, вміння під тягарем досвіду переоцінювати систему цінностей є, за Роджерсом, важливими умовами психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я. Його заслугою є те, що самосвідомість і са­мооцінка як складні психічні явища і функції у розвитку особистості та її поведінці стали предметом подальших психологічних досліджень.

Інший представник американської гуманістичної психології Ґордон Олпорт вважав особистість відкритою системою, тобто її розвиток зав­жди відбувається у взаємодії з іншими людьми. Під особистістю він розумів динамічну організацію особливих мотиваційних систем, зви­чок, настанов і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем. Але у цій взаємодії немає рівноваги між людиною і середовищем, тому людина має постійно встановлювати нові зв'язки та розвивати наявні. У зв'язку з цим постійний розвиток особи­стості є основною формою її існування. Провідну роль у її розвитку відіграють соціальні зв'язки, які «відв'язують» її особистість від біологічних потреб.

Важливим механізмом розвитку особистості, за Олпортом, є мотиви поведінки, які діють у цей час. Кожна людина народжується з певним набором «рис-мотивів», які протягом життя підлягають трансформації, змінам. Існують два класи «рис-мотивів» — основні та інструментальні. Основні стимулюють поведінку людини, а інструментальні її фор­мують. Основні «риси-мотиви» переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Особистість людини, за Олпортом, характеризується конкретною системою «рис-мотивів». яка визначає її поведінку і діяльність. Напри­клад, здоровій особистості притаманні такі риси:

—активна позиція щодо дійсності;

—доступність досвіду для свідомості;

—самопізнання; здатність до абстракції;

—постійний процес індивідуалізації;

—функціональна автономія рис;

—стійкість до фрустрації.

Відповідно, невротичній особистості властиві такі риси:

—пасивна позиція до світу;

—застосування різних прийомів і способів психологічного захисту;

—викривлення істинного стану речей;

—обмеженість мислення;

—«закляклість» розвитку.

Абрагам Маслоу головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Ядро особистості, за ним, утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими людина народжується і які вона спроможна реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації реалізуються лише за умови задоволення інших потреб, і передусім фізіологічних. Він створив ієрархію потреб людини:

1) фізіологічні потреби;

2) потреби в безпеці;

3) потреби в любові й прихильності;

4) потреби у визнанні та оцінці;

5) потреби в самоактуалізації.

Особистості, які досягай самоактуалізації, за Маслоу, характеризу­ються невимушеністю у поведінці, діловою спрямованістю, вибіркові­стю, глибиною і демократизмом^ стосунках, незалежністю. Але, на його думку, самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей.

Представники французької соціологічної школи Еміль Дюркгайм і П'єр Жане зробили суттєвий внесок у вивчення природи особистості. Наприклад, Е. Дюркгайм висунув положення про її біосоціальну при­роду. Психічні процеси людини біологічно зумовлені, але визначаються суспільством. На його думку, «колективна свідомість» (сукупність ду­мок, знань або явищ духовного життя) формує психіку людини від на­родження.

П. Жане є автором «психології образу дій», за якою психічні явища формують дії людини. Мислення і почуття здійснюють регуляцію її дій і поведінки. Розвиток психіки людини відбувається під час співпраці з іншими людьми, а основним механізмом такого розвитку є спілкуван­ня. Основа розвитку психічних функцій лежить, за Жане, в різних ви­дах професійної діяльності. Він виділяє сім рівнів поведінки людини:

1) рефлекторні акти;

2) відкладені перцептивні дії;

3) елементарні соціальні акти;

4) елементарні інтелектуальні акти;

5) маніпулювання різними об'єктами, що веде до формування інтелектуальних потреб;

6) розумова діяльність;

7) творча, трудова діяльність.

Здатність до саморегуляції, до опосередкованості своєї поведінки він вважав найвищим критерієм розвитку особистості.

Віктор Франкл вважав, що рушійною силою поведінки людини та розвитку особистості є пошук Логосу, сенсу життя, що має здійснюва­тися конкретною людиною за її власною потребою. Людина має цей сенс швидше знайти, ніж вибирати. Якщо потяг до сенсу життя не задо­вольняється, може виникнути нусогенний невроз, що пов'язано з ду­ховним ядром особистості. Такі неврози потребують спеціальної логотерапії, тобто такої терапії, яка вносить у людське існування духовний вимір.

