Тема 7. Українські землі в ХІХ – на початку ХХ століть

Території, що перебували під владою Російської імперії (Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь) прийнято називати Наддніпрянською Україною. Землі, що входили до складу Австрійської імперії (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) – західноукраїнські землі. Після приєднання українських земель до Російської імперії на них було поширено загальноімперський адміністра-тивний устрій. Було створено три генерал-губернаторства: Київське, Малоросійське, Новоросійсько-Бессарабське), до складу яких входило дев’ять губерній.

У війні з наполеонівською Францією брало участь українське населення. До козацьких та ополченських полків вступило майже 70 тис. осіб. Серед українського населення існувало два погляди на цю війну. Перший – погляд автономістів, які сподівалися за допомогою Наполеона здобути автономію. Другий – “консерваторів-малоросів”, що схилялися до Олександра I і сподівалися після перемоги над наполеонівською армією знову поставити питання про автономії. Тому український народ пожертвував на військові потреби великі суми грошей, продовольства, фуражу, брав активну участь у будівництві оборонних споруд. Сподівання українців, що їх становище покращиться, були марними.

На початку XIX ст. в Україні виникають таємні товариства. Їх різновидом було масонство. Масонські ложі виникли 1818–1819 рр. в Києві (“З’єднані слов’яни”) та Полтаві (“Любов до істини”), Одесі, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Хоч ці ложі були створені в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Однією з цілей, яку ставили перед собою їх організатори, було залучення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не висували суто національних вимог. У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність лож, а їх члени піддаються переслідуванню. Незадоволення самодержавно-кріпосни-цьким режимом відчувалося серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити існуючий лад. Це виявилося в декабристському русі, тісно пов’язаному з Україною. 1821 р. створено “Південне товариство” із центром у місті Тульчині. Головою було обрано полковника П. Пестеля. Товариство мало філії у Кам'янці та Василькові. У 1825 р. до нього приєдналося Товариство об’єднаних слов’ян, яке виникло 1823 р. у Новограді-Волинському. П. Пестель уклав політичний трактат “Руська правда”, у якому визначив програму дій після повалення царизму: всі народи Росії мали об’єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом, кріпацтво скасовувалася, усі громадяни ставали рівними перед законом, оголошувалася повна свобода торгівлі й промисловості. Повстання відбулося 14 грудня 1825 р в Петербурзі, закінчилося поразкою. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Здійснити свій план їм не вдалося. Над учасниками повстання уряд вчинив жорстоку розправу. Під впливом повстання декабристів 1826 р. виник таємний гурток у Харківському університеті; впродовж 1827–1830 рр. діяв Гурток прогресивних професорів у Ніжинській гімназії.

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, культурницьким та політичним. На фольклорно-етнографічному етапі невелика група вчених із метою підтвердження самобутності власного народу збирала та вивчала історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки. Змістом культурницького етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних ідей, активною боротьбою за національне визволення.

На межі XVIII–XIX ст. у представників провідної верстви україн-ського суспільства з’являється зацікавлення національною історією, етнографією, фольклором. Значну роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури. Важливою подією стала публікація 1798 р. “Енеїди” І. Котляревського, написаної народною українською мовою. Пробудженню національної свідомості сприяли художні твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, наукові праці професора М. Максимовича тощо.

На початку 1846 р. у Києві було утворено нелегальну українську політичну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство. Її засновниками були: В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Т. Шевченко, П. Куліш та ін. Програмні дії Товариства було викладено в “Книзі буття українського народу” (“Закон Божий”) і “Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”. У них передбачалося: створення демократичної федерації слов’янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності й суверенності; побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння в правах усіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури, освіти тощо. Товариство не встигло розгорнути практичну роботу, уже 1847 р. його членів було заарештовано. Значення Товариства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його послідовників

У складі Австрійської імперії перебувало приблизно 15% українських земель, а саме Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Ці землі прийнято називати “західноукраїнські землі”. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до “Королів-ства Галичини і Ладомерії” зі столицею у Львові.“Королівство” ділилося на 18 округів (дистриктів), із яких 12 складали українську частину краю. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв’язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

Від початку XIX ст. процес національного відродження охопив Галичину. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація “Товариство священиків”, навколо якого гуртувалося патріотично налаштоване греко-католицьке духівництво. Товариства стало активним поборником прав української мови та українізації шкільництва. Члени товариства сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. Із-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови – І. Могильницького, Й. Лозинського, Й. Левицького. У першій половині XIX ст. центром національного руху в Галичині став Львів. Тут на початку 30-х років XIX ст. виникло напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угрупування “Руська трійця“” (засновники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький). Його члени займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою діяльністю, літературною творчістю. Надзвичайною заслугою “Руської трійці” було видання наприкінці 1836 р. альманаху “Русалка Дністровая”, який складався з фольклорних і власних творів видавців і був написаний народною мовою. Головною тут була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною.

