Просвіти» в роки Першої російської революції. 36 страница

Однак у середовищі ОУН, особливо в Західній Україні, ця версія не сприймалася, більшість схилялася до того, що О. Сеник-Грибовський, Я. Барановський та інші працюють на поляків. Звичайно, наведені вище та інші факти не могли не вплинути негативно на свідомість і моральний стан частини членства ОУН. Призвели вони й до занепаду організаційної праці, провалів у конспіративній роботі. Внаслідок арештів, здійснених у цей період польською владою, ОУН понесла помітні кадрові втрати.^** За ґратами опинилось керівне ядро крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Інші активні члени Організації змушені були піти за кордон. У липні 1934 р. до концтабору Береза Картузь-ка поляки посадили до 150 членів ОУН. А всього за 1929-1934 рр. за ґрати польських в'язниць було кинуто 1024 члена ОУН, винесено 4 смертні вироки і 16 вироків довічного ув'язнення". За словами учасника тих подій члена ОУН М. Коржана, "серед багатьох членів ОУН, що не опинилися ще в тюрмі чи в Березі Картузькій, наступила зневіра, знеохота, а навіть з'явився страх, а розбита ОУН на ЗУЗ втратила на довший час контакти до ПУН-у".

Зазначені свідчення підкріплюються і відомостями, вміщеними в інформації консула СРСР у Львові П. Сітнєва на ім'я повпреда СРСР у Польщі Давтяна (10 січня 1936 р.). Характеризуючи настрої в Східній Галичині під впливом Варшавського процесу він пише: "Спостерігається падіння духу багатьох рядових членів. Ставлять питання: що робити? Куди йти? Вкрай запальні голови настоюють на проведенні масового терору. Інша частина налаштована опозиційне, не знає куди йти?" І далі консул зазначає: "Деякі активісти вважають момент зручним для відмежування від ОУН значного опозиційного крила, котре б зайняло "нейтралітет" стосовно СРСР, а проводило б ідейну (звичайно, з націоналістичним присмаком) боротьбу проти поляків, відмовляючись взагалі від індивідуального терору, створивши свій орган".¹⁰⁰

Про внутрішній стан в ОУН, як згадував чільний діяч націоналістичного руху Я. Стецько, вели з ним розмову у в'язниці й польські слідчі. Вони наполегливо намагалися переконати його, що "ОУН вже не існує, вже розгромлена. Весь її актив і головні керівники в тюрмі або ж в Березі Картузькій". Більш того, польські чиновники підштовхували українських в'язнів з числа націоналістів до думки, що тільки Польща може надати допомогу українцям будувати власну державу за Збручем.¹⁰¹

Однак провідники ОУН дивилися на стан справ оптимістичніше, ніж про це йшла мова вище. На їхню думку, полякам не вдалося "захитати авторитет і ослабити впливи ОУН серед українського громадянства", тому "так довго підготовлений і старанно вимірюваний удар Польщі в ОУН трапив мимо цілі". Щодо атентату проти Б. Перацького, то у відозві Верховної команди УВО за значалося, що "15.6.1934 боєвик УВО виконав в імені української національної революції присуд смерті ще одному з катів українського народу".¹⁰²

Треба сказати, що згаданої вище точки зору дотримувалося й керівництво КПЗУ. У листі бюро ЦК КПЗУ від 24 червня 1934 р. до партійних осередків говорилося: "треба рахуватися з дальшим зростанням націоналістичної хвилі, з дальшими дуже гнучкими маневрами контрреволюційного націоналізму, особливо з боку УВО, що мають на меті використати в своїх інтересах обурення мас проти окупантів".¹⁰³

Терористичні дії ОУН, які були в центрі уваги обох судових процесів, по-різному трактувалися за кордоном. Відомо, що один з комітетів Ліги Націй засудив практику атентатів, підкресливши, що вони провокують поляків до застосування репресій проти українського населення. Водночас міжнародне співтовариство зробило застереження й польській стороні стосовно антиукраїнських акцій. Об'єктом переслідування став й голова ПУН Є. Коновалець. У 1936 р. уряд Швейцарії на настирливі домагання повпредів Польщі й СРСР запропонував йому покинути межі країни. З цього часу і до 1940 р. штаб-квартирою ПУН став Рим.