Логотерапія, за Франклом, спрямована на допомогу пацієнтові у пошуку сенсу свого життя, в реалізації його, в актуалізації цінностей, а не в простому задоволенні потягів та інстинктів. Логотерапевт має до­помогти пацієнтові знайти не абстрактний сенс життя, а специфічний для конкретної особистості в конкретний момент часу, тому що вона має своє призначення і своє місце у житті, і кожна людина має знайти їх і реалізувати. Тому головним принципом логотерапії є твердження, що сутність людини полягає в розумінні й реалізації сенсу житгя, а не отри­манні задоволень або уникненні болю. Він також має допомогти па­цієнтові усвідомити: можливість іти на страждання для реалізації сен­су житгя; обумовленість життя особистості та реалізації нею сенсу життя як зовнішніми обставинами, так і внутрішніми; можливість і необхід­ність переборення самого себе, зовнішніх обставин задля реалізації сен­су життя.

2.7.2. Основні вітчизняні теорії особистості

Великий внесок у вивчення природи особистості та обгрунтування її методологічних і теоретичних засад зробила вітчизняна психологічна наука. Основні теорії особистості у вітчизняній психологічній науці такі: типологія особистостей Олександра Лазурського (1874-1917); культурно-історична теорія особистості Льва Виготського (1896-1934); теорія особистості Сергія Рубінштейна (1889-1960); діяльнісна те­орія особистості Олексія Леонтьева (1903-1979); теорія особисто­сті Бориса Ананьева (1907-1972); концепція особистості Григорія Костюка (1899-1982).

Вітчизняна психологічна наука використовує такі загальні поняття щодо характеристики людини: індивід, особистість, індивідуальність, суб'єкт.

Індивід — це біологічне визначення людини як представника виду homo sapiens. У цьому понятті зафіксовано факт належності до люд­ського роду. Саме тому індивідом називають будь-яку людину з прита­манними лише їй природними особливостями. Тобто кожна людина, доросла або немовля, здорова чи хвора, незалежно від її якостей є інди­відом — біологічною істотою.

Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної ді­яльності, стає соціальною сутністю, тобто особистістю. Особистість — категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття «індивід» вказує на зв'язок людини з природою, то поняття «особистість» — на зв'язок людини та суспільства, на набуття людиною соціального досвіду.

Особистість. Слід сказати, що у вітчизняній психології немає чітко­го визначення терміна «особистість». Це пояснюється тим, що особис­тість науковці розглядають у різних аспектах: змістовому, функціональ­ному, ролевому тощо.

Походження терміна «особистість» має свою історію. В загальній історії людства він зазнав дивовижних пригод. Латинське слово persona початково мало значення маски, потім маска начебто «приросла» і ста­ла відображати внутрішню сутність самої дійової особи. Персона зі­йшла зі сцени й зробила крок у життя. У стародавньому Римі слово «персона» означало «особа перед законом». При цьому раб персони мати не міг, тобто особистістю не вважався. У нас терміном «особистість» називали маску, яку надівали скоморохи.

У психології є понад 90 визначень особистості, що пояснюється її унікальністю. Навряд чи серед 5 млрд. населення нашої планети можна знайти двох однакових людей — у тому числі й серед однояйцевих близ­нюків. Але водночас особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є в людини надприродного, історичного. Особистість не є вродже­ною, вона виникає в результаті культурного та соціального розвитку, — наголошував Лев Виготський. У більшості вітчизняних авторів є загальне розуміння особистості як соціалізованого індивіда. Розгляне­мо докладніше основні теорії особистості у вітчизняній психологічній науці.

Типологія особистостей Олексадра Лазурського, яка здійснена ним на початку XX ст., хоч і не була закінчена, але істотно вплинула на по­дальші дослідження особистості. В основі запропонованої ним класи­фікації лежить принцип активного пристосування особистості до на­вколишнього середовища, яке містить не тільки речі, природу, людей, а й ідеї, духовні блага, моральні, релігійні та естетичні цінності. На ос­нові цього принципу він класифікує два основні розділи: за психічним рівнем (нижчий, середній і вищий рівні) і за психічним змістом. На ос­нові цих критеріїв він виділяє чисті, комбіновані, спотворені та пере­хідні типи особистостей різного рівня.

