Біг Мак та інші історії 14 страница

*

Той, хто приїздить сюди вперше, легко сприймає всі нові знайомства, всі випадкові погляди й підслухані розмови, з радістю спостерігаючи, як витворюються нові кола спілкування, вписуючи до записника нові адреси й телефони. Приємні клопоти щойноприбулих мандрівників, весела колотнеча з запам’ятовуванням імен та облич. Все найгірше буде потім, з часом, який підмиває пам’ять, як вода піщаний берег. І кожен наступний приїзд до міста, особливо коли їх, приїздів, трапляється багато, буде пов’язаний зі спробами все пригадати й відновити, віднайти всіх свідків твого перебування під цим благословенним небом, на цій чарівній території, в усіх цих барах і гостелах, де ти спинявся з такими ж, як і ти, біженцями зі сходу на захід. Сумнівна затія, сумнівна й нездійсненна, тому що все трапляється як трапляється, лише тут і тепер, і годі розраховувати на якусь сталість та врівноваженість. Ми потрапляємо до чужих міст, зупиняємось посеред незнайомих нам площ і скверів, п’ємо в гамірних крикливих компаніях, сваримось із перехожими, братаємось із незнайомими, скріплюючи наше побратимство кров’ю та алкоголем, і все це лише для того, аби забути все вже наступного ранку, аби легко викинути все це зі своєї голови, стираючи записи й підпалюючи мости через ріки, напевне знаючи, що повторити вже нічого не вдасться. Що я пам’ятаю зі свого першого приїзду до Берліна? Вітер, який залітав до автівки, ліхтарі на верхівках будівництв, ранкове сонце й суху весняну траву на зупинках уздовж автобана. Те, що доводилось бачити потім щоразу, приїжджаючи сюди. Те, що залишилось там, у минулому, роблячи його виразним і чітким. Музика, яка тоді лунала, мова, якою тоді розмовляли, Берлін, яким блукали — все лишилось на місці, нікуди не зникло і, сподіваюсь, не зникне ближчим часом. Але, разом із тим, усе це залишилось там, і я не маю до всього цього жодного стосунку — ні до тих опівнічних криків, ні до тогочасних футбольних перемог, ні до моїх прекрасних божевільних друзів, котрі давно живуть своїм життям і їздять своїми автобанами. Час має таку здатність — робити тебе смішним, сентиментальним і всім задоволеним. Крім того, деяких друзів краще любити на відстані.

*

Ось ця родина, з якою трапилось познайомитись кілька років тому. Одна з сотні тисяч історій великого переміщення, один із безлічі епізодів хроніки протистояння і втечі. Це була дивна пара — вона була з бідної, проте чесної родини якихось тихих міських божевільних, її тато був романтиком та диваком, збирав пляшки й копав могили, а мама водила трамвай і вдома бувала рідко. Сама вона закінчила школу й стояла, так би мовити, на порозі дорослого життя, не маючи особливого бажання цей поріг переступати. Жили вони в двох кімнатах великої комуналки, в центрі, в старому будинку, в якому час від часу гасло світло і з якого виселились майже всі, навіть таргани. Але вони лишались, ні на що особливо не сподіваючись. Вона познайомилась із ним під час літніх канікул, коли місто тонуло в зеленій траві, а трамваї на поворотах сипали в темінь золоті іскри. Він був на пару років за неї старший, тож відразу відчув відповідальність за цю дивну дівчинку, котра жила з такими прибацаними батьками. Сам він уже кілька місяців переховувався у друзів, косячи від служби в збройних силах республіки. Їй у ньому подобалось, гадаю, саме це дитяче самовпевнене бажання уникнути проблем за рахунок повного їх, проблем, ігнорування. Батькам її він не подобався, їм хотілося б, аби їхня донька знайшла собі більш достойну партію, говорив її тато, перебираючи зібрані пляшки. А зі своїми батьками він її взагалі не знайомив, говорив, що він син полку, тому краще обійтись без офіційних знайомств. Він приходив до неї, коли її тато вибирався кудись до найближчих скверів та парків, а мама водила трамвай сонячними вулицями міста. Вона кидала на підлогу залізничний матрац, притягнутий звідкись її старим, і вони довго кохались, випробовуючи нове й досягаючи незнаного. Сонце жовтими густими плямами падало на тріскучий паркет, і меблі важко похитувались у такт із їхнім невтомним рухом.

— Давай кудись утечемо? — пропонувала вона.

— Давай, — легко погоджувався він

— Куди скажеш.

— Давай в Америку, — пропонувала вона.

— Добре, давай в Америку, — не заперечував він.

