Особистість в клінічній психології 2 страница

Акцентуації характеру – загострення окремих рис характеру, яке не переважає рамок психічної норми.!!!(Самостійно: характеристики за Лічко)!!!

Здібності – індивідуально-психологічні особливості людини, які забезпечують легкість засвоєння та успішність виконання певної діяльності. Загальні здібності найбільшою мірою визначають інтелект, креативність і здатність до навчання (ТАБЛИЦЯ).

Конституціональний – від лат. constitutio – устрій, будова – той, що стосується будови, устрою тіла, організму в цілому.

Тип конституції – це анатомо-фізіологічна (а також психосоматична) характеристика, що склалася на основі спадкових і набутих властивостей, і яка зумовлює такі властивості як реактивність, здатність до певного росту, обміну речовин, розмноженню, схильність до захворювань і соціальної поведінки.

Фізіологами вводиться диференціація понять "форма тілобудови" і "тип конституції".

Форма тілобудови – генетично детермінована характеристика зовнішнього вигляду тіла. Це соматотип, який є лише соматичним вираженням конституціонального типу.

Конституція – це сукупність відносно стійких морфофункціональних властивостей організму людини, детермінованих спадковими і середовищ -ними впливами (за Кулагіним).

Із усіх існуючих типологій і класифікацій форм тіла детальніше розглянемо ті, які відображають психоповедінкові аспекти особистості, темперамент, схильність до відповідних типу психічних розладів.

Першу спробу класифікації людей за темпераментом здійснив ще у V ст. до н.е. древньогрецький лікар Гіппократ і доповнив давньоримський лікар Клавдій Гален. Окрім гуморальної теорії Гіпократа-Галена були розроблені й інші класифікації, зокрема ендокринна теорія Фрідландера, хімічна теорія Мак-Даулголла, теорія Павлова, за якою темперамент пов’язується із властивостями нервової системи. Особливе місце й популярність серед психотерапевтів займають конституціональні теорії. Основні конституціональні типології представлені на ТАБЛИЦІ.

В.Н.Нікітін зазначає, що представлені у даній таблиці ознаки можна класифікувати за такими модуляціями:

- за домінуванням певних систем організму: дихальний-м’язовий-дигестивний типи;

- за антропологічними співвідношеннями: вузькогрудий-середній-широкий типи;

- за схильність до психічних захворювань: лептоморфний-мезоморфний-пікноморфний;

- за еволюційною ознакою (за уявленнями про людину майбутнього): форма майбутнього-форма минулого;

- за інволюційною ознакою (за оцінкою міри дорослості людини): дорослий тип – дитячий тип;

- за енергетичною активністю: гіпотонічний-нормостенічний-гіпер-тонічний;

- з точки зору "основних полярних ознак зросту": гіпопластичний-гіперпластичний-диспластичний.

Описані конституціональні типи людей є формально стилізованими (залежно від наукових та естетичних переваг дослідника), "чистими" еталонами й належать до класу рідко зустріваних явищ. Частіше, "у нормі" зустрічаються середні варіанти виділених типів. Спроба стійкої диференціації тілесної варіабельності до певної міри створює прецедент побудови винятково штучної механістичної моделі людини.

До сьогоднішнього часу у психотерапії залишається популярною теорія Кречмера про тілесну конституцію. Відшуковуючи взаємозв’язок між типом тілобудови і видами психічних захворювань, Кречмер виділив характерологічні типи, які відповідають двом основним формам психозу: шизофренії та маніакально-депресивному синдрому. На основі великої к-сті спостережень він дійшов висновку про переважний зв’язок шизофренії з лептосоматичним типом тілобудови, маніакально-деперсивного психозу – з пікнічним, а епілепсії - з атлетичним.

Відповідно трьом основним типам тілобудови відповідають три характерологічних типи темпераменту: лептосоматику – шизотимний, пікніку – циклотимний, атлетику – іксотимний ("в’язкий").Основні ознаки циклотимічного та шизотимічного типів представлені у ТАБЛИЦІ.

Шизотимік - замкнутий, аутичний, схильний до коливань емоцій від афективної поведінки до кататонії, впертий, мало піддається до зміни уявлень і дій, некомунікабельний, важко адаптується.

