Лекція 10. Україна у складі Російської та Австрійської імперій 3 страница

Наприкінці листопада 1919 р. уряд і армія УНР опинилися в дуже складному становищі - в оточенні більшовиків, поляків і війська генерала Денікіна. Тому обидва українських уряди (УНР і ЗУНР) вважали за необхідне укласти мир з поляками.

З цією метою у Варшаву були направлені обома урядами дипломатичні місії. Однак у кожної делегації були свої цілі.

1. Петлюра хотів укласти з Польщею військовий союз у боротьбі проти більшовиків. Заради цієї мети він готовий був пожертвувати багато чим, зокрема, готовий був віддати значну частину Західної України під владу Польщі.

2. Уряд ЗУНР турбувала доля українського населення, яке могло піддатися польській експлуатації.

21 квітня 1920 р. був підписаний Варшавський договір, відповідно до якого Польща одержувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся і Східну Галичину.

Відповідно до військової конвенції, підписаної 24 квітня 1920 р., збройні сили УНР переходили під командування польських офіцерів. Утримання польських військ мав здійснювати український уряд, а озброєння дивізій УНР - польський уряд.

Таким чином, умови Варшавської угоди були для української сторони дуже важкими, кабальними. Що ж у такому випадку вигравала делегація УНР? С. Петлюра домігся визнання польською стороною незалежності УНР, хоча й у дуже урізаних рамках.

Позиція головного отамана, який фактично пожертвував територією ЗУНР із населенням у 5,2 млн чоловік і погодився на польську окупацію цих земель з метою відстояти УНР у боротьбі з більшовиками, була з осудом зустрінута багатьма українськими політичними діячами в Україні й в еміграції.

Тим більше, що 25 квітня 1920р, без оголошення війни три польські армії чисельністю близько 150 тис. чоловік вступили на територію України. Почалася польсько-радянська війна, у якій на боці Польщі виступили війська УНР. Ця війна призвела до поразки УНР.

Причини поразки Директорії УНР.

а) Зовнішньополітичне становище Директорії було важким. На кордонах України зосереджувалися польські, білогвардійські, більшовицькі війська, що готувалися розгорнути бойові дії.

б) Несприятливі зовнішньополітичні умови ускладнювалися тим, що Антанта відмовилася допомогти Директорії (через активну антиукраїнську позицію поляків і «білих», участі в Директорії представників лівих партій та інших причин).

в) Директорія виявила нерішучість, і непослідовність у проведенні внутрішньої політики:

1) їй не вдалося створити ефективно працюючий державний апарат, систему законодавчих і виконавчих органів, як у центрі, так і на місцях, а також боєздатну армію, органи охорони громадського порядку;

2) населення України втомилося від суперечливості й непослідовності аграрної політики Директорії.

г) Важливу роль відіграла військова перевага ворогів Директорії. Головним ворогом УНР були численні війська Червоної армії, але на бік більшовиків перейшли тоді також загони Махна і Зеленого. Необхідно зазначити, що із-за протиріч у внутрішній і зовнішній політиці Директорія була не стійкою. Після вимушеного переїзду Директорії до Вінниці 2 лютого 1919 р. Антанта висунула ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР, вивести зі складу Директорії членів соціалістичних партій, реорганізувати армію УНР і підпорядкувати союзному командуванню. В. Винниченко, В. Чехівський подали у відставку. С. Петлюра виходить із УСДРП і бере на себе обов'язки голови Директорії.

Але Антанта не допомогла Директорії. Переслідувані радянськими військами, військові частини Директорії 6 березня 1919 р. залишили Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

Восени 1919 р. галицька армія переходить до Денікіна, а армія Петлюри зазнає втрат від Червоної армії. Швець і Макаренко виїжджають за кордон. Директорія розпадається і всі права переходять до С. Петлюри.

Важливо зазначити, що у II половині 1919 р. становище українських сил було трагічним: вони опинились у "чотирикутнику смерті" між радянською Росією, армією Денікіна, Польщею та Румунією. А С.Петлюра виїхав до Варшави, де 21 квітня 1920 р. було укладено Варшавську угоду, згідно з якою польський уряд визнавав УНР, зобов'язувався надати Директорії повну допомогу у боротьбі проти більшовиків. Кордон між Польщею і УНР визначився по лінії р. Збруч і далі уздовж східного кордону Рівненського повіту до р. Прип'ять. Українська сторона відмовлялася від своїх прав на західноукраїнські землі. Так С.Петлюра пожертвував долею ЗУНР для продовження боротьби з більшовиками. Однак, початок переговорів Польщі з Росією 12 жовтня 1920 р. означав розрив Польщі з УНР.

