Одушевлённость светил 2 страница

Прогресивність переходу від феодалізму до капіталізму була очевидною, однак це аж ніяк не позбавляло буржуазну мораль багатьох потворних ознак.

Згідно з марксистською концепцією феодальна форма соціального зв´язку, побудована на особистій залежності нерівних за станово-статусною ознакою індивідів, замінюється відносинами речової залежності між людьми, формально рівними між собою і підпорядкованими у своїй життєдіяльності процесу відтворення і росту капіталу. Замість старих основних класів - феодалів і кріпаків - на авансцену суспільного життя виступають нові - буржуазія і пролетаріат, боротьба між якими нібито визначає з цього моменту розвиток світової історії. Формується світовий ринок, руйнуються старі патріархальні зв´язки, товарно-грошові відносини проникають в усі сфери діяльності, народжуючи нові зразки для наслідування, моральні еталони поведінки. Заміна феодальних виробничих відносин капіталістичними веде до перебудови всієї системи моральних цінностей, які панували в суспільстві до появи особистості з якісно іншою структурою моральної свідомості.

З´являється новий історичний тип особистості, який по-іншому діє й оцінює світ і себе. Виникає новий ідеал людини, що характеризується специфічним «набором» чеснот, котрі йому приписуються. Загальною характеристикою і корінним змістом буржуазної моралі виступає індивідуалізм. Буржуазний індивідуалізм розглядається марксизмом як конкретно-історичний феномен. При зародженні капіталізму він відігравав прогресивну роль (зокрема, й у сфері моралі). Пройшовши через горнило первісного нагромадження капіталу, індивідуалізм перемагає під лозунгами буржуазних революцій - свободи, рівності, братерства. Проте своє повне втілення він знаходить у суспільстві вільної конкуренції, яка відкрила перед людьми широке поле соціальної діяльності.

Нове розуміння призначення людини, її моральної гідності виглядало як відкриття «людини взагалі», яка раніше була станово залежною. Це відкриття супроводжувалося переконанням, що нічим не обмежений саморозвиток людини приведе до моральної досконалості і щастя. Це була надихаюча, хоч і наївна, згідно з марксистською концепцією, ідея довір´я до вільного розвитку людини, якого можна досягти на ґрунті приватновласницьких відносин, і єдино можливим способом для цього оголошувалась конкуренція.

Принцип приватного підприємництва фіксував особистість як центр соціально-економічної активності, ширші можливості для розвитку індивідуальності виступають як необхідна умова розгортання промислової революції. З утвердженням капіталістичних форм життя людина була поставлена в принципово інше соціально-історичне становище, в іншу моральну позицію, виходячи з якої вона повинна була здійснювати свій моральний вибір. Людина виглядала формально автономною, їй приписувалась відповідальність за дії, які вона здійснювала на свій страх і ризик, за всі успіхи і невдачі, котрими відтепер вона мала вимірювати ступінь своєї моральної цінності й особистої гідності. Проте абстрактні уявлення про свободу, рівність, гідність людини в процесі своєї еволюції конкретизуються, виливаючись у гендлярський дух буржуазного класу, втілюються в образі «чесного» ділка як всезагального еталона поведінки. Буржуазна мораль обмежується санкціонуванням лише формальної рівності індивідів. Її не цікавить реальна рівність, їхня справжня автономність, незалежність. Ця думка обґрунтовується, зокрема, такими міркуваннями: моральна рівність капіталіста і робітника виявляється моральною ілюзією, оскільки перший, володіючи капіталом, експлуатує другого; один процвітає і тому наділяється якостями моральної значущості й доброчесності, а другий наперед приречений на негоди й злидні, і саме це животіння ставиться йому за провину, розглядається як свідчення його моральної неповноцінності.

Аналізуючи буржуазну мораль, марксистська етика виокремлює такі її ознаки та тенденції розвитку:

— ціннісна орієнтація на багатство;

— уподібнення моральної оцінки відносинам «купівлі-продажу»;

— внутрішня лицемірність буржуазної чесності і обов´язку;

— зростання морального відчуження;

— занепад буржуазної моралі.

