Лекція 3. Україна у складі Литви і Польщі 2 страница

Перелякані такими подіями ініціатори унії — єпископи Балабан і Копистенський рішуче від неї зреклися та оголосили про свою незгоду з рештою пра­вославних єпископів та митрополитом.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засу­дили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніа­ти діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до дер­жавних посад, міщани зрівнювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпис­копам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано. Зразу ж після Берестейського собору з вось­ми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.

Отже, Берестейська унія не тіки не тільки подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існуючих церков - католицької та православної - додалася ще й ще й третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві часини: з одного боку — православна більшість на чолі з владиками, що відмовилися від унії, з іншого - унітарська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об`єднання з католиками, проголосив уніатську церкву обов`зковою для всього православного населення, поставив православ'я поза законом, насаджуючи унію силою, Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зокре­ма зі своїми “посланіями” Іван Вишенськнй, запорізьке козацтво. Словом, Берестейська унія спричинила великий духовний розкол української нації.

Таким чином, укладена в 1596 роцi Берестейська церковна унiя мiж православною i католицькою церквою, передбачала перехiд української православної церкви пiд верховенство Папи Римського.

З часу Берестейського собору 1596 р. почалась багатолiтня боротьба мiж православними та унiатами. Так розколоте територiально українство розкололось iдейно.

Розглядаючи 4 питання, необхiдно зазначити, що в XIV – XV cт. виникає нова верства українського населення – козацтво. Основними причинами утворення козацтва були тi соцiально-полiтичнi умови, якi склалися на українських землях у другiй половинi XV – XVI ст., коли Литва i Польща все бiльше обмежували автономiю цих земель аж до лiквiдацiї їхнього самоврядування:

· економiчнi – нестача власної одної землi, народна колонiзацiя вiльних земель Поднiпров’я та Дикого поля (степiв поза Днiпровськими порогами);

· соцiальнi – посилення феодальної експлуатацiї українського населення з боку литовських та польських магнатiв, шляхти, оформлення крiпосної залежностi селянина вiд феодала;

· полiтичнi – цілеспрямована полiтика польської прикордонної адмiнiстрацiї поставити козацтво на службу по охоронi пiвденних рубежiв вiд татарської небезпеки;

· стратегiчнi – постiйна небезпека зi сторони Кримського ханства;

· нацiонально-стратегiчнi – політика полонiзацiї українського населення та наступ католицької церкви на права православної.

Студенти повиннi знати, що слово “козак” тюркського походження i означає “вiльна людина”, “воїн-вершник”. Сам термiн “козак” вперше згадується в Початковiй монгольській хронiцi 1240 р. Перша писемна згадка про українських козакiв мiститься у хроніці м. Бєльського вiд 1489 р. В 1489 р. козаки супроводжували польське вiйсько в походi проти татар а в 1492 р. – вчинили напад на турецький корабель в руслi Днiпра.

Доцiльно сказати, що джерелами утворення козацтва були: ухідництво, втечi, масовi переселення селян i мiщан та освоєння Надднiпрянщини.

Соцiальний склад козацтва був неоднорiдний: збiглi селяни, представники мiських низiв, декласованi елементи шляхти. Козацтво поділялось на городове, низове, заможне та голоту. Козаки проживали на хуторах і в мiстах Корсунь, Канiв, Черкаси, Чигирин. Основним осередком помешкання козакiв було Запорiжжя або Низ (територiя Днiпровських порогiв). Цих козакiв називали запорожцями або низовими козаками. Вони засновували в Дикому полi укрiпленi табори – сiчi.

Основними заняттями козакiв були: полювання, рибальство, бджiльництво, скотарство, згодом i землеробство.

Важливо сказати, що центром козацтва в Українi стала Запорiзька Сiч, яка виникла у пониззi Днiпра на пiвдень вiд Днiпровських порогiв. Перше укрiплення близько 1552 р.(за iншими даними 1554 – 1555, 1556 рр.) збудував на о. Мала Хортиця канiвський та черкаський староста Дмитро Байда Вишневецький.

Необхiдно зазначити, що на Сiчi склався своєрiдний суспiльний устрiй. Козаки об’єднувалися у громади. Всi важливi питання громадського життя вирiшували на радах. Тут же обирали старшину: кошового отамана, писаря, суддю, осавула. На радi обирали й гетьмана, командуючого козаками пiд час походiв. Таким чином, Верховна влада на Сiчi належала козацькiй радi.

