Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Лекція 3. Україна у складі Литви і Польщі 1 страница




План:

 

Українські землі під владою іноземних держав.

Господарство i суспільний устрій українських земель.

Кревська унія (1385 р.), Люблінська (1569 р.), Берестейська унії і їх наслідки.

Виникнення козацтва. Запорізька Січ.

Розглядаючи перше питання, слід зазначити, що в ХІІІ-ХV ст.ст. українські землі, ослаблені золотоординським ігом, стали об'єктом захоплення іноземних держав Литви, Польщі, Угорщини.

За князювання Міндовга Литва почала здійснювати загарбання сусідніх земель: Полоцької та Вітебської. Міндовг здійснював також походи на Смоленськ і Чернігів. За князя Гедиміна почалося нове розширення території держави: були захоплені Мінськ, Берестя, Орша, Туров і Пінськ. Приєднання цих земель відбувалося як шляхом завоювання, так і шляхом добровільного входження руських князівств під зверхність великого князя литовського. За синів Гедиміна Ольгерда та Кейстута територія Литви значно розширилась: були включені Київщина, Переяславщина, Поділля та Чернігово-Сіверщина.

Слід зазначити, що захоплення українських земель здійснювала і Польща. Протягом ХІV-ХV ст.ст. західноукраїнські землі були загарбані Польським королівством. У 1349 р. польський король Казимір ІІІ завоював Галичину. Польща прагнула і далі розширювати свої володіння за рахунок українських земель.

У 1351-1352 рр. між Польщею і ВКЛ вибухнула війна за Галицько-Волинські землі, в результаті якої Галичина залишилась за Польщею, а Волинь – за Литвою.

Протягом ХІV-ХV ст.ст. інші українські землі були загарбані сусідніми державами. Закарпаття захопила Угорщина, Північну Буковину – Угорщина, а потім Молдова, Придунайські землі – Молдова, а згодом вони потрапили в залежність від Туреччини, як і землі Північного Причорномор'я та Приазов'я, що були захоплені Кримським ханством; Чернігово-Сіверщина була приєднана до Московського царства.

Таким чином, українські землі в ХІV-ХV ст.ст. були завойовані іноземними державами, розчленовані на частини, а над українським населенням нависла загроза втрати своєї етнічної самобутності.

Висвiтлюючи стан українських земель у складi iноземних держав, необхiдно зазначити, що для населення українських земель влада литовських князiв була бiльш прийнятною, нiж жорстоке панування монголо-татар i руйнівні мiжусобнi сутички мiсцевих князiв. Характерним було те, що українськi i бiлоруськi землi складали 9/10 території Литовської держави. Велике князiвство Литовське перейняло у давньоруських земель систему адмiнiстративного устрою, судочинство, вiйськову органiзацiю. Литовцi прийняли християнство за православним зразком. Шанували давньоруські звичаї і мову.

У Литві державною мовою була українська мова. Закони були складені на основі “Руської правди.”

Про це свідчать Литовські статути 1529-1566 рр. Тому історики називають Велике князівство Литовське – Литовсько-Руською державою.

Слід сказати, що Литва не порушувала суспільно-політичного ладу українських земель до початку 14 ст. Влада на Україні була в руках місцевої української і білоруської знаті. Українські землі отримали значну автономію i права, а бояри - широку монополію в управлiннi. На українських землях діяв такий принцип управління литовських князів:

“Старого не міняємо, нового не втiлюємо.”

Характерним було те, що місцеві князі були васалами або нових удільних князів, або великого князя Литовського на основі договорів (рядів), або присяжних грамот, за якими повинні були вірно служити сюзерену, сплачувати щорiчну данину, брати участь у його військових акціях. Сюзерен зосереджував у своїх руках зовнiшню політику держави, не втручаючись у внутрішнє життя удiльних князiвств.

Таким чином, ВКЛ було конгломератом майже самостійних напівдержав, пов’язаних між собою наявністю єдиного сюзерена та єдністю зовнішньополітичних інтересів (боротьба iз золотоординським пануванням).

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом II половини ХIV ст. перебували на становищі удiльних князівств (з залишками місцевої автономії), очолюваних князями – членами литовського великокнязівського роду.

