Передумови та початок застою 3 страница

Головним засобом демократизації стала гласність - політика максимальної відкритості діяльності державних установ і свободи інформації. Гласність у період перебудови отримала такі прояви:

• припинення переслідування інакодумців і церкви;
• зняття цензури і дозвіл видання нових газет;
• допуск раніше заборонених книг:
• М. Булгаков, «Собаче серце»,
• А. Платонов, «Котлован»,
• А. Ахматова, «Реквієм»,
• Б. Пастернак, «Доктор Живаго»,
• В. Гроссман, «Життя і доля»,
• А. Рибаков, «Діти Арбата»,
• В. Шаламов, «Колимські розповіді»,
• А. Приставкін, «Ночувала хмаринка золота»,
• О. Бек, «Нове призначення»;
• відображення раніше заборонених фільмів («Покаяння» - режисер Т. Абуладзе);
• поява опозиційних літературних творів: (Ч. Айтматов, «Плаха»; В. Дудинцев, «Білий одяг»; Д. Гранін, «Зубр»);
• розгортання на сторінках періодичних видань дискусій про вибір шляху суспільного розвитку, видання опозиційних журналів:
• «Новый мир» - редактори А. В. Луначарський і Ю. М. Стеклов,
• «Огонёк» - редактори В. Коротич і В. Вигилянський,
• «Знам'я» - редактор Г. Бакланов,
• «Молода гвардія» - редактор А. Іванов;
• поява політичних передач (Погляд, П'яте Колесо, 12 поверх);

Олександр Миколаєвич Яковлєв

• широке обговорення нового урядового курсу на масових мітингах громадян;
• у вересні 1987 р. створена комісія Політбюро ЦК КПРС з реабілітації жертв репресій під керівництвом О. М. Яковлєва; були реабілітовані не тільки майже всі репресовані діячі ВКП(б), але і багато хто з так званих «класових ворогів»; у 1988-1989 роках були переглянуті справи на 856 582 людини, з них реабілітовано 844 740 осіб;
• утворення історико-просвітницького товариства «Меморіал» - неурядової організації, основним завданням якої було збереження пам'яті про політичні репресії в СРСР;

Валерія Іллівна Новодворська

• поява політичних партій і рухів, опозиційних КПРС:
• ліберальні -
• «Демократичний союз» (голова В. І. Новодворська) - перша опозиційна партія в СРСР, заснована 8 травня 1988 р.,
• Демократична партія Росії (голова М. І. Травкін),
• націонал-патріотичні -
• Ліберально-демократична партія (голова В. В. Жириновський), заснована 13 грудня 1989,
• національно-патріотичний фронт «Пам'ять», існував з 1987 року,
• соціал-демократичні -
• Соціал-демократична партія Росії;
• утворення опозиції всередині КПРС:
• демократична - критикувала недостатність заходів перебудови і виступала за подальшу демократизацію суспільства; найбільш яскравим представником демократичної опозиції став Борис Єльцин;

Борис Миколайович Єльцин

21 жовтня 1987 він досить різко виступив на Пленумі ЦК КПРС (критикував стиль роботи деяких членів Політбюро, повільні темпи «перебудови»; в числі іншого заявив про зародження «культу особи» М. С. Горбачова, після чого попросив звільнити його від обов'язків кандидата в члени Політбюро; після цього Б. М. Єльцин був підданий критиці, у тому числі з боку тих, хто його раніше підтримував; пленум виніс резолюцію вважати виступ Єльцина «політично помилковим», і незважаючи на те, що Б.Н. Єльцин покаявся і визнав свої помилки, він був відсторонений від посади першого секретаря Московського міськкому; ці події увійшли в історію як «Справа Єльцина»,

• консервативна - виступала проти перебудови і закликала до повернення в СРСР доперебудовних порядків; у березні 1988 року в газеті «Правда» було надруковано статтю Ніни Андрєєвої «Не можу поступитися принципами», в якій була сформульована позиція консервативної частини партії і суспільства, незадоволеної закликами до перегляду історії радянського суспільства; відповіддю на неї стала редакційна стаття у тій же «Правде», надрукована у квітні 1988 року; в ній доводилося, що захист Сталіна та його поглядів є вкрай реакційною позицією, націленою на відмову від перебудови.

