ІСТОРІЇ 4 страница

Кочові скотарі. Нам не відоме жодне сарматське поселення. їхня відсутність свідчить, що сармати були кочовими скотарями, до того ж із досить рухливим типом кочування. За етнографічними аналогіями такому типові відповідає пев­ний склад стада — насамперед вівці та коні (як, наприклад, у калмиків). Ці свійські тварини — єдині, що здатні переносити постійний рух, не втрачаючи при цьому ваги й життєвих сил. До то­го ж коні здобувають пашу з-під снігу,

Уявний зовнішній вигляд сарматського катафрактарія І ст. до н. е. (реконстр. О. В. Симоненка та П. Л. Корніенка за матеріалами поховань поблизу ст-ці Ахта- низівська та із Зубовського кургану, рис. П. Л. Корніенка)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

І8І о 2

Є' * і = ї.⁵⁰ £< и 2

§ 5 2 = 5 о.

а т>

і З

"-З її Н І?

0 В

1і § ю ї

II г Л

зі

І £

Із

розриваючи його копитами. І справді, в сарматських могилах як напутня їжа застосовувалася лише баранина. А кінь для сарматів був усім: давав їжу, питво, одяг, силу, заможність, рятував життя. «Напрочуд дивно,— пише Тацит,— як завзятість сарматів лежить ніби поза ними самими (тобто в їхніх конях.— Авт.)».

Остеологічні дані свідчать, що коні сарматів, як і всіх степовиків, були невисокі на зріст, з великою грубою головою, короткою шиєю, з міцни­ми ногами. Типовим зразком такого коня є зобра­ження на Чортомлицькій амфорі, щоправда, вони відображають скіфських коней, але сарматські мало чим відрізнялися від них. Це були яскраві представники степових тубільних порід типу мон­гольської або казахської. Прокуратор Каппадокії Арріан, який свого часу воював із сарматами й добре знав їх, так описує їхніх коней у своєму творі «Про полювання» (традиційно при цьому називаючи сарматів скіфами): «...скіфських (тоб­то сарматських.— Авт.) та іллірійських коней... спочатку важко розігнати, так що можна поста­витись до них з повною зневагою, якщо побачити, як їх порівнюють з конем фессалійським, сіці- лійським, пелопоннеським, проте вони витримують які завгодно труднощі; й тоді можна бачити, як той прудкий, рослий та баский кінь вибивається із сил, а ця малоросла та шолудива шкапа спочатку переганяє того, а потім лишає далеко позаду». «Коні, здатні до будь-яких довгих перегонів»,— таку оцінку сарматським коням дав Овідій.

Кінське спорядження. Од­ним із головних релігійних культів сар­матів був культ коня. Йому приносили жертви, і самого його приносили в жер­тву. Щоправда, частіше сармати, шко­дуючи своїх чотириногих друзів, клали до могили хазяїна не коня, як скіфи, а його символ — вуздечку. Завдяки цьому звичаю до нас дійшло сарматське кінське спорядження.

Звичайна сарматська вуздечка скла­далася з ремінного оголів'я та залізних вудил. Поряд із трензельними кільцями цілком сучасного вигляду кочовики використовували С-подібні псалії, подіб­ні до скіфських. У І ст. н. е. з'являються своєрідні вудила з так званими окуляро- подібними нсаліими — з двома великими ^ кільцями на кінцях. Повід, пристібнутий з" до нижнього кільця, примушував напів- ® дикого степового коня одразу підкоря- ій тися господареві. Це дуже важливо, бо и у двобої один рух повода, бува, рятує ^ вершникові життя. Парадні вуздечки 2 шляхетних кіннотників, починаючи з < II ст. до н. е., оздоблювали фаларами — ^ круглими бляхами із золота або срібла, в прикрашеними рельєфними зображен- ^ нями або рослинним орнаментом. Такі вироби знайдені поблизу Старобільська та Балаклії на Сіверському Дінці; нещо­давно срібні позолочені фалари виявлені в кургані біля с. Булахівка на Дніпро­петровщині. На жаль, у межах сучасної України багаті кінські спорядження трапляються рідко. Куди більше їх у «сарматському Герросі» в Нижньому Подонні.

