Просвіти» в роки Першої російської революції. 11 страница

під час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером

Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидко

трансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація,

об’єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових,

ідеологічних і політичних переконань. Досить несподівано для самих її

засновників — поміркованих ліберально-демократичних діячів Є. Чи-аленка, С.

Єфремова та Д. Дорошенка, соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри,

членів сціалістично-революційної партії

М. Ковалевського, І. Аристенка, М. Шаповала та інших — Центральна рада

дістала широку підтримку не тільки серед країнства на материнській землі,

але й поза її межами, зокрема в українських громадах Москви, Петрограда та

інших міст, де проходили мітинги, масові маніфестації на підтримку ідеї

федералізму, якою від імені Ради виступив Грушевський.

Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворения

України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Ради стало прагнення

досягти консолідаціі, єдності українського народу представнцків різних

політичних груп. Гольденвейзер пізніше у своїх спогадах підкреслював. що на

перших порах «мы смотрели на Раду как на чисто национальное объединение,

наподобие нашего «Совета объединенных еврейских организаций» и «Польского

исполнительного комитета». Роль Грушевського и полягала в тому, щоб на

основі консолідації слабких ще політично і організаційно національних сил

перетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні.

Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у

Києві, і звернулася до Тимчасового уряду з декларацією про надання Україні

повної автономії.

Але спроби Грушевського порозумітися з Тимчасовим урядом, або якось дійти

згоди, успіху не мали. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної ради

він наполягає на негайному скликанні Всеук-раїнського національного

конгресу, який відбувся 5—7 квітня 1917 р. Грушевському належала величезна

роль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї

повної автономії України. Братання на з’зді представників різних

народностей України, політичних партій і соціальних верств, писав

Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в

Україні.

Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві

від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Ще

місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з’їзду

наслідували їх приклад. Новообраний орган підтримали и делегати Робітничого

з’їзду. Усе це спричинилося до того, що Центральна рада почала вважати себе

не тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно-

свідомих українців, а парламентом України.

Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто

української автономії. Центральна рада гаяла час у безплідних дебатах про

межу повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як вироблення

законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної

реформи створення національної армії.

З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський

зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів,

послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української

автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах

імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1

квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно

проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву

щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи

української людності. Се старе наше домагання широкої національно-

територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на

демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей

нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського

політичного лідера на засадах авто-номії и федерації стояли майже всі

демократичні и ліберальні партії.

Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський

і його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності й федералізму

в основу перших законодавчих актів Центральної ради, то були прийняті цими

своєрідними Установчими зборами України.

Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її

заснування і до розгону австро-німецькими окупантями, Грушевськнй, за

визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що

очолівши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало було

його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Така

його позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів-

лібералів і відверто націоналістичних елементів.

Палкий прихильник свободи і рівності між народами, Грушевський з обурснням

відповідав на націоналістичні вихватки харківського юриста Міхновського.

В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей»,

в тому числі від польських партій, єврейських, загальноросійських —

кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. На

спеціально присвяченому проблемам національ-ного та соціального рівноправ'я

і представництва засіданні Центральної ради було заслухано доповіді

представників «меншин», виголошені національними мовами під бурхливі

оплески делегатів та гостей. Рівні права представників усіх народів, що

здавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральної

ради—3(16)липня 1917р.

За своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярликові,

який згодом за нею було закріплено так званою марксистсько-ленінською

історіографією. В ніи були представники переважно міської інтелігенції, а

також напівінтелігенції — сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники,

земські службовці, молодші офіцери, вихідці з заможного селянства. Оскільки

українське населення переважало у сільській місцевості, тож і в Центральній

раді більшість належала вихідцям із украінського села.

Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня

1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому

декларувалося: «Не одділяючись від усієі Росії, не розриваючи з державою

Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати

своїм життям».

Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини

влади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу вГаличині, щоб

якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси

Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на

урядування в п'яти губерніях (Київській, Полтавській, Волинській,

Подільській та Чернігівській) ко-лишньої царської імперїї.

Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо зросло

після більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського і

національного руху на чолі з Грушевськйм не поділяли більшовицької

концепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республіки

трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули

зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.

Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада,

втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал

7(20) листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної

Республіки (УНР).

Було прийнято і цілий пакет соціальних програм - ліквідація власності на

поміщицькі та інші нетрудові доходи, передача ціх земель народу без

викупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролю

над виробництвом і т.п. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри,

зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення прав

місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні

сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні

свободи.

Продекларувавши утворення УНР як складової частини Російської Республіки —

Федерації «рівних і вільних народів»,— Універсал встановлював суверенітет

УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київшиною, Волинню,

Чернігівщиною, Полтавшиною, Харківшиною, Таврією (без Криму). Остаточне

визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних

територій, де більшість населення становили українці. На жаль з прийняттям

Третього Універсалу Центральна рада явнозапізнилась.Він не повернув їй

підтримку дезорганізованих і розчарованих мас.