Аналізуючи суть державного ладу в ВКЛ, слід зазначити, що на чолі Литовсько-Руської держави стояв великий князь, якому належала законодавча, виконавча i судова влада. Він був начальником збройних сил. Проводив дипломатичні відносини з іншими державами. Другим чинником Центральної влади була Пани – Рада.

Важливо сказати, що в останні роки ХIV ст. до середини 15 ст. вся влада зосереджувалась в руках великого князя i з Пани-Радою він годився лише з своєї волі. З кінця ХV ст. за привілеями 1492 i 1506 р. подiляє владу великий князь з Пани-Радою. Князь був позбавлений права вести самостійно дипломатичні відносини, видавати закони, призначати уряд. Після Люблінської унії влада належить Сейму.

Значне місце в структурі держави належало удільним князям, які були суддями, адміністраторами, командуючими військами i т.д.

Вони мали біля себе Раду. З ХV ст. удільні князі втрачають свої права. У центральнiй адмiнiстрацiї першою особою був маршалок земський (при вiдсутностi князiв) головував на зборах Пани-Ради. Його заступником був маршалок двірський.

Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був пiдскарбій. Фінансами завідував земський підскарбій, та його заступник – двірський пiдскарбій. Командували військом гетьман земський (пізніше великий) та гетьман двірський.

Місцева адміністрація з’явилась після ліквідації удільних князівств у 15ст. Так, Волинь, Київщина i Поділля після скасування місцевої автономії, були перетворені на воєводства, очолювані намісниками-воєводами. Землі- воєводства поділялися на повіти, в яких головували старости. Помічниками його були тіюни, хорунжі, воїни, городничі, мостовничі. Вищi державнi уряди стали в руках магнатiв спадковими.

Слід сказати, що в умовах всевладдя литовських i місцевих магнатів православне населення українських земель перетворилося на об’єкт нещадного поневолення й покатоличення. Більшість місцевих феодалів дотримувались польсько-литовської державної угодовської політики.

Наприкінці ХV ст. могутність ВКЛ стала слабнути, а сила Московського царства зростала. Перша половина ХVI ст. була відзначена війнами між ВКЛ та Московською державою, яка заявила про свої права на землі пiвденно-західної Русі.

Необхідно звернути увагу на те, що можновладці Польщі на загарбаних українських землях проводили двояку політику: з одного боку деякий час зберігали назву “Королiвство Русi”, дозволяли вживання давньої української мови в дiловодствi поряд з латинською, вiдновили галицьку православну митрополiю, яка iснувала в 1343 – 1347 рр., 1371 – 1401 рр., а з другого – роздавала цi землi iноземцям за зобов’язання служити у вiйську польського короля, сприяла нiмецькiй колонiзацiї краю, пiдтримувала польських купцiв та католицьких мiсiонерiв. У 1434 р. польський король Владислав II Ягайло остаточно скасував будь-якi автономнi права унiатських земель у складi Польського королiвства (Галичини та Волинi), поширив на них польське право, суд та адмiнiстрацiю.

Характерним було те, що протягом XV –XVII ст. Польське королiвство перетворилось на шляхетську республiку. Влада короля обмежувалась сеймом, що складався з сенату та палати послiв. Виборному королю заборонялось приймати важливi рiшення без згоди сейму.

На українських землях впроваджувалась польська мова i католицька вiра. Край був подiлений на воєводства. Король роздавав землю польським панам i ополяченим українцям. Тут вводились крiпосницькi порядки. В мiстах торгiвля i промисел були захоплені iноземними купцями i ремiсниками. Хоча в деяких містах вводилося Магдебурзьке право (місцеве самоуправління), але до органів самоуправлiння допускалися лише католики. Мiсцевi жителi були обмеженi в правах. В той же час католицькому духовенству щиро роздавались землi в Галичинi. Заохочувалось переселення сюди угорських, чеських, нiмецьких дворян. У 1431 роцi українськi дворяни отримали рівнi з польськими права при умовi прийняття католицизму. Вiдбувалося масове ополячення українських феодалiв.

Пiсля Люблiнської унiї почалася денацiоналiзацiя i полонiзацiя українцiв. В установах панувала польська мова, українськi звичаї, православна вiра переслідувались, проводилось насильницьке насадження католицької вiри.