Кожен мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звірів.

Вище викладена система народного самоврядування в Сiчi дає пiдставу називати деяким історикам Запорiзьку Сiч – християнською козацькою республiкою.

Доцiльно сказати, що Запорiзька Сiч мала свiй адмiнiстративний подiл, окремi райони тут називались паланками. Основними населеними пунктами у паланках були слободи, зимiвники, хутори. Тут жили і займались сiльським господарством козаки й селяни.

Характерним було те, що українське козацтво створило струнку вiйськову органiзацiю, яка проiснувала до кiнця XVIII ст. Козацьке вiйсько називалось “Вiйсько Запорiзьке”. Кожен козак називався “товариш вiйська Запорiзького”. Усе козацтво поділялось на полки по 500 – 1000 чол. На чолi з полковниками, полки - на сотнi на чолi з сотниками, сотнi - на курені на чолi з курiнними отаманами. Все козацьке вiйсько очолював гетьман, а запорожцiв – кошовий отаман.

Важливо зазначити, що умовами прийому в Сiч були: - знання тогочасної української мови; - православна вiра; - вмiння володiти зброєю; - бути неодруженими; - дотримуватися традицiй товариства та клятви вiрностi йому.

Необхiдно вiдмiтити, що козаки мали свою символiку – червоний (малиновий прапор) iз зображенням на однiй сторонi святого архангела Михаїла бiлим кольором, а з другої – зображення бiлого хреста; герб – зображенням козака зi зброєю, гетьманська булава – символ влади.

Протягом свого iснування Сiч не раз мiняла своє мiсцезнаходження. Причини до цього були рiзними. Двi першi Сiчi – Хортицька i Томакiвська – були зруйнованi татарами; три – Чортомлицька, Кам’янська, Покровська або Нова росiйськими вiйськами при Петрi I та Катеринi II. Решта – Базавлуцька, Микитинська, Олешкiвська – були знищенi самими козаками внаслiдок змiн в тодiшнiй мiжнароднiй обстановцi.

Необхiдно сказати, що Запорiзька Сiч на чолi з Кошем стала зразком української державностi. З нею встановлювали та пiдтримували дипломатичнi вiдносини монархи та уряди багатьох країн – Кримське ханство, Молдавське царство, Московське царство, Австрiйська iмперiя i iн.

Доцiльно акцентувати увагу на значеннi Запорiзької Сiчi: - козаки освоїли пустиннi степнi землi; - охороняли пiвденнi кордони держави i вели боротьбу з татарами; - приймали участь в антифеодальних повстаннях (в 1591 р., 1593р. – повстання пiд керiвництвом Косинського, в 1594-1596 рр. – пiд керiвництвом Северина Наливайко; 1630-1631 рр. – очолив Трясило; i iн.); - козацтво стало початком нової української державностi; - козацтво зробило головний внесок у звiльнення українських земель вiд Речі Посполитої в ходi Визвольної вiйни 1648-1654 рр.

Таким чином, козацтво в Українi – явище самобутнє, нацiональне, суте народне. Воно виникло i сформувалось як форма соцiального процесу та прояву нацiональної самосвiдомостi українства. Воно було важливим фактором європейської iсторiї та мiжнародних вiдносин в Центральнiй i Схiднiй Європi.

Запорiзька Сiч стала продовженням державотворчих пошукiв українського народу, виявом його нацiональної самосвiдомостi i волелюбностi, прагненням до самостiйного державного життя.

Проблемно-пiзнавальнi питання:

Чи було закономірним загарбання українських земель іноземними державами?

Чому Велике князівство Литовське називають “Литовською Руссю”?

Якi наслідки мала Кревська унія?

Яке значення Люблінської унії?

Що таке фільварок i фільваркове господарство?

Що таке Магдебурзьке право?

Чому Запорізьку Січ деякі історики називають “козацькою демократичною християнською республікою”?

Яке значення козацтва?

Теми повідомлень:

Iсторичне значення Люблінської унії 1569 р. для долі України.

Становище української православної церкви.

Селянсько-козацькi рухи наприкінці ХV ст. -I половини ХVII ст.

Сільське господарство: стан i розвиток.

Грюнвальдська битва.

Реферати:

Стан українських земель у складі Литви і Польщі.

Братства і визвольний рух в Україні.

Понятійний апарат:

Брацлавщина - східна частина Поділля з центром у м. Брацлавi. Співпадає з межами Брацлавського воєводства. Нині - Вінницька область.