Лев Виготський є творцем культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. Він виділяє три основні закони розвитку особистості. Перший заторкує розвиток та побудову вищих психічних функцій, які складають основне ядро особистості. Це закон переходу від безпосеред­ніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що ви­никають у процесі культурного розвитку психічних функцій. Другий закон стосується відношень між вищими психічними функціями, які були колись реальними стосунками між людьми. Колективні стосунки та форми поведінки у процесі розвитку людини стають засобом індиві­дуального пристосування, формами поведінки і мислення особистості. Вищі психічні функції виникають із колективних соціальних форм по­ведінки. Третій закон — це закон переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план, тобто будь-яка психічна функція в процесі свого роз­витку переходить із зовнішньої«чрорми у внутрішню. Основним меха­нізмом такого переходу є інтеріоризація. Основою особистості, на його думку, є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Центральним пунктом перехідного віку є усвідомлення себе певною єдністю, коли поведінка стає поведінкою для себе.

Сергій Рубінштейн писав: «Особистістю є людина зі своєю пози­цією в житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи... Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до навко­лишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, що воно вияв­ляється в усій її сутності» [84, с. 676-679].

Таким чином, особистість він розглядав у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму та єдності свідомості й діяльності. За ним.

особистість у з'ясуванні психічних процесів виступає як взаємозв'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні дії. До цих внутрішніх умов належать психічні явища — психічні властиво­сті та стани особистості.

Рішучий вплив на розвиток і формування особистості, за Рубін-штейном, мають:

—історична зумовленість;

—соціальне оточення, місце і роль людини в ньому;

—змістовна й мотивована діяльність;

—багатоплановий психічний світ і багаторівневий перебіг психічних процесів.

СЛ. Рубінштейн зазначав мотивацію як детермінацію поведінки людини взагалі: мотивація — це опосередкована процесом її відбиття суб'єктивна детермінація поведінки людини світом. Через свою моти­вацію людина вплетена у контекст дійсності.

СЛ. Рубінштейн говорив про «утворення в бутті суб'єктів — центрів перебудови буття». Отже, будь-яка особистість включає «Я» як суб'єкт діяльності, якому властиві мотиви свідомої діяльності. Суб'єктом є пев­на людина, яка розглядається в бутті й разом з пізнанням буття творить її суб'єкт. Зміни у бутті ведуть до зміни суб'єкта як частини буття.

Активно підтримував цю позицію Костянтин Платонов, який під особистістю розумів певну людину, котра є суб'єктом перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього [87, с. 15]. Це його визначення можна сформулювати лаконічніше: особистість — це людина як носій свідомості. При цьому свідомість розуміють не як пасивне знання про навколишній світ, а як активну психічну форму ві­дображення реальної дійсності, властиву тільки особистості.

Олексій Леонтьев визначав особистість як цілісне утворення, від­носно пізній продукт соціально-історичного розвитку і особливий рі­вень онтогенетичного розвитку людини [57]. Особистість виступає як результат інтеграції процесів, які здійснюють життєві відношення суб'єк­та до об'єктивної дійсності. Ці відношення передбачають наявність сві­домості та самосвідомості суб'єкта.

Реальною основою особистості людини є, на його думку, сукупність її відношень до світу, що є суспільним за своєю суттю і реалізуються разом. Особистість характеризують ті психічні явища людини, які сприя­ють здійсненню її діяльності. Ієрархії діяльності утворюють ядро осо­бистості.

Він виокремлював три основні параметри особистості: 1) широта зв’язків зі світом:) ступінь їхньоїієрархічності та 3) загальна струк­тура. Власне, багатство зв'язків індивіда породжує особистість. Ієрар­хія мотивів і діяльність особистості утворюють її ядро, визначають життєві настанови, ідеали, зміст діяльності та характеризують загальний «психологічний профіль» особистості. Психологічними підструктурами особистості, за Леонтьєвим, є темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання й інтереси, навички та знання, моральні риси характеру та ін.

Борис Ананьев вважав особистість суспільним індивідом, об'єктом і суб'єктом історичного процесу. Він пропонував вивчати зв'язок між інтеріндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого нале­жить особистість, та інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Саме багатство і різноманітність зв'язків із соціальним оточенням визна­чає внутрішню (інтраіндивідуальну) структуру особистості, специфіку її психічного світу, а, з іншого боку, ця специфіка внутрішнього психічно­го світу визначає характер і зміст взаємин особистості із соціальним оточенням.