В цих умовах братства розвернули свою дiяльнiсть за нацiональне вiдродження в Києвi, Луцьку, Львовi, Холмi i iнших мiстах.

Необхiдно зазначити, що Берестейська унiя 1596 р. була засобом боротьби польських королiв i магнатiв проти українського нацiонального руху.

Слiд звернути увагу також на те що, Буковина, в серединi 14 ст. була завойована Угорщиною, а з 1359 р. входила в склад Молдавського князiвства пiд назвою Шипiнської землi, спочатку на правах автономiї, а з середини ХV ст. як звичайна адміністративна одиниця Молдавiї (на її територiї утворилася Чернiвецька i Холенська областi Молдавiї). В I половинi 16 ст. Буковина разом з Молдавiєю потрапила пiд владу Туреччини.

Необхiдно зазначити, що на захопленiй територiї Закарпаття (II половина 13 столiття) залишився минулий адмiнiстративний устрiй – жупи (згодом комiтети, райони), на чолi яких стояли великi угорськi феодали, якi проводили полiтику посилення феодального гнiту, роздачi українських земель угорським феодалам, введення з 1351 р. крiпосного права, безконтрольного панування феодалiв над селянами (суд, покарання i т. д.). А з 14 ст. - наступ католицизму: роздача землi, збирання податкiв – десятини, будiвництво костьолiв i монастирiв. Проводилось також переселення в Закарпаття угорських селян i витіснення українцiв в гiрськi необжитi райони. В результатi – загострення класової боротьби, виступи населення за нацiональну мову i культуру, проти католицизму.

Таким чином, на початок 16 ст. українськi землi були подiленi мiж сусідніми державами: Литвою (до її складу ввiйшли Волинь, схiдне Подiлля, Середнє Поднiпров’я, Київщина), Польщею (Галичина, Холмщина, захiдне Подiлля), Угорщиною (Закарпаття), Молдавським князiвством, що з ХV ст. перебувало пiд турецьким протекторатом (Буковина), Московською державою (Чернігово-Сіверщина). В результатi цього вiдбулося розчленування українських етнiчних територiй, розрив між ними зв’язків, втрата політичної незалежності і були перервані державотворчi пошуки. Позитивним фактором розвитку українських земель цього перiоду було прилучення їх бiльшостi до терену захiдноєвропейської культури.

Вiдповiдаючи на 2 питання, необхiдно зазначити, що входження українських земель в склад Литви, а згодом Речi Посполитої вплинуло на розвиток економiки краю. Основою господарства України було сільське господарство, в якому вiдбувалося ряд змiн:

- трипільна система обробітку землі поступово витісняє пiдсiчну;

- стало поширюватись використання органiчних добрив (гною). Це сприяло пiдвищенню врожайностi.

Слiд сказати, що важливе мiсце займало також городництво, садiвництво, розвивалось тваринництво. В Українi збільшилась кiлькiсть орної землi, що пояснюється успiшною боротьбою iз Золотою Ордою.

Характерним було те, що в своїй основi господарство продовжувало залишатись натуральним, тобто таким, що забезпечувало переважно потреби власника маєтку. Але пiд впливом капіталістичних вiдносин, що об’єктивно розвивались, господарство набуває товарного характеру. Починають виникати феодальнi господарства, що пов’язанi з ринком, але залишаються базуватись на примусовiй пiдневiльнiй працi селян (панщинi) фiльварки.

Крiм землеробства та тваринництва у фiльварках розвивались рiзнi промисли – рибальство, бджiльництво, млинарство та iншi, що забезпечувало феодалам значнi прибутки.

Слiд акцентувати увагу на те, що, як результат розвитку фiльваркової системи посилюється процес закрiпачення селян. Крiпосне право було оформлено в законах, виданих польськими та литовськими урядами (Конституцiї 1505 рр., 1543 рр.; Литовськi Статути 1529 р., 1566 р., 1588 р.) За цими документами селян позбавляли права виступати на судi i свiдчити проти пана, сам селянин та його земля ставали власнiстю феодала, також вiн повинен був вiдробляти панщину та сплачувати податки.

