Визначення критичного обсягу виробництва. 2 страница

Витрати на робочу силу не обмежуються тільки виплатою за-робітної плати. Витрати підприємства на робочу силу включаютьтакож витрати на соціальний захист працівників, забезпечення їхжитлом і соціально-побутове обслуговування, податки, пов'язаніз використанням робочої сили. Відрахування, які здійснюють під-приємства за використання робочої сили, включаються у витрати застатею «Єдиний соціальний податок (внесок)». Це відрахування насоціальне страхування, до пенсійного фонду, на медичне страхуван-ня, галузевий страховий тариф. Заробітна плата є важливим засо-бом мотивації і стимулювання високоефективної трудової діяльнос-ті персоналу підприємства.

Фонд заробітної плати - це загальна сума грошових виплат,вартість натуральної оплати за роботу, виконану робітниками іслужбовцями за трудовим договором (контрактом), і за структу-рою складається з різних елементів (рис. 7.7).

За рахунок частини чистого прибутку і заробітної плати на під-приємстві утворюється фонд споживання, який є основою доходівпрацівників підприємства і включає (рис. 7.8):

фонд оплати праці (ФОП) - засоби, нараховані для оплатипраці всіх працівників;

доходи (дивіденди, відсотки), за акціями і внесків членів тру-дового колективу та майно підприємства (установи, організації);

грошові виплати і заохочення.

Розрізняють середній дохід і середню заробітну плату робітни-ків. Середній дохід робітників у цілому на підприємстві (установі,організації) нараховується виходячи з суми коштів, які спрямову-ються на споживання (витрат на оплату праці, грошових виплат ізаохочень, доходів - дивіденди, відсотки). Середня заробітна платаробітників у цілому на підприємстві (установі, організації) нарахо-вується виходячи з фонду оплати праці робітників, облікового скла-ду (включаючи оплату праці сумісників), винагород за підсумкамироботи за рік і одноразових заохочень працівників.

Розрізняють також номінальну і реальну заробітну плату. Номі-нальною називають суму грошей, яку отримує найманий працівникза продаж своєї робочої сили. Під реальною заробітною платою ро-зуміють купівельну силу отриманих за працю грошей, тобто ту кіль-кість різного роду товарів і послуг, яку може купити працівник засвою номінальну заробітну плату.

Участь у прибутках або стимулювання персоналу через прибутки полягає у розподілі певної частки прибутку між працівниками підприємства. Розподіл може бути:

· а) строковим (виплачується щомісяця);

· б) відкладним (раз у рік або кілька років).

Крім того може бути:

· а) грошовим;

· б) виданням акцій.

Наявність різних форм у прибутках пояснюється тим, що навіть найдосконаліші системи оплати праці не можуть бути стабільними і визивати у працівників бажання до стабільно високих результатів в роботі.

Система оцінки заслуг - передбачає оцінювання зусиль і поведінки працівника за низкою чинників. Для кожного чинника визначається система балів, а для розрахунків оцінки встановлюються відповідні норми. Періодично розраховується показник ефективності діяльності працівника. Підсумкові результати показують відповідний рівень додаткової запралати.

Система стимулювання конкретних обсягів продукції найуспішніше можна застосувати в тих структурах, які мають завершений виробничий цикл. Такі структури мають власний бюджет, що є пропорційним обсягу продажу продукції. Персонал відчуває прямий зв'язок між ефективністю праці та успіхом підприємства, тобто його процвітанням та прибутковістю.

Система розподілу прибутку, зумовленого зростанням продуктивності праці, проектують у такий спосіб, щоб зменшити питомі витрати через заохочування до більш високої результативності праці без підвищення постійних витрат.

Ця система базується на визначенні "загального коефіцієнта", який обчислюється як співвідношення сукупних витрат та обсягу продукції. Це співвідношення береться за базовий коефіцієнт. Використовуючи цей коефіцієнт і враховуючи обсяг продукції знаходять припустимим витрати на робочу силу. Потім ці витрати порівнюють з фактичною зарплатою.

Система преміальних виплат базується на тому, що розмір премії узгоджується з конкретними досягненнями підприємства, тобто внеском кожного працівника в загальну справу. Така система поширена в Японії. Окрім щомісячних премій працівник отримує двічі на рік (може і більше) так званий бонус.

