Конверсія - перехід підприємств з виробництва оборонної до мирної продукції 4 страница

На початку 1992 р. Україна стала повноправним членом Органі­зації з Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) і підписала Гель­сінські угоди 1975 р., які гарантують непорушність кордонів, мир і стабільність у Європі. У рамках ОБСЄ та ООН Україна брала участь у міжнародних миротворчих операціях у Боснії та Герцеговині, Ан­голі, Таджикистані та інших країнах.

Наша держава поставила собі за мету вступити у дуже впливову Раду Європи, куди її прийняли 9 листопада 1995 р. Після цього на черзі постала реалізація чергової мети у відноси­нах з Європейським Союзом — набуття Україною статусу асоційо­ваного члена цієї організації. Гельсінська сесія Європейської Ради 11 грудня 1999 р. прийняла спільну стратегію Європейського Союзу щодо України. Було заявлено, що "двері Європейського Союзу залишаються відкрити­ми", але кандидатура України буде розглядатися за її економічними результатами, а не геополітичними міркуваннями. У 2002 р. стало очевидним, що процес набуття Україною повно­правного членства в Євросоюзі займе більше, ніж 10 років. Українцям необхідно усвідомити, що країна здійснюватиме входження до Єв­росоюзу в міру того, як Європа входитиме в Україну — коли стануть реальними європейські стандарти політичної культури, суспільних та трудових відносин, самого способу мислення і життя.

У 1992 р. Україна ввійшла до числа 11 країн-засновниць Чор­номорського Економічного Співробітництва. Україна розвивала стосунки з такими регіональними структу­рами, як Центральноєвропейська Ініціатива, Асоціація вільної тор­гівлі тощо. Велике значення для економічного розвитку нашої країни мав вступ у 1992 р. до Європейського банку реконструкції та розвитку. 9 липня 1997 р. у Мадриді Президентом України Л. Кучмою та лідерами 16 країн-членів НАТО була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору. 2002 рік - рік проголошення наміру України вступити у НАТО в найближчому майбутньому.

Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій у світі за величиною ядерний потенціал (після США та Росії) і з перших днів України незалежності мусила вирішувати питання ядерної зброї. Україна володіла 176 міжконтинентальними балістичними ра­кетами і 3 тис. одиниць тактичної ядерної зброї. Згідно з Декларацією про державний суверенітет (1990 р.), Україна добровільно в одно­сторонньому порядку оголосила себе без'ядерною державою. До березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57 % тактичної ядерної зброї. Одночасно українська сторона домагалася міжнарод­них гарантій, що ракети, вивезені з республіки, дійсно будуть знищені і при цьому будуть присутні українські спостерігачі. Росія була зму­шена погодитись на ці пропозиції: 16 квітня 1992 р. була підписана російсько-українська угода, за якою українські військові експерти одержали можливість здійснювати контроль за знищенням тактич­них ракет. До 6 травня 1992 р. тактична ядерна зброя була вивезена з України до Росії. Але небажання керівництва Росії відшкодувати нашій державі втрати за вивезений із ра­кетами уран та плутоній стало однією з причин, що гальмувало ядерне роззброєння України.

30 вересня 1992 р. на Генеральній сесії ООН у Нью-Йорку міністр закордонних справ України А. Зленко заявив, що наша держава знищить свою ядерну зброю за умови надання їй іншими держава­ми гарантії безпеки і фінансової допомоги. Про це ж заявила 18 лис­топада 1992 р. і Верховна Рада. Така позиція України викликала негативну реакцію і Росії і США. Лише після довгих і виснажливих переговорів 14 січня 1994 р. у Москві була підписана спільна заява США, Росії та України, згідно з якою наша держава мала отримати відшкодування за вартість урану, який містився у ядерних зарядах, розміщених в Україні.

16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєд­нання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. у Будапешті керівники США, Росії та Великоб­ританії надали Україні гарантії безпеки. Вони зобов'яза­лися поважати її незалежність і суверенітет, недоторканість кордо­нів. Згодом гарантії безпеки нашій державі надали й інші ядерні краї­ни - Франція та Китай. 1 червня 1996 р. завершився процес вивезення з території Украї­ни всього ядерного озброєння. Українська держава стала неядерною країною.

Зовнішньополітична лінія поведінки українського керівництва була в 1991 -2004 рр. багатовекторною. Але при цьому помітно пере­важали два вектори - російський і західний.

Одне з центральних місць у стосунках України з навколишнім світом належить відносинам із Росією. Після розпаду СРСР недоторканість кордонів була підтверджена у багатосторонній угоді про створення СНД 8 грудня 1991 р. Ця угода була підписана і ратифікована як Україною, так і Росією. Не­змінність кордонів підтверджувалися Гельсінськими угодами 1975 р. У 1992 р. до цих угод приєдналися як Україна, так і Росія.

