Просвіти» в роки Першої російської революції. 14 страница

П. Скоропадський у приватній бесіді заявив, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. В економічній сфері найближчою метою був вивіз продовольства і сировини, у перспективі — встановлення цілковитого контролю за ринком, торгівлею та промисловим потенціалом. У політичній сфері українська держава потрібна була Німеччині і як своєрідна противага більшовицькій Росії, і як слухняний суб'єкт міжнародного права (Начальник штабу Південного фронту генерал Гофман самовпевнено і самовдоволено констатував: «Я створив Україну для того, щоб мати можливість укласти мир хоча б з частиною Росії»). Очевидно, саме тому німецька сторона змусила П. Скоропадського дати їй письмове зобов'язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, німецька сторона не тільки заважала легітимній, послідовній розбудові держави, а й створювала значні перешкоди на шляху формування дієздатної української армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабільності. На жаль, плани П. Скоропадського щодо створення регулярної армії у складі 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій так і не були реалізованими. Не дала бажаного ефекту і спроба поновити українське козацтво як окремий привілейований напіввійськовий стан населення і резерв національної армії значною мірою через те, що незаможне селянство негативно відреагувало на цей крок гетьмана. Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії) та відродження архаїчних форм організації суспільного життя (сучасні історики називають запозичений з доби феодалізму гетьманат «лише декоративним обрамленням держави»)1 не додавали Українській державі авторитету і сили, навпаки, на міжнародній арені вона створювала враження опереткової державності, ширми для австро-німецького всевладдя. З іншого боку, ці чинники перетворювали Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. У цей час в українських землях активно діють «Монархический блок», «Союз возрождения России», «Союз русского народа», «Национальньій центр» та ін. У Києві знаходять притулок відомі контрреволюційні лідери Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін, Мілюков та ін. В українській столиці перебувало головне бюро у справі вербування до білогвардійської Південної армії генерала Семенова. Опорні пункти формування цієї армії функціонували в Одесі, Харкові, Житомирі, Рівному та інших містах. Вплив цього організаційно міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію гетьмана непослідовною.

Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але вона ще й не відповідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув'язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні—серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією, створення уряду «українського за формою, але московського за змістом») вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Складний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився не під силу гетьманській владі.

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.

Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна влада перебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона могла здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чином підійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революція на Україні,— питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського. В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак, змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, але московський за змістом».

Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму Вячеслав Липинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й навіть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників значно русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприяло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелігенції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто заможних селян і володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на думку Липинського, він привернув би на бік української державності найпродуктивніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він називав національне свідому українську інтелігенцію.

48. Утворення Української Академії наук та її діяльність у 1918 – 1020 роках.

Ініціатива її заснування вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М. Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року^[2].

Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:

історично-філологічний,

фізико-математичний,

соціально-економічний.

Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН.

Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки. Першими академіками були призначені (14 листопада 1918 р.) історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф.Тарановський.

На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН професора В.Вернадського, а неодмінним секретарем — А.Кримського.

Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів — історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Згодом президентами Академії обиралися М. П. Василенко (1921–1922), О. І. Левицький (1922), В. І. Липський (1922–1928), Д. К. Заболотний (1928–1929), О. О. Богомолець (1930–1946),

Перші роки після приходу більшовиків

УАН у 1919–1923 pp. Захопивши Київ, більшовики 11 лютого 1919 р. оголосили декрет про структуру та фінанси УАН. В радянські часи, цілковито замовчуючи попередню діяльність УАН, цю дату називали початком її існування, а більшовиків — засновниками УАН. Після короткотермінового перебування Києва під денікінцями, по поверненні більшовиків, у грудні 1919 р. В.Вернадський подав у відставку, і президентом УАН став О.Левицький (1919–1921). За цих років співробітники УАН жили у важких матеріальних умовах, тоді ж вона зазнала перших репресій. Обраного 1921 року президентом УАН М.Василенка влада не затвердила, а 1923 року його заарештовано і 1924-го засуджено на ув'язнення (пізніше амністовано). УАН одержала у користування садибу пансіону графині Левашової у Києві (тепер приміщення Президії НАН України).