Циклотимік – повна протилежність шизотиміку: емоційне забарвлення носить радісний або сумний характер, комунікабельний, реалістичний у поглядах.

Іксотимік – відрізняється спокоєм, малою вразливістю, стриманістю у жестах і міміці; йому властиві негнучкість мислення, труднощі адаптації. ТАБЛИЦЯ

Кречмер передбачав можливість переходу одного типу темпераменту в другий – у його протилежність – в одного й того ж індивіда (постулат "зміни домінант").

Окрім лептосоматичного, пікнічного та атлетичного, Кречмер виділяв ще диспластичні типи - це такі варіанти росту тіла, котрі сильно відхиляються від середнього типу, який часто зустрічається (високі ступені кутового профілю астенічного виснаження або "атлетична мужикуватість" тощо). У ТАБЛИЦІ подано частоту вияву рис виділених Кречмером конституційних типів при різних видах психічних захворювань.

За все своє існування теорія Кречмера була ретельно проаналізована й розкритикована. Численні дослідження взаємозв’язку типу тілобудови з особливостями психічних відхилень то підтверджували, то заперечували положення теорії. Однак практична частина вчення Кречмера про тілесну конституцію як відображення індивідуальної цілісності тілесного і психічного станів є дуже вагомою для пізнання особистості у рамках клінічної психології.

До найбільш відомих сьогодні конституціональних типологій, окрім типології Кречмера, належить типологія Шелдона. Розробляючи її, автор виходив не від клініки, а від норми. Шелдон виділив 3 компоненти тілобудови, відповідно до зародкових листків, з яких вони розвивалися:

- ендоморфний (розвиваються кістки, м’язи, серце, кровоносні судини) – зовні схожий на пікніка: округле тіло, відкладання жиру на стегнах і плечах, в’ялість і нерозвинутість кінцівок;

- мезоморфний (розвиваються внутрішні органи) – схожий на атлета: широкі плечі і грудна клітка, добре розвинена мускулатура, незначна кількість жиру;

- ектоморфний (розвиваються нервова система, мозок, рецепторний апарат) – схожий на астеніка: довгі руки, ноги, нерозвинена мускулатура, витягнуте лице з широким чолом, добре розвинена нервова система.

Шелдон порівняв типи тілобудови і способи дій, які вибирають люди, і отримав високу (0,8) кореляцію між компонентами соматотипу і темпераменту (ТАБЛИЦЯ).

Конституціональний підхід був розкритикований за ігнорування соціальних умов формування особистості, за необґрунтоване співвіднесення особистісних рис з ознаками темпераменту, зумовлених конституцією (наприклад світогляд неможливо пояснити особливостями тілобудови). Однак знання і врахування конституціональних чинників є невід’ємними у практичній діяльності клінічного психолога.

Особистість – свідомий індивід, який займає певне положення у суспільстві і виконує певні соціальні функції.

Аспекти психічного образу особистості (за Рубінштейном):

· Чого хоче особистість? – це питання про спрямованість особистості.

· Що може особистість? – це питання про здібності й обдарованість людини.

· Що особистість є? – це питання про характер людини.

Отже, за Рубінштейном, у структуру особистості входять спрямованість, здібності і характер.

У структурі особистості також багато авторів включають темперамент (М’ясищев, Мерлін, Ананьєв та ін.)

Основними характеристиками особистості є:

Активність – здатність людини здійснювати суспільно значущі перетворення оточуючого, яка проявляється у спілкуванні, спільній діяльності, творчості та саморозвитку.

Стійкість – відносна постійність особистісних властивостей.

Цілісність – тісний взаємозв’язок психічних процесів і властивостей, який утворює єдину структуру особистості.

Теорії, які розглядають структуру особистості:

- теорії особистісних рис (Олпорт: екстраверсія/інтроверсія, тривожність/емоційна стабільність, активність, гнів, сором’язливість),

- теорії особистісних факторів (Кеттел: виділяв три групи рис – темпераментні, динамічні та мотивуючі поведінку, і 16 факторів першого порядку та 4 фактори вищого порядку),

- типологічні теорії.

Більшість психологів у структуру особистості включають темперамент, здібності, характер, спрямованість.