Але Верховна Рада Російської Федерації, ігноруючи ратифіковані нею угоди щодо недоторканості кордонів, прийняла 23 січня 1992 р. рішення розглянути конституційність актів 1954 р. про передачу Криму Україні, а 21 травня 1992 р. постановила, що рішення про передачу Криму Україні не має юридичної сили. Наступним кроком була постанова Верховної Ради Російської Федерації від 9 липня 1993 р. про "російський федеральний статус" Севастополя. Цим рішенням офіційно висувались територіальні претензії однієї країни до іншої.

Верховна Рада України у своїй заяві від 10 липня 1993 р. квалі­фікувала цей крок російського парламенту як "неприпустиме втру­чання у внутрішні справи України" і звернулась із скаргою у Раду Безпеки ООН. Остання однозначно висловилась на підтримку України. Одним із суперечливих питань була проблема Чорноморського флоту. На початку 1992 р. Чорноморський флот нараховував 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 гелікоптерів палубної авіації - загалом приблизно 10% усього флоту Військово-морських сил колишнього СРСР, вартістю понад 80 млрд. доларів. Частка України у будівництві ВМФ СРСР складала щонайменше 18 %. Логічно, Україна мала право на значно більшу частку ВМФ колишнього СРСР, ніж Чорноморський флот. Однак керівництво Російської Федерації не погоджувалося передати Чорноморський флот Україні. Розпочалися багаторічні і виснажливі російсько-українські переговори з приводу статусу цього флоту в Одесі, Дагомисі, Ялті, Масандрі, Москві, Сочі. Нарешті, Сочинсь­кою угодою 9 червня 1995 р., підписаною президентами Б. Єльци­ним і Л. Кучмою, було домовлено поділити Чорноморський флот: 81,7 % відходило до Росії, решта - Україні. Але про місце базування флоту домовитися не вдалося. Росія хотіла мати свою військово-морську базу у Севастополі, а Україна на це не погоджувалася. 29 травня 1997 р. прем'єр-міністри Росії і України - В.Чорномирдін та П.Лазаренко - підписали "Статус і умови перебування Чорноморського флоту на території України". Було вирішено, що російський Чорноморський флот буде базуватися в Севастополі, як і український, але в різних бухтах. Росія зобов'язалася виплатити Україні 2,5 млрд. доларів за оренду бази ВМФ у Севастополі терміном на 20 років. Угодою фак­тично підтверджувався український статус Севастополя.

31 травня 1997 р. у Києві президентами Росії Б. Єльциним і Украї­ни Л. Кучмою було підписано "Договір про дружбу, співробітницт­во та партнерство". Договір охоплював усі сторони міждержавних відносин між Росією і Україною. Принципово важливим моментом договору було визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів як України, так і Росії.

Восени 2003 р. спалахнув конфлікт між Україною і Росією у зв'яз­ку з побудовою дамби російською стороною у Керчинській протоці від Таманського півострова до українського острова Коса Тузла. Принципова позиція української сторони не дозволила протилежній стороні порушити територіальну цілісність та існуючий кордон.

Дуже важливими для України залишалися економічні відноси­ни з Росією, особливо в паливно-енергетичному комплексі. Росія є головним експортером газу в Україну. Щорічно вона постачає Ук­раїні 55-60 млрд. кубометрів газу, що покривають до 70 % обсягів його споживання. 9 червня 2002 р. президенти України і Росії (Л. Кучма і В. Путин) у Петербурзі підписали спільну заяву, в якій вони доручили урядам двох країн підготувати російсько-українсь­ку угоду про стратегічне співробітництво в газовій сфері. Ця угода передбачала створення на паритетних засадах консорціуму з керу­вання і розвитку газотранспортної системи України, а також можливу участь у цьому європейських газових компаній. 10 червня 2002 р. до цієї угоди приєдналася Німеччина. Участь німецьких ком­паній у консорціумі давало змогу залучити 2,3 млрд. доларів для реконструкції українських газопроводів і транзиту газу через Україну у Західну Європу. Київ та Москва розв'язали проблему реструктуризації українського газового боргу Росії. На Кишинівському саміті СНД у жовтні 2002 р. прем'єр-міністри України і Росії підписали угоду про стратегічне партнерство в газовій сфері на 30 років.

Одним з головних експортерів нафти в Україну є також Росія. Вона є єдиним постачальником ядерного палива для українських атомних станцій, відходи яких переправляються в Росію на пере­робку і зберігання. Росію також треба віднести до числа найваж­ливіших партнерів України в сфері експорту та імпорту товарів на­родного споживання і військово-технічного співробітництва.