В 1986 р. азовський археолог Є. Беспалий дослідив у могильнику Дачі унікальний кінський набір кінця 1 ст. н. е., що складався з 11 фаларів і нагрудної бляхи. Основу двох великих фаларів становить бронзовий диск, плакований золотом. У центрі вміщено чорний агат із жовто-білими райдужними розводами. Цю вставку увінчує кругла золота розетка, інкрустована білими та блакитними емалями, в центрі якої контрастно сяє яскраво- червоний сердолік. Навколо агата — виконані у високому рельєфі чотири литі постаті левів, що лежать; м'язи на крупах і плечах передані бірюзовими вставками. Завершують композицію, чергуючись по краю виробу, вставки із дрібних сердоліків і бірюзи. Цими фаларами були оз­доблені ремені нагрудника на плечах коня, а на грудях, де ремені сходилися, кріпилася такого ж діаметра, що й фалари, масивна золота напів- сферична бляха. Її поділяють на чотири сектори — хрест-навхрест — діаметральні смуги біло-блакит­ної інкрустації, а в центрі вміщено таку саму, як і на фаларах, інкрустовану розетку із сердоліком. Золотими кільцями (два — з одного боку й одне — з протилежного) бляха фіксувалася на нагруднику. Решта дев'ять малих золотих овальних фаларів — із біло-блакитними вставками по краю та полірова­ними халцедонами й сердоліками в центрі — прикрашали вузду.

Зброя. Головною силою сармат­ського війська була легка кіннота. В мо-

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

гилах воїнів археологи знаходять залізні мечі із серпоподібними (II—І ст. до н. е.) та кільцевими (І—II ст. н. е.) навер- шями. Пізніше з'явився ще один тип меча — довгий, із навершям у вигляді диска, нерідко виконаним із коштовних мінералів або золота. Він носився на пор­тупеї, підвішеній за різьблену нефритову скобу китайського виробництва. Чудовий зразок меча цього типу знайшли в Болгарії, в кургані Рошава Драгана, де поховано фракійця — офіцера римської служби. Це, очевидно, трофей, здобутий під час сарматських набігів 68—69 рр. н. е.

Як і всі степовики, сармати чудово стріляли з луків. Чого тільки не пишуть сучасники про їхні стріли! «Синюваті від зміїної отрути», «летюче залізо, про­сякнуте отрутою», «стріли, вологі від зміїної крові»,— такі характеристики дає, наприклад, Овідій. Сармати вико­ристовували луки двох типів — «скіфсь­кий» (короткий із гнучкими крутими рогами) та «гунський» (із великою кибіттю, середина й кінці якої негнучкі та посилені кістяними або роговими обкла­дками). Останній тип вони запозичили в І ст. н. е. від середньоазіатських племен. Така зброя знайдена в багатому похо­ванні біля Порогів. Добрим датуючим и матеріалом є залізні наконечники стріл; т до початку І ст. до н. е. побутують в трилопатеві втульчасті, а далі й аж до § кінця сарматського часу — такі ж, але £ черешкові. В комплексі з луком «скіфсь- н кого» типу вживалися невеликі (1,5— 2 3,5 см завдовжки), а «гунського»— 5і масивні (до 6 см) і важкі наконечники. V Разом із луком біля Порогів було знай- § дено унікальний сагайдачний набір вели- 2 ких, каліберних наконечників середньо- ^и азіатських і гунських типів, практично невідомих у сарматів. Певно, вони потра­пили на Дністер безпосередньо зі Сходу разом зі своїм власником.

На території України практично невідомий сарматський захисний обла- дунок,— мабуть, тому, що мали його лише заможні воїни, а їхні могили в нашому степу — поодинокі. Чудові зраз­ки такого обладунку відомі з Подоння та Прикубання, де сармати ховали своїх володарів. Важкоозброєні сарматські вершники (вони звалися катафрактарі- ями) здобули величезну славу. Тацит пише про катафрактаріїв: «Коли вони з'являються кінними загонами, навряд чи яке військо може їм протистояти».

Гнучкий сарматський панцир, як і

Металева гарнітура парадного пояса із сарматського поховання з Порогів (фото Г. І. Лисенка)

скіфський, складався із залізних або бронзових лускоподібних платівок, нашитих на шкіряну чи бавовняну основу. На відміну від скіфів, сармати широко застосовували також кольчугу, запозичену від римлян. Шоломи їхні бронзові, теж західного походження. За свідченням античних авторів, катаф- рактарії навіть заковували в броню своїх коней, однак археологічно це не під­тверджується.

