Батурин - адміністративно – політичний центр України. 2 страница

Діяльність гетьмана розпочиналась у вкрай несприятливій внутрішньо - і зовнішньополітичній обстановці. Окрім того, що держава виявилася розчленованою на два гетьманства, а Запорожжя також де-факто становило окреме державне утворення, вона була надзвичайно розорена та обезлюднена воєнними діями, епідеміями, голодом, бранням ясиру та переселеннями. Особливо потерпіло Правобережжя, яке втратило на середину 60-х рр. близько 70% свого населення.

На перших порах П.Дорошенко, спираючись на підтримку татар, повів боротьбу за поширення своєї влади на все Правобережжя. Це йому вдалося, а головні конкуренти були усунуті. Після цього гетьман вдався до суворих заходів щодо ліквідації анархії, отаманства, розбоїв став налагоджувати функціонування місцевих органів влади.

Встановлювалися контакти з лівобережною старшиною та козаками, вживалися заходи для обмеження польської воєнної присутності звільнення України на рік від жовнірських стацій і забезпечення залог провіантом.

С приходом до влади П.Дорошенка чітко окреслилася тенденція до полегшення відносин з Кримом. Геополітична ситуація сприяла тому, щоб в боротьбі за возз’єднання козацької України спертися на воєнно-політичний союз із ним, а за його посередництва - на підтримку Порти. П.Дорошенко, вирішивши скористатися нею, пішов на встановлення приязних відносин із ханом та на відновлення дипломатичних відносин із Портою.

У липні 1666 р. П.Дорошенко дізнався про переговори між Росією і Польщею в Андрусові й не приховував гіркоти та обурення. Тим часом правлячі кола Речі Посполитої схиляються до думки про доцільність розподілу України по Дніпру. Зрозумівши, що, по-перше, ідея возз’єднання держави під верховенством Польської корони не підтримується більшістю українців, а по-друге, що Річ Посполита нічого не зробить для її реалізації, П.Дорошенко вирішив не допустити розташування на теренах України польських підрозділів. Восени 1666 р. українці і татари стали витісняти поляків. Але татари на превеликий жаль, не дотримувалися пунктів договорів і постійно спустошували українські, південноросійські, польські землі, і це перетворило відносини з Кримом і Портею у незбориму стіну ненависті. Найбільш непримиренні позиції посів кошовий Іван Сірко.

На початку 1667 р. істотно погіршилося міжнародне становище України. Наприкінці січня 1667 р. укладається російсько-польський Андрусівський договір. Він передбачав встановлення на 135 років перемир’я; закріплення за Росією на 2 роки Києва, Сіверщини, Лівобережної України, а за Річчю Посполитою-Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапляло в спільне володіння володарів обох країн. Таким чином Російська і Польська держави досягли компромісу через розподіл Української держави, який обернувся трагедією для української нації. Адже фактично створювалися незборимі перешкоди на шляху об’єднання козацької України та возз’єднання в межах незалежної держави всіх етноукраїнських земель.

Українська громадність висловила свій протест проти умов договору. П.Дорошенко не визнав його чинність.

Яку ж політику у цей час проводив Лівобережний гетьман І.Брюховецький? Гетьман у 1663 р. пішов на деякі поступки Росії і підписав Батуринські статті як додаток до Переяславського договору 1659 р. Вони передбачали утримання російських залог коштом українського населення, впорядкування козацького реєстру, повернення російським поміщикам втікачів, заборону українським купцям вивозити з України й продавати в Росії горілку та татюн.

У вересні 1665 р. український гетьман на чолі великої місії (понад 500 осіб) уперше прибув до російської столиці для укладення нового договору. Російська еліта стала на шлях ліквідації самостійності козацької України, різкого обмеження прерогатив її уряду та місцевих органів влади. Понад місяця І.Брюховецький разом із більшістю старшин обстоював національні інтереси. На жаль, гетьман був змушений поступитися й 1 листопада підписав Московскі статті. Поступливість була щедро винагороджена: І.Брюховецький отримав титул боярина, став власником сіл і міст шептаківської сотні й одержав дозвіл одружитися з дочкою князя Дмитра Долгорукого. Генеральні писарі, військовий суддя та 8 полковників одержали дворянства й маєтки.