Обґрунтовуючи перелічені положення, вдаються до такої аргументації:

1. Основним стимулом діяльності людини в умовах капіталістичного суспільства є пристрасть до збагачення, наживи. Багатство є основою ціннісної орієнтації людини, головною метою її життєдіяльності.

У буржуазних уявленнях особиста гідність ототожнюється з володінням власністю, тому чеснотами наділяються люди, які мають значні цінності. Тільки володіння багатством надає людині моральну значущість.

2. Загальна процедура оцінки вчинків людини, характерна для моральної свідомості буржуазного типу, виявляється синтезом відносин «купівлі-продажу», відносин покупця і продавця.

3. У структурі буржуазної моральної свідомості головне місце займають вимоги чесності і обов´язку. За допомогою понять «чесність» і «обов´язок» буржуазна мораль своїми засобами підтримує підприємницьку діяльність, сприяє збереженню ділової репутації тих, хто вже володіє капіталом.

4. Моральне відчуження, що виникло ще в епоху вільної конкуренції, в умовах монополістичного капіталізму проникає в усі верстви суспільства. Відбувається відчуження від людини наявних у суспільстві моральних норм, від духовного світу інших людей, від своєї особистої моральної сутності. Моральне відчуження породжує відчуття самотності, роз´єднаності. Причому не просто роз´єднаності індивіда з іншими людьми, замкнутості, а й постійне відчуття холодної байдужості, ворожості, що нерідко переходить у взаємну ненависть, яка супроводжується проявами жорстокості.

5. Занепад буржуазної моралі вбачається насамперед у зростанні споживацьких нахилів, конформізмі й особливо в регресивних тенденціях розвитку цієї моралі. Зростає роль групових кодексів моралі на шкоду її загальним, універсальним вимогам. Автоматична, бездумна і бездушна відданість корпоративним інтересам підриває індивідуальну моральну відповідальність. Втрачають колишню роль у регуляції поведінки такі психічні контрольні механізми особистості, як совість і обов´язок.

Буржуазія створила суспільство, в основі якого діє механізм фактично безмежного саморозвитку і вдосконалення на основі ринкових відносин суспільного виробництва. Завдяки цьому була створена наймогутніша з усіх відомих цивілізація. Виникає новий тип особистості, який характеризується новими чеснотами, що передбачають активне ставлення до життя, заповзятість, хватку, ініціативу, ощадність і дбайливість, чесність у ділових відносинах тощо. Індивід починає жити і відчувати себе "своїм власним", таким, що належить собі, самоцінністю, що служить небувалому піднесенню почуття особистості і власної гідності.

Зрозуміло, що на суспільство, в якому жадоба прибутку є головною рушійною силою розвитку сучасної цивілізації, чекають численні проблеми, зокрема й моральні. Таке суспільство змушене було виробити могутні противаги деструктивним тенденціям, які закладені в самій природі капіталістичного способу виробництва, зокрема, щоб утримати під контролем «фурій приватного інтересу». До таких противаг і належить мораль буржуазного суспільства.

Капіталістичний спосіб виробництва сам по собі не гарантує формально проголошених буржуазією прав і свобод особистості. Потрібні були сотні років, щоб створити такі політичні й правові установи, які гарантували б громадянам передових демократичних держав ці права і свободи. Розвиток моралі буржуазного суспільства перебуває в органічному зв´язку з розвитком політичної й правової культури, мистецтва, релігії. Цілком зрозуміло, що як капіталістичний спосіб виробництва, так і буржуазна мораль мають немало істотних недоліків, проте нічого кращого від них, за виключенням утопічних ідей, людство ще не придумало. Факти свідчать про те, що у передових капіталістичних країнах теж існують проблеми з моральністю, проте мораль буржуазного суспільства як царство належного була створена для того, щоб гуманізувати реальні стосунки людей, стосунки, які перебувають під контролем громадської думки.