Система колективного стимулювання використовується тоді, коли заохочення працівників через їхню участь у прибуток є можливим тільки на груповій основі.

Більш стійка зацікавленість працівників виникає у діяльності підприємств, особливо коли відбувається участь у прибутках через власність. Вона реалізується через подання працівникам акцій "своїх" підприємств.

Організація системи винагородження персоналу має спиратись на стиль управління, передбачає створення гнучких структур, методів мотивації відповідно до розвитку технічних, економічних і соціальних процесів у суспільстві в цілому та на кожному підприємстві зокрема.

Економіка підприємств:Участь працівників у прибутках підприємства

Участь у прибутках (доходах) або стимулювання персоналу через прибутки полягає в розподіленні певної їхньої частини між працівниками підприємства. Таке розподілення може бути строковим (наприклад, щомісячні виплати) або відкладеним (на кілька місяців або навіть років), а також може набирати форми грошових виплат або передавання працівникам певної кількості акцій підприємства. Наявність різних форм участі у прибутках пояснюється тим, що навіть найдосконаліші системи індивідуальної чи колективної оплати праці не завжди здатні породжувати в усіх працівників підприємства справжнє бажання бути співпричетним до стабільно високих загальних результатів діяльності. Справедливий, чіткий і зрозумілий для всіх розподіл частини прибутків між «економічними агентами» — власником, адміністрацією, спеціалістами, робітниками — усе більше стає визначальним не тільки для створення позитивного соціально-психологічного клімату, а й для процвітання будь-якого підприємства (фірми). Додаткові виплати з прибутків залежать від багатьох обставин, включаючи, зокрема, рівень витрат на виробництво і рівень цін, конкурентні позиції, фінансову ситуацію підприємства тощо, їхні розміри визначаються окремою угодою, що укладається між відповідними сторонами в рамках проведення колективних переговорів на підприємстві — під час укладання тарифних угод, як правило. Конструюючи ту чи ту систему участі, котра базується на показникові прибутку, слід ураховувати труднощі щодо визначення безпосереднього зв'язку між зростанням прибутку і внеском конкретного працівника. Ось чому часто-густо впроваджуються системи мотивації, що зв'язуються з результатами власне виробничої І діяльності (економія ресурсів, зростання обсягу продажу тощо). Відтак системи участі в прибутках трансформуються в системи участі в результатах діяльності. Система оцінки заслуг передбачає оцінювання зусиль і поведінки працівника за низкою чинників. Для кожного чинника визначається система балів, а для розрахунків оцінки на різних рівнях встановлюються відповідні норми. Періодично розраховується показник ефективності діяльності працівника. Підсумкові результати показують відповідний рівень додаткової (понад заробітну плату за тарифом) винагороди. Системи стимулювання конкретних обсягів продукції, робіт, продажу тощо найуспішніше можна застосувати в більш-менш автономних структурах із завершеним виробничим циклом. Такі структури здебільшого мають власний бюджет, що є пропорційним, наприклад обсягу продажу продукції. Відтак персонал відчуває прямий зв'язок між ефективністю праці та успіхом підприємства на ринку, тобто його процвітанням та прибутковістю. Системи розподілу прибутку, зумовленого зростанням продуктивності праці, проектують у такий спосіб, щоб зменшити питомі витрати через заохочування до більш високої результативності праці без підвищення постійних витрат, що пов'язані зі збільшенням трудомісткості. Одна з найбільш відомих і водночас простих систем базується на визначенні так званого «загального коефіцієнта». Останній розраховують як співвідношення сукупних витрат на робочу силу та обсягу продукції, що реалізується. Це співвідношення, котре є стабільним на підприємствах, наприклад, більшості галузей обробної промисловості, береться за базовий рівень коефіцієнта. Використовуючи цей базовий коефіцієнт і враховуючи обсяг продукції, що реалізується за конкретний період, знаходять припустимі витрати на робочу силу. Потім ці витрати порівнюють із фактичною заробітною платою. Якщо фактичні витрати нижчі за припустимі, виплачують премію персоналу на рівні 40—75% від отриманої економії (зростання прибутку). Що стосується систем преміальних виплат, то розмір премій має узгоджуватися не з рівнем основної заробітної