Монгольська навала на Русь

Причини занепаду Киэва як центру руських земель.

Дуже показовою була спроба в кінці XI ст. встановити колегіяльність рішень, скріплених хресним цілуванням на з'їздах князів, снемах. Але вже перший, Любецький з'їзд 1097 року не дав позитивних наслідків. У середині XII ст. снеми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. Одночасно з послабленням влади князя знов забирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало — збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняло їм міські брами і «показувало путь» нелюбим. Перша зафіксована в історії революція в Києві вибухнула 1068 року, коли віче обрало на Великого князя Всеслава, князя Полоцького, що не мав жадного права на київський стіл. Після того бачимо рішень віча — в закликанні Володимира Мономаха, в трагічній історії Ігоря 1146 р., в боротьбі Ізяслава з Юрієм, в закликанні Ярополка, Вячеслава, Мономаховичів, смоленських і чернігівських князів. З князями віче укладало «ряд», закріплюючи його хресним цілуванням. Віче вирішувало питання війни. Але воно ввесь час залишалося явищем випадковим, не набуло характеру державної Інституції і не стало зародком парляменту, як було в той час в Англії («Велика хартія вольностей» р. 1215) або в Угорщині («Золота булла» 1222 р.). Не досягли українські віча навіть рівня розвитку віча в Новгороді. Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення ц. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси: намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного життя. Отже, перемагав династичний інтерес, переконання, що кожен нащадок має право на спадщину.

Монго́льська нава́ла на Русь — вторгнення монгольських військ на території руських князівств у 13-14 ст., внаслідок якого останні втратили політичну самостійність і були включені до складу Монгольської імперії, найбільшої держави світу тих часів. Щодо цих подій в українській історіографії вживають також терміни орди́нська нава́ла або монго́ло-тата́рська нава́ла.

Русь зазнала монголо-татарської навали в 1237–1241 роках. Протягом зими 1237–1238 років військо Монгольської імперії завоювало Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства та всі північно-східні землі Київської Русі. У 1239 році монголи оволоділи Переяславом і Черніговом, а в грудні 1240 року штурмом здобули Київ і майже повністю зруйнували його Горішнє місто. Протягом наступного 1241 року було завойовано Галицьку та Волинську землі.

Загарбання Давньої Русі військами хана Батия стало можливим завдяки їхній багаторазовій чисельній перевазі над руськими князівськими дружинами і народним ополченням.

Іншою причиною поразки руських князівств стала розрізненості князівських дій, непідготовленість більшості міст до оборони. Батиєва навала уповільнила розвиток східних слов'ян, відкинувши Русь на кілька століть назад. Встановлене ординське іго законсервувало феодальну (удільну) роздрібненість, перешкоджаючи централізації земель і відродженню державності.

Передумови[ред. • ред. код]

На початку 13 століття в центральній Азії відбувалися процеси і явища, яким судилося зіграти величезну і визначальну роль у долях Середньої Азії, Кавказу, Ірану і Східної Європи.

Вони справили помітний вплив на хід світової історії взагалі. На межі XII і XIII століття об'єдналися численні племена монгольських скотарів, що кочували на величезних просторах Сибіру, у Забайкаллі.

Новоутворене об'єднання союзів монгольських племен, майбутню державу, у 1206 очолив енергійний і здібний політик і воїн Чингісхан.

У історичні джерела цей народ увійшов під ім'ям монголів або татар. З самого початку ця квазі-держава зорієнтувалася на грабунок близьких і далеких сусідів та завоювання не тільки неосяжних, малозаселених просторів Азії, а також і Європи з метою створення світової імперії.

Однією з перших увагу Чингізхана і його оточення привернула Східна Європа. Уже в 1207 році він послав старшого сина Джучі підкорювати племена і народи, що жили на північ від річки Селенга і в долині річки Іртиш (притока Обу). До складу майбутнього «улусу Джучі» були заздалегідь включені й землі Східної Європи, які ще тільки планувалося завоювати.

Персидський історик кінця XIII — початку XIV століття Рашид-ад-Дін, який спирався на невідомі нині монгольські й китайські джерела, повідомив, що Джучі за велінням Чингізхана повинен був вирушити з величезним військом завойовувати всі області Півночі.