Таким чином, українсько-російські відносини поступово набу­вали іншого змісту. Протягом 2001-2003 рр. численні зустрічі пре­зидентів обох країн Л. Кучми і В. Путіна дали поштовх до виконан­ня конкретних економічних та політичних проблем у двосторонніх відносинах.

Важливе місце у зовнішньополітичній діяльності України займають стосунки з державами СНД. Зокрема, Україна була зацікавлена у торгівельних стосунках з країнами СНД, оскільки на них припадало дві третини її зовніш­нього торговельного обороту в першій половині 1990-х рр. Життєво необхідною для України була і виробнича кооперація з країнами СНД, оскільки до 80 % промислових підприємств республіки зале­жали від поставок сировини або комплектуючих деталей і вузлів із колишніх радянських республік. Серйозно залежала Україна і від поставки енергоносіїв із Росії та Туркменії.

24 вересня 1993 р. було створено Економічний Союз країн СНД. У квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Економічний союз створювався для поглиблення інтеграції та координації дій у проведенні реформ. На зустрічі глав урядів СНД 23 грудня 1993 р. у Ашхабаді була підписана багатостороння угода "Про загальні умови і механізми підтримки виробничої кооперації підприємств і галу­зей держав-учасниць СНД" Угодою було пе­редбачено не застосування мита, податків і кількісних обмежень по відношенню до товарів, що постачаються за виробничою коопера­цією. Угода була введена в дію в Україні 18 травня 1994 р.

Усього за дванадцять років незалежності Україна уклала з країнами СНД сотні двосторонніх угод у різних ділянках суспільно-політичного, економічного і культурного життя. 28-29 січня 2003 р. у Києві відбулася чергова зустріч лідерів країн-учасниць СНД. Головою Ради голів держав СНД був обраний Президент України Л. Кучма. До 2003 р. цей пост обіймав Прези­дент Російської Федерації, оскільки Росія домінувала в СНД. На зустрічі 28-29 січня 2003 р. знову обговорювали можливість створення зони вільної торгівлі на терені СНД, але остаточне вирішення питання було відкладене через еко­номічні протиріччя між країнами-учасницями.

На кінець 2003 р. Україна підтримувала дипломатичні стосунки майже з усіма країнами світу. Країнами пріоритетного інтересу для України стали індустріальне розвинені держави Заходу.

25 грудня 1991 р. незалежна Україна була офіційно визнана провідною країною Заходу - США. У травні 1992 р. США з офіцій­ним візитом відвідав Президент України Л.Кравчук. Було підписа­но Меморандум про взаєморозуміння між урядами України і США, угоди про торговельні відносини. У ході державного візиту до США Президента України Л. Кучми у листопаді 1994 р. було підпи­сано "Хартію українсько-американського партнерства, дружби і спів­робітництва". Сторони визначили, що "існування вільної, незалеж­ної і самостійної Української держави, її безпека і процвітання мають велике значення для США". Україна і США "виявили рішучість побудувати широке і міцне партнерство" і погодилися, що незалеж­ність, суверенітет і територіальна цілісність Української держави мають фундаментальне значення для їхнього партнерства.

Принципово новим елементом взаємодії України з США стала спільна україно-американська міжурядова комісія, створена у 1996 р. і очолена Президентом України Л. Кучмою і віце-президентом США А.Гором. Були укладені угоди про надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. Американські інвестиції в економіку України поступово зростали (183,3 млн. доларів у 1996 р. і 730,9 млн. доларів у 2002 р.) У березні-квітні 2003 р. Україна надала антиіракській англо-американській коаліції допомогу, надіславши батальйон хімічного захисту в район військового конфлікту. Цим була знята напруга в українсько-американських відносинах наприкінці 2002 — на почат­ку 2003 рр., викликана звинуваченнями України у постачанні зброї Іраку поза санкціями ООН. У травні 2003 р. позитивно було вирішено справу про участь українського війсь­кового контингенту у стабілізаційних силах в Іраку після повалення там англо-американськими військами диктаторського режиму Саддама Хусейна. Відносини України з США значно покращилися. Великого значення для проведення чесних президентських виборів мала підтримка помаранчевої революції в Україні з боку президента США Дж.Буша у листопаді-грудні 2004 р.