плати, а з конкретними досягненнями підприємства та більш-менш точним виявленням внеску кожного працівника в загальну справу. Участь у прибутках поширено, наприклад, у Японії. Саме вона є однією з причин високого рівня трудової мотивації працівників і конкурентоспроможності продукції, що виробляється. Окрім щомісячних премій різного характеру, постійним працівникам більшості підприємств виплачується двічі на рік із частки прибутку так званий бонус. У середньому він становить понад 1/4 заробітку, а в сприятливі для підприємства роки навіть сягає розміру шестимісячної основної заробітної плати працівника. Системи колективного стимулювання застосовуються, як правило, тоді, коли заохочення працівників через їхню участь у прибутках є можливим тільки на груповій основі. При цьому груповий бонус здебільшого розподіляється в тій самій пропорції, що й основна заробітна плата. Перевага такого підходу (за певних його недоліків) полягає в тім, що за скрутних обставин у групі гарантується відносно справедливий розподіл обсягу робіт. Більш стійка заінтересованість працівників у діяльності підприємств, особливо в оновлюванні виробництва та зміцненні фінансового стану, забезпечується через їхню участь у власності. Вона реалізується здебільшого наданням працівникам акцій «своїх» підприємств. Володіння акціями має в цьому разі на меті щось більше, ніж проста участь у прибутках через отримання відповідних дивідендів. Це — система не тільки «ідентифікації інтересів» працівників і підприємства, а й мобілізації особистих заощаджень громадян для інвестування у виробництво. Поширення різних форм участі у капіталі у країнах з розвинутою ринковою економікою реалізується досить суперечливо і далеко не такими швидкими темпами, як сподівалися ще 30-40 років тому. Проте, наприклад, у Великобританії кількість власників акцій протягом 80-х рр. збільшилась утричі і 1990 року перевищувала 8 млн (близько 20% дорослого населення). У США кількість фірм, що практикують розподіл акцій серед персоналу, збільшилася майже у 2 рази протягом 80 — 90-х років, а чисельність персоналу в них приблизно у 3 рази і становила понад 10% загальної кількості зайнятих у економіці США. Переважна кількість власників «робочих акцій» є дрібними власниками. Вони не мають реального впливу на стратегію фірм, але так само, як і великі, наражаються на ризик, що зв'язаний із ринковими коливаннями. Ось чому профспілки віддають перевагу колективним формам фінансової участі під своїм контролем. Практика свідчить, що реальні шанси на співволодіння активами підприємств мають трудівники, що беруть участь у капіталі не безпосередньо, а через інвестиційні фонди, кооперативні профспілкові банки та інші форми колективного володіння акціями. Найбільш повно та своєрідно ці системи участі виявилися у Швеції. Колективну участь працівників у прибутках і власності підприємств у формі фондів трудівників профспілки використовують, окрім усього іншого, як засоби контролю за приватною власністю і навіть за всією економікою. У різноманітних фондах колективного володіння акціями поєднуються участь у прибутках, в акціонерному капіталі та в управлінні. Для впровадження цієї форми економічної демократії в Швеції мали місце особливі передумови: законодавство, що регулює участь персоналу у власності та в управлінні; високий рівень профспілкової організованості; наявність у профспілок необхідних знань і навичок управління; активне сприяння уряду; наявність теорії та програми дій, що вписуються в особливу шведську модель суспільного розвитку. Останнім часом у багатьох країнах все більше практикуються опціони акцій, тобто передплата на акції або продаж таких на пільгових умовах, але без права перепродажу акцій протягом, наприклад, 5-ти років. Різні системи участі в прибутках, що є досить вагомими в заохочуванні персоналу до досягнення найліпших загальних результатів господарювання, самі по собі ще не вирішують проблеми формування дійового механізму мотивації трудової діяльності на підприємстві. Функціонування такого механізму залежить від позитивного впливу як внутрішніх, так і зовнішніх щодо підприємства чинників. Але в будь-якому разі організація системи винагородження персоналу має спиратися на прогнозований стиль управління, що передбачає створення гнучких структур, методів мотивації відповідно до розвитку технічних, економічних і соціальних процесів у суспільстві в цілому та на кожному підприємстві зокрема.