Серед цих областей була і земля «Рус». Спочатку монгольська верхівка не мала досить сили, щоб підкорити Східну Європу. Основні сили Чингізхана надовго застрягли в Китаї та інших країнах Азії, які вони почали завойовувати.

Завоювання і поневолення Давньої Русі полчищами Батия стало можливим насамперед завдяки багаторазовій чисельній перевазі ворога над руськими дружинами і народним ополченням. Князі діяли розрізнено, не бажали допомагати один одному (великий князь Владимиро-Суздальський Юрій Всеволодич відмовив у допомозі рязанському князеві Юрію Ігоровичу), сперечались за командування об'єднаним військом.

Більшість міст Русі була погано укріплена, фортифікації навіть головних з них: Києва, Чернігова, Владимира на Клязьмі застаріли і не витримали ударів облогової техніки загарбників. Під час штурмів, заволодівши селами безжальні кочовики винищували тисячі людей, залишаючи часом серед живих лише ремісників і міцних молодих людей, яких перетворювали на рабів.

Хронологія[ред. • ред. код]

Початок навали[ред. • ред. код]

Докладніше у статті Битва на Калці

Згідно з офіційною історіографією татаро-монгольська навала прийшла на Русь 1237 року, але вперше на теренах Київської Русі вона почалась 1223 року. Найкращі полководці Темучина, Джебе і Субедей мали намір напасти на половців. Князі Київської Русі Данило Галицький, Мстислав Удатний, Мстислав Чернігівський приєднались аби підтримати половецького князя Яруна Половецького. Їхнє військо досягло до 50-60 тисяч воїнів. У монголів було лише 25 тисяч.

Не маючи плану дій, першими у бій ринулись половці, а Мстислав Чернігівський підтримав їх. Скориставшись цією помилкою Джебе і Субедей атакували легкою кіннотою, заманюючи до себе в табір. Отримавши тактичну перевагу, Монголо-татари контратакували. В розпал бою Данила Романовича поранили, і йому довелось відступати із Мстиславом Удатним разом з військом. Половці під час бою почали втікати. Проте Мстислава Чернігівського в першому бою не перемогли, і його табір почали штурмувати. Три дні йшов штурм. Не перемігши в бою, його здолали хитрістю під час переговорів. Він погодився дати платню за військо і за себе, але монголи його підступно вбили.

Розгром Русі[ред. • ред. код]

Боротьба проти монголо-татарських завойовників

В історичній літературі час від часу повторюється думка, ніби вторгнення полчищ Монгольської держави в Русь було несподіванкою для її князів. Цим пояснюється неузгодженість дій руських князів перед лицем ворога, розпорошеність сил, непідготовленість до оборони міст і фортець. Та джерела свідчать про інше. У Північно-східних князівствах Русі заздалегідь стало відомо про підготовку монгольських ханів до вторгнення за Волгу.[1]

1237 року монголи дали знати про себе знову, внук покійного Чингізхана, Батий зібравши військо пішов у новий похід.

Того ж 1237 року монгольська кіннота вдерлася в державу болгар волзьких. А вже на початку зими завойовники подолали південний рубіж і зупинилися на річці Онуза. Першим їм потрапило під руку Мурморо-Рязанське князівство. Батий відправив посольство до рязанського князя Юрія Ігоровича з вимогою покори і сплати десятини.

Зібрана князем рада постановила дати відсіч ворогові. Рязанське військо зустрілося з монгольським поблизу південних кордонів князівства. Прекрасна пам'ятка літератури «Повість про розорення Рязані Батиєм» повідомляє, що після запеклої січі ледве здолали рязанців сильні полки татарські. Але все рівно — місто було жорстоко знищене.

По дорозі у Володимиро-Суздальське князівство монголи нищили все що бачили. Мешканці намагались чинити, хоча і малочислений, але опір. Наприклад боярин Євпатій Коловрат зібрав загін в 1700 чоловік, намагавсь розпочати партизанський рух проти монголів. Але його загін потрапив у засідку. Всіх повстанців монголи закидали 160 кг каменями. Про ці всі події також описуються у повісті «Повість про розорення Рязані Батиєм».

Коли Батий добрався до Володимира, він не застав князя Юрія Всеволодича який збирав військо для відсічі. Тому він спочатку знищив місто Москва, і місто Суздаль. Коли ж повернувся до Володимира, то відразу почав штурм міста.

