Передумови та початок застою 2 страница

найбільших армій у Європі, перетворилася на домінуючу силу на Балканах. Усе це стимулювало зростання амбітності югославського керівництва на чолі з Тіто, його прагнення до більшої незалежності від Москви. З іншого боку, негативну реакцію кремлівських лідерів викликали югославські претензії щодо контролю над Албанією, активність Югославії і Болгарії у створенні Ватіканської федерації, курс югославського керівництва на створення сильної армії тощо. Починаючи з другої половини 1947 p., дії Белграда почали зазнавати критики. Сталін не бажав миритися з найменшими проявами ініціативи серед своїх сателітів. Тому незгоди між комуністичними вождями суто суб'єктивного характеру інколи переростали у жорстокий і тривалий конфлікт.

20) Організа́ція Північноатланти́чного до́говору, НАТО або Північноатлантичний Альянс (англ. N orth A tlantic T reaty O rganization — NATO, фр. L' O rganisation du T raité de l' A tlantique N ord — OTAN) — міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. На даний час налічує 28 держав. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

НАТО народилася, як результат нездатності ООН того часу забезпечити мир у світі, тоді, коли СРСР ветувало багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.

Створений у 1955 році так званий Варшавський договір став фактично геополітичною противагою НАТО і конфронтація між цими блоками сформувала упереджене ставлення населення як України, так і інших пострадянських країн до цілей і засобів діяльності організації Північноатлантичного договору.

[ред.] Структура НАТО

[ред.] Головні органи

• Рада НАТО (на рівні глав держав і урядів, або міністрів),
• Генеральний секретар,
• Комітет планування оборони (міністри оборони),
• Військовий комітет (начальники штабів),
• Регіональні командування.

[ред.] Країни члени НАТО

• з 4 квітня 1949 (країни-засновники): Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія;
• з 18 лютого 1952: Греція, Туреччина;
• з 6 травня 1955: Німеччина;
• з 30 травня 1982: Іспанія;
• з 12 березня 1999: Чехія, Польща, Угорщина;
• з 2 квітня 2004: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія;
• з 1 квітня 2009 року Албанія та Хорватія стали членами НАТО.

21) Європе́йський Сою́з (ЄС, Європе́йська У́нія, Європе́йська Співдру́жність ^[2]) — союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р.

Мета ЄС

Створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта [(Екю|ECU)], від 1999 року — Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.

[ред.] Історія

Детальніше: Історія Європейського союзу

Ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи, з особливою силою зазвучали після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з'явилися ціла низка організацій: Рада Європи, НАТО, Західноєвропейський союз.

Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951: ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЕОВС, ECSC — European Coal and Steel Community), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля, в дію даний договір вступив з липня 1952 року.

З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок) (EEC — European Economic Community) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом, Euratom — European Atomic Energy Community). Найважливішим і найширшим за сферою компетенції з цих трьох європейських співтовариств було ЄЕС, так що в 1993 році воно було офіційно перейменоване в Європейські спільноти (ЄС — European Communities).

Процес розвитку і перетворення цих європейських співтовариств в сучасний Європейський союз відбувався шляхом, по-перше, передачі все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень (поглиблення) і, по-друге, збільшення числа учасників інтеграції (розширення).

Члени ЄС

Детальніше: Список країн Європейського Союзу

ЄС-27
Українська назва	оригінальна назва	скорочення ISO 3166-1
Австрія	Österreich	AT
Бельгія	België / Belgique / Belgien	BE
Болгарія	България	BG
Велика Британія	United Kingdom	GB
Греція	Ελλάδα	GR
Данія	Danmark	DK
Естонія	Eesti	EE
Ірландія	Éire / Ireland	IE
Іспанія	España	ES
Італія	Italia	IT
Кіпр	Κύπρος / Kıbrıs	CY
Латвія	Latvija	LV
Литва	Lietuva	LT
Люксембург	Lëtzebuerg / Luxemburg / Luxembourg	LU
Мальта	Malta	MT
Нідерланди	Nederland	NL
Німеччина	Deutschland	DE
Польща	Polska	PL
Португалія	Portugal	PT
Румунія	România	RO
Словаччина	Slovensko	SK
Словенія	Slovenija	SI
Угорщина	Magyarország	HU
Фінляндія	Suomi / Finland	FI
Франція	France	FR
Чехія	Česká republika	CZ
Швеція	Sverige	SE
Країни-кандидати
Македонія	Република Македонија	MK
Туреччина	Türkiye	TR
Хорватія	Hrvatska	HR
Ісландія	Ísland	IS
Чорногорія	Crna Gora	ME

Вимоги до кандидатів для вступу в ЄС

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський союз). Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка, і повинні признаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.