Неоднозначно сприймались зазначені вище акції ОУН і в українському суспільстві. Вже вище відмічалось, що вбивство польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького засудила президія УНДО, до якої приєднатися й Українська парламентська репрезентація. Негативно поставився до цього акту й митрополит Андрей Шептицький, котрий оцінив його "як злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні".

Відомий військовий діяч УНР генерал-поручник М. Омелянович-Павленко^* у 1935 р., знайомлючись з життям українських громад у Бельгії і Франції, в одному з інтерв'ю заявив: "здорові елементи еміграції гуртуються навколо культурних і політичних осередків, а національний максималізм, яким ще недавно захоплювалася частина еміграції, мало по малу зачинає уступати місце реальній політиці".¹⁰⁴

Однак серед української еміграції за океаном події, пов'язані з процесами у Варшаві і Львові, які пролили світло на масштаби діяльності ОУН, були сприйняті в цілому позитивно. У листі від 16 травня 1936 р. до Є. Петрушевича головний редактор україномовного часопису в США "Свобода" Л. Мишуга писав: "революційна акція на українських землях під Польщею активізувала нашу справу на міжнародному форумі, у світі, і навіть тут, в Америці. Тільки у зв'язку з цією акцією писала американська преса про державницькі змагання нашого народу".¹⁰⁵

Атентат у Варшаві спричинився до посилення наступу поляків на український націоналістичний рух, в цілому послабив його позиції. Тому невипадково у жовтні 1934 р. голова ПУ Н звернувся із закликом до української еміграції на теренах Америки. У його відозві зазначалося, що на всіх українських землях спостерігаються "посилені ворожі наступи на організований націоналістично-революційний рух". З огляду на обставини Є. Коновалець наголошував на необхідності "вміти протиставитись всім перешкодам, уміти втриматися на раз занятих позиціях", стати "в допомогу визвольній боротьбі" словом і ділом.¹⁰⁶

Звичайно, в активі ОУН в цей період були не тільки терористичні дії. Широкого розголосу набули, так би мовити, й мирні акції, зокрема, "шкільна акція". У ході її проведення на початку нового учбового 1933/1934 року в усіх школах Західної України члени ОУН та їх симпатики розповсюдили серед школярів 90 тис. листівок і 6 тис. брошур. У них учні закликались до відмови говорити польською мовою, до вимог викладання історії України, повернення звільнених українських вчителів, до нищення польської державної символіки тощо. Серед інших заходів ОУН привернула увагу громадськості пропаганда проти державної монополії на горілку й тютюн, за відмову їх вживання українським населенням.¹⁰⁷

Одним з об'єктивних свідчень послідовного посилення діяльності ОУН на українських землях під Польщею можуть бути наступні статистичні дані. Якщо, наприклад, у 1929 р. політичні процеси проти націоналістів складали 22,5% від їх загальної кількості проти всіх сил українського визвольного руху (крім комуністів), то в 1930 р. -33.3%, 1931 р. - 66,6%, 1932 р. - 63,7%, 1933 р. - 68,3%.¹⁰⁸ Серйозною і реальною силою в українському національному таборі на ЗУЗ називав ОУН (хоч мова йшла про УВО) й повпред СРСР з Польщі, про що він писав у листі від 12 вересня 1937 р. до Москви і Харкова. А представник Комінтерна при КПЗУ Сенченко в своїй інформації від 4 липня 1933 р. на ім'я керівників КП(б)У С. Косіора і П. Постишева, характеризуючи стан справ в КПЗУ і комуністичному русі в Західній Україні, наголошував на піднесенні хвилі націоналізму на західноукраїнських землях і зазначав, що націоналістичний рух "намагається своїми демагогічними гаслами перехопити активність широких селянських мас на свій бік".¹⁰⁹