24. Проблема єдності. Етос буржуазії.

Проблема єдності

У світі існує безкінечне розмаїття речей та явищ. Людина завжди прагне охопити, зрозуміти світ в цілому, в єдності. Але зробити це було досить важко, тому що людина в своїй повсякденній діяльності має справу не з усім Всесвітом, а з окремими предметами і в своєму чуттєвому пізнанні осягає лише окремі предмети, а не весь світ в цілому. Тому довгий час люди уявляли собі світ у його окремих частинах.

Сучасна наука сприяє філософському вирішенню проблеми єдності світу. Цю проблему слід розглядати в трьох аспектах. По-перше, єдина основа, тобто субстанціональна єдність. По-друге, єдність законів, що діють у світі. По-третє, єдність відносно виникнення і розвитку всіх існуючих у світі форм реальності.

Щодо першого аспекту до 20 ст. представники класичної науки вважали, що єдиною основою (субстанціональною єдністю) світу є атоми, з яких складаються речі. Пізніше, у 20 ст., квантова механіка відкрила елементарні частинки, які є складовими атомів. Хоча цих частинок виявилось багато (зараз їх нараховується більше п'ятисот), але стійких частинок мало. Саме вони і становлять субстанціональну єдність відомої нам частини Всесвіту. Є дві групи елементарних частинок. Перша – частинки речовини, що мають масу спокою, друга – частинки поля, що мають лише масу руху.

Кожний рівень організації об'єктивної реальності має свою специфічну субстанцію, яка має дискретну, тобто атомістичну структуру. Так, на хімічному рівні – це молекули, на біологічному – особи, на соціальному – люди.

Другий аспект розгляду єдності світу. Оскільки субстанція завжди дискретна, між її елементами існують певні зв'язки, відносини. Певні зв'язки (загальні, суттєві, постійні і необхідні) називаються законами. Кожний специфічний рівень об'єктивної реальності має свої специфічні закони. Крім того, є універсальні закони, які однаково діють на всіх рівнях організації об'єктивної реальності.

Прагнення використати універсальні закони, об'єднати їх у науковому знанні змушує вчених розробляти концепції, які мають загальнонауковий характер. Такою, наприклад, загальнонауковою теорією є загальна теорія систем, яка розглядає закони, що діють на будь-яких рівнях реальності, в будь-яких системах.

Прикладом специфічних законів, що діють лише на деяких якісно різних рівнях реальності може бути закон збереження енергії.

Знання загальних законів дає змогу глибше зрозуміти єдність оточуючого нас світу.

Слід зауважити, що в тих космологічних моделях, які користуються загальним визнанням, припускається, що сфера дії відомих нам законів природи обмежена розмірами 1-1084 см3. З погляду традиційної космології, говорити про існування чого-небудь поза цією сферою немає смислу.

Третій аспект розуміння єдності світу: вперше думку про те, що єдність можна розуміти як результат розвитку висловив і розвинув Гегель. Послідовний розвиток космологічних моделей також наводить на думку, що єдність світу може бути зрозумілою як результат процесу розвитку, тобто генетично.

Розглядаючи світ у розвитку, ми маємо зрозуміти внутрішній взаємозв'язок розмаїтих форм об'єктивної реальності. Крім того, розгляд єдності з погляду розвитку дає змогу пояснити як субстанційну єдність світу, так і єдність його з погляду діючих у ньому законів. Тобто два попередні аспекти в розумінні єдності світу є результатом застосування останнього аспекту. Принцип розвитку в сучасній науці дедалі частіше використовується для пояснення взаємозв'язку різних форм реальності і має універсальне значення для виявлення єдності оточуючого нас світу.