22) Початок відлиги пов'язують зі смертю Сталіна 1953 р. До періоду «відлиги» також відносять нетривалий період, коли фактичним керівником країни був Георгій Малєнков. Саме він на першому ж закритому засіданні Президії ЦК КПРС висловився про необхідність припинення політики культу особистості і переходу до колективного керівництва країною.

Із відлигою пов'язують перш за все засудження «культу особистості» Сталіна. На ХХ з'їзді КПРС Микита Хрущов засудив сталінські репресії.

Багато політичних ув'язнених в СРСР і країнах соціалістичного табору було випущено на свободу і реабілітовано. Було дозволено повернення на батьківщину для багатьох народів, яких було репресовано у 1930-х — 1940-х роках. Додому були відправлені десятки тисяч німецьких і японських військовополонених. У деяких країнах до влади прийшли відносно ліберальні керівники, такі як Імре Надь в Угорщині. Була досягнута домовленість із західними державами про державний нейтралітет Австрії і виведення всіх окупаційних військ. У 1955 Хрущов зустрівся в Женеві з президентом США Двайтом Ейзенгавером і головами урядів Великобританії і Франції. У зовнішній політиці було проголошено курс на «мирне співіснування» із капіталістичним світом.

Було помітно послаблено цензуру, перш за все у літературі, кіно, інших видах мистецтв.

Але межі дозволеного виявилися досить чіткими. Придушення радянськими військами Угорської революції 1956 року, засудження Бориса Пастернака, якому 1958 року було присуджено Нобелівську премію з літератури, придушення заворушень серед населення (зокрема, у Грозному 1958 року, Новочеркаську 1962) тощо.

Період «Застою» — назва однієї з останніх фаз існування радянської економічної та політичної системи (середина 1970-х — середина 1980-х років). Власна (офіційна) назва цього періоду радянською пропагандою - «розвинений соціалізм». В цей період в радянському суспільстві складалися передумови глибокої системної кризи — економічної та соціальної, які врешті призвели до краху радянської економіки та політичного розпаду СРСР.

Звичайно застій пов'язують з ім'ям політичного вождя СРСР - Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, під час правління якого (1964-1982) застійні явища у суспільстві сформувалися та набули характерних рис. Саме поняття «період застою» зявилось лише після 1985 року, в період «Перебудови».

На кінець 1950-х років післявоєнне відновлення економіки СРСР в основному завершилося. При цьому, завдяки низькому рівню технічного розвитку держави та низькому рівню споживання, екстенсивний шлях подальшого розвитку (що не потребував великих капіталовкладень) не тільки давав швидкі результати, але й забезпечував досить високі темпи росту. Протягом 1960-х та на початку 1970-х років асортимент та кількість товарів у радянських магазинах збільшувалися, їх споживання та рівень життя постійно зростали.

Але в 1970-х роках можливості екстенсивного розвитку вичерпалися. Так, у 8-й п'ятирічці (1965 — 1970) національний дохід щороку зростав у середньому на 7,5 %, у дев'ятій (1971 — 1975) — на 5,8 %, а в десятій (1976 — 1980) лише на 3,8 %, і далі цей показник зменшувався. ^[1].

З 1970-х років з радянської пропаганди зникло гасло «догонимо й перегонимо», бо почалося і надалі прискорювалося технічне відставання СРСР від розвинутих країн Європи та США. Ефективність виробництва товарів масового споживання зменшилась.