У контексті Варшавського та Львівського судових процесів, інших випадків арештів і засудження членів УВО й ОУН у попередні роки набуло гостроти питанні захисту підпільних структур визвольного руху від ударів польської поліції. Усвідомлення цієї потреби мало місце вже в перші часи існування ОУН. У листі від 1 липня 1930 р. до Є. Коновальця секретар ПУН В. Мартинець писав, що з повідомлень польської преси він дійшов висновку, що "є в ОУН провокатор" і що "в останніх часах мав місце певний факт", який посилив його підозріння. Мартинець інформував про це також заст. голови ПУН М. Сціборського. У згаданому листі секретар ПУН наголошував, що справа з провокатором "є важка і треба прийти або до позитивних або до негативних вислідів".

Трохи пізніше, а саме у жовтні того ж року В. Мартинець висловив припущення, що листування Є. Коновальця з членами ПУН таємно переглядається швейцарською поліцією, котра інформує про це поляків. У зв'язку з зазначеним він ставив питання про те, щоб найбільш важливі документи, які стосуються діяльності ОУН, обов'язково писалися кодами або ж тайними чорнилами.¹¹⁰

Водночас В. Мартинець звернув увагу голови ПУН, що польська поліція переходить "від давніх методів масових арештів" до "чортовських зусиль" ввійти через провокаторів до середини УВО-ОУН і звідти розкладати їх. У зв'язку з зазначеним у листі від 7 травня 1930 р. до Є. Коновальця він писав, що потрібно стати на шлях ліквідації тих польських чиновників (зокрема, мова йшла про комісара польської поліції у Львові Білєвича), котрі застосовують вищезгадані методи роботи, "заки ще не наробили вони нам колосального свинства".¹¹¹

І це застереження було з розумінням сприйнято активом ОУН. Поруч з провокаторами значну небезпеку для підпільної організації становили й так звані "конфіденти" або інформатори з числа місцевого населення: як поляки, так й українці. У своїх спогадах відомий український адвокат С. Шухе-вич писав, що "... члени ОУН не раз без твердих доказів кидали на людей підозріння конфіденції і навіть вбивали їх".¹¹² Однак на тому етапі надійно захистити організаційні клітини ОУН не вдалося. З цим завданням, хоч і не до кінця, справилася лише Служба безпеки (СБ), створена бандерівською ОУН в 1940-1941 рр.

Засудження оунівського терору українськими політичними силами, які стояли на ґрунті легальної діяльності, стало однією з причин подальшого загострення відносин між революційним табором (ОУН) і табором "реальної політики". У вже згадуваній відозві Верховної команди УВО з 1934 р. зазначалося: "у час геройської визвольної боротьби українського народу з окупантами під проводом ОУН, український угодовий, опортуністичний табір вислуговується окупаційній державній рації, ведучи боротьбу з українським визвольницьким рухом..."¹¹³ І це загострення відносин стало черговим поштовхом до непримиренної боротьби між двома таборами, відлуння якої можна чути і в наші дні.

Непоступливість польської держави до намагань українства, відсутність злагоди між його політичними проводами, суперечки щодо доцільності тих чи інших форм боротьби за національне визволення призвели до того, що в середині 1930-х років у лавах ОУН намітились тенденції до розколу. Вже у травні 1934 р. в одній з приватних розмов Є. Коновалець зауважив, що в "ОУН дедалі більше проявляються "відосередні" рухи, інтриги і самолюбство окремих осіб".¹¹⁴ Все відчутнішою ставала відірваність ПУН від України. Ще в листі від 2 травня 1930 р. до В. Мартинця голова ПУН дійшов висновку, що "вести справи в краю, сидячий собі спокійно за кордоном, не є можливо". Тоді ж він висунув ідею "виміну мозгів"¹¹⁵ або постійного обміну провідними кадрами ОУН між закордонним центром і проводом ОУН в Західній Україні. Однак реалізувати цей задум не вдалося.