Характеризуючи соцiальний стан, необхідно звернути увагу на те, що населення України в складi Речi Посполитої поділялось на такi категорiї:

- князi та пани (магнати, бояри, панцирнi слуги).

- мiщанство;

- селянство, яке поділялось на 3 категорiї: вiльнi-смерди, напіввільні – закупи, невiльники – раби, челядь.

Крiм того, в залежностi вiд повинностей селяни поділялись на: 1) тяглi селяни; 2) ремiсники i службовi селяни;

3) чиншовi селяни або данники (платили iз своєї землi дань медом, шкiрою, збiжжям).

Доцiльно зазначити, що в Українi продовжувало розвиватись велике феодальне землеволодiння – магнатське. Наприклад, якщо на Волинi в к. ХIV ст. було декiлька десяткiв магнатських прiзвищ, то в I половинi ХIV ст. – уже бiльше 100. Великi феодали були в основному на Волинi i в Чернігівщині. Серед них: Острозькi, Вишневецькi, Корецькi i iн. Як правило, вони призначались на високi державнi посади, виставляли в разi потреби велику частину вiйська. Багато магнатiв своїм багатством могли посперечатись з польським королем.

На Волинi бiльше 30 княжих родiв вiдiгравали велику роль в полiтичному i культурному життi. Серед них Заславськi, Четвертинськi, Ружецькi, Порецькi на чолi з князем Острозьким, якi в 16 ст. володiли понад 1000 сiл. До князів багатством наближалися бояри: Боговитини, Семашки, Сенюти, Загоровські, Гулевичі, Немиричi i iншi. Про розмiр маєтків великих магнатiв свiдчить число вершникiв, якi вони виставляли: в 1528 роцi князь Слуцький - 433, Острозький – 426, Радзивiл – 260. З усього вiйська Волинi ¾ давали магнати. На Подiллi не збереглось старих українських боярських родiв i туди в 15-16 ст. посунули польськi роди: Фредри, Конєцпольськi, Потоцькi i спольщенi українськi: Струси, Чурили, Кирдеї та iншi.

Необхiдно зазначити, що протягом 14-16 ст. надзвичайно-важливу роль в прогресивному розвитку виробництва вiдiгравали мiста – центри ремесел i торгiвлi. Вони були приватновласницькi i державнi. В них створювались об’єднання ремiсникiв – цехи з самоуправлiнням. Українськi мiста – Київ, Львiв, Кам’янець-Подiльский, Луцьк, Черкаси i iншi стали частиною свiтової торгової мережi. Торговi шляхи зв’язували всi українськi землi мiж собою. Це мало велике значення в справi об’єднання i формування української народностi. Купцi вивозили iз України сировину, рибу, мед, віск, хутро, шкiрянi вироби, а ввозили переважно тканини, вино, прянощi, зброї, коштовностi.

Слiд сказати, що розвиток мiст гальмувався феодальною системою. Багато з них належало феодалам, якi зобов’язували мiщан платити податки, навiть вiдробляти барщину. Певну гарантiю безпеки розвитку мiст надавало так зване Магдебурзьке право – самоуправлiння за нiмецьким зразком. При цьому основнi адміністративнi функцiї належали виборним органам самоуправлiння на чолi з бургомістром. Цим правом в Українi володiли Львiв, Луцьк, Київ, Кременчуг, Кам’янець-Подiльський i інші, але широкого розповсюдження не отримало, що пояснюються перш за все iснуванням тут барщинно-фiльваркової системи.

Характерно, що пiсля заключення Кревської унiї активізувалась iноземна колонiзацiя українських мiст. Полякам, нiмцям, євреям і іншим надавались рiзнi привілеї, в той час як українське мiщанство зазнавало дискримiнацiй. Це штучно гальмувало процес формування української буржуазії. В мiстах переплітались класовi протирiччя з нацiональними i релiгiйними. Це зумовило виступи мiщан в серединi ХVI ст.: в 1536 р. у Києві i Черкасах, в 1541 р. – Вiнницi, в 1560 – в Луцьку i iн.

Таким чином, соцiально-економiчне положення України в 16 ст. характеризувалось подальшим закрiпаченням селян, поряд iз зародженням буржуазних вiдносин, посиленням дискримiнацiї українського населення в економiчнiй, полiтичнiй, релiгiйних сферах.