[ред.] XIX партійна конференція КПРС (червень-липень 1988). Реформа політичної системи

Новий імпульс розвитку політичних подій дала XIX партійна конференція КПРС, що відбулася в червні - липні 1988 року. Виступаючи на ній з доповіддю, М. С. Горбачов підкреслював, що всі перетворення Перебудови натрапили на потужний механізм гальмування в особі командно-адміністративної системи, для знищення якого необхідно провести реформу політичної системи. Реформа полягала в розмежуванні функцій партійних і радянських органів («Вся влада Радам»), у пожвавленні їх діяльності і зміну порядку виборів; пропонувалося також створення нової структури влади, яка виглядала наступним чином:

• З'їзд народних депутатів - найвищий орган державної влади СРСР, що мав складатися з 2250 депутатів і діяти на непостійній основі. Вибори до З'їзду повинні були проходити на альтернативній основі. Депутати, обрані населенням від округів, мали складати дві третини чисельного складу з'їзду, а третину мали обирати громадські організації, до числа яких відносилась і КПРС.
• Верховна Рада - парламент, що мав діяти на постійній основі й обиратися на З'їзді народних депутатів з числа його учасників.
• Голова Верховної Ради СРСР - мав обиратися З'їздом народних депутатів СРСР, вести засідання З'їзду та Верховної Ради, а також фактично бути главою держави.

26 березня 1989 року в Радянському Союзі відбулися перші вільні вибори народних депутатів СРСР, які стали початком реальних змін у політичній системі держави.

Реальне формування бази для проведення перших у країні незалежних виборів дали підготовка і проведення ХIХ всесоюзної партконференції, яка пройшла влітку 1988 року. Партконференція прийняла п'ять резолюцій: «Про демократизацію радянського суспільства і реформу політичної системи», «Про боротьбу з бюрократизмом», «Про міжнаціональні відносини», «Про гласність» і «Про правову реформу». Найважливішим в резолюції «Про демократизацію радянського суспільства і реформу політичної системи» була заснування нового найвищого органу законодавчої влади – З'їзду народних депутатів СРСР, а також проведення виборів на змагальній і альтернативній основі.

У грудні 1988 року були прийняті необхідні зміни до Конституції СРСР і новий закон СРСР "Про вибори народних депутатів СРСР".

Найвищим органом влади країни оголошувався З'їзд народних депутатів СРСР. Відповідно до зміненої Конституції, він обирався строком на п'ять років. Передбачалося, що у повному складі З'їзд збиратиметься один раз в рік. Для вирішення повсякденних питань законодавчої діяльності і здійснення контрольних повноважень З'їзд обирав зі свого складу Верховну Раду, яка діяла постійно.

Згідно Закону, З'їзд народних депутатів СРСР формувався з 2250 осіб. З них 750 депутатів обиралися у територіальних округах на основі рівного виборчого права, 750 – таким же чином у національно-територіальних округах. Ще 750 складали депутати, обрані певними організаціями, перерахованими в законі, а саме: 100 з них представляли КПРС, 100 – державні профспілки, 75 – ВЛКСМ. Решту місць розподілили громадські організації, наукові товариства, творчі спілки.

Висунення кандидатів здійснювалося на зборах трудових колективах і громадських організацій. Інші форми, такі як збір підписів тощо, не передбачалися. Між висуненням і попаданням у виборчий бюлетень кандидат мав пройти ще одну стадію: окружні передвиборні збори. На цих зборах були присутні представники трудових колективів, що підтримали висунення того або іншого кандидата. Для того, щоб забезпечити собі представництво на окружних виборчих зборах і мати шанс бути зареєстрованим і внесеним до виборчого бюлетеня, кандидатові потрібно було заручитися підтримкою якомога більшого числа трудових колективів, організацій і підприємств округу.

Загальні вибори пройшли 26 березня 1989 року, в березні пройшло також голосування у громадських організаціях.

Серед народних депутатів було 1957 (87%) членів і кандидатів в члени КПРС і 292 (13%) безпартійних. Жінок-депутатів було вибрано 352 (15,7%).