Декретом від 14 червня 1921 р. Рада Народних Комісарів УСРР схвалила «Положення про Українську Академію наук», згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки і підпорядковувалася наркомату освіти. Академію було перейменовано УАН на ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук), чим підкреслювала її значення також для укр. земель під Польщею, Румунією й Чехословаччиною та декларувала намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всіх українських земель. Того ж року до УАН приєднано Київську Археографічну Комісію й Українське Наукове Товариство у Києві, які припинили самостійне існування. Від 1920 року до початку 1930-х років окремо діяло при І відділі Історичне Товариство Нестора Літописця. УАН підпорядкували також Всенародну Бібліотеку в Києві (заснована 1918 року під назвою Національна Бібліотека Української Держави, тепер — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського); 1922 року ВУАН було передали друкарню Києво-Печерської Лаври. Відносини ВУАН з керівництвом були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу «залізною завісою».

Після історика Ореста Левицького президентом став ботанік Володимир Липський (1922–1928). З переходом до НЕПу бюджет ВУАН у твердій валюті було обмежено і число співробітників значно скоротили: на 1922 р. — до 149 осіб, 1923 р. — до 118. Але ВУАН мала значне число нештатних співробітників, які працювали здебільшого безкоштовно (1921 — понад 1 000). Протягом 1919-30 років було обрано 103 академіки ВУАН. У 1924-25 роках Академія вперше провела вибори іноземних членів, але їх не затвердив нарком освіти.

У 1920 роках у ВУАН існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археографічна комісії. З 1921 організовано Археологічний інститут. У фізико-математичному працювала найбільша кількість академічних кафедр — 30. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Г.Пфейффер), математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен) та ін. У соціально-економічному відділі особливо плідно працювала перша у світі науково-дослідна установа з проблем демографії — Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. У 1920 почали виходити «Записки відділів Академії».

49. І з’їзд КП(б)У і утворення Компартії України. Плани більшовиків щодо України у 1918 році.