— Тільки в мене паспорта немає. Про паспорт він міг забути, будь-яка спроба легалізуватись і отримати документи відразу ж мала закінчитись для нього безрадісними лавами війська. А до війська він іти не хотів, тим більше тепер, коли вона чекала його щоранку в своїй гарячій від сонця квартирі, сидячи на великому нефарбованому підвіконні й бовтаючи в повітрі своїми довгими печальними ногами. Але хто може стримати тебе, якщо ти дуже захочеш поїхати?

*

Події, минаючи й розчиняючись у минулому, набувають дивного вигляду, ніби улюблені фільми, котрі навіть не намагаєшся знову передивитись, знаючи наперед, що краще нічого не переглядати, краще лишити все як є, адже все, що потрібно тобі, ти й так пам’ятаєш, а що забув, те, вочевидь, і не варте того, аби відкладатись у твоїй пам’яті. І жодними спробами все повторити, жодним поверненням на місця подій та героїчних учинків не відтвориш головного — того вологого березневого неба, що висіло над головою, женучи тебе вперед, в темну ніч, проводячи тебе через міста й ріки, через кордони та блокпости. А оскільки жодної можливості відтворити його немає, то не слід і марнувати зусиль. Краще обмежитись детальними переказами. Наше минуле варте переказів, так само як і наше майбутнє, котре ми вибудовуємо своєю старанністю, наполегливістю та щоденним непереможним шаленством.

*

Восени вона завагітніла. Він зрадів, хоча й не міг офіційно з нею одружитись. Осінь була теплою й гіркою, на передмістях палили листя й низькі дими від багать тяглися вздовж трамвайних колій. Старий її майже не виходив із дому, і вони зустрічались переважно в старих дворах, сидячи в тихому світлі вечірніх вікон.

— Добре було б потрапити до Берліна, — говорила вона.

— Угу, — погоджувався він.

— Ти повезеш мене туди?

— Звичайно.

— Точно?

— Я ж сказав, — відповідав він.

— Я би змогла знайти там собі якусь роботу, — про-

понувала вона.

— Ні, — заперечував він

— Ти не будеш там пра-

цювати. В Берліні зовсім не потрібно працювати. Це особливе місто, мала, особливе й безтурботне. Я знаю, про що говорю, мені розповідали пацани. Вони жили там комуною, з якимись екологами. І розповідали, що це за місто, мала, що це за дивовижне місто. Ти не будеш там працювати. У нас і так буде достатньо всього. І в нашої дитини теж, — додавав він, подумавши. Взимку її батьки зрозуміли, про що йдеться. Тато плакав, мама похмуро мовчала. Тато рішуче забороняв їй зустрічатись із цим дезертиром, мама хотіла влаштувати її в депо. Навесні, коли вже потрібно було народжувати, вони сказали батькам, що їдуть. Старі злякались, але вони заспокоювали, говорили, що це найкращий варіант, що вони перетнуть Польщу і дістануться Берліна і що народжувати вона буде вже там, оскільки дитина, народжена в Берліні, це зовсім особлива дитина, вона наділена особливими правами та привілеями, в неї унікальні перспективи та можливості, і федеральний уряд обдаровує таку дитину пільгами та бонусами, і янголи літають у неї над головою, заплітаючи їй у волосся польові квіти. На що батьки сказали, що власноруч відведуть його до війська, якщо він не припинить морочити голову їхній божевільній доньці. А їй пообіцяли прокляття й зневагу, жодної допомоги і виправлення в заповіті не на її користь. Але їх це не зупинило. І вже в травні, коли ось-ось мали початись перейми і дитина серйозно ризикувала народитись не в Берліні, він таки пробив їм закордонні паспорти, і вони автобусом із кількома пересадками рушили на захід, вміло приховуючи її вагітність. І ось коли вони вже робили останню пересадку, безпосередньо до Берліна, коли все складалось найкращим чином, і вони перебирали імена для малюка, узгодивши, що коли це буде хлопчик, то назвуть його Джорданом, а коли дівчинка — то ім’я в неї буде Періс, вона раптом відчула, що час настав.

— Почекай ще трішки, — благав він її, нервово визираючи у вікно автобуса, що мчав нічною польською трасою, — лише не народжуй до Берліна. Не позбавляй нашу дитину майбутнього.

— Добре-добре, — плакала вона, — я намагаюсь.

— Незабаром буде Берлін, — заспокоював він її

— І все буде добре.

— Так, — погоджувалась вона, — все буде добре. Народила вона в автобусі. Розгублені водії, не дотягнувши до польсько-німецького кордону якихось сто кілометрів, змушені були викликати поліцію, оскільки просто не знали, що поляки роблять у таких випадках. Поліціянти відвезли молодих батьків до лікарні, і вже там повідомили щасливе сімейство — тата, маму та їхню щойно народжену доньку Періс, що вони порушили візовий режим і тому так чи інакше мають повертатись на історичну батьківщину.