Спрямованість особистості – система домінуючих, соціально-зумовлених ставлень особистості до реальності, основними проявами якої є інтереси, ідеали, світогляд, переконання (Леонтьєв).

В основі спрямованості лежать потреби людини.

Потреба – стан внутрішньої напруги, яка переживається людиною і виникає внаслідок відображення у свідомості нужди й стимулює психічну активність, пов’язану із цілепокладанням.

Потреби поділяють на первинні (біологічні) та вторинні (соціальні). Потреби більш високих рівнів виникають тоді, коли задоволені потреби нижчого порядку (ПІРАМІДА МАСЛОУ).

Потреби визначають мотиви діяльності. Мотив – спонука до діяльності, прагнення до задоволення потреби, готовність психіки, яка спрямовує до певної мети.

Сила мотиву оцінюється за мірою й глибиною усвідомлення потреби і самого мотиву, за його інтенсивністю. Формула Аткінсона:

М = П ^х В ^х З,

де М – сила мотиву,

П – мотив досягнення успіху як властивість особистості,

В – суб’єктивно оцінена ймовірність досягнення успіху,

З – значимість досягнення цілі для особистості.

Стійкість мотиву визначається його збереженням у часі, його проявом у всіх видах діяльності людини.

Основні функції мотивів: спонукальна, направляюча та регулююча.

Мотиваційні властивості особистості – закріплені й переважні способи формування мотиву. Класифікація, запропонована Мюрреєм, пропонує більше 20 мотивів і відповідних мотиваційних властивостей.

Основні мотиваційні властивості:

· Мотив досягнення – стійке прагнення особистості до досягнення високих результатів у будь-якій діяльності (активні, впевнені, висока самооцінка).

· Мотив уникнення невдач – частіше вибирають легкі завдання.

· Мотив влади – отримують задоволення від контролю над іншими, від можливості судити, встановлювати норми; в основі лежить комплекс переваги, за Адлером.

· Мотив аффіліації – прагнення до контактів з іншими людьми, до співробітництва, одобрення, партнерства. Зворотній бік – страх бути відкинутим.

· Альтруїстичні мотиви – випливають з потреби допомагати іншим не безкорисній основі.

Мотивація людини пов’язана з рівнем домагань – рівень важкості тих завдань, на здійснення яких претендує людина, спонукана даним мотивом. поняття виникло у школі К.Левіна. Рівень домагань характеризується такою мірою важкості завдання, виконання якої приносить людині задоволення.

Я-концепція – продукт особливого роду активності – рефлексії. Рефлексія – це форма переживання людиною своєї особистості, форма, в якій особистість відкривається сама собі.

Образ Я як особливе психологічне утворення було виділено й охарактеризовано Джеймсом у 1892 році в рамках вивчення самосвідомості. Джеймс вперше виділив Я-створююче і Я-об’єкт.

Ананьєв виділяв такі основні стадії формування самосвідомості:

1- дитина відділяє свої дії від предметів своїх дій (кінець 1 року життя);

2 – відділення дитиною себе від своїх дій: це виконані мною дії;

3 – формування образу Я: використання займенників МІЙ, МОЄ (2-3 роки);

4 – перехід від уявлення себе до думки про себе, формується поняття про себе і самооцінка (3-4 роки).

Структура Я-концепції:

· Я-фізичне – образ тіла, переживання окремих сторін свого фізичного образу, своїх переваг і недоліків.

· Я-психологічне – сприйняття власних рис особистості, здібностей, мотивів, домагань.

· Я-соціально-рольове – відчуття себе носієм тих чи інших соціальних функцій.

· Самоставлення і самооцінка – загальне позитивне чи негативне ставлення до себе. Формула самооцінки за Джеймсом:

СО = Успіх/Домагання

· Я-екзистенційне (Д.А.Леонтьєв) – відчуття себе джерелом активності чи пасивним об’єктом впливів, переживання своєї свободи чи не свободи.

Форми Я-концепції:

- Я-ідеальне

- Я-реальне.

Провідною функцією самосвідомості (Я-концепції) регуляція діяльності особистості. Сукупність знань про себе і самооцінка являють психологічну основу поведінки, міру впевненості людини в собі, свободу і відповідальність.