Статті договору передбачали можливість обрання гетьмана лише в присутності царського представника, заборону українському урядові підтримувати зносини з іншими країнами, а також підпорядкування Київської митрополії Московському патріорхатові. Збільшувалася численість російських залог там, де вже перебували воєводи (Київ, Чірнігів, Переяслав і Ніжин), воєводи із залогом направлялися ще в 13 міст. Оскільки, за умовами договору, податки та збори йшли до російської скарбниці, розширювалися права воєвод, які контролювали їх надходження. Некозацьке населення міст і сіл підпорядковувалося не гетьману, а цареві та воєводам. Отже, укладений договір істотно змінював правовий статус козацької України, перетворюючи її з держави в автономну область Росії. Реалізація його статей вела до ліквідації не лише самостійності внутрішньо-політичного життя держави, а й соціально-економічних завоювань, а отже-до реставрації феодальних відносин, загострення соціальної та національно-визвольної боротьби.

У квітні 1666 р. російські чиновники розпочали перепес селян і міщан, з’ясовуючи їхні сімейний і майновий стани, кількість тяглої худоби, площу оброблюваної землі, й визначали норми оподаткування. Все це (договір, перепис, зловживання воєвод) викликало обурення багатьох прошарків населення політикою гетьмана та Росії. Починаються зворушення, спалахують масові повстання. Ці події призводять до змін в політиці гетьмана у першій половині 1667 рр., окреслюється його відхід від курсу на безумовну підтримку Росії, від умов укладеного з нею договору.

На зібраній раді у січні 1668 р. в Глухові І.Брюховецький ошелешив присутніх заявою про необхідність розриву з Росією й вигнаня воєвод із залогами. Мабуть, не всі відразу повірили в її щирість. Але гетьман зумів переконати старшину і вони підтримали його задум. На початку лютого відбуваються мобілізація полків та воєнні приготування. Почалося повстання. До середини березня повстання в Лівобережному гетьманстві завершилася перемогою.

В цей час (наприкінці січня-на початку лютого 1668 р.) П.Дорошенко скликав старшинську раду, яка ухвалила розпочати боротьбу проти російських залог, щоб об’єднати Ліво-і Правобережну Україну. Заручившись підтримкою Криму, у кінці травня 1668 р. правобережний гетьман переправився через Дніпро. В червні він надіслав до І.Брюховецького делегацію з 10 сотників, пропонуючи зректися влади й віддати йому гетьманські клейноди. За наказом І.Брюховецького їх побили. Лівобережний гетьман, покладаючись на значну чисельну перевагу свого війська, вирушив до П.Дорошенка. Однак, коли війська зблизилися, в полках І.Брюховецького вибухнуло заворушення. За одними даними, негайно відбулася спільна козацька рада, під час якої було вбито І.Брюховецького й обрана гетьманом возз’єднаної козацької України П.Дорошенка. Так трагічно обірвалося життя державного діяча, котрий спромігся переосмислити політичні погляди й набратися мужності виступити за незалежність України. П.Дорошенко велів одвезти тіло покійного гетьмана до Гадяча, де його з почестями поховали в Богоявленській церкві.

Возз’єднання козацької України стало тріумфом політики П.Дорошенка, великою перемогою національно-патріотичних сил. Але уряди Росії, Польщі та Криму виступили проти воз'єднання України. Крім того частина старшини почала боротьбу за владу. Запоріжці висунули свого претендента на гетьманство - Петра Суховія. П. Дорошенко 18 червня повертається на Правобережжя, залишає на Лівобережжі наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного, який у грудні 1668 р. обирається гетьманом. Україна знову поділилась на дві частини.

Д. Многогрішний підписує Глухівські статті у 1669 р., які включили Березневі статті 1654 р., але все ж таки обмежували права України: московські гарнізони залишилися тільки у Чернігові, Острі, Нежині, Переяславі та Києві; воєводам заборонялося втручатися у внутрішнє життя сіл та міст; податки збирала місцева адміністрація, кількість реєстру встановлювалась – 30 тис. чол., гетьману заборонялось проводити зовнішню політику.