Ускладнювалися у той час й відносини між старими кадрами, які засідали в ПУН, і молодою генерацією націоналістів, котра переважала в крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ. Розбіжності були і в поглядах на методи діяльності. Молодь постійно прагнула до активної революційної боротьби, до терористичних дій, які б мали прискорити збройний зрив в Західній Україні. Голова ПУН і його найближче оточення, хоч і не заперечували потреби революційного чину, але виступали проти крайнього радикалізму. Як згадував А. Мельник, у Є. Коновальця "виринали щоразу більші і більші труднощі з представниками краю". Чимало терористичних актів в Західній Україні, за словами Мельника, здійснювались без згоди голови ПУН, вдаряли по його авторитету.¹¹⁶

За словами самого С. Бандери, виголошеними на Львівському процесі влітку 1936 р., він як крайовий провідник був наділений великими повноваженнями і в його "компетенції було рішати про всі чини, що змагали до реалізації постанов ОУН", а також приймати одноосібне рішення щодо лрисуду смерті стосовно всіх осіб, нечленів ОУН.¹¹⁷ За таких обставин ПУН навряд чи був здатним контролювати належним чином діяльність крайової екзекутиви на ЗУЗ, а остання - свої низові осередки.

Проте варто зауважити, що в грудні 1932 р. в бюлетені КЕ ОУН на ЗУЗ ч. 12) була вміщена інформація, що 20-24 червня 1932 р. у Відні відбулася конференція членів ПУН з представниками крайових націоналістів. На ній серед обговорюваних питань йшлося про план праці КЕ ОУН на ЗУЗ. Щоб закинути тенденційно-неправдиві вістки про стосунки між ПУН і крайовою екзекутивою, у бюлетені наголошувалося і подавалося до загального відому членів, що "крайова екзекутива ОУН на Західно-Українських землях підпорядкована Проводу Організації українських націоналістів і веде діяльність з його доручення, отже за цю діяльність відповідає Провід".¹¹⁸

Звичайно, крайова екзекутивна ОУН на ЗУЗ формально визнавала своє підпорядкування ПУН, однак поглиблення взаємних суперечностей і непорозумінь ставало все помітнішим.

З огляду на зазначене слід нагадати, що з самого часу створення КЕ ОУН на ЗУЗ у її стосунках з проводом ОУН склалися напружені відносини. Вже на початку 1930 р. Є. Коновалець висловлював невдоволення станом справ на ЗУЗ, діяльністю З. Пеленського, який невдовзі був усунутий з посади провідника. Але нормалізувати стосунки ПУН з КЕ ОУН на ЗУЗ до кінця все ж не вдалося, що й стало однією з передумов майбутнього розколу в ОУН.

Втім, внутрішні процеси в ОУН не залишилися непомітними для української еміграції. Відомий громадський діяч, голова Української громади в ЧСР М. Галаган, прихильно наставлений і добре знайомий з деякими діячами ОУН, в листі від 12 серпня 1933 р. до Ю. Колларда зауважив, що зараз у націоналістів "позначається якийсь-то внутрішній надлім".¹¹⁹

Як вважають сучасні дослідники, до середини 1930-х років український націоналізм, який виступав під "фірмою" ОУН, і партії національної демократії, які найбільш виразно репрезентувало УНДО, оформились як дві цілком відмінні ідейно-політичні течії українського визвольного руху.¹²⁰ Їх об'єднувала загальна кінцева мета - здобуття незалежності України, а глибоко розділяли форми і засоби реалізації цієї завітної мети. У той час, як ОУН стала на ґрунт революційних дій і терору, безкомпромісного ставлення до будь-яких спроб співпраці з окупантами українських земель, національні демократи ютримувалися так званої "реальної політики", обрали еволюційний шлях, і оддавали перевагу поступовому досягненню намічених цілей.