Німеччина - друга країна Заходу, співробітництво з якою має велике значення для України. Одним із яскравих прикла­дів такого співробітництва була участь Німеччини в російсько-ук­раїнському газовому консорціумі (червень 2002 р.) В українській економіці поступово зростала питома вага німець­ких інвестицій. Станом на початок 2002 р. прямі інвестиції німець­ких фірм в економіку України складали 249,5 млн. доларів (у 1996 р. - 156,9 млн.). У 2002 р. товарообіг з Німеччиною складав приблизно 9% зовнішньоторгового обороту України.

Проголошення незалежності України у 1991 р. докорінно змінило ситуацію в україно-польських відносинах. Договір "Про добросусідство, дружні відносини і співпрацю" від 18 травня 1992 р. заклав фундамент рівноправного партнерства між двома державами. Під час візиту Президента Польщі О. Кваснєвського в Україну в травні 1997 р. була підписана декларація "До злагоди і єднання", якою дві сусідні держави підвели риску під минулими, складними і непростими стосунками. Ще одним сусідом України є Словаччина. Із нею в 1993 р. було підписано "Договір про дружбу і співробітництво". Важливою скла­довою договору є фіксація положення про відсутність територіаль­них претензій.

Добросусідські відносини склалися в України з Угорщиною. Ця держава першою серед сусідів підписала з Україною 6 грудня 1991 р. "Договір про основи добросусідства та співробітництва". Сторони визнали кордони обох держав непорушними, зобов'язались брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних і релігійних прав та свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів, передбачалось надання взаємодопомоги у випадку агресії проти однієї з них третьої держави. Складніше склалися відносини незалежної України з іншою су­сідньою державою - Румунією. 8 січня 1992 р. Румунія визнала Україну, а 1 лютого 1992 р. установила дипломатичні відносини. 2 червня 1997 р. у Констанці прези­дентами Л. Кучмою і Е. Константинеску було підписано "Договір про дружбу і партнерство". Румунія відмовилася від територіаль­них претензій до України і визнала існуючий кордон.

На початок XXI ст. Україна є всіма визнаною, миролюбною, демократичною державою, гарантом миру і стабільності на сході Європи.

Проблемно-пізнавальні питання:

На Ваш погляд, чого більшого сталося в українському селі з ліквідацією колгоспно-радгоспної системи – позитивних (перелічить) та негативних (доведіть) наслідків?

В умовах незалежного розвитку України глибокі перетворення охопили українське мистецтво, у тому числі й кіно. Створено державний фонд української кінематографії. Розпочата підготовка власних режисерів та сценаристів. Однак на екранах України сьогодні на 90% - американські фільми. Чим це обумовлено? Обгрунтуйте свою точку зору.

Теми повідомлень:

Соціально-економічний розвиток Донбасу.

Екологічна ситуація в Донбасі.

Шахтарські страйки у Донбасі наприкінці 1980-1990-х рр.

Реферати:

Українська діаспора і Україна.

Україна в умовах ринкових відносин: досягнення і проблеми.

Молодіжний рух в незалежній Україні.

Політичні партії і громадські об’єднання у Донбасі.

Національне відродження України.

Понятійний апарат:

Бартер – товарообмін без використання грошей.

Тіньова економіка – виробництво продукції яка не підлягає офіційній звітності, усувається від сплати податків; неправомірно використовуються пільги.

Багатопартійна система – цілісне утворення, що формується в середині політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політичними партіями, які різняться між собою програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Мажоритарна виборча система – система, завдяки якій перемагає той кандидат, який отримав встановлену законом більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Пропорційна виборча система – система, згідно з якою депутатські мандати розподіляються між списками кандидатів пропорційно до кількості голосів, отриманих кожним з цих списків.

Література:

Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України.-Ч.3.- Х., 2004.

Бойко О.Д.Історія України.- К., 2002.

Литвин В. Україна на межі століть (1991-2000 рр.). - К., 2000.

Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельников В.І. Історія України: погляд із сьогодення. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей.- Донецк, 2003.

Перепелиця Г. Без'ядерний статус і національна безпека України. - К., 1998.

Кушнір Б. Як нам бути з Росією? - Львів, 1996.

Гайдуцький П., Лобас М. Приватизація власності в агропромисловому комплексі. - К., 1994.

Соціально-економічне становище України за 2001 рік. - К., 2002.

Про основні засади економічної та соціальної політики: Доповідь Пре­зидента України. - К., 2000.

Стан культурної сфери та культурної політики в Україні. - К., 1995.

Сучасна релігійна ситуація в Україні: Стан, тенденції, прогнози. - К., 2002.

Яблонський В. Сучасні політичні партії України: Довідник. - К., 1996.

Політичні партії України у президентських виборах 1999 року. Аналітична доповідь. Український центр економічних та політичних досліджень ім. Олександра Розумкова. - К., 1999.

Дата добавления: 2015-05-22