Д. Многогрішний виступав за широку автономію України у складі Московської держави. В 1672 р. царський представник у Батурині організував змову старшин та арештував гетьмана. Його вислали до Сибіру.

Разом з тим, П. Дорошенко вів боротьбу з П. Суховієм і лише 19 жовтня 1669 р. завдав йому поразки. Але починається війна з Польщею. На допомогу Дорошенко прийшли турки. У 1672 р. зайнято Поділля й укладено мирний договір в Бучачи: Польща зреклася права на Поділля, яке стало турецькою провінцією, і на козацьку Україну, яка стала самостійною державою під протекторатом султана. Турки обертали храми на мечеті, грабували міста, забирали людей у полон. Населення тікало на Запоріжжя, Слобожанщину, обвинувачуючи П. Дорошенка за те, що закликав турків і татар. Улюбленець народу, він утратив його любов і довір'я.

Тим часом, Лівобережний гетьман Іван Самойлович (1672 – 1687 рр.) умовив російський уряд використати ситуацію: війну поляків з турками, смерть короля Михайла Вишневецького та підготовку в Польщі до обирання нового – і розпочати війну з П. Дорошенко. Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро, Черкаський і Канівський полки перекинулися на їх бік. Інші загони билися завзято, але сили ворога перемогли. У березні 1674 р. Самойлович скликав у Переяславі Генеральну Раду, на якій обрано його гетьманом обох боків Дніпра. Самойлович обложив Дорошенкову столицю Чигирин, але на допомогу прийшли турки і татари, і він повернувся на Лівобережжя.

Турки і татари нищили на Правобережжі міста та села. Тисячі людей знищено, забрано в полон. Петро Дорошенко сам розчарувався у своїй політиці. У вересні 1676 року він склав зброю, а клейноди надіслав до Москви. Сам він спочатку був призначений за воєводу до Вятки, а потім жив до смерті (у 1698 році) в наданому йому селі Ярополчі під Москвою. Так склалося життя одного з найвидатніших гетьманів.

Замість Дорошенка гетьманом султан призначив Юрія Хмельницького (1677-1681 рр.). Не бажаючи починати війну з Турцією, Московський уряд припинив бойові дії на Україні. Турки поновили владу на південній Київщині та Поділлі.

Своєю столицею Юрій влаштував Неміров. Він не спромігся створити міцної влади. Незрівноваженний, підозрюваний, позбавлений реальної влади, Юрій Хмельницький відштовхував від себе людей жорстокими карами та тортурами. Навіть близьких співробітників він стратив. І нарешті турки стратили його самого.

Москва підписала з Турцією у 1681 році Бахчисарайський договір: Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля залишались під владою Турції. Вона визнавала за Росією Лівобережну Україну, а також Запоріжжя.

Воюючи з Туреччиною, Польща прагнула домовитися з Москвою, яка також цього хотіла. У 1686 році Московія та Польща укладають “Трактат о вечном мире”, який закріплював Андрусівський договір 1667 р. Таким чином Московський уряд остаточно відмовився від обов’язків 1654 р. стосовно України.

Гетьман Лівобережжя Іван Самойлович (1672-1687) прагнув зробити гетьманство спадкоємним, піклувався тільки про власне збагачування. Це викликало незадоволення старшини. У 1687 р. вона звинуватила гетьмана в зраді та скинула його.

Причини поразки української визвольної боротьби та спроб збудувати незалежну державу – невдалий геополітичний фактор, тобто протидії володарів великих сусідніх країн боротьбі українського народу за незалежність.

Україна втратила: на Лівобережжі приблизно 65-70% населення, а на Правобережжі – 85-90%. Були зруйновані майже всі міста України. Але визвольна боротьба мала велике історичне значення:

1. сприяла утворенню національної держави (її частина на Лівобережжі проіснувала у складі Російської імперії до початку 80-х р. ХYІІІ ст.);

2. формується національна державна ідея;

3. надала поштовх розвитку національної самосвідомості;

4. сформувалась нова політична еліта, яка відстоює вже національні інтереси.

Проблемно-пізнавальні питання:

Чому гетьман І. Виговський прагнув до федерації з Польщею?