46. Поняття витрат та собівартості продукції

Витрати – це обсяг спожитих виробничих факторів (матеріальних, фінансових, трудових ресурсів), необхідних для здійснення підприємством господарської діяльності, направленої на отримання прибутку та забезпечення добробуту власників у грошовому виразі.

Витрати поділяють на поточні та довгострокові.

Поточні витрати – це сукупність затрат живої та уречевленої праці, що виражені у грошовій формі, на здійснення поточної господарської діяльності (виробничої, реалізаційної, фінансової). Ці витрати пов’язані з вирішенням тактичних задач:

- закупівля сировини та матеріалів;

- їх транспортування та зберігання;

- обслуговування матеріально-технічної бази;

- утримання персоналу.

Довгострокові витрати – це інвестиційні витрати, пов’язані з

вирішенням стратегічних задач:

- будівництво, реконструкція чи придбання нових виробничих приміщень;

- придбання нових машин, обладнання;

- придбання нематеріальних активів, що обслуговують виробничо-збутові процеси.

Економічні витрати – це усі види виплат підприємства постачальникам за ті ресурси, що були використані. Поділяють на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні – є грошовими платежами постачальникам ресурсів: оплата сировини, матеріалів палива, зарплата, амортизаційні відрахування.

Внутрішні – відбивають використання у виробництві ресурсів, які належать власникам підприємства: земля, приміщення, особиста праця, нематеріальні активи, за які це підприємство формально не платить.

За ступенем однорідності витрати поділяються на прості і комплексні.

Прості – однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними.

Комплексні – різняться за своїм складом і охоплюють кілька елементів витрат.

За способом обчислення на окремі види продукції (за способом

віднесення на собівартість) витрати поділяють на прямі та непрямі.

До прямих відносяться витрати, безпосередньо пов'язані з виготовленням продукції (матеріали, витрати на оплату праці).

До непрямих (накладних) належать витрати на утримання і експлуатацію машин і обладнання, загально-виробничі, адміністративні витрати.

В залежності від обсягу виробництва витрати поділяються на умовно-змінні і умовно-постійні.

До умовно-змінних відносяться витрати, загальна сума яких збільшується пропорційно до обсягу виробництва. Це витрати на основні матеріали основні матеріали, основну зарплату, електроенергію

Умовно-постійні витрати при збільшенні обсягу виробництва не змінюються. Ці витрати адміністративні, загально виробничі, збутові, витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничої) і діяльності.

Собівартість продукції – це грошовий вираз витрат підприємства на виробництво та реалізацію продукції.

Собівар­тість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, поскільки у ній відображають­ся:

* рівень організації виробничого процесу;

* технічний рівень;

* продуктивність праці та інше.

Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів виробництва, визначен­ня економічної ефективності організаційно-технічних захо­дів, встановлення цін на продукцію.

За умов самофінансуван­ня зниження собівартості є основним джерелом зростання прибутку підприємства.

Залежно від часу розрахунку розрізняють:

Ø планову собівар­тість, яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент складання плану;

Ø фактичну собівартість, яка відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку;

Ø нормативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів;

Ø кошто­рисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову, виробничу собівартість.

Технологічна собівартість включає витрати, пов'язані з технологічним процесом виготовлення продукції.

Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції.

Виробнича собівартість — це витрати підприємства, пов'язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою собівартістю.

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і середньогалузеву.

Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготовлення продукції в умовах окремого конкретного підприєм­ства.

Середньогалузева — відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі і визначається за формулою:

С_сргал= ∑С_і ∙ N_і / N_і, грн.,

де С_сргал — середньогалузева собівартість, грн.;

С_і — собівартість певного виду продукції на і-му підпри­ємстві, грн.;

N_і - кількість виготовленої продукції на і-му підприємстві, од.;

n — кількість підприємств у галузі, що виготовляють даний

вид продукції.

Показниками собівартості продукції, що використову­ються в господарській практиці, є:

1. Затрати на 1 грн. товарної продукції(В_1грн.тп)

В_1грн.тп= С_тп / Q_тп , коп. / грн.,

де С_тп— собівартість всієї товарної продукції підпри­ємства, грн.;

Q_тп — обсяг товарної продукції підприємства, грн.