Народними депутатами було вибрано 237 партійних працівників (10,5%), 157 радянських працівників (6,7%), 95 профспілкових працівників (4,2%), 80 військовослужбовців (3,6%), 7 релігійних діячів (0,3%).

На З'їзді комуністична партія, як і передбачалося, отримала переважну більшість. Проте в число депутатів увійшли і представники демократично настроєних кіл суспільства, які дістали можливість використовувати З'їзд як трибуну для виразу власних поглядів. Найбільш ліберальні з цих депутатів склали демократично опозиційну "Міжрегіональну депутатську групу". Чисельність ядра цієї групи складала близько 250 чоловік.

Союзний депутатський корпус дав дорогу в життя нової генерації політиків в Росії і країнах СНД і Балтії. Серед них – Борис Єльцин, Андрій Сахаров, Анатолій Собчак, Юрій Карякін, Юрій Рижов, Юрій Болдирєв, Галина Старовойтова, Олексій Казаннік, Юрій Афанасьєв і багато інших.

У числі перших народних депутатів СРСР — майбутні глави держав країн СНД Аскар Акаєв, Іслам Карімов, Петро Лучинський, Нурсултан Назарбаєв, Сапармурат Ніязов.

[ред.] Вибори в республіканські парламенти

У 1990 р. підійшла черга проводити вибори парламентів республік (суб'єктів Союзу) та місцевих рад. До того часу верховні ради республік внесли зміни до свого законодавства, аналогічні до вищезгаданих змін союзного законодавства 1988 р. Але закони про вибори республіканських парламентів виявилися демократичнішими, бо було враховано попередню критику. Наприклад, інститут виборів депутатів від громадських організацій залишився лише в Білорусії та Казахстані. Двоступеневу структуру парламенту (З'їзд і Рада) теж було здебільшого відкинуто, але Росія залишила цю двоступеневість, що здавалося логічним з огляду на її величину.
В Україні вибори до республіканського парламенту та місцевих рад (одночасно) за цими новими правилами відбулись у березні 1990 р. Політична різноманітність тоді вже починала набувати конкретних рис і виборці бачили різницю між різними таборами опозиційних політиків, а не тільки між "демократами" та "партократами". Проте явно найпотужнішою в масштабах України опозиційною силою був Народний Рух України. Обраний тоді склад Верховної Ради Української РСР зараз іменується першим скликанням Верховної Ради України; саме ця Верховна Рада в серпні 1991 р. проголосила Україну цілком незалежною державою. Але на початку роботи цього парламенту такий розвиток подій не здавався ймовірним, оскільки більшість отримали прихильники дуже поміркованих перетворень. Щодо обласних рад, то опозиція переконливо перемогла лише у Львівській та Івано-Франківській радах, а в Тернопільській - зі змінним успіхом. Також опозиційні настрої демонстрували міські ради багатьох великих і середніх міст.

[ред.] Скасування статті 6 Конституції СРСР 1977

Вже на перших засіданнях З'їзду народних депутатів більшість опозиції наполягало на скасуванні 6-ої статті Конституції, в якій ішлося про керівну роль КПРС у суспільстві. Паралельно відбувається процес падіння авторитету партії в очах громадськості. Починається масовий вихід з неї в основному рядових членів. У цій ситуації Пленум ЦК КПРС, що відбувся в лютому 1990 р., прийняв рішення відмовитися від монополії партії на владу і погодився на створення багатопартійної системи. У березні 1990 р. III З'їзд народних депутатів скасував 6 статтю Конституції СРСР. Існує думка, що скасування 6-ої статті Конституції СРСР легалізувало створення інших політичних партій та їх участь у виборах до представницьких органів влади. Але існує також думка, що ця стаття носила доволі декларативний характер: панування КПРС забезпечувалося існуючими адміністративними механізмами, а під час перебудови послаблювалося завдяки політичній волі партійної верхівки; жодна з цих двох тенденцій насправді не залежала від текстів, присутніх у Конституції; крім того, 6-та стаття не забороняла існування інших партій, а інші статті Конституції закріплювали владу Рад, які формально мали юридичну можливість відхилятися від лінії КПРС.