Інтраіндивідуальна структура особистості формується протягом житгя, являє собою цілісне утворення та певну організацію психічних властивостей особистості. На функціонування такого утворення мають вплив генетичні, функціональні, казуальні та інші фактори. У структурі особистості взаємодіють соціальні, соціально-психологічні та психо­фізіологічні характеристики людини. Вона будується за двома основ­ними типами взаємозв'язків — субординаційним і координаційним, які забезпечують збереження цілісності особистості при її взаємодії із со­ціальним і природним середовищем.

Григорій Костюк розробив власну концепцію особистості, згідно з якою індивід стає суспільною істотою, тобто особистістю, в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється систе­ма психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати основні соціальні функції.

Соціальна сутність особистості завжди реалізується через її суб'єк­тивний внутрішній світ. Психічна діяльність особистості відбувається через інтеграцію психічних процесів і властивостей та здійснюється за допомогою нейрофізіологічних механізмів. Між психічним і фізіоло­гічним існують складні зв'язки, вони взаємно обумовлені, тобто, на­приклад, характер перебігу фізіологічних процесів має безпосередній вплив на психічні процеси особистості.

Костюк чітко розрізняє поняття «індивід» і «особистість». Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати нею бути. Він наголошує на єдності природного і су­спільного, біологічного і соціального в житії особистості. На його дум­ку, природне в розвитку особистості не усувається, а діє на всіх етапах життя особистості.

За Костюком, структура особистості — це стійка і динамічна система психічних властивостей, яка безпосередньо обумовлена характером її діяльності. Ця структура є ієрархічним утворенням і включає свідомість, самосвідомість, спрямованість, психічні процеси.

Отже, у вітчизняній психологічній науці під особистістю розуміють соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, що розгляда­ється з огляду на найсуттєвіші соціально значущі властивості, які ви­значають його поведінку і діяльність.

Багатство особистості та її психологічна структура залежать від кон­кретних історичних, соціальних і культурних взаємин. Вона формуєть­ся і розвивається безпосередньо в процесі свідомої діяльності і спілку­вання. Можна виділити чотири аналітичні підходи до тлумачення по­няття особистості: 1) соціально-психологічний, 2) індивідуально-психо­логічний, 3) діяльнісншї та 4) генетичний.

Головними психічними рисами особистості є:

—ступінь сформованості провідних психічних властивостей та якостей (насамперед свідомості, самосвідомості);

—належність до системи суспільних стосунків та включеність до них;

—саморегуляція поведінки й діяльності;

—спроможність нести усвідомлено відповідальність за свої дії, поведінку і діяльність;

— активність, що виражена в певній діяльності. Співвідношення біологічного та соціального в особистості — важ­лива проблема, на яку існують різні погляди у західній і вітчизняній психологічній науці. Узагальнюючи їх, можна виокремити такі тенден­ції:

1) особистість формує суспільство, біологічні особливості людини не справляють на цей процес суттєвого впливу;

2) особистість визначають біологічні, спадкові фактори; ніяке суспільство не може змінити того, що закладено в людину природою;

3) особистість є феноменом суспільного розвитку людини; складний процес розвитку і формування особистості зумов­лений єдністю біологічного і соціального. (У цьому проце­сі біологічні фактори виступають як природні передумови, а соціальні — як рухома сила психічного розвитку людини, формування її особистості.)

Яку з наведених точок зору слід вважати правильною? — відповідь на це запитання дістанемо, розглянувши основні фактори формування особистості.

2.1.3. Основні фактори формування особистості

Психологи зазначають, що людина як біологічна істота народжується один раз, але як особистість — двічі. Вперше тоді, коли дитина починає говорити «Я», відокремлюючись з оточення, протиставляючи себе ін­шим людям та порівнюючи себе з іншими (це відбувається десь на тре­тьому році життя). Друге народження особистості відбувається, коли у людини сформувався світогляд, власні моральні потреби та оцінки, про­відні соціально значущі якості, властивості іриси, які роблять її відносно стійкою щодо переконань інших. Це дає їй можливість набути відносної автономності,'змогу керувати своєю поведінкою і діяльністю згідно зі своїми переконаннями і моральними нормами.

Які ж дії сприяють «другому народженню» особистості? На що слід звертати увагу офіцерові в роботі з особовим складом?

Першим фактором є біологічна зумовленість особистості. За Пет­ром Гальпериним, це — будова головного мозку, що є передумовою її розвитку

Дата добавления: 2015-05-22