За приклад нищівної сили удару важкоозбро- єної кінноти може служити битва під Каррами (Передня Азія) 53 р. до н. е., де військо переможця Спартака — тріумвіра Марка Ліцинія Красса зазнало поразки від етнічних родичів сарматів — парфян. Діючи під проводом свого полководця Сурени, кочовики заманили римлян у пустелю й атакували їх у кінному строю, але прорвати глибоке шикування легіону не змогли. Тоді, не даючи ворогам рушити з місця, почали безупинно обстрілювати їх із луків. Валки верблюдів під­возили стріли, й легіонери падали один за одним, не маючи навіть змоги завдати удару у відповідь... Коли в безсилій люті якась із когорт пробувала атакувати, з-за горбів з'являлися катафрактарії, й римляни поспіхом відступали до рятівного каре. Вночі Марк Красс послав дві когорти на чолі

Фібули, пряжки, прикраси з інкрустацією та речі особистого вбрання із сармат­ських поховань на території України

(рис. П. Л. Корнієнка)

о <

У «

-0

и

Е- <

а.

<

О Є

зі своїм сином Публієм на прорив — шукати допомогу. А під вечір наступного дня земля раптом загула під тисячами кінських копит... З усіх боків римлян оточили закуті у броню парфяни. Вони мовчки дивилися крізь прорізи в шоломах. Сповненому відчаю та втоми тріумвірові залишалося тільки сподіватися на вчасну допомогу.. Аж ось із мовчазного натовпу невблаганних степовиків вилетів вершник і погнав коня просто на каре. Зупинившись перед тріаріями першого ряду, він гукнув: «Крассс, візьми!» — і змахнув рукою. Якийсь предмет покотився під ноги легіонерам. Вони розступилися перед своїм полководцем,— на нього широко розплющеними очима дивилася закривавлена голова його сина... Як стало згодом відомо, на марші загін Публія Красса атакували катафрак- тарії Сурени і знищили обидві когорти. Кілька слів про озброєння піз­ніх скіфів. Підчас постійних контак­тів із сарматами вони запозичили у них майже всі зразки зброї. Разом із тим для воєнної справи Малої Скіфії були харак­терні піхота (невідома у кочовиків-сар- матів) та оборонні споруди, звичайні для осілого населення. Пізньоскіфські горо­дища оточувалися земляними валами з кам'яними стінами на гребені, з вежами по кутах і над брамами. В архітектурі оборонних мурів Неаполя Скіфського виразно відчувається грецький вплив.

и

® Сарматське мистецтво. ^ Якщо зброя й кінське спорядження є а неодмінною належністю чоловічих похо- ^ вань, то в жіночих, звісно, переважають прикраси. Сармати принесли в Північне ^ Причорномор'я новий стиль у приклад­ів ному мистецтві — поліхромний. їхні вироби прикрашалися вставками з рубі­нів, смарагдів, гранатів, сердоліку, хал­цедону або з кольорової емалі — черво­ної, блакитної, білої. Джерела цього стилю містяться в Середній та Централь­ній Азії, звідки походили предки сарматів. Чудові зразки таких прикрас знайдені в нечисленних похованнях вищої сарматської знаті: в Порогах (О. В. Симоненко, Б. І. Лобай, 1984 р.), у Соколовій Могилі (Г. Т. Ковпаненко, 1974 р.), Ногайчинському кургані (А. О. Щепинський, 1974 р.). Всі вони датуються І ст. н. е.— часом розквіту сарматського суспільства.

Найцікавішими речами в похованні з Порогів є два пояси, прикрашені золотою полі­хромною гарнітурою. Один із них зроблено з чер­воної шкіри, з обох боків якої закріплені чотири біметалеві платівки. Пояс застібався двома ма­сивними круглими пряжками. Залізна основа кожної обтягнута золотою пластиною, що зображує двох драконів, майстерно розташованих по колу. Чудовиська вчепилися одне в одного іклами та пазурами передніх лап. Тонко пророблені зуби, очі, пазурі, пір'я крил, а також м'язи, підкрес­лені вставками з бірюзи й блакитної емалі.