Щоб утримати ціни на найважливіші харчові продукти (а також на квартплату) на низькому, доступному для мас рівні, уряд у 1977 оголосив про суттєве (по деяких позиціях у рази) підвищення цін ^[2] на ряд товарів та послуг: алкогольні напої, книги, каву, шоколад, килими, вироби з кришталю, ювелірні вироби, автомобілі, проїзд у таксі, квитки на літаки. Дешеві товари почали зникати з полиць магазинів. Формувалося явище тотального дефіциту — найбільш характерна прикмета застою.

Політичними та ідеологічними маркерами початку застою можна вважати 25 з'ізд КПРС (лютий — березень 1976) та дві сесії (шоста та сьома позачергова) Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (1977).

На 25 з'їзді КПРС Л.Брежнєв проголосив про побудування в СРСР «розвинутого соціалізму» як закономірної та тривалої фази на шляху до комунізму^[3]. Хронологічні рамки такої фази не визначалися, на відміну від проголошеного Н.Хрущовим у 1961 році плану побудування комуністичного суспільства до 1980 року^[4][5].

На шостій сесії Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (липень 1977) Л.Брежнєва було обрано Головою Президії Верховної Ради СРСР^[6]. Таким чином він ставав номінальним головою держави, зберігаючи при цьому за собою посаду Генерального Секретаря ЦК КПРС. Сьома (позачергова) сесія Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (жовтень 1977) прийняла нову Конституцію СРСР. Стаття 6 нової конституції проголошувала КПРС «керуючою та направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних да громадських организацій»^[7].

23) Перебудо́ва (рос. перестройка) — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.

Зміст [сховати]

• 1 Причини Перебудови
• 2 Перший етап Перебудови. «Стратегія прискорення розвитку» (1985-1986)
• 2.1 Квітневий пленум Центрального комітету КПРС (1985)
• 2.2 Заміна керівних кадрів
• 2.3 Антиалкогольна кампанія
• 2.4 XXVII з'їзд КПРС (лютий 1986)
• 2.5 Держприймання
• 2.6 Боротьба з «нетрудовими доходами»
• 2.7 Закон «Про трудові колективи»
• 2.8 Чорнобильська катастрофа (26 квітня 1986)
• 3 Другий етап. Власне Перебудова (1987 - весна 1990)
• 3.1 Політичні перетворення
• 3.1.1 Січневий пленум Центрального комітету КПРС (1987)
• 3.1.2 Гласність
• 3.1.3 XIX партійна конференція КПРС (червень-липень 1988). Реформа політичної системи
• 3.1.4 Вибори в республіканські парламенти
• 3.1.5 Скасування статті 6 Конституції СРСР 1977
• 3.1.6 Президент СРСР
• 3.2 Економічні реформи
• 3.2.1 Введення госпрозрахунку
• 3.2.2 Закон «Про кооперацію»
• 3.2.3 «Індивідуальна трудова діяльність». Поява приватного підприємництва
• 3.3 Зовнішня політика: «Нове політичне мислення»
• 4 Третій етап. Соціально-економічна і політична криза. Розпад СРСР (літо 1990-1991)
• 4.1 Економічні перетворення
• 4.1.1 Економічні програми переходу до ринку
• 4.1.2 Грошова реформа В. С. Павлова (1991)
• 4.1.3 Підвищення цін. Введення талонів
• 4.1.4 Економічна криза
• 4.2 Зовнішня політика (1990-1991)
• 4.3 Розпад СРСР
• 4.3.1 Загострення міжнаціональних відносин
• 4.3.2 Суверенізація республік СРСР
• 4.3.3 «Новоогарьовський процес»
• 4.3.4 Серпневий путч (19-22 серпня 1991)
• 4.3.5 Остаточний розпад СРСР
• 5 Джерела

[ред.] Причини Перебудови

• Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.

Михайло Сергійович Горбачов — Генеральний секретар ЦК КПРС в 1985—1991 роках

• Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.
• Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.
• Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему.

[ред.] Перший етап Перебудови. «Стратегія прискорення розвитку» (1985-1986)

На першому етапі Перебудови перетворення в СРСР здійснювалися на основі попередніх, переважно адміністративних підходів. Не підлягала перегляду і сама соціалістична система, на основі якої керівництво прагнуло «прискорити» соціально-економічний розвиток країни.