Категорія психологічного захисту належить у сучасній психології до розряду давно й міцно укорінених. Вона ввійшла в усі психологічні словники й довідники як загальноприйняте поняття з галузі психології особистості.

Вперше термін «захист» з`явився у 1894 р. в роботі З.Фрейда «Захисні нейропсихози» і був використаний у ряді його наступних робіт для опису боротьби Я проти хворобливих або нестерпних думок і афектів.

За першим уявленням Фрейда, механізми психологічного захисту є вродженими, активуються в екстремальних ситуаціях і виконують функцію „зняття внутрішнього конфлікту”, тобто виступають як засіб вирішення конфлікту між свідомим і позасвідомим.

Спочатку З.Фрейдом було виділено дев`ять механізмів психологічного захисту: регресія, витіснення, формування реакції, знищення, проекція, інтроекція, боротьба Я з самим собою і обернення. Пізніше А.Фрейд був виділений і описаний десятий захисний механізм – сублімація, або зсув інстинктивних цілей. А.Фрейд вважала, що саме цей механізм найбільше стосується вивчення норми, а не неврозу.

За А.Фрейд, захисні механізми – це діяльність „Я”, яка починається, коли „Я” піддано надмірній активності спонукань або відповідних їм афектів, що являють собою небезпеку. Вони функціонують автоматично, не узгоджуючись зі свідомістю.

А.Фрейд розділила і систематизувала механізми захисту на групи і виділила перцептивні, інтелектуальні та рухові автоматизми. Вони забезпечують послідовне викривлення образів реальної ситуації з метою послаблення травмуючого емоційного напруження. При цьому уявлення про середовище викривляється мінімально, тобто знаходиться в максимально можливій відповідності з реальністю. У результаті небажана інформація може ігноруватися (не сприйматися); у разі сприйняття – забуватися; у разі запам’ятовування – інтерпретуватися зручним для людини способом.

Якщо коротко викласти основні теоретичні положення щодо категорій захисних механізмів у психоаналітичній традиції, то 1) захист є однією з функцій (або діяльностей) Я, спрямованих у більшості випадків проти Воно, а також проти неприємних або нестерпних переживань й афектів; 2) мотивами захисту є головним чином страх або невдоволення; 3) захисні міри служать зміцненню границь Я; 4) існує величезна розмаїтість типів захисту (наприклад, захист проти потягів, захист проти афектів, постійні захисні прояви, утворення симптому тощо) і конкретних видів (механізмів) захисту, таких, як витіснення, зсув, ізоляція, формування реакції тощо

У подальшому захисні механізми почали розглядатись не тільки, як елемент психіки людей, схильних до невротичних реакцій, але і як функція „Я” – свідомої частини особистості людини. Саме захисні механізми відповідають за інтеграцію і пристосування особистості до реальних обставин.

Я.Ж.Лапланш і Ж.-Б.Понталіс визначають психологічний захист як сукупність дій, спрямованих на зменшення або усунення будь-якої зміни, що загрожує цілісності та стійкості біопсихологічного індивіда. Оскільки ця стійкість втілюється в Я, яке прагне її зберегти, Я можна вважати діючою особою в цьому процесі. У широкому змісті термін «психологічний захист» вживається для позначення будь-якої поведінки, яка усуває психологічний дискомфорт.

На думку А.А.Налчаджяна, знання захисних механізмів, їх комплексів, стратегій їх використання в типових фруструючих ситуаціях необхідне для усвідомлення соціальної психології особистості і для розуміння способів адаптації особистості до соціальних ситуацій.

Великий внесок у вивчення психологічного захисту і розробку методів його тестування зробив Р.Плутчік. Його основна ідея полягає в тому, що механізми психологічного захисту є похідними емоцій, а емоції визначаються як базисні засоби адаптації. Вчений виділяє вісім базисних адаптаційних реакцій, які є прототипами восьми базисних емоцій і комбінація усіх існуючих емоцій. Базисними емоціями є страх, гнів, радість, довіра, горе, відраза, очікування, подив. Існує зв'язок між емоціями та механізмами психологічного захисту – кожній емоції відповідає один з восьми варіантів психологічного захисту. Сам психологічний захист – послідовне викривлення когнітивної та емоційної складових образу реальної ситуації з метою зменшення емоційного напруження, яке загрожує індивіду у випадку повного та адекватного відображення реальності. Використання психологічного захисту послаблює надмірно інтенсивні емоційні реакції та підтримує соціально адекватні реакції.