Сформовані військові частини УНР на території Польщі зазнають поразки від Червоної Армії 18 листопада 1920 р. у Проскурові і Волочинську.

Наприкінці 1920 р. на початку 1923 р. урядові інституції УНР переїхали до Польщі. Там здійснено другий похід військ УНР на Україну, але на Київщині Червона Армія знищила їх. Рештки повернулись до Польщі, де були нтерновані.

18 березня 1921 р. у Ризі був підписаний мирний договір між Польщею, РРФСР і УРСР.

За Ризьким договором Польща визнавала УРСР, до Польщі приєднувалася частина Правобережної України - Холмщина, Західна Волинь, Західне Полісся; до радянської Росії - Східна Волинь та Лівобережна Україна, Західну Галичину було приєднано до Польщі на правах автономії в 1923 р. на конференції в Парижі. Таким чином, мир між Польщею і Росією було укладено за рахунок самостійної української держави.

Отже, з 1921 р. Україна знову була розчленована і опинилася під окупацією різних країн: Буковина була лід владою Румунії з 1918 р., Закарпаття під владою Чехословаччини з 1919 р., Західна Україна під владою Польщі з 1921 р., Наддніпрянська Україна - під владою радянської Росії з 1921 р. Ризький договір завершив період визвольних змагань українського народу.

Внутрішньополітичні причини поразки Української революції - різні погляди на майбутнє України в лідерів національного руху, що призводило до його розколу й ослаблення;

Внутрішніми причинами втрати державності стали:

1. відсутність єдності в національно-визвольному таборі;

2. недостатня соціальна база державотворення;

3. численні помилки керівників української держави, відсутність підтримки центральної влади в широких верствах населення; відсутність ефективного адміністративного апарату.

Зовнішньополітичні причини:

Несприятливі зовнішні фактори. Росія, білогвардійці і більшовики, Польща й Антанта вороже ставилися до незалежної України і робили все, щоб ліквідувати її державність.

Історичне значення героїчної боротьби українського народу за державну незалежність:

1. Після тривалого періоду русифікації, національного і соціального гноблення український народ, створивши власну незалежну державу і кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє невичерпне прагнення до волі й незалежності.

2. У широких масах українського населення зростало переконання, що без власної держави неможливе поліпшення життя кожного окремо і процвітання України в цілому. Слова Шевченка: «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля» - перетворилися в переконання мільйонів українців. У цьому відношенні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йдуть інші народи, що завоювали в XX ст. державну незалежність.

3. Боротьба українського народу за незалежність у 1917-1920 рр. мала величезне значення як зразок для наступних поколінь українців. Як тільки виникали сприятливі внутрішні і зовнішні умови, кращі представники цих поколінь знову піднімалися на боротьбу за незалежність України.

Без боротьби 1917-1920 рр. було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р., а саме існування українського народу взагалі було б поставлене під загрозу.

Поразка в боротьбі за незалежність змушує критично оцінити дії українських національно-державних сил, сформулювати історичні уроки цієї боротьби:

1) головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно- патріотичних сил для досягнення спільної мети - незалежності. Відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки. З цього випливає і необхідність взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива;

1. досягнення незалежності неможливо без глибоких соціально-економічних реформ, що відкривають перспективи поліпшення життя основної маси населення;

2. один з уроків боротьби українського народу за незалежність полягає в тому, що без добре організованої та підготовленої армії неможливо досягти поставлених цілей у національно-визвольному русі;

3. досвід Української революції переконливо продемонстрував необхідність і важливість створення відданого ідеям незалежності управлінського апарату, що зміг би належним чином налагодити управління всіма найскладнішими процесами життєдіяльності суверенної держави;

4. необхідно враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки незалежності України провідними зарубіжними країнами.

Висновки: Хоча Українська національно-демократична революція зазнала поразки, проте змагання за волю не були марними. Вони стали яскравим прикладом майбутнім поколінням, дали неоціненні уроки бо­ротьби за незалежність та побудови власної державності.

Проблемно-пізнавальні питання:

Чому в Україні, на відміну від Росії, після повалення царизму, виникло не дві, а три форми влади?