У сучасній історичній літературі склалася думка, що терористична діяльність ОУН з перших кроків її існування ініціювалася крайовим проводом на ЗУЗ. Між тим уже в той час проти такого погляду були заперечення. Зокрема, М. Сціборський, звітуючи про результати конференції ОУН на ЗУЗ (лютий 1930), писав: "скрайній революційний радикалізм націоналістів в краю не є винаходом керовничої групи крайових націоналістів, але, навпаки, є вислідом категоричних тенденцій націоналістичних низів мас".¹²¹

Зазначене твердження погоджується з іншими джерелами. Як говориться в таємному інформаційному документі, надісланому 25 лютого 1934 р. секретарю ЦК КП(б)У М. Попову, один з районних керівників ОУН на ЗУЗ в конфіденційній розмові з радянським консулом у Львові заявив, що "терор організовується місцевими організаціями і саме на вимогу мас",¹²² тобто рядових членів ОУН.

Коли б ПУН негативно поставився до диверсійно-терористичної діяльності КЕ ОУН на ЗУЗ, це неодмінно штовхнуло б крайовиків на пошук іншого проводу, на створення нової організації. М. Сціборський вважав, що за певних умов "активний елемент" на ЗУЗ може "включитися до акції того фактора політичного, який поза Спілкою [тобто УВО. - Авт.] виявляє себе в практичних, площинах революційності - саме до комуністів".¹²³

Між тим в проводі ОУН ставлення до терористичної діяльності ніколи не було однозначно: засуджуючим або схвальним. Засновники ОУН в принципі були проти того, щоб створена ними Організація займалася терором. Вони вважали терор головним завданням УВО. З цього приводу Є. Конова-лець підкреслював, що на фоні розгортання націоналістичного руху як акції політичної, якою керує ОУН, повинна бути законспірована і замкнена в собі "акція та організація Спілки [УВО. - Авт.] як спеціальна та окрема ділянка".¹²⁴ Він також твердо стояв на тому, щоб з "ОУН не зробили другу Спілку".

Однак через кілька років після І великого збору ОУН УВО фактично злилася з новою Організацією. Сам голова ПУН Є. Коновалець погоджувався з тим, що ПУН "не може себе явно і славно зв'язувати з терористичною акцією", не може "признаватися до ніяких терористичних актів, які мали чи будуть мати місце на поодиноких займанщинах..." З другого боку, він вважав, що терор є одним з методів революції, яку готує ОУН.^* Саме тому полковник не погоджувався з пропозиціями видати від імені ПУН декларацію, яка б засуджувала терор, підкреслюючи, що піти на такий крок може якась ширша конференція або конгрес ОУН.¹²⁵

Одним з проявів конфлікту між ПУН і краєм були суперечки з приводу оцінки дій провідника крайової екзекутиви ОУН за ЗУЗ Л. Ребета, який заступив заарештованого С. Бандеру. Прагнучи відвести від Організації удари польської поліції і зберегти кадри, Л. Ребет виступив за обмеження бойових акцій. З цією тактикою принципово не погоджувались З. Коссак, Р. Шухевич, Д. Грицай та ін. Вони вимагали усунення крайового провідника, якого в ПУН підтримували Я. Барановський і О. Сеник-Грибовський. Дослідники, близькі до середовища бандерівської ОУН. стверджують, що з точкою зору згаданих працівників солідарізувався начебто Є. Коновалець, але смерть не цс зволила йому змістити Л. Ребета. Проте у лютому 1939 р. під тиском своїх опонентів він залишив посаду провідника крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ.

