Архітектура, образотворче мистецтво та музика

Особливості формування та розвитку культури Галицько-Волинського князівства

Перші літописні згадки про землі, які ми називаємо галицько- волинськими належать до кінця Х ст. Так під 981 р. згадується захоплення та приєднання В. Великим до Київської Русі Перемишля, Червена та інших міст. Дещо пізніше засновано місто Володимир. Перші прояви децентралізації галицьких земель від Києва спостерігаються в 1084 р., коли тут самочинно почали князювати Рюрик, Володар та Василько Ростиславичі, сини тмутороканського Ростислава Володимировича, онука Я. Мудрого.

Після смерті в 1124 р. Василька й Володаря (Рюрик помер у 1094 р.) між їхніми спадкоємцями спалахнула війна, переможцем із якої вийшов Володимир Володаревич (1124-1153). У 1141 р. він об’єднав теребовлянську, звенигородську, галицьку та перемишльську землі і переніс столицю з Перемишля до Галича, таким чином ставши засновником Галицького князівства. Його син Ярослав Осмомисл (1153-1187) закріпив батькові здобутки. Після смерті Я. Осмомисла на княжому престолі утвердився його син Володимир (1187-1199). З його смертю, оскільки Володимир не мав синів, закінчився рід Ростиславичів. У цій ситуації найініціативнішим серед сусідів виявився волинський князь Роман Мстиславович, який того ж таки 1199 р. оволодів Галичем. Так уперше Волинь, Забужжя, Подністров’я і Прикарпаття було об’єднано в один політичний організм - Галицько-Волинське князівство.

Поява Романа Мстиславовича на історичній арені не була випадковою. До кінця 1160-х років волинські волості були підпорядковані київському князю. Проте за Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха, який княжив у Києві в 1167— 1170 рр., цю традицію було змінено. Мстислав передав Луцьку землю своєму братові Ярославу, а Володимир розділив між синами: старший Роман одержав Володимир, троє молодших відповідно Белз, Червен і Берестя. Після смерті дядька й молодших братів Р. Мстиславовичу вдалось об’єднати під власною зверхністю всю Волинь, а в 1199 р. приєднати Галицьке князівство.

Галицько-Волинські землі були найдальшим на заході форпостом східнослов’янської культури. Різні галузі культури - освіта, письменство, мистецтво - розвивалися у тісних зв’язках з усією Руссю.

Не менш динамічно розвивалась архітектура, скульптура та малярство. Абсолютна більшість пам’яток, які дійшли до нас, пов’язані з церковним життям.

Перші храми на Русі споруджували і розписували візантійські майстри. Відповідно техніка побудови і стиль оформлення були візантійськими. Церкви мали не тільки культове, але і громадське призначення.

Традиційно вважається, що першою кам’яною була церква Різдва Пресвятої Богородиці, більш відома як Десятинна, збудована в Києві князем Володимиром між 989-996 рр. Це був храм з трьома нефами, розміром приблизно 34,5 м на 45 м. У свій час це був найбільший храм Київської Русі.

Грандіозною пам’яткою храмового будівництва є Софіївський собор. Початок будівництва датується 1017 р., а завершення 1037 р. Вибір місця для головного собору Княжого граду був невипадковим: тут сходилися всі чотири головні шляхи, що вели до Києва. Вважається, що монастир існував задовго до спорудження собору. Собор набув особливого статусу - в Софії князів «садовили на стіл», тут же відспівували і хоронили. Храм споруджено за особливою технологією: кам’яна кладка чергувалася із плінфою (дуже міцна плоска цегла), а скріплювали все особливою сумішшю з вапна та шматочків кераміки. Після завершення побудови собор мав вигляд п’ятинефного храму з тринадцятьма банями. Впродовж віків собору судилося залишатися відповідно до задуму князя Я. Мудрого неперевершеним втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому її перебудовували і оздоблювали. Востаннє Софію архітектурно модернізовано за гетьмана Івана Мазепи, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХУІІ-ХУІІІ ст. стилю козацького бароко.

У 1089 р. в Києві закінчилось спорудження Успенської церкви Печерської лаври (після реконструкції 1720-х рр. собор набув рис українського бароко), а в 1108 р. Михайлівського Золотоверхого собору. Внутрішній простір цих храмів був оздоблений мармуровими колонами, капітелями, монументальною мозаїкою та фресками.

З кінця XI ст. у сакральній архітектурі розпочався новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Найпоширенішими стають однокупольні храми. Такого виду споруди будували в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств. З-поміж багатьох українських однокупольних привертає увагу собор у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква в Чернігові.

З-поміж світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Я. Мудрим Золоті ворота, які завершувалися, так званою, домовою церквою.

Розвиток християнства супроводжувався утвердженням візантійських і формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві, яке стає важливим елементом культури. Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Візантійська церква, а з нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали служити цій меті. Ідеологія візантійського православ’я найяскравіше втілена в двох найголовніших формах храмового розпису: іконописанні та монументальному живописі.

Важливим елементом інтер’єру храмів були орнаменти. У Софії Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної мініатюри. Серед пам’яток художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми й палаци, найбільшу увагу привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Особливу мистецьку цінність мають князівські гробниці, найвідомішою з яких є мармурова гробниця Я. Мудрого, яка орнаментована різьбленими фігурами.

Іконами прикрашали церкви, князівські і боярські хороми, ставили їх над міськими воротами, брали з собою в походи. З літописних повідомлень вважається, що перші ікони привіз В. Великий з Корсуня (сучасний Севастополь), а іконографічну традицію започатковано з прикрашення мозаїкою, настінним живописом та іконами Десятинної церкви. Іконографічна система тут очевидно була така, як згодом у Софії Київській.