Контролювати хід подій Центральна рада вже не могла. Повстання у великих

містах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили питання

про само існування УНР.

Дні і тижні після падіння Тимчасового уряду були вирішальними для

Центральної ради. Гострі суперечки між більшовиками і націоналістами

завершилися тим. що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з’їзд Рад

у Києві і 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Рад.

Уряд новоутворенної радянської республіки беззастережно визнав над собою

владу Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу.

Націоналістам не вдалося взяти гору. Грущевський доклав усіх зусиль, щоб

консолідувати покинутий більшовиками парламент.

Проголошення Радянської влади в Петрограді, ультиматум, пред'явлений

Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків від

принципів федералізму і продовження імперської політики збереження «єдиної

і неділимої», поставили Грушевського і його прихильників перед неминучістю

історичного вибору. В таких умовах і народився Четвертий Універсал —

декларація незалежності України,— затверджений Малою радою і проголошений

24 січня 1918 року, але датований 9 (22) січня— днем, коли мали зібратися

Установчі збори.

Відстоюючи незалежність і повну державну самостійність України, Універсал

водночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору і в

кінцевому рахунку — до створення федерації соціалістичних республік усього

світу. Але це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїй

статті «Україна окремішна» Грушевський, розуміючи це і твердо стоячи на

грунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може й до

нас сьогоднішніх: «Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціального

і політичного будівництва на Україні». І перший іі Президент твердо

заповідав своїм нащадкам: «...всі, хто щиро приймає до серця інтереси

українського народу, повинні дбати про збереження українськоі окремішності

від сторонніх впливів і втручань».

Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а

ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною;

стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані і введені в оману

селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби,

яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на

Україну.

Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з’їзду

Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на

погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої

інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.

Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на

Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня

(7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили

зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.

40. В.Винниченко на чолі Генерального Секретаріату.

Генеральний секретаріат — виконавчий орган, уряд, сформований Українською Центральною Радою. 28 (15 червня) 1917 року Комітет УЦР на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і передав йому виконавчі функції. Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря. Очолював Генеральний секретаріат В. К. Винниченко.

Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. В Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії.

У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада – найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд — Генеральний секретаріат — у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря.

Першими генеральними секретарями були:

В. Винниченко (ген. секр. внутрішніх справ)

Б. Мартос (ген. секр. земельних справ)

С. Петлюра (ген. секр. військових справ)

В. Садовський (ген. секр. судових справ)

І. Стешенко (ген. секр. освіти)

С. Єфремов (ген. секр. міжнаціональних справ)

М. Стасюк (ген. секр. продовольчих справ)

Х. Барановський (ген. секр. фінансів)

П. Христюк (ген. писар)

В.Винниченко, Б.Мартос, С.Петлюра, В.Садовський, І.Стешенко були членами Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, С.Єфремов – соціал-федералістом, М.Стасюк – непартійним соціалістом (згодом – соціал-революціонер), Х.Барановський – позапартійним, П.Христюк – соціал-революціонером.

Першим документом, який визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, вперше оприлюднена В.Винниченком на пленарному засіданні УЦР 26 червня.

Хоч основні положення I Універсалу і Декларації Генерального Секретаріату передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.

Вже через кілька днів після створення Генерального Секретаріату до Києва прибула делегація Тимчасового уряду Росії у складі міністрів Керенського, Терещенка та Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені важкі, але інтенсивні переговори. Їх підсумками стали текст нового Універсалу УЦР і Декларація Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи 3 липня були оголошені на засіданні УЦР.

У ході наступних переговорів у Петрограді українська делегація вимагала у Тимчасового уряду затвердження Статуту Генерального секретаріату, який був затверджений УЦР і названий "першою конституцією України". Переговори завершилися тим, що прем’єр-міністр Росії О.Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», нормативно-правового акта, обов’язкового до виконання місцевими органами в Україні (замість Статуту Генерального секретаріату). Згідно з "Інструкцією", повноваження Генерального Секретаріату значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Скорочувалась кількість секретарств (яка на той час досягла 14). З компетенції Генерального Секретаріату вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до "Інструкції", УЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.

Після бурхливих дебатів і погроз Винниченка залишити свою посаду 7 серпня УЦР затвердила «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні».

Проте після численних конфліктів Винниченка з представниками УПСР 13 серпня Мала рада прийняла його відставку з посади голови Генерального Секретаріату. Формування ГС доручили соціалісту-федералісту Д.Дорошенку, який до цього працював на посаді головного комісара Тимчасового уряду Галичини і Буковини. 14 серпня Мала рада затвердила новий склад Генерального Секретаріату.