Этос буржуазии

Этос (от др.-греч. обычай, нрав, характер) - совокупность стойких черт индивидуального характера. Первоначально этосом обозначали привычное место совместного проживания: дом, человеческое жилище, звериное логово, птичье гнездо. Затем слово стало означать стабильный признак каких-либо явлений, обычай, нрав, характер. Считалось, что характер личности формируется традициями и обычаями, поэтому всегда есть возможность описать различные проявления характера, исходя из его этоса. Позднее этосом обозначали обычно стойкую систему нравственных представлений. Например, нравственные представления эпохи Реформации, жизненные правила людей той поры получили название «протестантский этос».

Рассмотрим этос буржуазии. Буржуазная мораль – это определенная система норм, которую представители различных социальных групп считали типичной для буржуазии, по крайней мере со второй половины 19 в. В литературе о буржуазии имеется большое количество разных взгядов и подходов к определению класса буржуазии вообще и к определению характерных черт человека этой формации. Одни, говоря о буржуазии, имеют в виду сословие, наделенное особыми правами и противостоящее дворянству, духовенству или городскому плебсу. Именно это значение подразумевается, когда речь идет, например, о победе буржуазии в эпоху Великой французской революции.

Другие противопоставляют буржуазному миру идеологию деревни и нередко имеют в виду буржуазию (мещанство), понимаемую как совокупность людей, живущих в городе, то есть группу, выделенную на основании территориального критерия.

Немецкий историк Зомбарт понимал буржуа как homo oeconomicus (Человек экономический (лат.)), живущий в городе, буржуазия - группа, выделяемая на основании не только территориального критерия, но и участия в производстве или обмене материальных благ (прежде всего - в эпоху капитализма).

Французское слово bourgeoisie (буржуазия) укоренилось во многих языках в новом значении под влиянием классиков марксизма. «Буржуазия» - у Маркса и Энгельса обычно привилегированный класс, противостоящий пролетариату. В этом значении, отличном от этимологического (bourg - город), они охватывают и землевладельцев. Буржуазия противопоставляется пролетариату как класс угнетателей и эксплуататоров.

Многие авторы придерживаются подхода разделения буржуазии на три категории: мелкая, средняя, высшая буржуазии. Мелкая буржуазия характеризуется такими чертами (речь идет о Франции кануна первой мировой войны): образование на уровне неполного среднего; достаток крайне скромный, но гарантирующий трудолюбивому человеку верный кусок хлеба и спокойную старость; содержание в лучшем случае одной служанки «на все руки», но чаще - приходящей прислуги. В эту категорию входят лавочники, ремесленники, мелкие чиновники и мелкие фермеры.

К средней буржуазии относятся люди со средним или высшим образованием и средним достатком, с одним или двумя слугами и не владеющие собственными средствами передвижения. Кроме того, к средней буржуазии относятся те, кто хотя и не имеет собственности, зато связан со своим кругом узами родства или дружбы, культурой и вкусами.

К высшей буржуазии относятся люди со средним или высшим образованием, достаточно состоятельные, чтобы вести роскошную жизнь, содержать нескольких слуг, иметь собственный автомобиль.

Общепринятыми чертами буржуа считаются: почтение к общественной иерархии, посредственность, эгоизм, к ульт денег и мышление в денежных категориях, бережливость, самоограничение ради обладания, миролюбие, стремление к безопасности, мещанская приземленность притязаний, неспособность «затянутых в корсет душ» жить настоящей минутой, мещанская невосприимчивость к красоте.

Считается, что автором классической модели буржуазной морали был Бенджамин Франклин (политический деятель США 18 в.), его называли«первым буржуа». Франклин рекомендовал своим соотечественникам личностный образец буржуа: жизненную установку человека, который «всем обязан себе самому», которого характеризует трезвость ума. Взгляд его не устремлен в мир иной - не для него он трудится и не от него ожидает помощи. «На бога надейся, а сам не плошай», «береженого бог бережет», успеха нужно добиваться здесь, на этой земле, человек - сам кузнец своего счастья, он не обязан ничем каким-либо унаследованным привилегиям. Добродетель следует измерять полезностью. Не нужно самоотречения, от которого никому нет пользы, не нужно бесполезного умерщвления плоти.