Становлення давньоруського іконопису починається з другої половини ХІ ст. - першої половини ХІІ ст. В процесі розвитку іконопис набуває національної самобутності і неповторності. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050-1114), опис яких зафіксований у Києво-Печерському патерику. З його іменем окремі дослідники пов’язують ікони «Печерської Богородиці» і так званої «Богоматері Великої Панагії».

У тодішньому Києві здобули популярність Пирогощська та Вишгородська ікони. Вишгородська (візантійська ікона початку XII ст., відома на Русі з 1155) дістала назву «Богоматір Милування», - це скорботна мати в тісних обіймах з сином, що пригортається своєю щокою до щоки сина. У 1155 р. князь Андрій Боголюбський, пішовши від батька з Києва у Володимир на Клязмі, взяв із собою прославлену візантійську ікону «Богоматір Милування» і встановив її у Володимирському Успенському соборі (з того часу ікону називають «Володимирською Богоматір’ю»).

Згодом з’являється ще один вид ікони - Печерська Богородиця: мати тримає на колінах сина, котрий благословляє двома руками.

Близькими за часом створення і характером до «Богоматері Великої Панагії» є ікони великих розмірів - «Георгій-воїн» та «ДимитрійСолунський».

Дослідники вважають, що київська іконописна школа склалася наприкінці XI ст., а в XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицькому, Волинському, Володимиро- Суздальському та ін.

Найбагатша колекція мозаїки і фрески першої половини ХІ ст. збережена в Софіївському соборі. Монументальний живопис Софії є вищим досягненням мистецтва тієї епохи.

Другу за значенням колекцію фресків зберігає Кирилівська церква Києва, яка приблизно була побудована в 1140-1167 рр. Особливого значення фрескам Кирилівської церкви надає те, що це роботи руських майстрів і вони займають площу понад 800 м². Вважається, що до нас дійшов найповніший ансамбль розписів ХІІ ст.

Виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113), які в 1934 p. вивезені до Москви, становлять перлину давнього вітчизняного мистецтва, здатні задовольнити найвибагливіші художні смаки минулого і майбутнього.

До найкращих зразків книжкової мініатюри належить: «Остромирове Євангеліє»; «Ізборник Святослава» 1073 р. з мініатюрами Христа на престолі, собором святих і портретом Святослава з родиною; «Трірський Псалтир» або «Молитовник Гертруди» (1070- 1080-ті рр.) поряд із мініатюрами німецького походження має п’ять мініатюр, пов’язаних з Україною походженням, тематикою і стилем. Мініатюри «Трірського Псалтиря» були намальовані на Волині, точніше, в Луцьку або Володимирі-Волинському.

«Остромирове Євангеліє» багате на заставки та оздоблене ініціалами, але виняткову цінність мають три мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки і Марка, які зберігають за книгою славу унікального твору мистецтва.

Високого рівня розвитку отримало ювелірне мистецтво. У писемних джерелах часто згадуються золоті та срібні вироби. Князь В. Великий зробив своїм дружинникам срібні ложки. Жінки бояр носили срібні прикраси. «Слово о полку Ігоровім» згадує золотий князівський шолом і золотокований престол галицького князя Ярослава Осмомисла.

Різні золоті та срібні речі не тільки завозили, а й виробляли в Русі. У Києві та інших містах були майстерні, що виготовляли коштовні намиста, діадеми, браслети, персні, наручні, золоті й срібні посудини, різний посуд, збрую, зброю.

До речей князівського та боярського побуту належать дорогі тканини з шовку і золотої та срібної парчі. Розкішним був і побут бояр.

Музика складала невід’ємну частину культури Київської Русі. Умовно можна виокремити три основні напрями тогочасного музичного життя - народну, професійно інструментальну і професійні церковні співи. Народна музика за тих часів не записувалася (принаймні такі записи науці невідомі). Уявлення про неї черпаємо з літописів та інших писемних джерел, з давніх малюнків, зображень на ювелірних виробах, але головне - на підставі окреслення архаїчних рис у фольклорі східних слов’ян, насамперед в українському фольклорі.

Значне місце в культурі Київської Русі посідала епічна творчість. Це було літературно-музичне мистецтво - поезія виконувалась як музичний твір, в якому значну роль відігравав урочистий речитатив. Очевидно, саме так і звучало «Слово о полку Ігоровім». До таких творів належать також билини, що збереглися на східнослов’янській півночі, але своїми коренями сягають у часи Київської Русі.

Найпоширенішими інструментами були труба, гуслі, ребек та бубен. Невід’ємну і дуже вагому частину музичної культури Київської Русі становили християнські церковні співи. На відміну від народної пісні, яка існувала винятково в усній традиції, церковні співи записувались. Це була знакова нотація, поширена у Візантії й інших країнах. На Русі ці знаки називали «крюками» або «знаменами». З XI-XIII ст. збереглося близько 80 крюкових рукописів.

Давньою і достатньо унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі та представники заможних верств населення запрошували на бенкети професійних співаків та акторів, яких інколи постійно тримали при своїх дворах. Однак переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжиці). Таких акторів називали скоморохами. Вважають, що скоморошництво не було суто руським явищем, а запозичене з Візантії.

На початок ХІІІ ст. Київ, незважаючи на політичне, економічне ослаблення та розпад Київської Русі, продовжує залишатись духовним, освітнім, культурним центром руських земель. Після руйнування в 1240 р. Києва татаро-монголами продовжувачем розвитку культурно-історичної спадщини стає Галицько-Волинське князівство.

Дата добавления: 2015-05-22