Чому Раднарком Росії заважав становленню незалежності України, але погодився на самостійність Фінляндії?

Чим був зумовлений збройний виступ українського полку ім. П.Полуботка?

Коли виникла ЦР?

Хто був І президентом України?

Хто ввійшов у склад ЦР?

Яке значення II універсалу?

Якими були відносини між ЦР та Тимчасовим урядом восени 1917 р.?

Чому Директорія не змогла виконати роль об'єднавчої сили українською народу?

Коли були проголошені універсали ЦР?

Які основні положення II універсалу ЦР?

В якому універсалі була проголошена незалежність України?

Які причини поразки Української національно-демократичної революції?

Яка організація була ініціатором створення ЦР?

Чи був акт підписання Брестського договору зрадою з боку ЦР справ Української революції?

Яких успіхів було досягнуто Гетьманатом у національно-культурному будівництві?

Що таке "Директорія УНР"

Де і коли була проголошена ЗУНР?

Теми повідомлень:

Універсали ЦР і їх значення.

Злука УНР і ЗУНР.

Підсумки і уроки революції.

Брестський договір.

Донбас у роки української революції.

Реферати:

М.С. Грушевський - державний діяч України.

Гетьман України Павло Скоропадський.

Є. Петрушевич - Президент ЗУНР.

Донецько-Криворізька республіка.

Аграрні перетворення на Донеччині (1917-1923рр.)

Понятійний апарат:

Центральна Рада - орган українських політичних партій, які об'єднались на основі вимог встановлення української національної державності. Це представницький орган української демократії, що очолив національно-визвольний рух в Україні.

Ультиматум - (від лат. Ультиматум - буквально доведено до кінця) - категорична вимога, яка містить погрозу; у міжнародному праві - дипломатична нота уряду однієї держави урядові іншої держави з категоричною вимогою, що не допускає заперечень або дискусій, виконання конкретних дій, висловлення певної позиції з будь-якого питання або у певний термін під загрозою вжиття заходів впливу.

Тимчасовий уряд Росії - центральний орган державної влади, який створився після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. До його складу входили представники буржуазії і поміщиків за участю есеро-меншовицьких лідерів.

Література:

Михненко А.М. Новейшая история Донецкого бассейна. - Д. - 1998.

Михненко А.М. Деякі питання історії Донбасу 1917-1920 рр. // Схід, 2000. - № 2.

Історія міст і сіл УРСР. Донецька область. - К. - 1970.

История рабочих Донбасса. - К. - 1981.

Баран В. Історія України. - Львів. - 1996.

Бойко О.Д. Історія України. - К. -2004

Історія України. Курс лекцій: У 2 кн. Кн..1. Мельник Л.Г. і др.- Київ.-1991.

Курс лекций по истории Украины. Ред. Носков В.А. й др. - Д. – 1994.

Лихолат О. Історія України. - К. - 1999

Лях. Р. Історія України. - Д. -1999.

Онищенко І. Історія України. - К. - 1999.

Субтельний О. Україна: історія. -К. - 1992.

Історія України: Навч. пос. / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.-К.-1997.

Українське державотворення. Словник - довідник. -1997.

Лановик Б.Д. Історія України. -К. -2001.

Історія України: нове бачення: У 2 т./ під ред.. В.А. Смолія. - К. - 1995.

ЛЕКЦІЯ 12. МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1921-1939 РР.)

План:

НЕП в Україні.

Індустріалізація в Україні і її наслідки.

Колективізація в Україні, методи її здійснення і наслідки.

Сталінська політика “великого терору” в Україні

1. Після закінчення громадянської війни становище України було надзвичайно важким. У боротьбі за державність України, за її волю загинули кращі сини українського народу. Українські землі знову поділили Радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. З найбільшої частини України (з населенням 40 млн. осіб) було утворено УСРР. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції україна втратила 3-4 млн. чол. Промисловість була зруйнована, виробництво скоротилося приблизно в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного.