[ред.] Президент СРСР

Детальніше: Президент СРСР

На тому ж III З'їзді народних депутатів, 15 березня 1990 р., була заснована нова посада: Президент СРСР. Першим і останнім Президентом СРСР став М. С. Горбачов. (До цього в СРСР вищою посадовою особою був Голова Верховної Ради СРСР, якого неофіційно часто називали президентом; цю посаду також обіймав М. С. Горбачов від 25 травня 1989 р. до моменту вступу на посаду Президента.) Президент СРСР був главою держави. За конституцією, він повинен був обиратися громадянами СРСР шляхом прямого і таємного голосування, але як виняток перші вибори Президента СРСР були проведені З'їздом народних депутатів. Однак, у зв'язку з розпадом СCСР у грудні 1991 року, всенародні вибори Президента СРСР так жодного разу і не відбулися. Посада Президента СРСР припинила своє існування 25 грудня 1991 року з відставкою М. С. Горбачова.

[ред.] Економічні реформи

Перші економічні заходи М. С. Горбачова (запровадження «держприймання», розширення прав трудових колективів, антиалкогольна кампанія тощо) не дали потрібного ефекту. Більш того, вони навіть погіршили економічну ситуацію: з січня 1987 починається стійкий спад виробництва, який так і не вдалося подолати. Державний бюджет виявився підірваним антиалкогольною кампанією, падінням світових цін на нафту (з $ 30,35 за барель у жовтні 1985 р. до $ 10,43 в березні 1986 р.) і Чорнобильською катастрофою. Сподіваючись на успіх реформ і збільшення цін на нафту, М. С. Горбачов став брати кредити у країн Заходу. Це призвело до різкого збільшення державного боргу. До кінця 1980-х років він досяг двох третин національного доходу країни, що вело до згортання всіх соціальних програм. У цих умовах керівництво країни зробило спробу поєднати планові та ринкові механізми без зміни форм власності. До літа 1987 відомі радянські економісти Л. І. Абалкін, А. Г. Аганбегян, П. Г. Буніч, Т. І. Заславська та ін. розробили проект програми перетворень, який був прийнятий у червні 1987 року на пленумі ЦК КПРС. Проект передбачав такі зміни:

• розширення самостійності підприємств на принципах госпрозрахунку та самофінансування;
• поступове відродження приватного сектору економіки;
• відмова від монополії зовнішньої торгівлі; більш глибока інтеграція у світовий ринок;
• скорочення кількості галузевих міністерств та відомств;
• розвиток орендних відносин на селі.

[ред.] Введення госпрозрахунку

З січня 1988 вступив у силу Закон «Про державне підприємство (об'єднання)», прийнятий у червні 1987 року. Згідно з ним, на промислових підприємствах було введено принцип господарського розрахунку - право підприємства самостійно витрачати свій прибуток, що залишається після розрахунків з державою. Підприємства самостійно планували свою роботу, виходячи з державних замовлень, контрактів, укладених з постачальниками та споживачами. Вони могли тепер вести оптову торгівлю один з одним, замість того, щоб «вибивати» поставки сировини, техніки та обладнання через Держплан і Держпостач. Значно розширилося число підприємств, що мали право самостійного виходу на зовнішній ринок. Роль союзних міністерств зводилася до підготовки контрольних цифр та визначення держзамовлення для підприємства. Продукція, вироблена понад держзамовлення, могла реалізовуватися за ринковими цінами. Разом з тим, цей закон не дав бажаних результатів, оскільки підприємства, звільнившись від опіки центру, зіткнулися з відсутністю посередницьких організацій, товарно-сировинних бірж і відсутністю ринку як такого. Щоб вижити, вони стали ще більш активно боротися за держзамовлення.

[ред.] Закон «Про кооперацію»

У 1988 р. був опублікований закон «Про кооперацію», за яким громадянам СРСР гарантувалося:

• право добровільного вступу в кооператив і вільного виходу з нього;
• участь в управлінні всіма справами кооперативу;
• самостійність колективного господарювання і незалежність кооперативу в прийнятті рішень щодо виконання його статутних завдань;
• право отримувати готівкові доходи від кооперативної діяльності, відповідні до кількості та якості праці.