Висвiтлюючи 3 питання, необхiдно розкрити етапи об’єднання польської i литовської держави.

Важливо зазначити, що в 1385 р. було пiдписано Кревську унiю, яка передбачала об’єднання Польщi i Литви шляхом укладання шлюбу литовського князя Ягайло з польською королiвною Ядвігою.

Необхiдно сказати, що значення цiєї унiї двояке: з однiєї сторони вона створила умови для стримання агресiї тевтонців, а з другої – вiдкрила шлях для польської експансiї на українськi землi, передачi казни Великого князiвства Литовського на потреби Польщi, насильницьке розповсюдження католицизму i т.д. Кревська унiя була лише особистим союзом, що базувався на шлюбi персон 2-х держав, за якою зберігалась автономiя Литви i Польщi (при васальнiй залежностi Литви). Наступна Люблiнська унiя повнiстю об’єднала цi держави.

Слiд зазначити, що Люблiнська унiя була пiдписана в 1569 р., згiдно з якою утворилась єдина держава Польщi i Литви – Рiч Посполита (дослівно “спiльна справа”).

Змiст унiї:

- створення єдиної держави Речi Посполитої;

- встановлення єдиного державного устрою, єдиного сейму, суду, законів за польським зразком, створення спiльної назви i монети;

- на чолi держави стояв виборний польський король, що був одночасно i великим князем литовським;

- польські феодали могли мати землю в Литвi, а литовськi - в Польщi;

- державна релiгiя – католицизм;

- Литва зберiгала досить обмежену автономiю у мiсцевому самоуправлiннi, органiзацiї вiйська, у судочинствi;

- майже всi українськi землi в Литовську автономiю вже не входили (крiм Берестейщини й Пiнщини), а ввiйшли до складу Польщi.

Доцiльно звернути увагу на те, що Люблiнська унiя стала подією величезної полiтичної ваги, але для долi України мала суперечливi наслiдки. З одного боку негативними наслiдками були: - посилення польської експансiї на етнiчнi українськi землi i посилення нацiонального гноблення; - закрiпачення селян (Литовський статут 1588 р.); - руйнiвний наступ католицизму; - наростання соцiальної напруги; - впровадження польської мови в установах; - переслідування української мови i православної вiри; - полонізація тогочасної елiти.

А з другого боку позитивними наслiдками унiї було: - воз’єднання українських земель; - вихід їх на добу західноєвропейської культури; - могутнiй спалах культурно-освiтнього руху усiх станiв.

Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якового навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів сам існування українців як окремої етнічної спільноти. Історик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазначила: “З половини XVI ст. становище змінюється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично підкрес­люване презирство до українського народу, для якого вживається термін «хлопи», а з цього хлопська мова, хлопська віра... Цю «хлопську» віру... поляки звуть єретицькою, «схизматицькою» і в поняттях українця православна віра ідентифікується з українською на­родністю”.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке(Белз), Подільське (Кам'янець), Волин­ське (Луцьк), Брацлавське(Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовській статут і урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Новоприєднані території різнилися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. ХVст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край і у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.

У кін. XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Хоча деякі польські історики твердять, що заселяли ці простори переважно мазури, факти засвідчують протилежне — Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично не залежні від польської корони. Її пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впро­вадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Масове заселення цих територій обумовлювалося пільгами, слободами новоприбулим на 20 і більше років. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI на поч. XVII ст. у зв'язку з попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела паншину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирі­шальної боротьби з ворогом.

Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебур­зького права, з нього користалися майже виключно по­ляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У ХV—ХVI ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будува­ти будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, на­віть дзвонити на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добива­лися рівноправної участі в ремісничих цехах.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

Захоплюючи українські землі й посилюючи кріпос­ницький гніт, поляки намагалися також змусити україн­ський народ зректися рідної мови, культури та церкви, ставили за мету повністю його денаціоналізувати. Така політика мала забезпечити завойовникам безперешкодний доступ до економічних багатств України, підпорядкувати їм політичне та культурне життя українців.