ПЕРШИЙ З'ЇЗД КП(Б) УКРАЇНИ

— відбувся в Москві 5—12.VII 1918. В роботі з'їзду взяли участь 65 делегатів з ухвальним і 147 делегатів — з дорадчим голосом, що представляли 45 парт. орг-цій, у яких налічувалося понад 4 тис. комуністів. Присутні були також бл. 60 гостей. Порядок денний: 1. Доповідь Організаційного бюро по скликанню Першого з'їзду КП(б)У; 2. Доповідь Всеукраїнського партійного тимчасового комітету; 3. Звіт більшовицької фракції в Народному Секретаріаті; 4. Про поточний момент; 5. Про збройне повстання; 6. Про держ. відносини Рад. України з Рад. Росією; 7. Про ставлення до т. з. "рад"; 8. Про ставлення до ін. партій; 9. Про об'єднання з лівими укр. соціал-демократами; 10. Про партію; 11. Орг. питання; 12. Вибори ЦК. Почесним головою з'їзду було обрано В. І. Леніна. Напередодні відкриття з'їзду він прийняв групу делегатів, обговорив з ними найважливіші питання порядку денного, тези осн. доповідей і проекти резолюцій, дав поради щодо парт. керівництва революц. боротьбою укр. народу, утворення Компартії України. На початку роботи з'їзд гаряче вітали представники соціал-демократії Польщі і Литви, нім., угорської, чехословацької, рум., пд.-слов'янської і бессарабської комуністичних груп при ЦК РКП(б), а також голова Федерації іноземних груп при ЦК РКП(б) Бела Кун. 6.VІІ делегати з'їзду із зброєю в руках взяли участь у ліквідації лівоесерівського заколоту 1918 в Москві. З'їзд заслухав доповіді М. О. Скрипника про роботу Орг. бюро по скликанню з'їзду і М. М. Майорова про діяльність Всеукр. Парт. тимчасового к-ту і схвалив роботу цих органів. При розгляді питання про поточний момент (політ. становище і завдання партії), як і при обговоренні питання про збройне повстання та ряду інших, на з'їзді розгорнулася внутріпарт. боротьба, зумовлена існуючими серед частини парт. працівників України незгодами в питаннях оцінки перспектив і рушійних сил революції на Україні, методів боротьби в умовах окупації, побудови Компартії України. Деякі парт. працівники (В. К. Аверін, Е. Й. Квірінг, Я. А. Яковлєв та ін.) дотримувалися правих поглядів, недооцінювали внутр. можливості революц. процесу на Україні, інші (А. С. Бубнов, Я. Б. Гамарник, С. В. Косіор, Ю. М. Коцюбинський, І. М. Крейсберг та ін.) переоцінювали їх, применшували значення зміцнення Радянської влади в Росії для перемоги революції на Україні, намагалися нав'язати лінію на передчасне заг. збройне повстання. Особлива небезпека таких "лівих" поглядів полягала в тому, що саме в середовищі їх носіїв шукали й нерідко знаходили підтримку "ліві комуністи" — запеклі вороги ленінської політики миру, соціалістичного будівництва, глашатаєм яких на Україні був Г. Пятаков.(З'їзд засудив позиції прихильників як правих, так і "лівих" поглядів і визначив тактичну лінію КП(б)У, підкресливши, що вирішальним фактором перемоги революц. сил України є зміцнення Рад. Росії. В резолюції "Про збройне повстання" з'їзд розгорнув конкретну програму заходів по підготовці його, що передбачала, зокрема, створення мережі підпільних військово-революц. к-тів і Всеукраїнського Центрального Військово-Революційного Комітету для керівництва підготовкою і проведенням повстання. Ревкоми мали діяти під керівництвом парт. орг-цій. Принципове значення мало глибоко інтернаціоналістське рішення про взаємовідносини України і Росії. Виражаючи інтереси укр. народу, з'їзд у резолюції "Україна і Росія" висловився за революц. об'єднання Рад. України і Рад. Росії, дальше зміцнення дружби укр. і рос. народів як гол. умови перемоги над силами контрреволюції. Резолюція викривала націоналістичне гасло "самостійності України" як ширму, яку використовували нім. імперіалісти та їхні пособники й укр. бурж. націоналісти для поневолення трудящих. Гол. завданням з'їзду було утворення Комуністичної партії України. З'їзд ухвалив: "Об'єднати партійні комуністичні організації України в автономну, в місцевих питаннях, Комуністичну партію України з своїм Центральним Комітетом і своїми з'їздами, але яка входить в єдину Російську Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програмних загальним з'їздам Російської Комуністичної партії, а в питаннях загальнополіт ичних — ЦК РКП" (Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК, т. 1. К., 1976, с. 23). З'їзд ухвалив створити на окупованій території України нелегальні обл. парт орг-ції. В резолюції "Про ставлення до інших партій" з'їзд підкреслив, що ніякі угоди з есерами, меншовиками, бундівцями, укр. есерами, укр. соціал-демократами й анархістами неприпустимі і парт. орг-ції повинні вести проти них нещадну боротьбу. Водночас з'їзд вказав на необхідність налагодження контактів з партіями, які виражають інтереси дрібного селянства, з метою "підштовхування їх на шлях активної боротьби за владу Рад і підпорядкування їхньої боротьби фактичному керівництву пролетарської Комуністичної партії" (там же, с. 22). З'їзд обрав ЦК КП(б)У у складі 15 членів і 6 кандидатів. Істор. значення з'їзду полягає в тому, що він успішно завершив процес об'єднання більшовицьких орг-цій України, створив Комуністичну партію України, яка оформилася на непорушних ленінських ідеологічних, організаційних, теоретичних і тактичних принципах як складова і невід'ємна частина, бойовий загін єдиної РКП(б).

Повернення більшовиків на Україну в 1918-1919 рр.