Юрій Всеволодич загинув у жорстокому і нерівному бою. Місто було спалене. Все Владимиро-Суздальське князівство захоплене монголо-татарами.

На своєму шляху монголи нищили все вогнем і мечем. Вони дійшли до міста Козельськ. Перед приходом Батия городяни скликали віче, в якому домовились оборонятись до останнього. Монголи були змушені застосувати найкращі стінопробивні машини. Після того як татари вірвались у місто, вони почали атаку, але не сподівались на такий опір. 5000 ханських воїнів було винищено, але перемога, однак, була за Батиєм. Місто було знищене.

Протягом зими 1237–1238 років монголо-татарське військо завоювало і сплюндрувало Владимиро-Суздальське князівство, Рязанське князівство та всі інші північні князівства Київської Русі

Атака на Київ[ред. • ред. код]

Докладніше у статті Облога Києва 1240

1239 року Батий привів свою кінноту на південь Русі. У березні 1239 року численний загін кочовиків штурмом здобув Переяславль і перебив усіх його жителів. Мало не миттєве здобуття ворогом Переяслава досі дивує істориків і археологів, адже він був надійно укріпленим містом і багато десятиліть захищав Руську землю від печенігів, а далі — й половців. У жовтні 1239 року військо Батия за два дні захопило й Чернігів, фортифікації якого поступалися в Русі хіба що Києву.

Пізньою осінню 1240 року монголо-татарське військо з'явилося біля валів Києва. На шляху воно зруйнувало численні міста й укріплені замки Київської землі, що захищали її з півдня: Василів, Білгород, Витачів, невідому за назвою фортецю на Княжій Горі поблизу Канева та інші. Уперше для здобуття руського міста Батий зібрав усі свої війська, біля 200 тисяч воїнів й облогову техніку. Київ мав укріплення, яким не було рівних у східнослов'янському світі.

На величезних земляних валах висотою до 12 м височіли дубові стіни. Всередині зовнішнього пояса укріплень Ярослава міста знаходився внутрішній — місто Володимира, де, у свою чергу, стояла цитадель, «Ярославів двір».

У Києві сиділа випробувана у битвах залога на чолі з намісником князя Данила Галицького Дмитром, котрого князь посадив у місті напередодні Батиєвої навали. Біля 5 вересня 1240 року, відразу після наближення до Києва, Батий почав штурм. Але безуспішно. Лише 19 листопада він помітив, що найслабшим місцем Києва є Лядські ворота. Ворог підтягнув стінобійні машини впритул до валів. «Пороки» жбурляли кам'яні брили і дерев'яні колоди, щоб збити заборола, тарани безперервно били в брами, до стін приставили драбини. Ворота не витримали. Але далі, через великий опір, Батий пройти не зміг. Лише через декілька днів монгольські війська увірвались у місто. Почалась жорстока битва. Кияни чинили великий опір. Батию вдалось знищити багато людей. У десятинній церкві були зведені укріплення. Але церква не витримала і завалилась, поховавши під собою останніх захисників Києва.

Після 2-х тижнів штурму монголо-татари на початку грудня 1240 року змогли здобути Київ, знищивши переважну більшість його захисників і міщан, вони майже повністю зруйнували його (особливо Верхнє місто). Поранений намісник Дмитро був врятований Батиєм. Він зберіг йому життя за відчайдушний опір.

Навала на Галицькі князівства[ред. • ред. код]

Через Галицьке князівство відкривався шлях до Угорщини. Однак по дорозі Батий не зміг взяти міцно укріплений Холм. У Володимирі трупи в церквах були. Монголи намагились продертись через гори. Але галичани чинили запеклий опір. Хоч все ж таки Батий пройшов далі. В Угорщині вже не було так легко. Батию доводилось штурмувати Феодальні замки. Він знищував все.

У перші місяці 1241 року полчища Батия завоювали Галицьку землю і Волинську землю, далі спустошили Угорщину і Польщу.

У 2-й половині 1241 — на початку 1242 року вони розграбували Хорватію, Трансильванію, Молдову, частину Сербії та Болгарії.