Але вже 18 серпня Д.Дорошенко зрікся керівництва Генеральним секретаріатом, після чого головувати в Генеральному Секретаріаті знову запропонували В.Винниченку. Тимчасовий уряд, попри своє негативне ставлення до В.Винниченка, 1 вересня був змушений затвердити склад Генерального Секретаріату на чолі з ним. Протягом жовтня-січня відбулися 63 засідання Генерального Секретаріату, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру.

Жовтень 1917 р. – Тимчасовий уряд постановив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, притягти його членів до судової відповідальності за сепаратизм та участь у скликанні Всеукраїнських установчих зборів, а також викликати В.Винниченка для пояснення у цій справі. 21 жовтня (3 листопада) – на засіданні Генерального Секретаріату обговорювали питання про поїздку до Петрограда В.Винниченка, генеральних секретарів І.Стешенка й О.Зарубіна для переговорів з Тимчасовим урядом у справі політичного становища в Україні. Несподівану розв'язку цього питання створив більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р.

Після (25 жовтня (7 листопада) Генеральний Секретаріат розширив свою компетенцію на військові та продовольчі справи, шляхи сполучення, торгівлю та промисловість з призначенням відповідних Генеральних секретарів (тобто було відновлено дію Статуту Генерального секретаріату у повному обсязі). Генеральний Секретаріат видав звернення «До війська і громадян України» (всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням»). Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади Генерального Секретаріату на всі губернії України, припинення воєнних дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу Київського військового округу тощо.

Генеральний Секретаріат діяв до 22 (9) січня 1918 р., коли (після проголошення IV Універсалу УЦР про незалежність УНР) був перейменований на Раду народних міністрів УНР.

41. Німецько – Австрійська окупація України. Причини встановлення гетьманської форми правління та її суть.

18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли у наступ. На київському напрямку діяли 23 дивізії. 24 лютого на одеському напрямку почали просуватися 10 австро-угорських дивізій. Разом із союзниками наступали війська Центральної Ради. Загальна чисельність сил вторгнення досягла 450 тис. чол.

За підписаним 3 березня мирним договором радянська Росія втрачала територію колишньої імперії загальною площею близько мільйона квадратних кілометрів. Фінляндія та Україна оголошувалися самостійними державами. Раднарком зобов'язувався визнати мирний договір, укладений Центральною Радою з союзниками, і розпочати переговори з УНР.

У ситуації, що склалася, Народний секретаріат розгубився. Дальший опір ставав явно безперспективним. Однак Раднарком дав вказівку організувати збройну відсіч інтервенції і пообіцяв таємну підтримку. Йому було важливо виграти час,, щоб вивезти найбільше матеріальних цінностей з України.

До середині березня Народний секретаріат створив 5 армій. Та ці збройні формування являли собою армії лише за назвою: кожна налічувала набагато менше бійців, ніж стрілецька дивізія. Спроби мобілізувати місцеве населення виявилися марними. Серед 25 тис. бійців у 5 арміях переважали росіяни, поляки, чехи, німці, румуни, угорці, серби й навіть китайці (під час світової війни в Донбас було законтрактовано тисячі китайських робітників — кулі). Зважаючи на незначну чисельність збройних сил, Антонов-Овсієнко обрав єдино можливий стратегічний план: поєднання фронтових дій з партизанською боротьбою.

1 березня радянські війська змушені були залишити столицю України, а через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. У середині березня союзники захопили південні міста. На початку квітня після жорстоких боїв червоногвардійці покинули Катеринослав і Харків. Оскільки російські війська брали участь у воєнних діях в Україні, німці захопили Білгород і готувалися зайняти Брянськ і Курськ. 4 травня на станції Коренево було підписано угоду про припинення воєнних дій на курському напрямку. Росія й Україна утворювали так звану «нейтральну зону» завширшки від 10 км і більше на ділянці від Рильська до Суджі.

У дипломатичних документах проголошувалося, що метою союзників є відсіч більшовицькій агресії і відновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. Фактично ж встановлювався звичайний окупаційний режим. Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську, Херсонську і Катеринославську губ., Німеччина — всі інші. Миколаїв, Маріуполь і Ростов-на-Дону мали змішані гарнізони. Централізоване управління залізницями і водним транспортом підлягало контролю німецького командування. Кам'яновугільна й залізорудна промисловість підпорядковувалася спільному контролю союзників. Найголовнішою функцією майже півмільйонної ворожої армії було забезпечення вивозу продовольства і сировини. Окупаційне командування застосовувало здебільшого не методи реквізиції, а купівлю-продаж. В обмін на свою продукцію Україна одержувала сільськогосподарські машини, вугілля тощо.

Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського. Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат.

29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава».

29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та ЇХІІІХ товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.

2. Причини і суть гетьманського перевороту. Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.

42. Внутрішня політика Гетьманату.

Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій,:і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

Дата добавления: 2015-05-22