— Вибач, — плакала вона

— Це я у всьому винна. Це

через мене ми нікуди не потрапимо.

— Нічого, мала, — заспокоював він, як міг

— Спробуємо зависнути тут. Тут теж добре — в лікарні є автомат із колою, поруч — аквапарк зі знижками. Головне, що ми любимо одне одного. А Періс, коли виросте, все зрозуміє.

— Ні, — плакала вона далі, — я сама в усьому винна. Я втратила свій шанс. Я втратила свій Берлін, і що нам тепер робити — тут, серед такої кількості вагітних жінок? Вранці він зателефонував її батькам. Слухавку взяв тато. Дізнавшись про народження онуки, він увесь захвилювався і, хлипаючи від розчулення, сказав, що вони з дружиною за ними сумують і побиваються по триденній розлуці, просять їх повернутись і пропонують забути все старе — і погане і добре, тим більше, що нічого доброго вони й не пам’ятають. Тому що, додав, це все дурниці — і його дезертирство, і її незакінчена освіта, і те, що вони дали дитині таке дурнувате ім’я, головне, що вони родина, а отже мають бути разом, підтримуючи одне одного й допомагаючи одне одному, з тим щоби жити довго й щасливо, а потім померти, в один день і в одному ліжку — вкінець заплутався старий і поклав слухавку. Він пішов до своїх жінок і весело повідомив, що вони, всі разом, повертаються туди, де їх люблять і де на них чекають. Доньку вони потім переназвали Анжелою.

*

І хоча минуло стільки часу, хоча він минає і далі, навіть не думаючи спинятись, я все одно повертаюсь час від часу до всіх цих історій, котрі живуть своїм життям, незалежно від того, пам’ятає про них ще хтось, крім мене, чи ні. Я люблю згадувати їх усі й переповідати про себе, чудово розуміючи, що ці історії давно й щасливо завершились, що всі герої, згадані в них, недбало й безнадійно вигадані, і що під час їх вигадування постраждали всі, включно з оповідачем. Постраждали, але не відступились від свого, твердо вірячи, що головне — це нічого не забути. Адже забуття — це найбільша зрада, якої тобі ніхто й ніколи не пробачить. Тому я тримаю в пам’яті їх усіх, згадую їхні імена та звички і час від часу повертаюсь у ті міста, де небеса наповнені хмарами й кометами, і туман стоїть над ранковими вокзалами, а пероном ходять завжди юні й завжди замерзлі дівчатка, з ніжністю в серці й фруктовими карамельками в кишені.

Берлін, 2010

https://vk.com/with_books

Літературно-художнє видання

Жадан Сергій Вікторович

Біг мак _та інші історії

Книга вибраних оповідань

Головний редактор Н. Є. Фоміна

Відповідальна за випуск Г. С. Таран

Художній редактор Б. П. Бублик

Комп’ютерна верстка: О. М. Правдюк

Коректор А. М. Гопаченко

Підписано до друку 06.06.11. Формат 70×108 1/32.

Умов. друк. арк. 14,00. Облік.-вид. арк. 11,44.

Тираж 1000 прим. Замовлення №.

ТОВ «Видавництво Фоліо»

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК № 3194 від 22.05.2008 р.

61002, Харків, вул. Чубаря, 11

Електронна адреса:

www.folio.com.ua

E-mail: [email protected]

Інтернет-магазин

www.bookpost.com.ua

Надруковано з готових позитивів

у ТОВ «Видавництво Фоліо»

61002, Харків, вул. Чубаря, 11

Свідоцтво про реєстрацію

ДК № 3194 від 22.05.2008 р.

ББК 84.4 УКР6

Ж15

Серія «Графіті»

заснована у 2004 році

Художник-оформлювач О. Г. Жуков

Фото на обкладинці Тетяни Давиденко

В тексті зберігаються особливості авторського письма

© С. В. Жадан, 2011

© О. Г. Жуков, художнє

оформлення, 2011

© Видавництво «Фоліо»,

марка

серії, 2004

ISBN 978-966-03-5101-1 (Графіті)

ISBN 978-966-03-5689-4

Жадан С. В.

Ж15 Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

/ С. В. Жадан; худож.-оформлювач

О. Г. Жуков. —

Харків: Фоліо,

— 314 с

— (Графіті).

ISBN 978-966-03-5101-1 (Графіті).

ISBN 978-966-03-5689-4.

ББК 84.4 УКР6__

https://vk.com/with_books

Дата добавления: 2015-05-22