Буржуа - это деловой человек, идеал человека, «достойного кредита», как замечали критики Франклина. Три основные добродетели обеспечивают кредит: трудолюбие, точное соблюдение денежных обязательств и бережливость.

Характерным примером методичности Франклина может служить составленная им для ежедневного самоусовершенствования таблица добродетелей и грехов. Здесь дается перечень основных добродетелей, которые Франклин решил в себе воспитать. Их было 13: 1) воздержанность в еде и питье; 2) немногословность, способность избегать пустых разговоров, от которых нет пользы ни одному из собеседников; 3) порядок; 4) решительность, неукоснительное выполнение того, что решено; 5) бережливость; 6) трудолюбие; 7) искренность, отказ от обмана; 8) справедливость; 9) умеренность; 10) чистота, опрятность в одежде и в жилище; 11) спокойствие, то есть способность не волноваться по пустякам, из-за неприятностей обычных или неизбежных; 12) целомудрие; 13) скромность.

25. Механіко-математична картина світу.

Підсумком діяльності філософів-матеріалістів і натуралістів Нового часу стала наукова картина світу. Наукова картина світу як вищий синтез наукового знання містить у собі найбільш загальні знання про світ і людину, а також основні методологічні принципи вивчення буття. Наукова картина світу, створена в 17-18 ст. ґрунтувалася на матеріалістичному світогляді і вирішувала завдання радикального подолання релігійного світогляду, проте у той же час мала історично обмежений механістичний і метафізичний (антидіалектичний) характер. Механіцизм поглядів на природу був обумовлений особливим положенням в той період механіки як науки, яка раніше за інших отримала закінчену систематичну розробку і широке практичне застосування. Природознавство того часу не мало достатнього матеріалу, щоб відобразити світобудову як процес, який постійно розвивається.

Основні принципи механістичної картини світу:

- деїзм - світ, природа уявляються як гігантська механічна система, яка приводиться в рух божественним першопоштовхом. Матерія розглядається як пасивна субстанція. Джерело розвитку виноситься за межі об’єкта. Бог або дух, давши свту початковий першопоштовх, більше у перебіг подій не втручається.

- атомізм – ідея структурності матерії, наявність в основі природи дрібних матеріальних неподільних часток. В 17 столітті поняття атом стало ключовим у фізиці та хімії. Матерія ототожнюється з речовиною.

- редукціонізм – вищі явища матерії можуть бути пояснені на основі закономірностей, властивих нижчим формам. Наука і філософія Нового часу трактують рух як переміщення тіл у просторі (тобто механічний рух) і намагаються пояснити сутність світобудови і усе, що в ній є, з позиції законів механіки. З погляду матеріаліств Нового часу рух відбувається природним шляхом, тобто заперечується телеологізм – рух об’єкта до наперед визначеної мети.

- детермінізм – принцип взаємозумовленості всього сущого, загальності причинно-наслідкових зв’язків. Детермінізм трактується теж механістично, тобто визнаються лише однозначні, лінійні закономірності (Лапласовський або класичний, жорсткий детермінізм). Причинність ототожнюється з необхідністю і повністю заперечується випадковість. Так, Гольбах вважав, що випадок – це позбавлене змісту слово, ми приписуємо випадку всі явища, зв’язки яких з їхніми причинами не бачимо.

-природоцентристське трактування людини: У матеріалістів Нового часу людина не випадає з механізованого всесвіту, а трактується теж як машина, тільки більш складна. Ламетрі в своїй роботі «Людина-машина» стверджує, що людське тіло – це машина, яка заводить сама себе. Філософи вірять в пізнавальні можливості людини, її розум, але теж на засадах механістичного розуміння світу. Так філософ Християн Вольф стверджував, що пізнання істини можливе, тому що світ є теж машина.

26. Соціальна фізика.