Причини катастофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики «воєнного комунізму» - системи політичних та економічних заходів, яку більшовики застосовувала в 1918-1921 рр. Вся промисловість і торгівля були націоналізовані, приватна торгівля заборонена. Конфісковану в поміщиків землю передали селянам, але водночас запровадили продрозкладку, за якою з врожаю кожному члену селянської родини залишали невелику норму, а решту відбирали в державні фонди за допомогою «продзагонів», комітетів незаможніх селян (комнезамів). «Воєнний комунізм» був спробою безпосереднього переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах – без приватної власності, ринку, товарно-грошових відносин. Ця спроба повністю провалилася, спричинивши цілковиту руйнацію промисловості і сільського господарства і підірвавши зацікавленість виробників у результатах своєї праці.

У політичній сфері формально вся влада в УСРР належала Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль Рад неухильно знижувалася і зрештою звелася до декоративних функцій. Уся повнота влади зосереджувалася в руках ЦК Комуністичної партії (більшовиків).

«Воєнний комунізм» та економічна руїна викликали масове невдоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства. В україні діяли селянські повстанські загони Мордалевича, Орлика, Левченка, Марусі, Каленіна та ін.. Найбільшою була повстанська армія Н.Махна, з яких більшовики вирішили розправитися після перемоги над Врангелем. Однак Червона Армія фактично виявилася безсилою проти селянського руху. Але найбільш драматичним і показовим був виступ моряків Кронштадту. Таким чином більшовики опинилися перед перспективою нової громадянської війни.

У таких умовах у березні 1921 р. відбувся Х черговий з’їзд РКП(б), на якому було прийнято рішення про запровадження нової економічної політики (неп). Це була політика компромісу, вимушеного відступу від негайного будівництва комунізму. Був взятий курс на відродження ринкових відносин. В цьому полягала суть нової економічної політики.

У сільському господарстві продрозкладка замінялася на єдиний податок у грошовій формі - продподаток, після його сплати селянам дозволялось продавати залишки врожаю на ринку. Хоч земля залишалася державною власністю, згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р., вона передавалася в приватне користування або в оренду селянам. В результаті основою сільськогосподарського виробництва стало індивідуальне селянське господарство. Але держава підтримувала перш за все дрібні господарства (“незаможників), звільняючи їх від подітків. Поступово сплата податків була повністю покладена на міцні господарства. Ця непослідовна політика призвела до того, що переобтяження господарств фермерського типу негативно позначалося на товарній продукції сільського господарства.

Селяни могли обирати форму господарювання – індивідуальну або колективну. Бідняцькі господарства нерідко об’єднувалися в комуни і совхози. Вони поклали початок колективізації сільськогосподарствого виробництва в Україні. Питома вага колгоспів у сільському землекористуванні не перевищувала 2 – 3 %. Індивідуальні господарства об’єднувала сільськогосподарська кооперація, яка активно стала розвиватися в роки непу. Створювані селянами-власниками кооперативи офіційно вважались елементами капіталістичної економіки.

Неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передача дрібних підприємств в оренду та приватну власність, іноземні концесії. У зв’язку з цим в країні з’явилися орендарі, приватні торговці, комісіонери, біржові маклери – так звані непмани.

Спеціальною постановою ВУЦВК (липень 1922 р.) вперше узагальнювались нормативні акти регулювання підприємницької діяльності осіб. Законодавче закріплювалось їх право власності на майно. Декретом уряду "Про торгівлю" спрощувалось отримання патенту. Так одержавлений сектор економіки пристосовувався до ринкових умов.

В Україні з 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної, хімічної та інших галузей промисловості. Орендна плата для організацій порівняно з власниками знижувалась на половину, їм надавалась перевага в одержані державних замовлень, сировини, палива. На території УСРР діяло близько 75 тис. приватних торговельних закладів. Закон дозволяв оренду землі і застосування вільнонайманої праці в селянських господарствах, промислових і торговельних організаціях. Дрібні підприємства передавались артілям і приватним особам (непманам), До середини 20-х років питома вага оренди в загальному промисловому виробництві становила 18%. не виключаючи колишніх власників, крупні підприємства залишались за державою. Управління ними вирішували раднаргоспи на місцях.

Питома вага приватного сектора у виробництві промислової продукції фабрично-заводського типу складала 24,5%, кустарно-ремісничої - 75%. В ньому працювало й було зайнято близько 2,5 млн. осіб. Вони не лише забезпечували себе, але й задовольняли щоденні потреби населення в товарах широкого вжитку. В сфері торгівлі непмани володіли 3/4 всієї торгівельної мережі, на які припадала четверта частина оптового і половина роздрібного товарообігу республіки.