У 1848–1849 рр. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Її невід’ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної та Центральної Європи. Звідси пішла назва революції – “Весна народів”. У роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткували представники греко-католицького духівництва, яке звернулося до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. У ній висловлювалося побажання запровадити в школах і громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти в правах духівництво всіх конфесій. У Львові була заснована перша українська політична організація (2 травня 1848 р.) – Головна руська (українська) рада (ГРР), яка взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її впродовж 1848–1851 рр. Друкованим органом ГРР стала “Зоря Галицька” – перша у Львові газета українською мовою (почала виходити з травня 1848 р.).

Улітку 1849 р після розгрому об’єднаними силами Австрії та Росії угорської революції в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим. Австрійську конституцію відмінено. Улітку 1851 р. розпущено ГРР. Важливими були соціальні наслідки революції 1848–1849 рр.: скасування панщини, селяни отримали повну особисту свободу. Земля, якою селяни користувалися, переходила у їх власність. Проте краща земля, общинні землі (ліси, пасовища) залишалися в руках поміщиків.

Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці XVIII – першій половині XIX ст., вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом подальшого економічного розвитку. Поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853–1856 рр.), яку Росія програла. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та “Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. За цими документами, селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю. Наслідки реформи: відбулися корінні зміни в розподілі земельної власності; товаро-грошові відносини ставали домінуючими в господарствах поміщиків та заможних селян; були поширені різні методи використання землі (оренда, введення власного господарства); підвищилася урожайність сільськогосподарських культур унаслідок використання машин, вільнонайманої праці). У 1864 р. проведена земська реформа. Створювалась система місцевого самоврядування. На Лівобережній Україні створено шість губернських і 60 повітових земських управ, на Правобережжі земське самоврядування запроваджене в 1911 р. Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти, пошти, збирали статистичні дані. У 1864 р. здійснена судова реформа. На від-міну від станового і закритого суду, ввели позастановий відкритий, незалежний суд. Вводилися присяжні судді. У 1864 р. почали реформу освіти. Запровадили єдину систему початкової освіти, у галузі середньої створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії. Відбувалися військова (1864–1883 рр.) і фінансова (1860–1864 рр.) реформи.

Реформи 1860–1870-х рр. були обмеженими, непослідовними, але вони створили умови для економічного й політичного розвитку країни в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення, сільське населення залучалося в промисловість. Був відкритий шлях до становлення індустріального суспільства.

В умовах лібералізації царського режиму зростає хвиля громадянської активності. Повернулися із заслання провідники Кирило-Мефодіївського братства: М. Костомаров, Д. Білозерський, Т. Шевченко і осіли в Петербурзі. Українські діячі Петербургу в 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала за мету популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, навчання в недільних школах. 1861 року громада започаткувала перший український часопис “Основа” (1861–1862 рр.), що видавався українською й частково російською мовами. Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові українська інтелігенція почала гуртуватися в громади. У 1863 р. Валуєвський циркуляр заборонив публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Не витримавши переслідувань із боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або були офіційно заборонені. На початку 70-х рр. український рух, очолюваний громадівцями знову відновлюється. Київські громадівці 1873 р. започаткували роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке стає центром українознавчих досліджень. У травні 1876 р., згідно з Ємськийм указом, посилися репресії проти української культури. Було заборонено ввезення з-за кордону книжок українською мовою; друкування й видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам’яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади.

Наприкінці XIX ст. в українському русі виникає націоналістична течія. Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху. У 1891 р. в Полтаві була створена нелегальна організація “Братство тарасівців”. Засновниками її були І. Липа, М. Міхновський, В. Шелест. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації “Віра молодих українців”, де стверджувалося: українці є окремою нацією, а їхня держава Україна повинна мати повну самостійність. У 1898 р. організацію було викрито й розгромлено.