Огюст Конт (1798-1857) - найбільш яскраво обґрунтував необхідність і можливість наукового вивчення суспільства; саме цього французького вченого вважають засновником соціологічної науки. Спочатку О. Конт назвав нову науку соціологію "соціальною фізикою". Хід його роздумів був такий: якщо фізика вивчає взаємодії в неживій матерії, то повинна бути окрема наука, що вивчає людські взаємодії на рівні суспільства. Сучасна наука не використовує поняття "соціальна фізика", а поняття "соціологія", автором якого є також О. Конт, стало широко вживаним.

Конт розробляв "соціальну фізику", вважаючи, що справжня наука повинна запозичувати у природничих наук їхню об'єктивність, яка ґрунтується на методиці спостереження і експерименту. Ті проблеми, які неможливо ні підтвердити, ні заперечити, опираючись на факти, не повинні бути предметом вивчення соціології.

Кожен об'єкт, за Контом, повинен вивчатися як статичний і як динамічний. Це стосується і соціальної системи. Тому Огюст Конт виділяє два розділи:

соціальна статика - вивчає умови і закони функціонування суспільної системи. У цьому розділі досліджено основні суспільні інститути, такі як сім'я, держава, релігія з точки зору їхньої ролі в утвердженні суспільної згоди і солідарності, так званого консенсусу;

соціальна динаміка - розглядає теорію суспільного прогресу, вирішальним фактором якого, на думку Конта, стає розумовий розвиток людства.

Конт вважав, що людство у своєму інтелектуальному розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну та позитивну.

На теологічній стадії люди пояснюють усі явища, ґрунтуючись на релігійних уявленнях. Людський розум намагається знайти початкові і кінцеві причини явищ. Однак претензії людини на те, щоб проникнути у Божий промисел є безглуздими; те саме, що тварини намагалися б збагнути мислення людей.

На метафізичній стадії людське мислення намагається пояснити причину явищ, послуговуючись філософськими абстракціями і умоглядними конструкціями. Люди намагаються пояснити внутрішню природу явищ, їхні першопричини і призначення, хоча вже і не оперують поняттями надприродних чинників.

На позитивній стадії людина перестає оперувати абстрактними сутностями, відмовляється від з'ясування першопричини явищ і обмежується спостереженням за ними, фіксуванням постійних взаємозв'язків між явищами. Позитивне мислення далеке від містицизму і від фактів не підтверджених на практиці.

Перехід від однієї стадії до іншої здійснюється в різних науках послідовно, але не одночасно. Чим простішим є об'єкт вивчення, тим швидше в науці, яка його вивчає, встановлюється позитивне мислення. Конт створює так звану лінійну систему класифікації форм наукового знання: позитивне мислення послідовно встановлювалося спершу в математиці, потім - в астрономії, фізиці, хімії, біології, і врешті-решт - у соціальній фізиці (соціології), оскільки об'єкт дослідження - суспільство - є найскладнішим. Кожна з цих наук є своєрідною сходинкою догори, відносно попередньої. Кожна із них запозичує у попередньої її методи і добавляє до них ще свій власний, обумовлений специфікою об'єкта, який вона вивчає.

Так, для соціальної фізики головними методами пізнання є логіка, спостереження, експеримент, класифікація, порівняння та історичний метод. Конт вважав, що стадіям інтелектуального розвитку людства відповідають стадії політико-соціальної організації суспільства:

теологічній стадії - військове панування; метафізичній стадії - феодальне панування;

позитивній стадії - промислова цивілізація.

Ці стадії закономірно йдуть одна за одною. Тому нерівність між соціальними групами пов'язана з певним рівнем розвитку. Рівень розвитку суспільства визначається не матеріальними змінами, а духовно-моральними стосунками між людьми. На думку Огюста Конта, соціологія повинна протиставити теоріям революцій соціологічну теорію, яка дозволяє проводити зміни в суспільстві еволюційним шляхом, із врахуванням інтересів усіх суспільних груп.

27. Вчення про розум. Самосвідомість.