Розпорошені та дезорганізовані більшовики України майже цілий рік

готувалися до повернення після того, як німці вигнали їх на початку 1918

р. Серед питань, що стояли перед ними, найгострішим було організаційне:

чи утворити окрему українську більшовицьку партію, щоб піднести свою

популярність на Україні, чи ж стати «регіональним» відгалуженням

російської партії, як того вимагав Ленін і як диктували традиції

російського централізму? У квітні на партійній нараді в Таганрозі, де

перевага була на боці українця М.Скрипника і так званої київської

фракції (чутливішої до національного питання), проголосували за

утворення окремої української партії. Але в липні на з'їзді більшовиків

України, скликаному в Москві для формального проголошення Комуністичної

партії (більшовиків) України (КП (б) У), гору взяла катеринославська

фракція, що вирізнялася сильними централістськими тенденціями й

складалася майже виключно з росіян. Таганрозьку резолюцію було

скасовано, а КП(б)У оголошено невід'ємною частиною російської партії з

центральним органом у Москві.

Падіння гетьманського уряду, евакуація німців і виникнення Директорії

призвели до нової суперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з

Дмитром Мануїльським і Володимиром Затонським вважала, що більшовики на

Україні занадто слабкі (у липні 1918 р. їх налічувалося лише 4364), щоб

удаватися до спроби захоплення влади, й стояла за проведення мирних

переговорів із Директорією, аби виграти час для зміцнення своєї

організації. Інша група на чолі з Пятаковим і АнтоновимОвсієнком

звернулася до Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не дати

Директорії твердіше" стати на ноги. 20 листопада 1918 р. після довгих

вагань Москва санкціонувала утворення нового українського радянського

уряду. Спочатку його очолював Пятаков, але згодом його змінив

русифікований болгарський румун Християн Раковський. Майже всі важливі

посади в уряді зайняли росіяни. В грудні більшовики були готові

розпочати другу спробу завоювання України.

Спочатку більшовицькі сили на чолі з Антоновим-Овсієнком складалися з

кількох загонів Червоної армії та розрізнених нерегулярних формувань.

Проте в міру їхнього заглиблення в Україну партизанські загони один за

одним кидали Директорію й приєднувалися до більшовиків. З січня 1919 р.

перед більшовиками впав Харків, а 5 лютого вони ввійшли до Києва. Тоді

їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але за наступних кілька тижнів,

коли до них приєдналися два найбільших партизанських отамани — Григор'єв

і Махно,. вони більш ніж подвоїлися. До червня, спираючись на їхню

підтримку, більшовикам удалося підпорядкувати собі велику частину

України.

Другий український радянський уряд протримався близько

семи місяців. За

цей час він спромігся припуститися не менше критичних помилок, ніж інші

уряди, що намагалися правити Україною. Цей уряд, сформований переважно з

росіян, євреїв та представників інших неукраїнських народів, силкувався

проводити на Україні політику, опрацьовану в умовах Росії, без огляду на

те, наскільки вона відповідала місцевим обставинам. Його російська

орієнтація з усією очевидністю проступила в акції, яку Ленін назвав

«хрестовим походом по хліб». У 1919 р. російські міста відчували гостру

нестачу харчів, тому на Україну було виряджено 3 тис. робітників із

Москви й Петрограда, які відбирали зерно — майже так само, як це рік

тому робили німці,— при необхідності вдаючись до сили. Але більшовики

припустилися ще гіршої помилки. Вони розпочали наступ проти буржуазного

принципу приватної власності шляхом упровадження колективних

господарств. Як і можна було сподіватися, ці дії розгнівали не лише

куркулів, а й середняків.

Уряд Раковського також устиг відштовхнути від себе українську

інтелігенцію лівих поглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись

користуватися в управлінні українською мовою й нехтуючи необхідністю її

впровадження в культурну та освітню діяльність. У відповідь на зростаючу

критику й опір більшовики спустили з прив'язу страшне й ненависне Чека

на чолі з латишем Мартіном Лацісом, яке свавільно арештовувало й

страчувало «класових ворогів». Наслідки цього булоневажко передбачити:

селянські партизани, що лише кілька місяців тому билися на боці

більшовиків, тепер під проводом боротьбистів та українських

соціал-демократів почали масово повставати проти них. Особливо

вирішальним став вихід з їхньої армії у березні великих сил на чолі з

Григор'євим та Махном. До літа майже все українське село охопило

повстання проти більшовиків.