Особливу увагу у своїх колонізаторських планах поляки приділяли українській знаті, намагаючись пе­реманити її на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якої поляга­ли у здійсненні політичного керівництва, сприянні роз­витку культури та освіти, підтримці православної цер­кви, формуванні й збереженні національної самобут­ності. Найшвидше спольщення суспільної верхівки розпочалося на західноукраїнських землях, які ще в XIV ст. ввійшли до складу Польщі. Спільність стано­вих інтересів і прагнення зрівнятися з польським пан­ством не лише формально, а й фактично в умовах відсут­ності надій на відновлення власної державності вели до винародовлення відомих і заможних українських родів. У результаті вже на XVI ст. по всій Західній Україні серед шляхетської верхівки український еле­мент не відігравав ніякої ролі. На національних пози­ціях залишилися переважно дрібні роди, без засобів і значення.

Нового імпульсу полонізації надала Люблінська унія, яка втягнула в цей процес панівну верству більшості українських земель. Економічні інтереси й політичні амбіції, бажання позбутися, як здавалося, провінційності й вирватися на широку арену тодішнього життя спону­кали українське панство Волині, Побужжя, Полісся та інших територій інтенсивно інтегруватися в польське суспільство, переймати його культуру, мову, віру. Серед них були й такі уславлені роди, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневенькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружннські та багато ін. Здавалося, на заваді такому перебігу подій мала б стати православна церк­ва, яка за відсутності власної держави слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої само­бутності. Однак і вона перебувала в стані глибокого занепаду.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль, її віросповідан­ня прийняла литовська знать. Усе змінилося у XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі грубо втру­чалися в церковні справи, свавільно призначаючи мит­рополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада по­вністю контролювала духовенство. Така практика при­звела до того, що православними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Ще і гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилась зі священиками, як з особистою власністю, призначала їх на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Папство присвоювало маєтки, власність монастирів та окремих священослужителів. Порядні духівники втікали зі своїх парафій, натомість туди направляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів.

У Польщі ж, навпаки, у XV—XVII ст. відчувалося культурне піднесення. Молоді люди здобували вищу освіту у Краківському університеті та за кордоном. Значніший вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. До цього додавалася діяльность єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освіче­них і розумних членів та заснувавши по всій Речі По­сполитій цілу мережу прекрасних колегій, не лише ви­ховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й пра­вославну молодь. У той час, коли польські римо-католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ'я ледве животіло. У полеміці, як правило, перемагали римо-католики. Відтак українська знать, яка, за словами О.Субтельного, була змушена постійно вибирати між відданістю власному народу й традиціям та асимілюванням у панівне су­спільство та його культуру, все частіше віддавала пере­вагу останньому. Православ'я ж, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед із нижчими верствами.

Посилення польсько-католицької експансії в Україні, процес винародовлення української еліти викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої шлях­ти, серед заможних кіл міщанства, православного духо­венства, селянства, козацтва.

Ідея об'єднання християнських церков постала чи не відразу ж після їх розколу й 1054 р. на православ­ну та католицьку вітки. Спроби реалізувати її роби­лися не один раз, але відповідні умови для цього склалися лише в XVI ст. По-перше, кризовий стан пра­вославної церкви в Україні, що проявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріаль­ної підтримки тощо, привів її керівників до переконан­ня, що унія з високоавторитетною і добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в т. ч. й місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього авторите­ту серед духовенства та мирян. По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та окатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокре­ма українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б ігнорувати при розподілі службових посад. По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які спо­дівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі По­сполитої. По-четверте, прагнення католицької церк­ви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за ' рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.

Першим думку про необхідність укладення церков­ної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський право­славний єпископ Гедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше -нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за пра­вославною ієрархією. З нею погодилися єпископи Кирило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма, Леонтій Пелчицький з Турова, а згодом — Ми­хайло Копистенський, з Перемишля, Іпатій Потій з Во­лодимира і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводи’ли таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання своєї церкви з като­лицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпис­копів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь Василь-Костянтин Острозький, який досі, в принципі, підтримував ідею об'єднан­ня церков. Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закли­кавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на за­хист своїх релігійних інтересів та висловив готовність виставити 15—20 тис. чол. на оборону «благочестя». По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація про­ти унії.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 1180; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.013 сек.