Народники – це загальноросійський рух різночинної інтеліген-ції, поширений у 60–80-х рр. XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції. У 1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Відразу ж зазнали репресій з боку уряду. Чимало народницьких організацій діяло в Україні: у Києві – гурток “чайківців”, “Київська комуна”, існували угрупування в Одесі, Житомирі, Харкові тощо. Наприкінці 70-х рр. народницький рух розколовся на дві течії – помірковану й радикальну. Уособленням поміркованої течії став “Чорний переділ” –віддавали перевагу пропагандистській діяльності і передбачали мир-не вростання народників у народну масу. Радикальний напрям представляла “Народна воля”, яка робила ставку на терор.

Наприкінці XIX ст. на базі ідеології марксизму сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. У 80-90-х рр. у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються пропагандою та агітацією й намагаються налагодити зв'язок з робітничим рухом. Якісно новий крок соціал-демократія зробила наприкінці 90-х рр., коли після появи петербурзького “Союзу боротьби на визволення робітничого класу” аналогічні групи виникла в Києві, Миколаєві та інших містах.

У 1867 р. утворилася Австро-угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними поляків вплинуло на суспільно-політичне життя українців. Представники українського руху шукали опори в суспільно-політичному житті. На західноукраїнських землях існувало декілька течій: москвофіли, народовці, товариство “Просвіта”та інші. Москвофіли (русофіли) мали на меті приєднання західноукраїнських земель до Росії. На противагу москвофільству діяла течія народовців. Народовці – діячі культурницького, а згодом і політичного руху, що виник на початку 1860-х років серед української інтелігенції Галичини. На кінець XIX ст. рух народовців став домінуючим у Галичині. Вони організовували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно-освітню організацію “Руська бесіда”. У 1868 р. виникло товариство ”Просвіта”, яке опікувалося просвітою людей. 1873 року у Львові створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка. 1892 року воно дістало назву Наукового товариства й перетворилося на неофіційну українську академію наук. У 70-х рр. XIX ст. у русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла енергійна діяльність М. Драгоманова. У 1885 р. народовці заснували представницький орган – Народну Раду. У 90-х рр. XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії. Перші українські політичні партії з’явилися в Галичині. У 1890 р. у Львові за ініціативи І. Франка і М. Павлика створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Партія стояла на позиціях ”наукового соціалізму”, ідеї соціалізму мали реалізуватися в рамках незалежної української держави, а в найближчий перспективі – у межах автономної провінції Австрійської імперії. У 1899 р. з’являється Українська соціал-демократична партія (УСДП). Її мета – відстоювання інтересів українського робітництва; у національному питанні виступала поборником політичної незалежності України. 1899 року окремі представники духівництва утворили Католицько-руський союз. Але через клерикально-консервативну спрямованість, він не знайшов широкої підтримки серед священиків. У 1900 р. русофіли заснували Російську національну партію, яка закликала до цілковитого ототожнення з Росією. Вона підтримувалася польською аристократією, щоб внести розкол в український рух.

На початку XX ст. український національний рух в Наддніпрянській Україні набирає політичного характеру. Першою національною партією була Революційна українська партія (РУП), заснована 1900 р. у Харкові. Політичною програмою РУП у 1900–1903 рр. була брошура М. Міхновського “Самостійна Україна”. Цей діяч першим у Наддніпрянщині підняв гасло національної самостійності. Із 1903 р. руповці вимагали національно-культурну автономію в межах Росії. У 1902 р. від РУП відійшло радикальне крило й утворило Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія стала відверто націоналістичною. Згодом були утворені Українська соціалістична партія (УСП), Українська соціал-демократична спілка, Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська демократична партія (УДП) та ін. За винятком Народної української партії, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянщини взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.

Революція 1905-1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватися мережа “Просвіт”. З’явилася перша українська газета “Хлібороб”. У 1907 р. М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство. Українці взяли активну участь у виборах до I та II Державних дум. У I Думі українська громада налічувала 45 депутатів, у II – 47.

Після придушення революції 1905–1907 рр. в країні запанувала реакція. Царський уряд розумів, що одними репресіями зняти соціальну напругу в суспільстві неможливо. Однією з головних причин революції було аграрне питання. У 1910 р. розпочинається столипінська аграрна реформа, що передбачала: руйнування общини, яка відігравала активну роль у виступах селян під час революції, й закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить; надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк; переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Перша світова війна (1914–1918 рр.) була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія). Війна втягнула в свій вир і українців. Майже 3,5 млн українців було мобілізовано до російської армії, 250 тис. українців Галичини й Буковини – до австро-угорської. Війна перетворила українські землі на об’єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

Дата добавления: 2015-05-22