Буковина в ХII-ХIII ст. входила до Галицько-Волинського князівства. Нині - Південна Буковина - територія Румунії, Північна Буковина - територія Чернівецької області.

Волинь - територія в басейні притоку р. Прип’ятi i верхів’їв Західного Бугу. Нині - Волинська область з центром у м. Луцьк.

Галичина - обширна територія західноукраїнських i польських земель (Східна i Західна). Центр Східної Галичини - м. Львів.

Запорiжжя - або Вільності Війська Запорізького Низового - назва володінь Запорізької Січі - сучасна Дніпропетровська, Запорізька та частини Кіровоградської, Донецької i Херсонської областей.

Запорiзька Січ - часто ця назва вживалась як синонім “Запоріжжя”.

У вузькому значенні - центральне укріплене поселення козаків, де перебувала козацька влада (Кіш). Має паралельні назви в залежності від розташування: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешкiвська, Нова (Покровська) Січ. Існували в ХVI-XVIII ст.

Низ - те саме що i Запорізька Січ. У XVI-XVIII ст. ця назва часто вживалася для означення території, освоєної козаками - запорожцями, де проживали перереєстровцi.

Великий Луг - у ХVI-XVIII ст. так називалися плавні у пониззі Дніпра (нижче о. Хортиця), де жили i господарювали запорізькі козаки. Загальна площа Великого Лугу становила 400 км², він був для народу символом безпеки i волі. У 1956 р. цю територію затопили водами Каховського моря.

Київщина – точно не співпадає з межами сучасної Київської області, а в залежності від часу назва означала землі Київського князівства, воєводства, намiсництва, губернії.

Подiлля - землi в басейні Південного Бугу i лівобережного басейну Дністра, які до ХIVст. називались Пониззям. Нині це територія Хмельницької i Вінницької областей.

Магдебурзьке право – феодальне міське право, що склалося в ХIII ст. у німецькому місті Магдебурзі. Воно передбачало міське самоврядування, надання містам податкового i судового імунітету, права власності на землю, привілеїв у сфері ремесла i торгівлі, а також звільнення мешканців міст від більшості повинностей.

Унія (від лат.”unio” - об’єднання) - вид об’єднання, союз держав.

Література:

Iсторiя України. Курс лекцій: У 2кн. Кн.1 Мельник Л.Г. i iн. –Київ.-Либiдь-1991.

Крiп’якевич I.П. Історія України Львів: Свiт.-1990.

Курс лекций по истории Украины Ред. Носков В.А. и др. - Донецк-1994.

Полонська-Василенко Н.Д. Історія України. У двох томах. Том I.Києв.-1995.

Субтельний О. Україна: історія. Київ.-1992.

Аркас М. Історія України-Русi.-Київ.-1991.

Грушевський М. Iлюстрована історія України.-Київ.-1990.

Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2т. Львiв.-1992.

Кашуба М. З історії боротьби проти унії. –Київ-1986.

Щербак В. Антифеодальні рухи на Україні в період визвольної війни 1648-1654рр.-Київ.-1989.

Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний-Днiпропетровськ.-Сiч-1991.

Яворницький Д. История Запорожского казачества: В 3-х т. - Киев – Либiдь.- 1990.

Баран П. Історія України. Львiв.-1996.

Бойко О.Д. Iсторiя України.-К.-1999.

Лихолат О. В.Історія України.-К. –1999.

Онищенко I. Історія України.-К.-1999.

Iсторiя України. Донецьк-ЦПА-1999.

Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В. Україна на зламі історичних епох.-К.-2000.

лекція 4. Козацька доба

План:

Причини виникнення українського козацтва та основні версії його походження.

Устрій та звичаї Запорізької Січі.

Козацько-селянські виступи проти Польщі наприкінці ХVІ - поч. ХVІІ ст.

1. У XV – XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи – козацтва, яке пізніше, у XVII – XVIII ст., перетворилося на визначний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, особливо Подніпров’я і Побужжя, що грала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів.

Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом існування. Життя по уходах захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці.

Однак тут на випадок татарських "наїздів" потрібно було завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових "ватаг" набували необхідного досвіду. Призвичаївшись до місцевих обставин, вони не лише могли дати відсіч раптовому нападу, а й самі починали громити татарські улуси, не гребувати нападами на послів, купців тощо. "Козакування" перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.