Цей закон призвів до появи величезного числа різних кооперативів, які відрізнялися від приватних підприємств лише відсутністю найманої праці та обов'язковістю колективних принципів побудови. Так, на початку 1987 року в кооперативах працювали 15 тис. осіб, на початку 1988 р. - 150 тис. осіб, а до літа 1988 р. - 200 тис. осіб. Згідно з законом про кооперацію, з'явилася також можливість створення кооперативних банків. До 1 січня 1989 року в країні діяв 41 комерційний банк, до середини року - 143. Найбільшого розвитку кооперативи отримали в роздрібній торгівлі та громадському харчуванні. Виникла мережа так званих «комерційних магазинів», власники яких скуповували державні товари і перепродували їх за надвисокими цінами. Однак в умовах черг у магазинах і дефіциту люди охоче користувалися послугами кооперативів.

[ред.] «Індивідуальна трудова діяльність». Поява приватного підприємництва

1 травня 1987 набув чинності закон «Про індивідуальну трудову діяльність», згідно з яким допускалося індивідуальне підприємництво у сфері виробництва товарів народного споживання і побутового обслуговування. Найману працю («працівників за договором») дозволялося використовувати лише на допоміжних роботах. Всього на початку 1987 індивідуальну трудову діяльність вели 100 тис. осіб, на початку 1988 року - 300 тис. осіб, тобто 0,2% зайнятих. У 1989 році був опублікований закон «Про загальні засади підприємництва в СРСР», який привів до появи приватного підприємництва. Виникли соціальні групи, що володіють засобами виробництва.

[ред.] Зовнішня політика: «Нове політичне мислення»

У роки перебудови значних змін зазнала і зовнішня політика СCСР. У 1985 році замість А. А. Громика новим міністром закордонних справ став Е. А. Шеварднадзе. Стагнація економіки викликала потребу в кредитах, і відсутність можливості витримувати гонку озброєнь змушувала М. С. Горбачова шукати більш гнучкий зовнішньополітичний курс. У зв'язку з цим їм була запропонована концепція так званого «нового політичного мислення». Основними ідеями «нового політичного мислення» стали:

• пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими;
• відмова від висновку про розкол світу на дві ворогуючі суспільно-політичні системи;
• відмова від силових методів вирішення міжнародних проблем; підкреслювалося, що у світі накопичений величезний ядерний потенціал, здатний багаторазово знищити нашу планету, тому пропонувалося виключити з міжнародних відносин застосування сили, а в озброєннях виходити з принципу розумної достатності;
• відмова від принципів пролетарського інтернаціоналізму (тобто «світової революції»);
• зазначалося, що у світі існують глобальні проблеми виживання, вирішити які не під силу одній або кільком країнам (екологія, охорона здоров'я, проблема харчування і т.п.).

У першу чергу були істотно поліпшені відносини з колись головним політичним супротивником СРСР - США. Починаючи з 1985 року, М. С. Горбачов провів кілька зустрічей з американським президентом Рональдом Рейганом:

• у Женеві (1985);
• у Рейк'явіку (1986);
• у Вашингтоні (1987);

Михайло Горбачов і Рональд Рейган підписують Договір про ліквідацію ракет середньої і малої дальності (1987)

у ході цієї зустрічі було досягнуто домовленості про ліквідацію в Європі радянських та американських ракет середньої та малої дальності; створювалася система взаємного контролю; поступки Радянського Союзу були більш значними, ніж поступки США (США ліквідували 869 ракет, а СРСР 1752); причиною тому стало прагнення СРСР якомога швидше скоротити озброєння та військові витрати, адже це розглядалося як спосіб вирішення фінансових проблем; крім того, на цій зустрічі було досягнуто домовленості про припинення американської допомоги моджахедам і виведення радянських військ з Афганістану; остаточний вивід радянських військ з Афганістану відбувся 15 лютого 1989 року;

• у Москві (1988).