Трохи нижче від цього пояса лежала гарні­тура іншого — портупейного, виготовленого зі шкі­ри зеленого кольору. Він одягався на стегна, а до нього золотими пряжками кріпився меч. За стилем і технікою виконання його можна порівняти з аналогічними виробами — шедеврами некрополя Тілля-Тепе в Північному Афганістані. Вся гарні­тура — золота, прикрашена вставками з білої й блакитної емалі. З обох боків застібок були дві мініатюрні бляшки у вигляді квітки лотоса; від них звисали ремінці з металевими наконечни­ками. На застібках у високому ажурному рельєфі зображена сцена з героїчного епосу: чоловік із кремезним торсом тримає за лапи двох грифонів (фантастичні істоти), які шматують третього. їхні тіла розміщені по краю рамки пряжки, а центр займає зображення пантери. Чоловік має виразно

монголоїдні риси обличчя, невеликий завиток во­лосся на тім'ї, широкий плаский ніс, характерну посмішку,— типовий східний божок!

На обох поясах, на мечі, гривні й келиху з цього поховання нанесені спеціальні знаки — там­ги, тотожні тамгам на монетах царя Інісмея, що карбувалися наприкінці 70-х — на початку 80-х ро­ків нашої ери в Ольвії. Ця обставина дозволила не тільки визначити час поховання, а й із певною вірогідністю співвіднести його з цим сарматським володарем.

За десять років перед тим А. О. Щепинський дослідив у Північно-Східному Криму в Ногайчин­ському кургані могилу заможної сарматки І ст. н. е. Небіжчицю, поховану в оздобленому кольо­ровим алебастром саркофазі, вкривала поховальна пелена, гаптована золотими ажурними платівками. Кисті рук покоїлися у срібних чарах античної роботи. На шиї — масивна золота гривна в чотири оберти, кінці якої прикрашені грифонами. На чолі — сплетена діадема тонкої античної роботи (її застібки виготовлені з двох серцеподібних сердоліків, забраних у золото). Поруч із небіжчи­цею лежали скринька з предметами туалету і при­красами: мініатюрними золотими флаконами для парфумів, перснями з гемами, люстром, намистом із сердоліку, геширу, халцедону. На ру­ках — масивні золоті браслети античної роботи, вкриті перлами й намистинами з агату, забраними в золото. Браслети закінчуються двома парами фігурок Ерота і Психеї, зображеними в поцілунку, а застібаються великим каменем у золотому окутті (на одному браслеті — це циркон, а на другому — цитрин,— камені, що добуваються в Таїланді, Бірмі та Шрі-Ланці). Найбільше вражен­ня справляє застібка-фібула, зроблена у вигляді дельфіна. Тулуб виготовлено з прозорого гірського кришталю, а голівка та хвіст золоті.

Поховальне начиння ря­дових сарматських могил. Найпоширенішими знахідками в похо­ваннях рядового сарматського населен­ня є кераміка. Незграбні, зроблені від ру­ки сірі горщики засвідчують зв'язки сар­матів із пізніми скіфами. Нерідкі й ан­тичні вироби: амфори для вина та олії, червонолакові й червоноглиняні глеки, тарілки, мисочки, глиняні і скляні туа­летні посудини — бальзамарії, алабастри (ці знахідки окреслюють напрями тор­говельних інтересів сарматів — Ольвія, Херсонес, Боспор, а через них — міста

Золоті та сердолікові прикраси з поховання знатної сарматки. Вінниччина (фото В. П. Прилипла)

Малої Азії та Єгипту). Рідше трапляють­ся характерні сіроглиняні глеки з лиско- ваною поверхнею та своєрідним орна­ментом. Вони виготовлялися на Північ­ному Кавказі й набули поширення також і серед донських сарматів.

Дуже популярними в сарматському середовищі були фібули — застібки на зразок сучасних англійських шпильок. Це — винахід носіїв гальштатської й латенської культур — кельтів. Фібули не тільки датують поховання, а й засвід­чують напрями контактів. Типові для раннього часу (II—І ст. до н. е.) так звані скріплені фібули були поширені серед західних сусідів сарматів — бас- тарнів, що їх ототожнюють із культу­рами Поянешти-Лукашівка й заруби- нецькою. Тож не дивно, що на території України ці знахідки звичайні, а на схід від Дону — поодинокі. Вийшовши в І ст. н. е. на дунайський кордон Риму й до Дакії, сармати засвоїли італійські та про­вінційні типи фібул — Алєзія, Аукіса, сильнопрофільовані. Модні на Боспорі й Кубані фібули — брошки та зооморфні, тобто у вигляді різних тварин — окрес­люють ще один напрям торговельних зв'язків степовиків. Нарешті, виявлені в античних містах Тіра, Ольвія, Тана-

® Тс залишки виробництва так званих підв'язних фібул І—III ст. н. е. пояс- о. нюють, звідки їх діставали сармати.