Основні версії походження козацтва такі. Польсько-литовський хроніст XVI ст. М.Стрийковський виводив козаків от якогось стародавнього ватажка „Козака”. Польські історики XVII ст. П.П’ясецький і В.Коховський виводили назву козаків від слова „коза”, бо вони були такі ж прудкі, проворні, як кози. Григорій Граб’янка, козацький літописець початку XVIIІ ст., виводив козаків від хозар. Були й інші, не менш фантастичні теорії походження козаків.

Польський історик XVI ст. М.Бельський, французький інженер Боплан (автор відомого „Опису України”) і козацький літописець Самійло Величко з початку XVIІІ ст. вважали козаків за місцевий стан, хоч теж, як Величко, називали його сарматами або козаками.

Українська історіографія початку XІX ст. виводила козаків от черкасів, або черкесів, що переселились з Кавказу на Наддніпрянщину. Наукове розроблення питання про походження козаків почалося пізніше. В 1863р. В.Антонович висловив погляд: козацькі громади – це ті ж самі вічові громади старої Русі, які вдержались на південній Київщині й Поділлі під татарсько -литовським пануванням в кінці XV ст. і виступають лише під новою, запозиченою у татар назвою козаків. Вони зберегли своє віче, яке тепер зветься радою, а їх ватажки, що колись звалися князями, тепер звуться гетьманами.

П.Куліш у своїх творах підкреслював, що козаччина була продуктом степового життя. Козаки були вояками-добичниками; вони складали ватаги й рушали в степ під проводом обраних ними отаманів і там промишляли полюванням і риболовством, а потім збували в городах продукти свого здобичництва

Більшість дослідників стояла на ґрунті поглядів Антоновича й Максимовича, вважаючи козаків за місцеву верству українського суспільства, різнячись тільки щодо думок про те, який це був стан і де саме шукати його коріння у старій Україні-Русі.

На початку ХХ ст. М.Грушевський синтезував ці погляди.Він зазначав, що козаччина була результатом невпинної боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу. Але хоч козаччина має певні аналогії до різних явищ українського життя попередніх століть, її не можна безпосередньо від них виводити.

Як окрема суспільна верства, зі своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватись лише в XVІ ст. й остаточно приймає певні вироблені форми на порозі XVІ та XVІІ ст.

Розвиток козацтва мав три стадії.

1. Кінець XV ст. — до 80-х років XVI ст. Протягом століття козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури, організації. Тому і достовірних згадок про нього небагато. Навіть перша спроба його організації — Січ на о. Мала Хортиця, за­снована в 1552—1558 рр. Д. Вишневецьким (Байдою), оповита напівлегендарними сюжетами.

- 80—90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (Запорізька Січ, козачі реєстрові загони).

- Перша половина XVII ст. Козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ'я стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають ра­хуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії.

2. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглих селян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Полісся. Так, у верхів'ях Південного Буга, на Собі, Синюсі, Тясмині, Росі, в середній течії Дніпра в районі Канева – Черкас, а також на лівому березі Дніпра – на Трубежі, Сулі, Пслі – виникає чимало козацьких слобод і хуторів.

Поступово козацтво набуває певних організаційних форм. Передусім, поза межами Речі Посполитої, у пониззі Дніпра, за порогами, сформувався укріплений центр козацтва – Січ, життя якої будувалося на засадах військової демократії. Паралельно козацтво здобувало правове визнання у польських офіційних колах, котрі з початку 70-х років XVI ст. почали використовувати його для несення прикордонної служби.

Заснування першої Запорізької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького ("Байди", 1516 – 1563) – одного із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів. Під його керівництвом в 1552 – 1556 рр. на о. Мала Хортиця і була побудована фортеця, яка стала осередком згуртування запорізького козацтва.

Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. Її рішення були обов'язковими для виконання.

Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців. На Раді обирали уряд Січі – військову старшину, а також паланкову та полкову старшину, яка мала в своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, фінансами, репрезентувала Січ на міжнародній арені. У Січі функціонувало власне козацьке право, яке було не писаним законом, а "стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом".

Це був військовий табір і водночас козацька громада, товариство, організоване на кшталт напівчернечого, напівлицарського ордену, із своїми звичаями, законами. Тут проживали лише чоловіки. Вони мешкали в простих куренях з дерева та хмизу, вкритих від дощу кінськими шкірами.

Назва «курінь» означала також одиницю громадської організації. Традиційно їх було 38. Курінь об'єднував до 600 козаків, які мали спільну скарбницю, був військовою та почасти господарською одиницею. Як правило, десята частина війська перебувала постійно на Січі. Решта, особливо влітку, була задіяна у промислах, роз’їзній службі або у військових походах.