2. Собівартість окремих видів продукції (визначається на основі калькуляцій собівартості окремих видів продукції).

3. Зниження собівартості порівняльної товарної продукції (використовується на підприємствах зі сталим асортиментом продукції).

47 Склад витрат що включається у собівартість продукції

Основною є класифікація витрат за економічними елементами і калькуляційними статтями.

За економічними елементами витрати формуються від­повідно до їх економічного змісту. Елементи витрат є однако­вими для всіх галузей і на їх основі складається кошторис витрат на виробництво.

Елементи витрат на виробництво включають:

Ø Матеріальні витрати (сировина, матеріали, комплектуючі, напівфабрикати, паливо, енергія, тара; віднімається вартість повернутих відходів).

Ø Оплата праці (всі форми основної заробітної плати штатного і позаштатного виробничого персоналу підприємства).

Ø Відрахування на соціальні заходи (включають відрахування на пенсійне забезпечення, на соціальне страхування, страхування на випадок безробіття, на індивідуальне страхування; величина відрахувань встановлюється у відсотках від витрат на оплату праці).

Ø Амортизація основних фондів (амортизаційні відрахування на повне відтворення основних фондів за нормами від балансової вартості, інших необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів).

Ø Інші операційні витрати (вартість робіт, послуг сторонніх підприємств, сума податків, зборів, крім податків на прибуток, втрати від курсових різниці,, знецінення запасів, псування цінностей, сума фінансових санкцій тощо).

Ø Інші витрати (витрати, що не належать до перелічених вище елементів, включаються витрати на страхування майна, винагороду за винахідництво, оплата робіт по сертифікації продукції, оплата послуг зв'язку, витрати на інвестиційну і фінансову діяльність підприємства, втрати від надзвичайних подій).

Важливою є класифікація витрат за статтями калькуляції.

Статті — це затрати, які відрізняються між собою функціо­нальною роллю у виробничому процесі і місцю виникнення. За статтями витрат визначають собівартість одиниці про­дукції, тобто калькуляцію. Перелік статей калькуляції може бути різним в залежності від галузі промисловості, але, в загальному, може мати такий склад:

1. Сировина і матеріали.

2. Паливо і енергія на технологічні цілі.

3. Заробітна плата виробничих робітників (основна і додатко­ва).

4. Відрахування на соціальні заходи виробничих робітників.

5. Загальновиробничі витрати.

6. Адміністративні витрати.

7. Підготовка і освоєння виробництва.

8. Інші виробничі витрати.

9. Витрати на збут (позавиробничі витрати).

Структура собівартості – це поелементний її склад, обчислений у відсотковому відношенні до загальної суми витрат, тобто питома вага різних елементів витрат на виробництво продукції.

Облік витрат на виробництво продукції здійснюється на підставі Типових положень з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг), затверджених постановами КМУ.

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 “Витрати” визначає методологічні принципи формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати підприємства та її розкриття у фінансовій звітності.

До виробничої собівартості продукції включаються:

Прямі матеріальні витрати;

Прямі витрати на оплату праці;

Інші прямі витрати;

Загальновиробничі витрати.

До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції, купованих напівфабрикатів і комплектуючих виробів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат.

До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат.

До складу інших прямих витрат включаються всі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду, амортизація тощо.

Згідно із Законом України “Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні” до витрат, пов’язаних зі зменшенням економічних вигод або зі збільшенням зобов’язань протягом облікового періоду відносяться:

А) витрати, що виникають у зв’язку із зменшенням активів:

 списання сировини, матеріалів на виробництво, для ремонту обладнання, на адміністративні потреби;

 витрати від знецінення запасів;

 нестачі запасів;

 нарахування амортизації;

 списання основних засобів, нематеріальних активів, МШП та інших необоротних активів, що стали непридатними і не використовуються;

 визнані економічні санкції – штрафи, пені, неустойки, що підлягають сплаті чи сплачені;

 нарахування резерву сумнівних боргів або списання дебіторської заборгованості, що не може бути погашена;

Б) витрати, що збільшують зобов’язання підприємства:

 заробітна плата;

 податки, збори, обов’язкові платежі;

 відрахування на обов’язкове та добровільне страхування;

 транспортні витрати;

 послуги сторонніх організацій (консультаційних, юридичних, медичних, аудиторських);

 оренди, витрат зв’язку, послуг з рекламами, комунальних послуг, інше нарахування витрат.