Розпочавши підготовку до II великого збору ОУН, Є. Коновалець, за словами А. Мельника, хотів, щоб на ньому було більше представників від "осередніх і східних земель", котрі б своєю поміркованістю урівноважили радикальні погляди членів ОУН на ЗУЗ. Голова ПУН прагнув рішуче протиставитися "спробам накидання йому "волі краю",¹²⁶ тобто Західної України. З свого боку, члени крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ вороже ставилися до окремих осіб з оточення Є. Коновальця. Вони вважали, що вже згадувані О. Сеник-Грибовський і Я. Барановський спеціально ізолюють голову ПУН від представників ЗУЗ. Все це і стало однією з причин, що за життя Є. Коновальця не вдалося провести II великий збір ОУН, котрий міг би вивести Органзацію на зовсім інший рівень діяльності.

Разом з тим, на наш погляд, суперечності що до форм і методів боротьби між ПУН і ОУН на ЗУЗ були значно глибшими, ніж це здається. Є підстави стверджувати, що прагнення ПУН обмежувати і регулювати здійснення атентатів, з одного боку, мало на меті стримати терористичну діяльність ОУН і не допустити її переростання у збройне повстання в Західній Україні, з другого - свідчило про те, що ПУН сумнівався у здатності націоналістичного руху власними силами домогтися вирішальних успіхів у боротьбі з польським режимом на західноукраїнських теренах.

Що стосується крайового націоналістичного активу, особливо прихильників С. Бандери, то на їхню думку згортання терористичної діяльності ОУН, з одного боку, призвело б до падіння авторитету українських націоналістів в середовищі активно-динамічних сил українства на ЗУЗ, з другого - поставило б українські визвольні змагання в пряму залежність від зовнішніх чинників. І саме ці чинники мали б вирішальний вплив на розв'язання українського питання, обмежували б національні інтереси українства, ставили їх в залежність від сторонніх сил. І наступні події не тільки тієї доби, але й у наш час це підтверджують.

98. Боротьба проти так званих «національних ухилів». Шумськизм, скрипниківщина.

Шумськізм

Внутрішньо-партійна опозиція в КП(б)У проявилася в 1924-1926 роках. Вона спрямувалася проти московських централізаційних заходів і нової програми національної політики большевиків. Провідними особами цієї опозиції були: нарком освіти Олександер Шумський, економіст Михайло Волубуєв, нарком фінансів Сергій Полоз, Василь Еланський, голова спілки письменників, та ряд інших українських комуністів, що мали впливові становища в партії і в харківському уряді, їх підтримували бувші боротьбісти, письменники й учені. Шумськісти вийшли перші з критикою щойно започаткованої системи політики послідовної централізації, що пізніше дістала назву сталінізму, та висунули „ясну програму позитивних вимог усамостійнення УССР”.39 Вони домагалися забезпечення провідної ролі українських комуністів у КП(б)У, рівноправности КП(б)У з іншими комуністичними партіями в Комінтерні, участи УССР в керуванні закордонною політикою, створення територіальної армії України, повної автономії в освітніх і господарських справах. Особливо гостро виступили шумськісти в 1926 році проти централізаційних реформ Сталіна в зв'язку з індустріялізацією, які позбавляли Уряд УССР функцій влади на користь всесоюзного уряду та проти централізації тяжкої промисловосте України.

Опозиційні виступи Шумського зійшлися в літературній ділянці з опозицією Хвильового проти домінації російської культури в Україні й викликати своїми популярними і зрозумілими гаслами ідеологічну атмосферу опозиції на Україні проти московського централізму. В Кремлі потрактовано це як ідеологічний вилім і серіозну загрозу, тимбільше, що до голосу шумськістів прислухалися інші неросійські народи (особливо грузини), а поза кордонами СССР українські комуністи в Західній Україні (КПЗУ) приєдналися до позицій Шумського. Опозиція українських комуністів набрала широкого розголосу і розслідження її передано в 1926 році окремій Комісії III Інтернаціоналу.