Безперечно, що для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали виключно через призму своїх звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій – погодитися.

Запоріжжя мало і свою територію "Землі Війська Запорізького" (території Дніпропетровської, Запорізької, часткового Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей). Запорізька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острівній Англії.

З цих обставин наприкінці XVI ст. у південному регіоні Київського воєводства формувалося козацьке самоуправління, судочинство, військова організація, адміністративно-територіальний устрій. Поступово влада польського уряду набирала формального характеру. Водночас населення прилеглих районів Київського, а згодом і Брацлавського воєводств запроваджували у себе козацькі порядки.

Очевидці XVI—XVII ст. характеризували Січ як «християнську козацьку республіку». Демократична процедура проведення ради спиралась на засади рівноправності всіх козаків, право вільного обрання посадових осіб, підпорядкування меншості рішенням більшості, що політичне згуртовувало товариство. Однак ці обставини, а також несформованість колегіальних органів, що схи­лялись би до принципів опосередкованої демократії, породжувало охлократичні тенденції, маніпулювання умонастроями учасників ради.

Перші спроби перетворити козацтво на державне військо були в 1541 р., коли Сигізмунд І наказав укласти ре­єстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкасько­му округах. Сигізмунд Август II у 1561 р., 1568—1572 рр. також намагався організувати їх, вивівши з-під юрисдикції прикордонних старост. Але перші офіційні державні реєстри козаків датуються 1581, 1583, 1590 р., коли на службу було взято 300, потім 600, 1000 осіб. За службу вони отримували хутори навколо Переяслава, інших при­кордонних міст. Так зароджувалась практика укладання договорів між козаками як самостійною верствою (станом) і державою. Участь у переговорах з послами інших держав про залучення козаків на службу до цісаря зміц­нювало в них почуття політичної значущості й сили.

На інституційний розвиток козацтва вплинули універса­ли короля Речі Посполитої Стефана Баторія 1578, 1582 р. Запропонована ними організаційно-штатна структура регу­лярного полку та публічно-правове оформлення козацького імунітету в Україні використовувалися й надалі. У 20-ті роки XVIIст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністративно-територіальну побудову реєстрового війська з шести територіальних полків на королівських землях. У 30-ті роки XVII ст. старшина Війська Запорізького розділилася на реєстрову з дислокацією у прикордонних містах, та нереєстрову — з дислокацією на Січі. Та все ж українське козацтво було конкуруючим чинником щодо Речі Посполитої, розвивалось на противагу її офіційним владним структурам. Вплив зовнішньополітичних чинників на розвиток козацтва постійно зростав. Війни між Річчю Посполитою, Швецією, Туреччиною, Московщиною значно посилили попит на військову силу в регіоні. Козацькі загони залучали до різних збройних акцій. Так, 2 тис. вояків на чолі з Самійлом Кішкою брали участь у бойових діях в Лівонії. У 1618 р. майже 20 тис. козаків допомагали польському королевичу Владиславу здобути московський престол.

Козаки активно ходили у морські походи на Крим і Туреччину. В них, як правило, брали участь до 2 тис. осіб на 30—40 човнах. У 1602 р. 30 козацьких чайок та кілька відбитих у турків галер під Кілією розгромили турецький флот. Гучними подіями стали здобуття Варни (1606), Синопа (1614), погром узбережжя біля Царгорода (1615). У 1616 р. турецька ескадра була розгромлена біля Дніпровського лиману.

Посилення феодального гніту в Речі Посполитій знач­но збільшило приплив новобранців у козацькі лави. Українське населення, яке брало участь в колонізації вільних земель «дикого поля» на південній Київщині, Полтавщині, відчуло присмак свободи, принизливим вважало повернення до стану залежного селянина, з необхідністю відбувати 2—3-денну панщину, платити чинш за землю, яку воно власноруч зробило придатною до сіль­ськогосподарського виробництва. У цей же час активізувалася боротьба за захист національних і релігійних інтересів. Відверте небажання польської еліти задовольни­ти навіть мінімум прав, свобод, визнати рівноправність українського населення спонукало козацтво до участі в національно-культурному русі.