Які були умови Гадяцького договору 1658 р.?

Які були наслідки другого гетьманування Ю. Хмельницького (1659-1663 рр.)?

Чому з 1660 року в Україні обирались два гетьмани – лівобережний і правобережний?

Коли був підписаний Андрусівський договір?

В чому суть Глухівського договору?

Чому період 60-80 рр. 17 ст. називають “Руїною”?

Які основні положення Бахчисарайського договору?

Коли був підписаний “Вічний мир” і в чому полягає його суть?

Які були наслідки підписання “Переяславських статей” Ю. Хмельницьким?

Яким подіям присвячений роман П. Куліша “Чорна рада”?

Хто очолив антидержавний заколот у 1658 р.?

Чому Андрусівське перемир’я стало великою трагедією українського народу?

За яких обставин Дорошенко був змушений зректися гетьманської булави?

Теми повідомлень:

Розгортання громадянської війни (1658 – 1663 рр.).

Україно-російська війна. Конотопська перемога.

Гадяцький договір 1658 р.

Антипольське повстання населення правобережної України 1664-1665 рр.

Реферати:

Гетьман України Петро Дорошенко.

Легендарний кошовий Іван Сірко.

Іван Виговський – гетьман України.

Україна в період гетьманування Юрія Хмельницького.

Понятійний апарат:

Руїна – період громадянської війни в Україні, ускладнений іноземною військовою інтервенцією.

Бахчисарайський договір – договір, який підписала Росія з Туреччиною у 1681 році.

Вічний мир – договір, який було підписано у 1686 р.

Література:

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К. – 1993.

Дорошенко Д.І. гетьман П. Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльності. – Нью- Йорк, 1985.

Бойко О.Д. Історія України. – К. – 2002.

Костомаров Н.И. Гетмаство Ю. Хмельницкого // Исторические монографии и исследования. – К., 1992. – Т. 12.

Костомаров Н.И. Руина. // Исторические монографии и исследования. – К., 1992. – Т. 15.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648 – 1676 рр.).- К., 1999.

Історія України. Курс лекцій: У 2 кн. Кн.. 1. Мельник Л.Г. і др.. – Київ. – 1991.

Лихолат О. Історія України. – К. – 1999

Онищенко І. Історія України. – К. – 1999.

Історія України: Навч. пос. / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.. – К. – 1997.

Українське державотворення. Словник – довідник. –1997.

Лановик Б.Д. Історія України. – К. – 2001.

Лекція 8. ГЕТЬМАНЩИНА

План:

Внутрішня і зовнішня політика Івана Мазепи.

Конституція Пилипа Орлика.

1. Іван Мазепа — один із найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України — народив­ся бл. 1640 р. у с. Мазепинці на Київщині в українській шляхетській родині.

Навчався у Києво-Могилянській колегії, а також єзуїтській колегії у Варшаві.

Протягом 1656— 1659 рр. жив за кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дип­ломатію, іноземні мови (володів польською, латинською, російською, татарською, італійською, французькою мо­вами).

У 1659— 1663 рр. перебував на службі при дворі польського короля, після чого повернувся в Україну.

Під час боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П.Дорошенка. У 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоруг­ви козаків. Завдяки особистим здібностям незабаром став генеральним писарем. У 1674 р. брав участь у пе­реговорах між гетьманами Дорошенком та Самойловичем. Згодом, коли іхав з дипломатичною місією до Криму і Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отама­ном Сірком і переданий І.Самойловичу. У 1682 р. Мазе­па посів посаду генерального осавула в уряді лівобе­режного гетьмана. Як представник Гетьманщини, Мазепа часто був учасником переговорів з Москвою, Крим­ським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою.

Ставши гетьманом, І.Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою.

Виходячи з цього, він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надавав козацькій старшині значні землеволодіння, нові права та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів.

По суті, в Україні відбувалося зародження дво­рянства — зі спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів І.Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства, селянства, зокрема про обмеження панщини двома днями на тиждень, не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стала помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи.

У значній мірі планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурно-просвітницька діяльність гетьмана. Він піклувався про стан науки та освіти. У 1690 р. завдяки його підтримці зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії та збільшено кількість студентів до 2 тис., а в 1701 р. вона одержала статус академії. Саме тут формувалися ідеї, які визна­чали політичну ідеологію козацької аристократії і мали значний вплив на українську державну політику.