Р.Плутчік виділяє вісім основних базисних адаптивних реакцій: інкорпорація, інтроекція, відторгнення, проекція, руйнування, відтворення, реінтеграція, орієнтація, дослідження. На думку вченого, вони виступають прототипами восьми базисних емоцій: страх, гнів, радість, печаль, прийняття, відраза, очікування, здивування. Крім того, Р.Плутчік звернув увагу на те, що захисні механізми характеризуються протилежністю (біполярністю). На основі цього вчений виділив чотири пари захисних механізмів: реактивне утворення – компенсація, пригнічення – заміщення, заперечення – проекція, інтелектуалізація – регресія.

Р.Плутчіку належить класифікація захисних механізмів за їх досконалістю і зрілістю. Найбільш примітивні – заперечення і регресія. Наступними виникають (і являються більш досконалими) захисти, що пов`язані з процесами пам`яті, а саме із забуванням інформації. Це витіснення і пригнічення. Останніми з розвитком процесів пам`яті і мислення, формуються найбільш складні і досконалі види захистів, пов`язані з переробкою і переоцінкою інформації.

1. Проекція – захисний механізм, завдяки якому внутрішні імпульси та почуття, неприйняті в цілому для особистості, приписуються зовнішньому об’єкту і тоді проникають у свідомість як змінене сприйняття зовнішнього світу [35; 10]. Цей механізм виник з психологічної властивості позбуватись болю за допомогою приписування стимулів зовнішньому світові. Досить часто він може завдавати шкоди порушуючи почуття реальності. У зрілих та прийнятних формах проекція є основою емпатії. У межовому прояві проекція може свідчити про ознаки розвитку паранояльності у структурі особистості, коли людина підозрює оточуючих у бажанні завдати їй шкоди, продукуючи в той самий час власні хворобливі фантазії.

2. Заперечення. Він є настільки ж древнім, як і почуття болю. Здатність до заперечення неприємних сторін особистості нагадує міфологічне або, як його точніше називав З.Фрейд, галюцинаторне виконання бажань. Певною мірою цей механізм рівносильний закриванню очей на реальний стан справ. Як і проекція, заперечення є нормальною фазою розвитку психологічних механізмів захисту. Р.Плутчік визначив заперечення як недостатнє усвідомлення певних явищ, переживань та почуттів, які можуть завдати людині болю, якщо їх визнати. Особистість, для якої заперечення є фундаментальним захистом, завжди стоїть на тому, що «усе добре і все на краще». Такі люди налаштовані оптимістично та доброзичливо, але знижена самокритичність та схильність до завищеної самооцінки породжують зовнішні та внутрішні конфлікти. Патологічний приклад прояву заперечення – манія. Перебуваючи в маніакальному стані, люди можуть до неймовірного заперечувати свої потреби, особистісні слабкості, навіть власну смертність.

Механізм заперечення при допомозі слів та дій має два обмеження:

- може застосовуватись тільки до тих пір, поки не стане на заваді контролю реальності, тобто у психологічно зрілої особистості заперечення і реальність є несумісними явищами;

- може застосовуватись до тих пір, поки не виникає конфліктів з оточенням оскільки можуть виникати несумісності з культурно-соціальне прийнятними нормами поведінки.

3. Фіксація та регресія. Порушення психологічного розвитку може викликати затримку на будь-якій стадії. Це називається фіксацією. У результаті таких порушень зберігається ряд характеристик ранніх стадій, котрі в подальшому проявляються при виникненні труднощів. Повернення до ранніх поведінкових проявів носить назву регресія. Отже, чим сильніша фіксація, тим легше при ускладненнях відбувається регресія. Згідно з результатами досліджень Фенхеля, до фіксації призводять переживання такого характеру:

1. Одночасне задоволення інстинктивного потягу і потреби в безпеці. Тобто задоволення інстинкту слугує засобом зменшення тривоги.