2. “Дипломатична” політика більшовиків на Україні

після літа 1919 р.

У цей момент на Україну рушив інший загарбник. У червні з Дону в наступ

перейшла Біла армія на чолі з генералом Денікіним, яка до липня захопила

велику частину Лівобережжя. Водночас пішла в наступ реорганізована армія

Петлюри на Правобережжі. Нездатні чинити опір, більшовики за наказом

Леніна ліквідували в середині серпня 1919 р. другий український

радянський уряд, а більшість його членів повернулася до Москви. Згадуючи

про цю другу за два роки поразку на Україні, член колишнього уряду

Мануїльський зауважував з розчаруванням: «Кожної весни ми виряджаємо на

Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, повертається

до Москви».

Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики

переглянули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським

виступили з гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою

Україні специфікою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове

форми життя, котрі розвинулися в Росії за півтора роки радянського

будівництва. Керівництво партії неохоче визнало, що реквізиції збіжжя

викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики

грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попередніх експедиціях на

Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який визнав

необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими,

великоруського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.

Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності

— ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в

плані організаційної самостійності, якої прагнуло багато українських

більшовиків. Вона мала на меті надати радянській владі на Україні

українського забарвлення. Тому утворення 21 грудня 1919 р. третього

українського радянського уряду супроводжувала патріотична риторика, як,

наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Українська

соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував

основною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності

Української соціалістичної радянської республіки». Кілька українських

членів партії було призначено на високі (проте не ключові) посади в

уряді, партійні діячі отримали вказівки при можливості користуватися

українською мовою й виявляти повагу до Української культури.

Щоб заспокоїти українське селянство, більшовики припинили

колективізацію, що на Україні зустрічала значно більший опір, ніж у

Росії. Проте, Продовжуючи відбирати зерно, більшовики тепер

стверджували, що воно призначається для української радянської армії, а

не для Росії. Більше уваги зверталося на 'тактичні заходи, які викликали

напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши

безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. куркулів,

більшовики узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість

зберегти свої землі. Партія також стала активніше втілювати стару

політику створення комітетів незаможних селян (комнезамів) із метою

нейтралізації впливу куркулів на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні

забезпечило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 1919

р. у Червоній армії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920 р.— майже 3,5

млн під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених

служити у більшовицькому війську. Таким чином, коли на початку грудня

1919 р. більшовики з усіма своїми силами повернулися на Україну, їхня

перемога була практично забезпеченою. Проте навіть після того як у

листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української та Білої

армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським

селом. Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася

запеклим ворогом комунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену

партизанську війну з більшовиками.

Антибільшовицькі повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували

більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку

народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921 р. На

Київщині великими, добре озброєними загонами у 1—2 тис. чоловік

командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник, зв'язаний з

українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши проти них понад

50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики змогли

зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли

стверджувати, що не -тільки завоювали Україну, а й підпорядкували її.

3. Причини підкорення України більшовиками

Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної

Європи, включаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни,

естонці, латиші та литовці, завоювали незалежність, а 30-мільйонним

українцям не вдалося зробити цього? Це питання тим доречніше, що

українці боролися й заплатили за свою незалежність більшим числом

життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.

Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти

внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних

українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і

насамперед східних) полягала в тому,— тут ми повторимо цей важливий

момент,— що вони були змушені починати створення держави, ще не

завершивши формування нації. Відставання й нерозвинутість процесу

національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої

соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних

груп і класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях

у будівництві держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала

лише 2—3 % усього населення, й тільки невелика її частина підтримувала

українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно

Дата добавления: 2015-05-22