Однак Ленін не мав наміру відмовлятись від будівництва соціалізму, “командні висоти” в економіці, такі, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися під контролем держави. Ленін сподівався, що при збереженні диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалістичних елементів над капіталістичними.

Але відновлення ринкових відносин вимагало принципової зміни системи управління промисловістю, що залишилася у державній власності. Від прямого керівництва перейшли до методу господарчого розрахунку (госпрозрахунку). Керівникам підприємств надавалося право діяти самостійно, з урахуванням умов ринку. В той самий час вони повинні були забезпечувати самоокупність виробництва. Главки були замінені трестами. Всі вони переводились на господарський (комерційний) розрахунок. Трести об’єднували підприємства за територіально-галузевим принципом. Всі фабрики заводи, що входили до тресту, функціонували як підрозділи і не мали права самостійного виходу на ринок. Перша трести в Україні з’явилися вже в восени 1921 р.: Південьсталь, Цукротрест, “Донвугілля”, "Хімвугілля". та ін.

Трестівська організація промисловості значно пожвавила і розширила діяльність підприємств після централізованого бюрократичного опору при главкізмі. До весни 1922 р. трести існували майже в усіх галузях індустрії. Більшість з них мала місцеве значення і підпорядковувалась раднаргоспам. Ряд трестів посідали монопольне становище в галузі. Наприклад, в "Південсталь" входили 19 металургійних підприємств. Крупні заводи транспортного машинобудування об'єднував "Південмаштрест". В червні 1923 р. ВРНГ СРСР, враховуючи їх загальнодержавне значення, перевів в загальносоюзну власність. Українському раднаргоспу безпосередньо підпорядковувалось 24 трести у складі 433 промислових підприємств всіх галузей індустрії.

Господарські труднощі, прорахунки ціноутворення у вугільній галузі, помилки в соціально-економічній політиці уряду УСРР призвели до затоварювання шахт невивезеним вугіллям, затримок у видачі заробітної платні. Це викликало страйки на вугільних підприємствах Донбасу. Т

В 1923 р. в Донецькій губернії страйкувало 34,2 тис. шахтарів, в результаті чого країна втратила 70 млн. пудів вугілля. Найактивнішими виявились шахтарі столичного для Донбасу Бахмутського (сьогодня Артемівського) округу (16 страйків з кількістю 12,6 тис.учасників).

Основними причинами страйків були невиплати заробітної платні бюрократизм (обуржуазнення) профспілкових працівників і партактивістів Е.Й.Квірінг, який добре знав Донбас, ініціював втручання політбюро ЦК КП(б)У і ЦК РКП у справи вугільної промисловості і "Південсталі", що значною мірою зняло напругу, призвело до пом'якшення напруги в лавах робітничого класу.

У 1922-1924 рр. була проведена грошова реформа, вона зміцнила позиції радянського карбованця (запроваджено золотий червонець) і допомогла відродити фінансову систему Радянського Союзу в цілому і УСРР зокрема. Наповнення державного бюджету реальними грошима дозволило вже у середині 20-х років виділяти кошти на розвиток підприємств важкої промисловості.

Успішно було відроджено залізничний, річний та морський транспорт. Почався розвиток автомобільного та авіаційного.

Перехід до НЕПу співпав зі стихійним лихом посухою, яка вразила понад 20 млн. десятин (з 50 млн.) посівних площ в 21 губернії Росії і в Україні. Валовий збір зерна в п'яти українських степових губерніях становив лише десяту частину довоєнного, а в цілому по Радянській Україні було зібрано лише 45 млн. пудів хліба або четверту частину довоєнного збору. В Донецькій губернії зібрали 15,4 млн. пудів зерна. Це означало, що повіти могли прогодувати себе від 3 місяців (Маріупольський, Юзовський) до 9 місяців (Старобільський). Але жоден з повітів Донецької губернії не був офіційно визнаний до кінця 1922 р. голодуючим.

Комуністичні експерименти, а також посуха 1921 р. призвели до масового голоду 1921-1923 рр. Українські центральні власті спрямовували зусилля на збір з селян податків. Хоч селяни фізично не могли сплачувати податок, війська Київського округу на чолі з Й.Е.Якіром забрали у селян і вивезли наприкінці 1921 р. до Російської Федерації понад 16 млн. пудів хліба в рахунок додаткової здачі продподатку.