Майже неодмінними в жіночих похо- 5 ваннях є дзеркала — бронзові або біло- g нові (сплав міді і срібла). В II ст. до а. н. е.— І ст. н. е. побутували прості маленькі дископодібні люстерка в де­рев'яних футлярах; у другій половині І ст. н. е. зі Сходу разом з аорсами з'являються великі дзіеркала — з пруж­ком по краю та опуклим центром — і такі самі, але маленькі — з петелькою й отвором для підвішування.

Чи не в кожному жіночому похован­ні знаходять намиста зі скляних або кам'яних намистин. Вони дуже різно­манітні — з непрозорого кольорового скла, прикрашені «очками», з прозорого скла, зі скла із золотою прокладкою, з бурштину, геширу, сердоліку, халцедону. В багатих похованнях до складу намиста входили й коштовні камінці: рубіни, гра­нати, оправлені золотом. У І ст. н. е., після завоювання Римом Єгипту, до ан­тичних міст Північного Причорномор'я, а через них — до сарматів і пізніх скіфів

почали надходити плакетки з єгипетсь­кого фаянсу у вигляді левів, жуків-скара- беїв, жабок, виногрон тощо. Вони пра­вили за намистини й водночас — за аму- лети-обереги. Взагалі, сармати -були, на погляд сучасної людини, дуже забо­бонними — така величезна кількість усі­ляких амулетів міститься в їхніх моги­лах. Це — своєрідні ладанки у вигляді здвоєних відерець (інколи золоті, ча­стіше— з бронзи або заліза), якісь камінці, мушлі, кістки тварин, навіть наконечники скіфських стріл VI ст. до н. е., що їх сармати тримали «на щастя». Подекуди в жіночих могилах знаходять глиняні курильниці для спалювання ароматичних трав на честь богів.

Матеріальна культура пізніх скіфів майже не відрізняється від сарматської: ті ж самі фібули, сережки, браслети, намиста, античний посуд. Це пояс­нюється не лише тісними зв'язками обох народів і спільною модою на ті чи інші речі вжитку, а й тим. що й сармати, й пізні скіфи одержували їх з одного дже­рела — з античних міст Північного При­чорномор'я.

1. ВИВЧЕННЯ АНТИЧНИХ ПАМ'ЯТОК ПІВДНЯ УКРАЇНИ

Д

ослідження пам'яток античної ку­льтури на території України поча­лося ще наприкінці XVIII ст. Спочатку це були візуальні обстеження, викладені

в загальних описах Північного Причор­номор'я П. Сумароковим, І. Потоцьким, П.-С. Палласом, Г. Е. Келером, П. І. Кеп- пеном, І. М. Муравйовим-Апостолом.

ч

ЕУРНГІВІОХ ШЛШЭЕШЙ

КАІАРЕТНПА

пюутомынма

в І Си «=; Ч м О а.

Грецькі лапідарні написи, виявлені в Північному Причорномор'ї (рис. П. Л. Корнієнка за Г. С. Русяєвою)

^СШТЕ^ЕАУ Т01£ МТКХ ККУ^ЛЫ

ц и и и и ь и и щіиїиьиииици V.,-гг, ід

ТУХН \ЛГА^Н ёШ. ¥ПЕРТНСТ<>¥КУР1^ЛЖ>КРЛТ-Ж>£ И ^ М АУР СЕ<>Ут¥АЛЕІА(\кР<>У ТУХНГ ГИ КАИЕРАСГОКЛН$УКА%ТУМА™ КАІУГЕІЛСКАІЕУСТА^ГАтП^ЛЕІлГ

?4Е<М£ЕГЖ<ЖС САрДш КАІЕШ

КЛІАЕКЛНПіи^ІУГЕ/ЛКШП^Е1Д<М

_Аур - [<>УЛ ІАМФС АЛЕХЛШ рУ ТФУ с Ж<>У ЕАП'Ф-ФЕҐЕЛІИЧ:

N;>

ШБ

Вже на початку XIX ст. створюються музеї в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). їхня діяльність спрямовувалася на вив­чення переважно античних пам'яток. У 1801 р. інженер-генерал П. К. Сухте- лен проводить в Ольвії перші археоло­гічні розкопки, трохи пізніше розпочи­наються розкопки поблизу Керчі й у Херсонесі. Регулярного характеру роз­копки пам'яток античної культури Пів­нічного Причорномор'я набули з кінця XIX ст.