Вчення про розум

Протягом всієї історії розвитку філософської думки виникали різноманітні концепції про розум, різні підходи до визначення співвідношення віри та розуму. Розглянемо деякі філософські підходи до вивчення проблеми розуму.

Так, наприклад, Арістотель створив вчення про вічно рушійний і нерухомий Розум. Оскільки він нерухомий, сам він ні до чого не прагне і, зокрема, ніщо не любить. А все інше, що існує, окрім Розуму, вічно рухоме, вічно прагне саме Розуму як найвищого блага і вічно його любить. Все, що ззовні Розуму, любить розумове життя, оскільки без розуму взагалі ніде не було б ніякої доцільності і ніякої закономірності. Отже, розум, за Арістотелем, є загальною метою. Арістотелівська філософія - це царство всепереможної сили людського розуму. Арістотель не втомлюється звеличувати і вихваляти розум, тому не дивно, що все життя і все буття трактується у нього як царство розуму і завершується всепереможною силою Розуму. Розум є у Арістотеля принцип всеохоплюючої і всемогутньої закономірності буття.

Середньовічний філософ Фома Аквінський створює вчення-симфонію розуму та віри. Розум і віра не виключають, а допомагають один одному в прагненні душі людини до пізнання істини – Христа і його вчення. Істина одна, але до неї є два шляхи. Один шлях – це шлях віри, одкровення, який є коротким і безпосереднім. Другий шлях – шлях розуму, науки.

Цікаве вчення про «примари» розуму створив філософ Нового часу Френсіс Бекон. За Беконом, людський розум перебуває в полоні хибних уявлень і забобонів, суб'єктивних суджень. Вони, наче примари відволікають його від істини, заважають бачити речі такими, якими вони є. Філософ висуває вимогу попереднього “очищення” розуму, бо в царство людини, яке засноване на науці, можна увійти, як і в царство небесне, - лише чистим, наче дитя. За Ф. Беконом, існує чотири класи помилкових думок, або “примар”, властивих людському розумові: примари “Роду”, “Печери”, “Ринку, або Площі”, «Театру». До першого виду помилок, які Ф. Бекон умовно називає “примарами Роду”, належать такі, що закладені в самій природі людини. Вони пов'язані з її пізнавальними якостями. Наприклад, розум людини схильний убачати в речах більше порядку й однаковості, ніж є насправді. Розумові властива певна інерція, через яку він неохоче відступає перед фактами, котрі суперечать усталеним переконанням. Розум схильний відгукуватися радше на сильні ефекти, ніж на малопомітні явища, на нього більше впливає те, що вмить і раптово може його вразити. Людина віддає перевагу тому, що відповідає її власним смакам і бажанням.

“Примари Печери” зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками. Ф. Бекон використовує тут Платонівський символ - печеру, перебування в якій визначає напрям думок людини, особливості її індивідуальної психіки. Одні люди шанують давнину, інші схиляються перед новим, одні мислять природу синтетично, інші - аналітично, одні шукають у речах тільки відмінності, інші - лише те, що тотожне, в кожному випадку ці крайнощі викривлюють істину. “Примари Печери”, так само як і “примари Роду”, є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи.

Набагато більшу небезпеку становлять “примари Площі”, які проникають у розум разом зі словами й іменами. Джерело цієї омани - спілкування людей, їхнє суспільне життя, і зумовлена вона неправильним слововживанням.

“Примари Театру”, на відміну від інших, «не є вродженими і не проникають у розум таємно, а відкрито передаються та сприймаються з вигаданих філософських систем». Вони виникають із засліплення хибними теоріями та упередженими гіпотезами. Філософські системи, з допомогою яких люди намагаються з'ясувати природу речей, здебільшого нагадують театральні вистави, які не мають нічого спільного з дійсністю.

Критику розуму представив у своєму вченні Кант. Він досліджує межі, в яких реалізується здатність розуму. Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я". 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі". 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі. Далі Кант формулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ. Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза).

Дата добавления: 2015-05-22