2. Наступну стадію розвитку дитина проходить з небажанням, через надмірно схвальне ставлення з боку батьків.

3. Сильна фрустрація або депривація сприяє тому, що потреба в задоволенні приймає затяжну форму.

4. Чергування інтенсивної фрустрації та надмірного задоволення.

5. Неочікуваний перехід він надмірного задоволення до виразної фрустрації.

Один з варіантів регресії – соматизація - фізичне неблагополуччя, прив’язане до емоційного стресу.

4. Реактивне утворення. Під реактивним утворенням розуміють уявлення в свідомості в гіпертрофованій формі потягів, котрі прямо протилежні витісненим упозасвідоме. Цей механізм захисту торкається сфери мотивації, визначаючи зміну потреб. Він перетворює неможливі для реалізації імпульси в такі, що набирають форми потреб протилежного знаку.

5. Витіснення. Сутністю витіснення є мотивоване забування чи ігнорування. Н.Мак-Вільямс виділяла 3 варіанти прояву витіснення:

а) важкі глибокі випадки забування важкої травми;

б) процеси, нормальні з точки зору розвитку, та такі, що дозволяють дитині відмовитись від інфантильних прагнень, шукати об’єкти любові та прихильності поза сім’єю;

в) тривіальні та часто забавні випадки, наприклад тимчасове забування імен, інформації, що несуть в собі певний негативізм для особистості.

6. Компенсація. На думку А.Адлера, цей механізм функціонує для корекції певних недоліків та негативних властивостей особистості, які виникають у ході соціалізації, і формує почуття неповноцінності. Це інтенсивні спроби виправити чи якось заповнити власну реальну чи уявну фізичну чи психічну неповноцінність. Р.Плутчік вважає, що компенсація спрямована на зниження інтенсивності почуттів суму та туги, які виникають у ситуації реальних чи уявних втрат та невдач. Зниження вираженості цих почуттів можна досягти за допомогою переведення уваги людини з оцінок та аналізу травмуючих власних властивостей і досвіду на інші, більш нейтральні чи потенційно позитивні якості та навички.

7. Заміщення. Психологічний захист заміщення має два значення:

1. Перехід інстинктивної енергії з одного шляху розвитку на інший без перешкод на другому шляху.

2. Заміщенню надається специфічний зміст в якості захисного механізму, при якому емоції пов'язані з одним об'єктом, зміщаються на інший об'єкт (наприклад, більш безпечний). Заміщення настільки поширене, що ми ставимось до нього, як до само собою зрозумілого явища.

Якщо у людини наявний паттерн заміщення страхів у багатьох життєвих аспектах, то її характер можна розглядати як фобічний.

8. Інтелектуалізація (раціоналізація). Р.Плутчік визначає раціоналізацію як неусвідомлений контроль над емоціями та імпульсамиза рахунок вираженої залежності їх від раціональної інтерпретації ситуації. Ціль інтелектуалізації - зв'язок і "виправдання" інстинктивних проявів та ідейного змісту. Цей механізм зароджується у молодих людей через підвищення ефективності функціонування інтелекту. Під інтелектуальним прикриттям прихований сумбур думок і бажання підкорити собі інстинкт інтелектом. Характерним для молодих людей з інтелектуальною формою захисту, є бажання "встрягати" в будь-які розмови, які не носять чіткого змісту, а мають скоріше абстрактний характер. Наприклад: розмови про роботу лікаря, психолога, розмови про шлюб, виховання дітей тощо. Причина: увага до інстинктів ховається в спробі стримувати і контролювати їх на іншому психічному рівні (ТАБЛИЦЯ).

Схема властивостей людини як індивіда

		Середовище:
	Індивід	Абіогенне
Спадковість		Біогенне
		Соціальне

Вік

Стать

Консти-туція

Білатераль-ність

Нейро-динаміка

Рівень розвитку функцій

Первинні

властивості

індивіда

Задатки

Структура органічних потреб

Вторинні

Темперамент

властивості

індивіда

Схема основних характеристик людини як особистості

	Особистість

Суспільство, сім’я, групи Індивід

Типовий характер епохи

Дата добавления: 2015-05-22