Але під Оломоуцем військо Батия розбили. І він вимушений втікати в Краків. Зруйнувавши його він завернув у Степи і заснував у пониззі Волги свою державу із столицею в місті Сарай, яку джерела називають просто Ордою (пізніше її стали іменувати Золотою Ордою). Князівства колишньої Київської Русі були під ярмом.

Наслідки[ред. • ред. код]

Щодо цивілізаційних наслідків Батиєвої навали, то більшість істориків поділяють думку про те, що вона загальмувала політичний, економічний і етнокультурний розвиток Русі, відкинувши її князівства на кілька століть назад. Ординське іго законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і князівств, завадило відродженню державності.

Іншої позиції дотримуються дослідники, які вважають, що Монголо-татарська навала завдала мало шкоди Русі, натомість стимулювала боротьбу східних слов'ян за незалежність і відновлення державності.

***************************************2) ********************************************

1. У першій половині XIII ст. руські землі заполонили монголо-татарські орди. В 1240 р. хан Батий зруйнував Київ. У боротьбі проти загарбників-кочовників руський народ виявив винятковий героїзм, мужність, стійкість, чим ослабив натиск ворожих полчищ і зупинив просування їх на захід. Велика всесвітньо-історична боротьба руського народу проти монголо-татарського нашестя призвела до незлічених жертв. Руські міста — центри економічного, політичного і культурного життя — були зруйновані, села спустошені, народ підпав під тяжке іго завойовників. Вплив Києва як політичного і культурного центра Русі значно послабився. Але це не спричинило занепаду традицій культури Київської Русі, її літератури, які знайшли своє продовження у XIII ст. в інших князівствах — у Галицькому і Волинському (останні два займали територію від Карпат до верхньої течії р. Прип'яті, притоки Дніпра). З кінця XII і в XIII ст., за часів князя Романа Мстиславича, а особливо його сина Данила Романовича (помер у 1264 p.), Галицько-Волинське князівство досягло високого рівня політичного і культурного розвитку.

Літературною пам'яткою, в якій знайшов своє відбиття цей розвиток, є Галицько-Волинський літопис, присвячений подіям у Галицькій та Волинській землях з 1201 по 1292 р. Літопис цей зберігся в складі кількох списків (Хлєбниковського, XIV ст., Іпатіївського, початку XV ст. та ін.). Текст його за змістом має дві частини: літопис Галицький (1201—1261) і літопис Волинський (1262—1291). На перших сторінках Галицького літопису ми знаходимо тільки згадку про смерть Романа в 1205 р. та похвалу йому і його пращурові Володимиру Мономаху. Далі викладено історію Галичини за синів Романа — Данила та Василька.

Особливо багато уваги приділяє літописець Данилу Романовичу, його боротьбі з «крамольниками» — галицькими боярами, його численним походам, битві на р. Калці, подорожі в Орду до хана Батия та ін. У галицькому літописі, зокрема, описана битва Данила Романовича з тевтонськими рицарями під Дорогочином, під час якої було розгромлено хрестоносців-завойовників, що посягнули на руські землі, і захоплено у полон магістра Брауна. Український поет Микола Бажан присвятив цій події поему «Данило Галицький».

Характеризуючи діяльність Данила Романовича, літописець виявляє до нього особливу симпатію. Це — мудрий правитель своєї землі і хоробрий воєначальник.

Автор Галицького літопису виявляє глибоку обізнаність з літературними творами київського періоду: йому добре відомі перекладні хроніки Іоанна Малали та Георгія Амартола, «Повість о разореніи Іерусалима» Иосифа Флавія, повість «Олександрія». В одному із своїх оповідань він посилається на Гомера.

Для стилю Галицького літопису характерна урочистість, риторичність, образність викладу, драматизм розповіді і яскравість характеристик. Автор часто вживає афоризми: «Не погнетши пчел, меду не ідять», «О зліе зла честь татарьская!» та ін., запозичені то з народної творчості, то з доступних йому літературних джерел.