ЦК КП(б)У на доручення московського Політбюра постановив в квітні 1927 р. усунути Шумського з партії, але його справа була в Комінтерні, куди вніс її член ЦК КПЗУ Васильків-Турянський, мотивуючи, що вона виходить поза компетенції КП(б)У. Спір поглибився, бо тій же Комісії Комінтерну московські большевики поставили на розгляд справу націоналістичного ухилу члена політбюра КПЗУ Карла Максимовича та Василькова-Турянського. Це довело до розламу серед тих галицьких комуністів, котрі вважали Шумського і Максимовича за своїх ідеологічних провідників. Група Василькова-Турянського вийшла в квітні 1928 р. з КПЗУ. Контрольна Комісія Комінтерну осудила діяльність групи Василькова-Турянського. Шумський і Максимович в квітні 1929 р., виконуючи постанову цієї Комісії Комінтерну, склали неясного змісту заяву, проти використовування їхніх прізвищ тією групою, але вину за її становище приписали Комуністичній Партії Польщі (КПП), домагалися для себе привернення членських прав і звільнення від закидів у націоналістичному ухилі. Це визнано за невистачально щире каяття. Максимовича виключено з III Інтернаціоналу за підтримування зв'язків з групою Василькова-Турянського, а Шумському висловлено гостру нагану з попередженням. КП(б)У не змінила свого осуду і Шумського вислала спершу до Москви на становище голови профспілки учителів. Звідтам Шумський був засланий на Соловки разом з Максимовичем. Скрипник допоміг Каґановичеві виконати доручення Сталіна усунути з України Шумського.

Осудження Шумського привело до репресій на ближчих співробітників Шумського, яких у 1930-1933 роках арештовано, депортовано або розстріляно.

Олександер Шумський це найвизначніша постать з рядів колишніх українських есерів, що творили в УПСР ліву фракцію боротьбістів. Після їхнього спільного виступу з большевиками проти Центральної Ради на І Всеукраїнському З'їзді 17.12.1917 р. боротьбісти були виключені з партії есерів. Група боротьбістів з Шумським на чолі втекла до Харкова окупованого большевиками, оголосила себе окремою партією УПСР-боротьбістів. Шумський, Полоз, Михайличенко та інші виїхали до Петрограду переговорювати з большевицьким центром, щоб створити в Україні коаліційний уряд, складений з большевиків і УПСР (боротьбістів) подібно як було з урядом РСФСР. Ленін спершу вагався і передав Сталінові вести переговори, а наприкінці 1919 р. зажадав, щоб боротьбісти розв'язали свою партію і вступили без застережень до новоствореної в липні 1919 р. КП(б)У. Шумський з своїми однодумцями об'єдналися з лівою фракцією українських соціял-демократів-незалежників (Авдієнко, Пісецький) і створили Українську Комуністичну Партію (УКП). Есдеки-незалежники старалися, щоб III Інтернаціонал прийняв УКП як територіяльну партію в свій склад, але російські большевики перебили ці заходи.

„Леніна особливо турбувала Партія Соціял-Революціонерів-боротьбістів. Прийнявши комуністичну програму, боротьбісти обстоювали разом з тим здійснення на практиці свобід для неросійських народів, що їх було проголошено в декляраціях. Вони разом з тим вимагали створення окремої національної української армії. Ленін бачив, що... боротьбісти можуть розпочати повстання, маючи добрі зв'язки з селом. Тому він став прикладати всіх зусиль, щоб влити партію боротьбістів до КП(б)У, відділу РКП(б). Плян його був простий:

а) знищити незалежну українську комуністичну політичну організацію, небезпечну для монополії Російської Комуністичної Партії в Україні;