У 1988 році, коли Р. Рейган уже закінчував свою каденцію на посаді президента США, М. С. Горбачов провів на Мальті зустріч з новообраним президентом США - Джорджем Бушем-старшим. На цій зустрічі було офіційно заявлено, що «холодна війна» закінчилася. Навесні 1989 року в СРСР було прийнято рішення про скорочення на 500 тис. осіб армії і на 14,2% витрат на оборону. Почалася конверсія військового виробництва, тобто переведення військових заводів на випуск мирної продукції.

Влітку 1989 року М.С. Горбачов відвідав з офіційним візитом Пекін, після чого значно поліпшуються відносини СРСР і Китаю. СРСР також припиняє підтримувати революційні сили в Ефіопії, Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа. Скорочуються обсяги допомоги країнам «третього світу».

Серйозні зміни відбуваються у відносинах Радянського союзу з соціалістичними країнами. СРСР відмовляється від втручання у справи союзників з Організації Варшавського договору (ОВД). У 1988-1989 роках починається загальне виведення радянських військ з території цих держав. Позбавлене підтримки Радянського Союзу керівництво цих країн не змогло протистояти зростаючому невдоволенню. Масові виступи призвели до краху колишніх режимів Угорщини (1988), Польщі (1988), Чехословаччини (1989), Румунії (1989), Болгарії (1989). Повалення соціалістичних урядів у всіх цих країнах, крім Румунії, відбувалося мирним шляхом, що дало привід назвати ці події «оксамитовими революціями». У результаті «оксамитових революцій» у колишніх соціалістичних країнах були створені демократичні органи влади і почався перехід до ринкової економіки і приватизація підприємств.

[ред.] Третій етап. Соціально-економічна і політична криза. Розпад СРСР (літо 1990-1991)

На третьому етапі перебудови розпочаті перетворення призвели до економічної та внутрішньополітичної кризи в республіках СРСР, яка закінчилася розпадом Радянського Союзу.

[ред.] Економічні перетворення

[ред.] Економічні програми переходу до ринку

Влітку 1990 року уряд Н. І. Рижкова нарешті розробив економічну антикризову програму, яку підготувала робоча група на чолі з академіком Л. І. Абалкіним. Вона виходила з ідеї поступовості входження в ринок («спочатку стабілізація, а потім ринок»). Як і раніше, зберігалося поєднання державного сектора та ринкових відносин. Вводити ринок пропонувалося поетапно, починаючи з 1991 року.

Одночасно з урядовою програмою з'явилися й інші. Альтернативну програму переходу до ринкової економіки, що отримала назву «500 днів», підготувала група вчених на чолі з академіком С. С. Шаталіним і Г. А. Явлінським. Вона передбачала в цей короткий термін провести масштабну приватизацію державної власності, запровадження вільного ринкового ціноутворення з паралельною індексацією заробітних плат та соціальних допомог, а також допущення регульованого безробіття. Одночасно вона значно обмежувала можливості союзного центру керувати економікою республік. Ця програма була підтримана опозиційними силами, і насамперед керівництвом РРФСР (Б. М. Єльцин, І. С. Сілаєв). Проте реалізована ця програма так і не була.

М. С. Горбачов віддав перевагу програмі економічних реформ, розробленій міністром фінансів СРСР В. С. Павловим, який став прем'єр-міністром Кабінету міністрів СРСР у грудні 1990 року. Проект В. С. Павлова передбачав здійснення жорсткого державного контролю при переході до ринку, так що від реального переходу до ринку в неї залишилася тільки ринкова фразеологія.

[ред.] Грошова реформа В. С. Павлова (1991)

Програма В. С. Павлова почала здійснюватися з січня 1991 року, коли несподівано для радянських громадян була проведена грошова реформа (24 січня). Відповідно до реформи, протягом трьох днів проводився обмін 50 - і 100-рубльових купюр зразка 1961 року. На 1 людину можна було обміняти не більше 1000 рублів, можливість обміну інших купюр розглядалась у спеціальних комісіях до кінця березня 1991 року. Одночасно була обмежена сума готівкових грошей, доступних для зняття в Ощадному банку СРСР - не більше 500 рублів. Ініціатори реформи припускали завдати «смертельний удар по тіньовій економіці», але він виявився ударом по всьому населенню, причому «тіньовики» постраждали найменше. Ця непродумана акція ще більше озлобили народ проти центральної влади, посилила економічну кризу і прискорила процес розпаду СРСР.