За допомогою І. Мазепи створено Чернігівський колегіум (1700), засновано ряд інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можли­востей користуватися благами освіти». Чимало моло­дих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах.

Значну частину своїх особистих прибутків гетьман віддав на розвиток релігії та культурних установ. По всій Гетьманщині збудовано цілу низку чудових церков у пишному стилі — т.зв. козацькому барокко. Зокрема, у 1698 р. зведено кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві (зруйнована у 1934 р.) та дзвінницю собору св. Софії у Києві, до 1695 р. - обнесено новими мурами Києво-Печерську лавру. Допоміг І. Мазепа запорожцям побу­дувати нову церкву в Січі. Загалом, протягом 1687- 1706 рр. завдяки І. Мазепі було побудовано, добудовано та реставровано не менше 20 величних споруд. Його почин наслідувала генеральна та полкова старшина.

І. Мазепа був покровителем літератури, знав твори західних авторів, зібрав значну бібліотеку. Підтриму­вав творчість Д.Туптала, С.Яворського, І. Максимовича, інших вчених теологів і філософів. На його гетьману­вання припадає розквіт козацького літописання. Сам він був автором ряду віршів.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було прагнення підтримувати добрі відносини з Москвою.

Гетьман присягнув цареві на вірність і підписав нові т. зв. Коломацькі статті. Вони дуже обмежували самостійну економічну, соціаль­ну та зовнішню політику України:

1. влада гетьмана зводилася до поліційних функцій - стежити і сприя­ти виконанню численних царських заборон. Він поз­бавлявся права усувати з посади без царського дозво­лу вищу старшину, а старшина — скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов'язувалася нагля­дати і доносити на гетьмана царському уряду;

2. за­боронялися міждержавні відносини України. Листи й документи від сусідніх держав наказувалося, не розкри­ваючи, надсилати до Москви;

3. українське військо, що мало складати 30 тис. чол., зобов'язане було брати участь у воєнних експедиціях Московії;

4. в гетьман­ську столицю — Батурин вводився московський стрі­лецький полк;

5. українським купцям «під жорстоким покаранням» заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті зобов'язувалися брати від царських воїнів знецінені московські гроші;

6. вперше законо­давче формулювалася вимога злиття українського на­роду з московським, для досягнення чого рекомендува­лося заохочувати змішані шлюби.

Вже на початку свого правління підписуючи «Коломацькі статті», І. Мазепа відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею монарха фактично мала стати повністю залежною від нього областю «их царского величества самодержавной державы». Але, пам'ятаючи трагічний кінець гетьманування Многогрішного та Самойловича, І. Мазепа і козацька старшина змушені були протягом тривалого часу миритися з цим. Більше того, досвідчений гетьман увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І, і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки, що тривали близько 20 років. І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомо­гу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова - ключової турецької фор­теці на Азовському морі. Як признався сам Петро І, гетьманське військо в здобутті Азова відіграло вирі­шальну роль.

Втягуючись у Кримські походи, І. Мазепа планував здобути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економіч­них інтересів. Проте війна з турками і татарами затягу­валася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.

Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди, руйнувалося гос­подарство, а головне - Україна втрачала незалежність втягувалась у політичну орбіту Москви. Усе це викли­кало невдоволення діями гетьмана, якого стали нази­вати «вітчимом» України.

На Січі почали поширюватися чутки, що І. Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольницю. Проти нього виступила опозиція на чолі з Петром Іваненком (Петриком). Канцелярист Генеральної вій­ськової канцелярії Петро Іваненко подався на Запоріж­жя і почав агітацію проти Москви й гетьмана Мазепи.

У 1692 р. він за підтримки татар організував повстан­ня. Однак, воно успіху не мало, опозицію розгромили. Після невдачі Запорізька Січ розірвала зв'язки з тата­рами і почала переходити на бік гетьмана.