[ред.] Квітневий пленум Центрального комітету КПРС (1985)

23 квітня 1985 р. відбувся пленум ЦК КПРС (Квітневий пленум), на якому М. С. Горбачов повідомив про плани перетворень, спрямованих на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Причому мова не йшла про зміну економічних основ соціалізму і політичного ладу, не піддавалися сумніву і соціалістичні орієнтири радянського суспільства. Говорилося лише про необхідність прискорити темпи просування соціалістичним шляхом на основі ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу, активізації «людського фактора» та зміни порядку планування.

[ред.] Заміна керівних кадрів

Відразу ж після прийняття курсу «прискорення» почалися серйозні кадрові зміни у вищому ешелоні влади. Колишні старі соратники Л. І. Брежнєва були замінені новими керівними фігурами. Так Головою Ради міністрів став М. І. Рижков (замість М. О. Тихонова), міністром закордонних справ був призначений Е. А. Шеварнадзе (замість А. А. Громико), першим секретарем московського міськкому - Б. М. Єльцин (замість В. В. Гришина), завідувачем відділу пропаганди ЦК КПРС - О. М. Яковлєв. Загалом до початку 1987 року було замінено 70% членів Політбюро, 60% секретарів обласних партійних організацій, 40% членів ЦК КПРС.

[ред.] Антиалкогольна кампанія

Марка СРСР "Тверезість - норма життя" (1985)

Одним з перших заходів перебудови стала так звана «антиалкогольна кампанія». У травні 1985 року вийшла постанова Центрального комітету КПРС про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму, в якій пияцтво називалося не тільки величезним соціальним злом, але і причиною багатьох економічних проблем. Ідеологом «антиалкогольної кампанії» став Єгор Лігачов. Передбачалося підвищення роздрібних цін і одночасно різке скорочення виробництва лікеро-горілчаної продукції. Справа доходила навіть до вирубки виноградників. По всій країні здійснювалася пропаганда тверезого способу життя, організовувалися товариства тверезості. Підсумки «антиалкогольної кампанії» були неоднозначними. Здійснення «боротьби з пияцтвом» призвело за 2 роки до зниження виробництва вина і горілки в країні вдвічі. Приблизно в 2,5 рази скоротилося і споживання алкогольної продукції. З одного боку, при цьому росла тривалість життя та народжуваність, скорочувалася смертність, знизився загальний рівень злочинності. З іншого боку, «антиалкогольна кампанія» різко знизила бюджетні надходження, створивши до того ж сильну соціальну напругу. Почало зростати виробництво підпільних сурогатів та самогоноваріння, стали набагато поширенішими наркоманія та токсикоманія. Це негативно позначалися на здоров'я населення. З 1985 по 1988 державний бюджет не дорахувався близько 67 млрд. рублів. У 1988 році антиалкогольна кампанія провалилась і була скасована.

[ред.] XXVII з'їзд КПРС (лютий 1986)

Детальніше: XXVII з'їзд КПРС

Значок XXVII з'їзду КПРС

У лютому 1986 року відбувся XXVII з'їзд КПРС, який змінив Програму партії. Замість застарілих положень про побудову комунізму був проголошений курс на вдосконалення соціалізму. Передбачалося до 2000 року подвоїти економічний потенціал країни і надати кожній родині окрему квартиру. Жодна з основ соціалізму (державна власність, керівна роль партії тощо) не піддавалася сумніву. На з'їзді вперше констатувалося, що «в житті суспільства почали проступати застійні явища». Тому була висловлена необхідність демократизації суспільства, розвитку «соціалістичного самоврядування», диверсифікації економіки, поліпшення якості продукції, підвищення реальних доходів у 1,6-1,8 рази і перегляду структури освіти на користь збільшення значущості вищої освіти. У зовнішній політиці був узятий курс на ядерну безпеку та ядерне роззброєння, збереження та зміцнення миру. 8 квітня 1986 М. С. Горбачов під час візиту в Тольятті вперше вжив слово «Перебудова» для позначення цих реформ.