З появою на українському політичному небосхилі гетьмана українського реєстрового козацтва Петра Сагай­дачного козацтво перетворилося на потужну політичну силу. Він також домігся об'єднання усіх верств українсь­кого суспільства навколо козацтва. У жовтні 1619 р. з тактичних міркувань погодився на принизливі польські вимоги скоротити реєстр до 3000 осіб, на призначення старшини королем, припинення самостійних виходів у море. Водночас під прикриттям цього договору в 1620 р. він добився відновлення православної ієрархії в Речі Посполитій, висвячення на митрополита Й. Борецького, трьох єпископів, записався разом з усім козацьким військом до Київського церковного братства.

Сагайдачний (Конашевич) Петро (6л. 1570—1622) — народився у родині шляхтича неподалік м. Самбора на Підкарпатті. Навчався в Острозькій греко-слов'яно-латинській академії, що на той час означало досить високу освіченість. У 1601 р. перебрався на Запорізьку Січ, звідки разом з козацькими загонами здійснював воєнні походи у Молдову, Лівонію, а також проти татар і турків. За талант полководця у 1606 р. козацькою радою вперше був обраний гетьманом козацтва.

Безпосередньо за його участі Військо Запорізьке стало регулярним військовим формуванням, що здобуло славу як у Європі, так і на Сході. У1618 р. очолив 10-тисячне козацьке військо, що брало участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Добивався від Речі Посполитої більшої автономії України, офіційного визнання Православної церкви, вдаючись до переговорів та компромісів, оскільки реально оцінював можливості Війська Запорізького. Обстоював інтереси поміркованої козацької старшини, водночас був першим гетьманом, який намагався для розвитку Української держави поєднати можливості усіх станів суспільства. У1621 р. у битві під Хотином з військами Османської імперії був тяжко поранений і в 1622 р. помер. Похований у Києво-Братському монастирі.

Частина козацької спільноти, не розуміючи далекосяжних задумів П. Сагайдачного, обрала гетьманом Я. Бородавку, але ця недовіра тривала недовго. У 1621 р. Річ Посполита вимушена була знов звертатись по допомогу до козаків та П. Сагайдачного перед загрозою 120—150-тисячного турецького війська. Воно було розбите під Хотином 65-тисячним польсько-українським військом. Це фактично денонсувало обмеження угоди 1619 р. щодо чисельності козацького війська. Контингент українського козацтва протягом 20 років зріс більше ніж у 20 разів. Неминучою була необхідність юридичного закріплення здобутого козацтвом місця в політичній системі Речі Посполитої. Українське козацтво виробило власну емблематику. Найстаріша печатка, що дійшла до нас з тих часів, належала гетьману Гнату Васильовичу (1596 р.). На ній зображений лицар — козак з шаблею, підпертою обома руками. З 1620 р. козак на печатці «коша Війська Запорозького» має на плечі мушкет як додаткову характерну прикмету. У віршах на похорон П. Сагайдачного це зображення вперше названо «гербом низового Війська Запорізького».

Козацтво як нову українську політичну силу характеризували такі особливості:

- Поява козацтва започаткувала формування якісно нового типу політичної людини в Україні. Якщо в попередню добу цей тип представляв лише феодал (шляхтич), а решта, передусім селяни, були політично невиразною масою, то в особі козака поєднались притаманна першим — політична свобода, другим — відданість власній землі, і додалась третя — характерна для людини євро­пейського нового часу: дієвість, активність та підприєм­ливість, на кшталт представника третього стану.

- Козацтво засвідчило новий рівень політичної самосвідомості народу. Головними складовими її ставали усвідомлення поняття свого краю від Карпат до Сіверського Дінця, від Полісся до Чорноморського узбережжя (а не лише землі як общинного поля чи власної ділянки), який на­лежить відвойовувати та освоювати; українського козацького народу, що є відмінним та протистоїть ляхам, татарам, московитам; прагнення до волі замість залежності; військова звитяга замість пасивності; усвідомлення значимості самоорганізації на демократичних засадах.

З появою козацтва розпочалось формування української політичної теоретичної думки. В її основі — політична спадщина (традиції) попередньої доби: Київської Русі, доповнена та розвинута новітніми концепціями — релігій-но-політичними (православних церковних братств), війсь­ково-організаційними (С. Баторій, Й. Верещинський), військово-політичними (П. Сагайдачний).

Політична структура козацтва у формі Запорізької Січі стала ядром боротьби за національне визволення. Навколо неї групувались всі інші політичні сили суспіль­ства: реєстрові козацькі формування, церковні братства, міські самоврядування, шляхетські повітові сеймики

Дата добавления: 2015-05-22