Велику увагу Т. Мазепа приділяв Правобережжю. Він не втрачав надії об'єднати під своєю булавою ті землі, де сам починав політичну діяльність під гетьмануван­ням П.Дорошенка. У 1702 р. тут вибухнуло антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія, викликане спробами уряду ліквідувати правобічне козацтво. Повстанці зайняли Білу Церкву, Бердичів, Немирів, цей рух перекинувся на Волинь і дійшов до Галичини. Однак, у 1703 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель, взяти повстанців в облогу під Фастовом.

Польські загарбни­ки жорстоко розправлялися з повстанцями й мирним населенням. Їх масово вішали, садили на палі, рубали шаблями. У ході каральних операцій було страчено бл. 10 тис. чол., у 70 тис. осіб було обрізане ліве вухо. Все це викликало нову хвилю народних повстань.

Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700 –1721 рр.), яка велася між Московською державою і Швецією за вихід до Балтійського і моря.

У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території.

У став­ленні до загарбників польська шляхта розділилася на два табори: один перейшов на бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього ставленика С.Лещинського, другий — підтримав чинного короля Августа II і спільно з Москвою продовжував боротьбу зі шведською агресією. За таких умов інтереси московського царя й українського гетьмана збіглися: Петро І, намагаю­чись допомогти своєму союзникові Августу II, наказав І. Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив ви­користати цю нагоду, щоб врешті реалізувати свою мрію про з'єднання Правобережної України з Гетьманщиною.

У 1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Повстанцям було наказано припинити самовільні дії і підкоритися польським властям. Коли ж цю вимогу було проігноровано, гетьман усунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його і ви­слав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тисячне козацьке вій­сько на чолі з І. Мазепою здійснило похід вглиб Право­бережжя. До кін. серпня воно дійшло до Львова, а на поч. жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою гетьмана Мазепи. Здавалося, нарешті здійснилася мрія про возз'єднання українських земель. Однак, цим надіям не судилося збутися. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами «Вічного миру».

Цар Петро І звелів гетьманові Мазепі стягувати свої сили і зміцнювати Київ. Для московського правителя Україна була лише знаряддям його власних цілей, які зовсім не були тотожні інтересам українського народу. На відміну від І.Мазепи, який хотів утримати за собою визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та добитися виходу до Балтики. Усе це тривожило гетьмана і змушувало його і старшину за­думатися над питанням: «Що далі буде з Україною?»

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зу­божіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військо­вих укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєн­них дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України.

Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з ко­заками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини московської армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його най­ближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьман­щини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію.

Отже, розвиток подій відбувався таким чи­ном, що перемога кожного з могутніх противників - Швеції чи Московії - несла Українській державі за­гибель. У разі успіху Карла XII українські землі ста­ли б здобиччю його союзника польського короля С. Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.

Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття страху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали протимосковські настрої. Стар­шина тиснула на гетьмана, щоб він подбав про май­бутнє України. Ще 1706 р. полковник Горленко, трясу­чи кулаками перед обличчям І. Мазепи, кричав йому:

«Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі». Тому геть­ман мусив діяти. Він налагодив зв'язки з польським королем С.Лещинським, маючи намір через його посе­редництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на геть­мана заплатили власним життям генеральний суддя В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. Про найпотаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П. Орлик, генеральний обозний І.Ломиковський, прилуцький полковник Д. Горленко, лу­бенський - Д.Зеленський, миргородський - Д. Апостол.

На переговорах з Карлом XII І. Мазепою була вису­нута головна вимога - незалежність Української дер­жави з довічною владою гетьмана. Її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському на­родові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гер­бом Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі - на Москву. Однак, після кількох невдач змушений був за­вернути в Україну для відпочинку та поповнення при­пасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетво­рення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьма­на. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем - це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І. Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднан­ня зі шведами гетьман привів лише 4-6-тисячне вій­сько. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка. Хоча вони не­одноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання стар­шині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за це рішення запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.

Дізнавшись про об'єднання І.Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав'язати українцям католицьку віру. У той же час цар наказав своєму сподвижникові О.Меншикову захопити гетьманську столицю Батурин, де збері­галися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія – 70 - 80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії 1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор, щоб відлякати українське населення від спілки зі шведами.

Дата добавления: 2015-05-22