[ред.] Держприймання

Прагнучи підвищити якість продукції, влада у травні 1986 року ввела «держприймання». «Держприймання» (рос. государственная приемка) — це перевірка якості та прийом готової продукції підприємства спеціальною державною комісією. До цього існували тільки відділи технічного контролю (ВТК) підприємств, які підпорядковувались адміністрації. Та й самим контролерам була невигідна «зайва» строгість при виявленні браку: вони разом з робітниками та інженерами могли позбутися премії через невиконання плану. «Держприймання» було окремим відомством, його працівники не залежали від дирекції і не були матеріально зацікавлені у виконанні плану. На початок 1987 держприймання діяло на всіх великих промислових підприємствах. Проте її ефективність виявилася значно нижчою за очікувану. Виконання планів істотно знизилося, впали заробітки. Керівництво підприємств поспішило знайти контакт з новими контролерами, які до того ж стояли на підприємствах на партійному обліку. У результаті держприймання не проіснувало навіть двох років.

[ред.] Боротьба з «нетрудовими доходами»

У травні 1986 р. було опубліковано Постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СCCP «Про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами». Формально вона була спрямована проти ділків «тіньової економіки». На практиці ж головними її жертвами виявилися колгоспники та городяни, що вирощували фрукти й овочі на продаж, кустарі, вуличні торговці. У ряді місць представники влади із захватом трощили теплиці на присадибних і дачних ділянках.

[ред.] Закон «Про трудові колективи»

З метою активізації «людського чинника» в 1986 році був прийнятий закон «Про трудові колективи», який передбачав створення на промислових підприємствах рад трудових колективів, які мали право обирати керівників, регулювати заробітну плату і відрахування на соціальні потреби. Однак реалізація цього закону на практиці призвела до дезорганізації виробництва.

[ред.] Чорнобильська катастрофа (26 квітня 1986)

Детальніше: Чорнобильська катастрофа

Чорнобильська АЕС

Ситуацію в країні збурила також Чорнобильська катастрофа, що сталася 26 квітня 1986, коли вибухнув один з реакторів Чорнобильської атомної електростанції. Тисячі квадратних кілометрів території Білорусії, України і РРФСР виявилися зараженими, а десятки тисяч людей піддалися радіоактивному опромінюванню; багато хто з них згодом померли від променевої хвороби. На ліквідацію наслідків цієї аварії державі довелося витратити десятки мільярдів рублів. Катастрофа мала далекосяжні політичні наслідки. Керівництво країни відразу не повідомило про справжні масштаби трагедії, чим сприяло збільшенню числа її жертв. Це стало приводом для потужної громадської критики соціалістичної системи.

[ред.] Другий етап. Власне Перебудова (1987 - весна 1990)

[ред.] Політичні перетворення

[ред.] Січневий пленум Центрального комітету КПРС (1987)

Поштова марка СРСР, 1988, 5 копійок. "Перебудова - продовження справи жовтня"

Поштова марка СРСР, 1988, 5 копійок. "Перебудова - це опора на живу творчість мас"

Невдачі перших років змусили нове керівництво країни скорегувати політичний курс. На січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 році було поставлено завдання докорінної перебудови суспільного ладу. Відсутність відчутних результатів у соціально-економічній сфері стали пояснювати дією якогось «механізму гальмування», закладеного в самій системі управління ще з 1930-х років, яку пізніше стали називати командно-адміністративною. У доповіді М. С. Горбачова говорилося, що причини сповзання країни у прірву полягають не в доктрині, а саме у відході конкретних керівників партії від правдивого вчення, в «деформаціях» соціалізму. Були висунуті гасла про необхідність позбавити соціалізм від окремих «деформацій», відродженні «ідеалів Жовтня», повернення до «ленінських норм» і «соціалізму з людським обличчям». Стержень перетворень бачився в «демократизації всіх сторін життя суспільства», реформуванні всіх політичних інститутів. Для цього М. С. Горбачов визначив такі напрямки:

• початок перетворення КПРС з державної структури в реальну політичну партію («Треба рішуче відмовлятися від невластивих партійним органам управлінських функцій»);
• висування на керівні пости безпартійних;
• розширення «внутріпартійної демократії»;
• зміна функцій і ролі Рад, які повинні були стати «справжніми органами влади на своїй території»;
• проведення виборів до Рад на альтернативній основі (вибори з 1918 р. являли собою голосування за єдиного кандидата на кожне місце).

[ред.] Гласність

Дата добавления: 2015-05-22