[ред.] Підвищення цін. Введення талонів

З 2 квітня 1991 уряд В. С. Павлова пішов на підвищення роздрібних цін у 2-5 разів практично на всі продовольчі та промислові товари повсякденного попиту, сподіваючися, що це зупинить ажіотажний попит на них. При цьому заробітна плата підвищувалася в середньому на 20-30%, видавалася також одноразова компенсація в розмірі 60 рублів.

Талон на мило часів Перебудови

Крім того, в різних куточках СРСР з продажу зникли дешеві товари широкого споживання, прилавки магазинів спорожніли. У країні назріла продовольча криза. Для забезпечення населення елементарними продуктами харчування були введені талони, при пред'явленні яких у магазинах громадяни могли купити необхідні предмети споживання. Талони обмежували кількість товарів, які можна було купувати, а на гроші без талонів практично нічого не можна було придбати. Підвищення цін і введення талонів ще більш посилило соціальну напруженість у суспільстві. З весни 1991 спостерігається зростання страйкового руху. Загальне число страйкарів перевищило 1 млн. чоловік.

[ред.] Економічна криза

У 1991 році СРСР охопила масштабна економічна криза:

• в результаті підвищення цін на продовольчі товари, транспорт, комунальні послуги у 2-4 рази сталося падіння життєвого рівня населення;
• національний дохід порівняно з 1990 роком зменшився на 20%;
• дефіцит державного бюджету становив, за різними оцінками, від 20% до 30% валового внутрішнього продукту (ВВП);
• наростання грошової маси в країні загрожувало втратою контролю держави над фінансовою системою і гіперінфляцією, тобто інфляцією понад 50% на місяць, яка могла паралізувати всю економіку.

[ред.] Зовнішня політика (1990-1991)

Внутрішньополітична криза СРСР у 1990-1991 рр. ослабляла зовнішньополітичні позиції СРСР. Радянський Союз практично самоусунувся від вирішення регіональних конфліктів, зокрема в ірако-кувейтській війні та операції «Буря в пустелі» (січень 1991).

Змінюється і політична карта Європи. Від Югославії відокремилися незалежні Словенія, Хорватія та Македонія. Сербія та Чорногорія залишились у складі Югославії, в Боснії і Герцеговині почалася війна на ґрунті міжнаціональних суперечностей. 3 жовтня 1990 відбулося об'єднання Німеччини. Ще в листопаді 1989 року була зруйнована Берлінська стіна. Під час зустрічі з канцлером Г. Колем (лютий, 1990) М. С. Горбачов запропонував йому «взяти процес об'єднання Німеччини у свої руки» і погодився на об'єднання Німеччини без усяких умов. У результаті об'єднана Німеччина стала членом НАТО, що укріпило цей блок. Натомість СРСР отримав економічну допомогу в розмірі 10 млрд. марок на облаштування виведених з території Німеччини радянських військ, які, до речі, згодом осіли в комерційних банках і до військовослужбовців так і не дійшли.

В умовах, коли в усіх країнах Східної Європи відбувся крах комуністичних режимів, втрачає значення співробітництво СРСР з цими країнами. 28 червня 1991 припинила своє існування Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). З розпадом РЕВ Радянський Союз втрачає своїх торгових партнерів. Частка країн Східної Європи у зовнішньоторговельному обороті СРСР скорочується з 50 до 16%. Крім того СРСР у рамках РЕВ втратив економічну інтеграцію з цими країнами, що важко відбилося на економіці країни. В умовах поглиблення економічної кризи в СРСР на початку 1990-х років М. С. Горбачов був змушений звернутися до фінансової допомоги країн Західної Європи та США. Активізувалися державні зв'язки Радянського Союзу і країн Європейської економічної спільноти, а СРСР був прийнятий в Міжнародний валютний фонд.

Михайло Горбачов і Джордж Буш-старший

1 липня 1991 глави делегацій Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини і Радянського Союзу підписали у Празі протокол про припинення дії Договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу від 14 травня 1955. Таким чином була розпущена Організація Варшавського договору (ОВД).

Дата добавления: 2015-05-22