Крім історико-археологічних описів названих авторів (додамо сюди ще шеститомник Дюбуа де Монпер'є та пра­цю А. С. Уварова «Исследования о древ­ностях Южной России и берегов Черно­го моря»), в першій половині XIX ст.

були створені карти і плани залишків ан­тичних північнопричорноморських міст. Згодом були зроблені спроби звести ар­хеологічні матеріали, а також розвідки з історії Боспорського царства й Ольвії.

З кінця XIX ст. розгорнулися систе­матичні розкопки трьох найбільших ан­тичних міст-держав та їхніх некрополів на території України — Березані та Оль­вії (Б. В. Фармаковський, Е. Р. Штерн), Херсонеса (Одеське товариство старо- житностей; К. К. Костюшко-Валюжи- нич, Р. І. Лепер), Пантікапея (К. Є. Дум- берг, В. В. Шкорпіл), курганів Боспорсь­кого царства. Були відкриті оборонні споруди, житлові квартали, терми (лаз­ні) й монетний двір у Херсонесі, десятки монументальний поховальних споруд Систематично публікувалися археоло-

гічні звіти. Неодмінно слід згадати про здійснені В. В. Латишевим зводи пере­кладів грецьких і латинських авторів, які залишили ті або інші відомості щодо Причорномор'я, а також про зводи пе­рекладів лапідарних написів, виявлених у північнопричорноморських містах. На­звемо також працю М. І. Ростовцева «Античная декоративная живопись на юге России» (1913—1914).

Графіті та клейма на античних виробах (рис. і прорис. П. Л. Корніснка)

ос а. О З О X а. О з- 5 а. Е О X V X са со < * а. Ш е( X З" X X <

У пожовтневий період, а особливо після Великої Вітчизняної війни, архе­ологічні дослідження античних пам'яток України набули дуже широкого розмаху. Із використанням досконаліших мето­дичних засобів, закладених ще Б. В. Фар- маковським, почали ретельніше вивча­тися не лише міста, а й сільські по­селення. Зросла увага до так званого

ш а. Н

и о

Зображення храмів і міських брам на ливарних формах для ювелірних виробів і сте­лах, знайдених у Північному Причорномор'ї (прорис. П. Л. Корнієнка)

масового матеріалу, який дає змогу ви­світлити цілий ряд важливих елементів матеріальної й духовної культури старо­давнього населення. Розгорнулися гідро- археологічні дослідження. Внаслідок проведених робіт було виявлено сотні сільських поселень, розкопано різнома­нітні архітектурно-будівельні об'єкти, ви­робничі споруди тощо. Завдяки цьому ми маємо тепер досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор'ї — Тіри, Оль­вії, Херсонеса й Боспора. Серед дослід­ників старшого покоління, які працювали в пожовтневий час, відзначимо С. О. Же- белєва, великий внесок у вивчення антич­ності Півдня України зробили також К. Є. Гриневич, Г. Д. Бєлов (Херсонес), Л. М. Славін, О. М. Карасьов, О. І. Ле- ві, П. О. Каришковський (Ольвія), В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, М. І. Сокольський (Боспор), О. М. Зо- граф (монетна справа) та ін. За джерела при вивченні історії ан­тичних північнопричорноморських дер­жав, крім так званих артефактів, прав­лять свідчення давніх авторів. Насампе­ред це «Історія» Геродота. Відомості про Північне Причорномор'я залишили також Діодор Сіцілійський, Страбон,

Ви

Поліси, Демосфен, Есхін, Діон Хрисо- стом, Птолемей, Обідій, Помпоній Мелла, Пліній та інші стародавні вчені, філосо­фи, письменники, поети. Великий інтерес становлять також перипли — призначені для мореплавців і взагалі для мандрівни­ків подорожні з переліком населених пунктів, річок тощо, та періегеси — землеописи.