В п'яти губерніях України - Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській і Одеській - голодуючі складали 35% населення, з яких близько 40% - діти. Але Україна в цих умовах послала в голодуючі губернії Росії в чотири рази зерна більше, ніж своїм голодуючим губерніям.

Таким чином, голод 1921-1923 рр. в Україні слід пояснювати не тільки офіційною версією про природну стихію - посуху, наслідками економічної відсталості і семилітньої війни, але й суб'єктивними причинами. А останні пов'язані з соціально-економічними перетвореннями партії більшовиків з їх насильницькими методами.

Незважаючи на всі труднощі нова економічна політика мала успіх. У 1923р. вдалося покінчити з голодом. Неп дав змогу здійснити те, чого раніше не вдалося досягти силою зброї – ліквідувати повстанський рух. Селіни змирилися з новою владою і почали відвертатись від повстанців. Звільнившись від страху реквізиції, селянські господарства швидко відновили свою продуктивність. У 1925-1926 рр. Виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Тоді ж був в основному відновлений обсяг промислового виробництва.

Неп викликав певні зрушення й у внутрішній політиці. Припинилися масові розстріли. Було проголошено амністію решткам повстанців і членам некомуністичних партій. Українській політичній еміграції гарантувалося вільне повернення в Україну.

Але не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною. Тривали, хоч і в менших масштабах, політичні репресії. Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки приводили не тільки до позитивних зрушень, а й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.) Та все ж завдяки “відбудовчому ефекту” (завантажувалося наявне обладнання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли ж наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку господарства на базі непу і прогресуюче відставання від капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства – важкої індустрії. Крім економічних протиріч, поглиблення непу виявили серйозні політичні і соціальні протиріччя. Економічний плюралізм диктував появу політичного плюралізму, приватні власники хотіли мати доступ до управління державою, щоб надійно гарантувати захист власних економічних прав. Розвиток ринкових відносин дестабілізував соціальну ситуацію. Прогресуюче розшарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили новий спалах соціальної напруги.

Отже, нова економічна політика оголила існуючи протиріччя і породила нові проблеми. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу було зумовлено внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, яка вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на політичну сферу; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин. Обмеженість і непослідовність непу згодом полегшили Сталіну повернення до “воєнно-комуністичних методів”.

2. Після згортання непу почався новий етап – будівництво соціалізму. Створення економічної основи нового суспільства проводилось під керівництвом та жорстоким контролем партійно-державного апарату. Через це в управлінні посилилися командні методи. На зміну ринковій економіці прийшла планова: в основному розвитку народного господарства було покладено п’ятирічні плани. Вони встановлювали єдині для всього СРСР контрольні цифри і завдання, обов’язкові для виконання.

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав. Тому цілком закономірно, що в грудні 1925 р. XIV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. Індустріалізація – це процес створення в країні крупної машинної індустрії, перш за все важкої промисловості. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих (цей пункт був на останньому місці).

Практично відразу ж у справі індустріалізації виникли об’єктивні труднощі. Гостро стояло питання про джерела фінансування робіт. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на величезній території, а це вимагало розвиненої інфраструктури (дороги, мости). Крім того, значно сказувалася відсутність потрібної кількості кваліфікованих працівників і інженерно-технічних кадрів. До цього ще додавалась необхідність здійснити індустріалізацію в найкоротші строки, що диктувалося зовнішньополітичною ситуацією.

Вихід з кризи Й.В.Сталіну і його найближчим однодумцям бачився в збиранні “данини" з селянства на користь індустріалізації. З цією метою використовували штучно створювані перепади в цінах на промислові товари і сільськогосподарську продукцію. "Ножиці цін" відрізали до половини доходів селян від реалізації їхньої продукції на ринку. За висловом Й.В.Сталіна "дещо на зразок данини". Цей надподаток потрібен для того, щоб продвинути вперед розвиток індустрії і покінчити з нашою відсталістю".

Фінансування індустріалізації здійснювалося за рахунок: 1) встановлення додаткових податків з населення; 2) перекачування коштів із легкої та харчової промисловості у важку; 3) внутрішніх позик (спочатку добровільних, а згодом – примусових); 4) випуску паперових грошей, не забезпечених золотом; 5) розширення виробництва та продажу горілки; 6) режиму жорстокої економії; 7) небаченого рівня експлуатації селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу; 8) таємного продажу за кордон витворів мистецтва.

Дата добавления: 2015-05-22