На деяких місцях літопису позначився вплив усної творчості як свого народу, так і сусідніх. Широко відоме, наприклад, оповідання (відгук якогось половецького переказу) про степову траву євшан. Воно вставлене в похвалу князям Роману та Володимиру Мономаху. Коли Володимир Мономах розгромив половецькі орди, один з ханів, Отрок, утік в Абхазію, а другий, Сирчан, залишився на Дону. Коли Сирчан довідався про смерть Володимира, він послав свого співця Оря до Отрока, пропонуючи йому повернутися на батьківщину. Але ні умовляння Оря, ні половецькі пісні, що їх він співав перед Отроком, не змусили Отрока повернутись. Тоді Ор дав ханові понюхати зілля євшан. Понюхавши зілля з рідних степів, Отрок заплакав і сказав: «Да луче есть на своеи землі костью лечи, не ли на чюже славну быти», — і повернувся додому. Це літописне оповідання пізніше не раз звертало на себе увагу вітчизняних письменників.

Взагалі для Галицького літопису характерне надання переваги світським інтересам над інтересами церковними, якими автор мало цікавиться. Він розповідає про будування храмів, але це захоплює його як досягнення людської праці. Дуже цікаве оповідання про те, як будувалося місто Холм за часів князя Данила.

Особливу увагу приділяє автор воєнним подіям. З очевидним захопленням малює він, наприклад, військо, готове до бою: щити дружинників, як зоря; шоломи їх, як сонце, що сходить; списи в їх руках, мов безліч тростин. Він милується і предводителем війська князем Данилом: кінь під ним — подібний чуду; сідло із чистого золота; стріли та шаблі з незвичайною майстерністю оздоблені золотом; керея — з шовкової тканини, а чоботи — з зеленої шкіри, обшиті золотом.

В інших літописах таких конкретних описів немає. Вся манера викладу пам'ятки дозволяє зробити висновок, що автором її був світський діяч — талановитий, високо для свого часу освічений князівський дружинник. Йому, як і кращим письменникам київського періоду, близька була ідея єдності руських сил в їх боротьбі з ворогом. Біль і співчуття викликали у нього не тільки розорення татарами Галицької землі, а й падіння Чернігова, Києва, князівств Рязанського та Суздальського.

Друга частина Галицько-Волинського літопису — літопис Волинський — починається з 1262 р. Тут розповідається про події за часів Василька Романовича та його сина Володимира. В центрі уваги — князь Володимир Василькович, якого літописець зображає не тільки розумним, справедливим і добрим правителем, хоробрим воїном і сміливим мисливцем, а й великим книголюбом і філософом, «якого же не бысть во всей земли и ни по нем не будеть». Похвала Володимиру Васильковичу має дещо спільне з похвалою великому князю Володимиру в «Слові о законе и благодати» Іларіона. В порівнянні з Галицьким літописом стиль літопису Волинського більш сухий, діловий, майже цілком позбавлений образно-поетичних засобів. У викладі помітніше виступає релігійна тенденція: ворожа навала, наприклад, пояснюється, як і в літописах попереднього часу, карою божою за гріхи.

Незалежність Галицько-Волинського князівства тривала недовго. В 40-х роках XIII ст. Данило Романович змушений був визнати свою залежність від Золотої Орди. За його наступників політична єдність князівства почала слабнути, а разом з нею була втрачена і та могутність, про яку колись так виразно висловлювався, характеризуючи князя Ярослава Осмомисла, автор «Слова о полку Ігоревім».

2, II етап розвитку (1205-1233рр.) - тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа Мстиславича єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинського князівства прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав і Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича. Вони утримувались тут впродовж майже шести років (1206-1212 рр.). Однак внаслідок боротьби з боярською верхівкою зазнали поразки, і у 1213 р. на княжому престолі у Галичі засів боярин Володислав Кормильчич, а після його вигнання, у 1214 р. правителі Угорщини та Польщі домовилися про поділ галицьких земель. У результаті довготривалої боротьби, яка закінчилась у 1221 р., чужинців було вигнано і князем став Мстислав Удатний, який походив з дрібних київських князів, а до того князював у Нов-городі. У 1228 р. Мстислав Удатний покинув Галицьке князівство і передав його угорському королю. Цього часу, укріпившись на Волині, боротьбу за Галицьке князівство розпочав князь Данило Романович.

Міжусобиці[ред. • ред. код]

Через раптову смерть князя Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць, іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів — Данила, Василька. Під приводом захисту синів покійного князя Романа у справи князівства втрутилися сусіди — Польща й Угорщина.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі — сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича.[12] Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про-угорського угрупування галицької знаті. Після його вигнання у 1214 році монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них, розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками, заволоділи усією Галичиною.

Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний — виходець з дрібних київських князів (до того владарював у Новгороді). За допомоги половців розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року, визволив Галицьке князівство, став панувати у ньому. Задля укріплення свого положення князь Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, під впливом проугорської партії галицьких боярів був змушений покинути князівство 1228 року, яке заповідав угорському королевичу Андрію Андрійовичу.[13]

Волинь по смерті князя Романа розпалася на дрібні удільні князівства, її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинського князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з-під польського протекторату через смерть короля Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів, на 1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. Князі Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні 8 років вели війну за свою другу «вотчину» Галичину (окуповану угорцями). У 1238 році князь Данило здобув Галич, вигнав іноземців, відновив Галицько-Волинське князівство.[14]

3. Данило Галицький

Князь Данило - син Романа Мстиславича - народився близько 1201. р. та помер близько 1264 р. Спираючись на підтримку міст, служилого боярства й дворянства, Данило Романович утвердився спочатку на Волині, потім зайняв у 1238 р. Галич, а в 1240 р. - Київ,

У березні 1238 р. війська Данила розгромили німецьких лицарів під Дорогичином на півночі князівства. Це назавжди відбило у них бажання зазіхати на волинські землі.

Після захоплення Києва монголо-татари завдали удару по землях Галицько-Волинського князівства. Весною 1241 р. полчища Батия рушили на захід. Літопис зафіксував головні події, пов'язані з оволодінням монголо-татарами міст Колодяжина, Ізяслава, Володимира, Галича. Лише жителям Кременця і Данилова вдалося відстояти свої міста. Скориставшись втечею Данила в Угорщину, владу в Галицькій землі на деякий час захопили бояри.

У 1245 р. Папа Інокентій IV скликав церковний собор, на якому обговорювалася проблема взаємин з монголами. Він спорядив спеціальну місію, яка повинна була побувати на Русі, в Золотій Орді й зібрати необхідні відомості про мету та військові можливості монголо-татар. Данило в свою чергу відправляє своїх представників до Риму. В 1253 р. Інокентій IV оголосив хрестовий похід проти монголо-татар. У1254 р. відбулася коронація Данила Романовича від імені Папи в місті Дорогичині. Але, переконавшись у нездатності Риму організувати похід проти Золотої Орди, Данило припинив відносини з Папою.

Данило Романович цікавився й справами Центральної Європи. Коли в Австрії почалася боротьба за спадщину, свого сина Романа він у 1252 р. оженив зі спадкоємицею австрійських герцогів. Проте Роман змушений був покинути Відень, і Данило посадив його на князювання в Литві.

У 1254 р. татарський воєначальник Куремса зі своєю ордою підійшов до Бакоти на Дністрі. На бік ординців перейшов боярин Милій - "старший міста". Потім Куремса вирушив до Кременця. Татари напали на Володимир-Волинський і Луцьк. Міщанам вдалося відстояти свої міста. Данило організував вдалу кампанію проти орди Куремси: в той час, коли полки Лева Даниловича вдерлися на Побужжя і "повоювали там татарських людей", полки Данила і Василька дали бій Куремсі в Болоховській землі й перемогли його. Орда змушена була повернути до місць своїх кочовищ.

У1259 р. татарський воєвода Бурундай, вирушаючи до Польщі, зажадав, щоб галицькі князі на знак своєї покори вийшли йому назустріч. Данило поїхав до Угорщини. Інші ж князі виконали вимогу. За наказом Бурундая були зруйновані укріплення Львова, Луцька та інших міст.

Правління Данила Романовича було важливим етапом в історії Південно-Західної Русі-України. Князь дбав про будівництво міст, вів боротьбу з боярською опозицією, продемонстрував усьому світові можливість успішної боротьби з монголо-татарами. Він сподівався спільно з іншими князями завдати рішучого удару монголо-татарам. Хоча цей задум не вдалося реалізувати, діяльність Данила Галицького оцінюється істориками як життєвий подвиг.

5. кінець XIII ст. — початок XIV ст. — середня частина Закарпаття у складі Галицько-Волинського князівства;

Дата добавления: 2015-05-22