Але найконкретнішими є різні кате­горії археологічних джерел, які здобу­ваються при розкопках міст, поселень і некрополів (могильників). Остання ка­тегорія пам'яток цінна тим, що включає в себе головним чином так звані закри­ті комплекси речей із чіткими хроно­логічними межами. На особливу увагу заслуговують давні написи: лапідарні (вирізьблені на камені), графіті (звичай­но прокреслені на керамічному посуді), дипінті (намальовані фарбою на посуди­нах). Перші відображають значною мірою державну діяльність (різноманіт­ні урочисті, шанувальні декрети, поста­нови, закони, присвяти на честь найви- еч

датніших громадян міст-держав, над- о гробкові написи), другі відбивають рівень

писемності, ідеологічні уявлення рядових Я

жителів (присвяти, побажання, магічні о

заклинання тощо), треті — це в основ- 5

йому міри об'ємів, мітки, присвяти та ^

ін. Важливим джерелом є також монети, ₀

зображення на яких іноді допомагають ^

датувати ті чи інші пам'ятки, робити в

висновки щодо економічних і політичних £

процесів, архітектури, ідеологічних уяв- £

лень тощо. ^с

Для історії мистецтва й характери- §

стики вірувань велике значення мають <

знахідки статуарної скульптури та 2

скульптури малих форм (рельєфів, тера- ^

кот), розписів інтер'єрів жилих примі- —

щень і могильних склепів. 7

Найчисленнішими з-поміж археоло-

гічних матеріалів є архітектурно-буді- ® вельні пам'ятки, керамічний посуд і тара, предмети виробництва та побуту, прикра­си, зброя, монети та ін.

2. ІСТОРІЯ

Антична колонізація Північного При­чорномор'я. Перші випадкові відвідини Північного Причорномор'я грецькими мореплавцями припадають на початок І тис. до н. е. За літературною тради­цією найраніше поселення на Березансь- кому півострові (нині острів) могло ви­никнути близько середини VII ст. до н. е. В першій половині — середині VI ст. до н. е. греки засновують Ольвію (Пів- деннобузький лиман), наприкінці VI — Тіру, Ніконій (на Дністровському лима­ні), Керкінітіду. Тоді ж у Південно- Західному Криму виникає невелике іо­нійське поселення. Можливо, воно існу­вало до останньої чверті V ст. до н. е., коли вихідці з Гераклеї Понтійської за­снували на його місці Херсонес. У другій половині VI ст. до н. е. виникає більшість міст Боспору: Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія, Гермонасса, Кепи. Саме в цей час відбу­вається майже суцільне освоєння сіль­ських округ цих міст, де з'являється ба­гато поселень. Окрім Херсонеса, біль­шість згаданих міст заснована вихід­цями з району малоазійського міста Мілет.

Колонізація Північного Причорномор'я була частиною так звано? Великої Грецької колоніза­ції VIII—VI ст. до н. е. Вона зумовлювалася ря­дом причин, найголовніша з яких — відносне пе­ренаселення, коли всі землі в материковій Греції були вже розподілені. «Зайві» люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щіль­но заселених. Греки — засновники північнопричор- номорських міст були в основній своїй масі малозаможними землеробами, частково — торгов- в цями, ремісниками та ін. На ранньому етапі сво- Н го буття на новій батьківщині вони займалися ^ сільським господарством — сіяли пшеницю, ячмінь, Н просо, розводили сади, городничали, заводили ху- е^ добу тощо. Інші їхні тогочасні заняття — реміс- 5 ництво, торгівля — були другорядними. Отже, гре- м цька колонізація Північного Причорномор'я мала о, спочатку аграрний характер (хоча, звісно, деякі колоністи покидали Грецію з інших причин,— наприклад, зазнавши поразки у воєнних і соціаль­но-політичних конфліктах). Слід наголосити: термін «колонізація» в даному випадку треба розуміти лише як господарське освоєння греками Північного Причорномор'я, причому мирне, ос­кільки там, де вони осідали — на морських і лиман­них узбережжях — тоді ніхто не проживав. Ново- засновані колонії не залежали від міст-метрополій, хоч і підтримували з ними добрі стосунки, навіть укладали угоди щодо взаємного сприяння в торгів­лі, надання рівних прав громадянам обох полісів, мали з ними єдині культи й літочислення.

Колонії в основному засновувалися, вочевидь, упорядковано, коли ще в метрополії обирали або призначали ке­рівника групи колоністів — ойкіста. На місці закладання нового міста розмежо­вувалися ділянки під будівлі й сільсь­когосподарські території, відводилися місця для культових і громадських по­треб. Однак іноді колонізація могла мати і стихійний характер.

Дата добавления: 2015-05-22