б) унешкодити членів партії боротьбістів. Небезпека від боротьбістів була в тому, що боротьбісти – пише далі Д. Соловей – підтримували опозиційні українські елементи та захищали повстанців-партизанів, які виступали проти масових вивласнень, чи конфіскації, що їх здійснювали „продотряди”, надіслані в Україну з РСФСР та проти антиукраїнської політики завойовників. А під „інтересами пролетаріяту” ховалися місцеві інтереси великоруського пролетаріяту. Ленін висунув гасло „єдности дій пролетарів великоруських і українських”, оголосив, що ніби від цього залежить чи вільна Україна буде можлива чи ні. Але ця „єдність дій” полягала в підкоренні московському центрові та в безвідмовному виконані його розпоряджень”.

Великоруський централізм Леніна був послідовний і далекозорий. Протиукраїнська боротьба Леніна була замаскована інтернаціональною фразеологією. „Ленін був не проти українців, але при тій умові, що вони ніякої вирішальної ролі в Україні не будуть відогравати. Що вони, українці, ніяких окремих від Росії самостійних національних завдань не ставитимуть і цілком у всьому підкорятимуться зарядженням і керівництву його партії в Москві. Що вони, українці, безвідмовно поставлять до диспозиції кремлівської влади усі ресурси і всю фізичну й мозкову робочу силу українського народу”.40

А цього українці не хотіли робити. Вони хотіли ввійти в партію, щоб перемогти великоруських шовіністів. І про це Ленін знав. Тому після злиття боротьбістів з КП(б)У в 1920 році, почалася в липні 1921 року велика чистка в партії „і майже всіх боротьбістів в індивідуальному порядку повикидали з КП(б)У (назвавши їх „клясовими ворогами” з усіма поліційними наслідками – С. Л.). І в 1923 р. їх у КП(б)У лишилося тільки 118 осіб з прийнятих близько 20000”.41 Постишевська і Єжовська чистки були такі ґрунтовні, що в 1938 році на волі не остався ні один.

Розкусивши великоруський централізм Леніна і його партії, Шумський У 1920 р. називав КП(б)У „партією колоністів”. Вступивши в члени цієї партії колоністів наприкінці того ж року він писав про включення боротьбістів: „Партія (себто Ленін) скомандував нам „струнко”, і ми стрункою лавою увійшли до КП(б)У. Тактика чи наївність Шумського? Наївними були в усякому разі боротьбісти, коли знаючи, що партійну політику диктує Україні Москва через КП(б)У, і в ній вони будуть творити внутрішній фронт опозиції, безжурно думали: „влиємось, роззіляємось, заллємо!” Із „струнких лав” осталася незабаром понад сотня живими, що впрягла свою робочу силу в шори окупаційної партії. Частина укапістів і боротьбістів, маючи самостійницьке наставлення, робила ухили „від настанов Російської Комуністичної Партії. Компартія періодично викривала ті ухили, „знешкоджувала” ухильників, на їх місце ставила інших, які часто робили те саме, що попередники”.42

Сам Шумський, колишній член Української Центральної Ради, а потім її противник, став у 1919 р. большевицьким наркомом освіти й почав вести твердий курс проти русифікаційної політики. Він вніс від свого Наркомату „Проєкт декрету про сприяння розвиткові української культури”. Коли його відкинено, вніс його знову від власного імени. Денікін вигнав большевиків і обірвав дальший конфлікт. Ставши послом УССР в Польщі 1921-1923 рр., Шумський далі завідував відділом аґітації і пропаґанди ЦК КП(б)У і домагався обсади керівних становищ у профспілках українськими робітниками, замість імпортованими з Москви кремлівськими наглядачами. Він організував змову, щоб скинути з першого секретара ЦК КП(б)У Л. Каґановіча і поставити В. Чубаря. Своєю вимогою виплатити Україні п'ять мільярдів відшкодування і своїм проєктом перенести столицю СССР на Україну до Електрополісу біля Дніпрельстану викликав переляк і лють у Кремлі.

Дата добавления: 2015-05-22