Метою обліку собівартості продукції є своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов’язаних з виробництвом продукції, а також контроль за використанням матеріальних, трудових і грошових ресурсів та інших витрат.

За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяються на прямі і непрямі.

Прямі затрати безпосередньо пов'язані з виготовленням продукції і напряму включаються до собівартості.

Непрямі затрати не можна прямо віднести на собівартість продукції, а потрібно розподіляти за видами продукції (робіт, послуг).

До прямих виробничих затрат належать: сировина й основні матеріали, комплектуючі вироби і напівфабрикати, паливо та електроенергія на технологічні цілі, затрати на оплату праці виробничих робітників.

До непрямих затрат належать: адміністративні та управлінські витрати, амортизаційні відрахування, витрати по збуту та реалізації продукції, включаючи витрати на рекламу, науково-дослідницькі роботи, проценти за кредити незалежно від терміну кредитування і страхові платежі, одержання і розмноження інформації, опалення, поштово-телеграфні витрати та інші збутові, загальноуправлінські та загальногосподарські витрати.

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат останні поділяються на умовно-змінні та умовно-постійні.

До умовно-змінних витрат належать витрати, абсолютний розмір яких збільшується із збільшенням обсягу випуску продукції і навпаки. До умовно-змінних витрат належать витрати на сировину і матеріали, куповані комплектуючі вироби, напівфабрикати, паливо та енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції, з відрахуванням на соціальні заходи.

Умовно-постійні – це витрати, абсолютних розмірів яких із збільшенням (зменшенням) випуску продукції істотно не змінюються. До умовно-постійних належать витрати, пов’язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.

Витрати на виробництво продукції (робіт, послуг) поділяються за календарними періодами на поточні й одно разові.

Поточні витрати, тобто постійні – це звичайні витрати, або витрати з періодичністю менше місяця.

Одноразові витрати – це одноразові або витрати, які здійснюються періодично (періодичність більше місяця) і спрямовуються на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу.

Витрати на переробку (виробництво) запасів включають прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати, а також постійні змінні виробничі накладні витрати.

Розподілення постійних виробничих закладів накладних витрат базується на нормальні потужності виробничого устаткування, а зміні виробничі накладні витрати розподіляються на кожну одиницю виробництва на базі фактичного використання виробничих потужностей.

Таким чином, виробнича собівартість – це грошовий вираз безпосередніх витрат підприємства, пов’язаних з виробництвом продукції, виконаних робіт та наданих послуг.

48. Класифікація витрат і структура собівартості

Основною є класифікація витрат за економічними елементами і калькуляційними статтями.

За економічними елементами витрати формуються від­повідно до їх економічного змісту. Елементи витрат є однако­вими для всіх галузей і на їх основі складається кошторис витрат на виробництво.

Елементи витрат на виробництво включають:

Ø Матеріальні витрати (сировина, матеріали, комплектуючі, напівфабрикати, паливо, енергія, тара; віднімається вартість повернутих відходів).

Ø Оплата праці (всі форми основної заробітної плати штатного і позаштатного виробничого персоналу підприємства).

Ø Відрахування на соціальні заходи (включають відрахування на пенсійне забезпечення, на соціальне страхування, страхування на випадок безробіття, на індивідуальне страхування; величина відрахувань встановлюється у відсотках від витрат на оплату праці).

Ø Амортизація основних фондів (амортизаційні відрахування на повне відтворення основних фондів за нормами від балансової вартості, інших необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів).

Ø Інші операційні витрати (вартість робіт, послуг сторонніх підприємств, сума податків, зборів, крім податків на прибуток, втрати від курсових різниці,, знецінення запасів, псування цінностей, сума фінансових санкцій тощо).

Ø Інші витрати (витрати, що не належать до перелічених вище елементів, включаються витрати на страхування майна, винагороду за винахідництво, оплата робіт по сертифікації продукції, оплата послуг зв'язку, витрати на інвестиційну і фінансову діяльність підприємства, втрати від надзвичайних подій).

Дата добавления: 2015-05-22