Тема 8. Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність (1917–1920 рр.)

Модуль III.

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (XX – ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ)

Причини й передумови революції: залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини; важке соціальне становище переважної частини населення, невирішеність аграрного питання й проблеми соціального захисту робітників; піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка загострила проблеми воюючих сторін, ослабила й призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Перемога Лютневої демократичної революції в Російській імперії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. 2 березня 1917 р. у Петрограді було створено Тимчасовий уряд, який визнав себе правонаступником царського уряду й прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії. Виконавчу владу в Україні Тимчасовий уряд передав губернським і повітовим комітетам на чолі з комісарами. Крім органів Тимчасового уряду виникли інші органи влади – Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики. Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна рада (УЦР), яка була створена 7 березня 1917 р. Керівником (головою) УЦР обрано М. Грушевського. Вимогою УЦР було надання Україні національно-територіальної автономії в складі демократичної російської держави. На Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 р.) прийнято резолюцію щодо автономії України. Конгрес визнав УЦР законодавчим органом України. У травні 1917 р. відбувся перший всеукраїнський військовий з’їзд, який ухвалив рішення про “націоналізацію армії на національно-територіальному принципі”. Було обрано Український генеральний військовий комітет (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Міхновський та ін.). УЦР стає провідною силою всього українського народу.10 червня 1917 р. УЦР оприлюднила I Універсал. Основні положення його: розбудова України, “не одділяючись від усією Росії”; найвищим державним органом України проголошувалась УЦР; Законодавчим органом повинні були стати Всенародні Українські Збори визнано необхідним розроблення закону про землю після конфіскації поміщицьких, казенних, царських, монастирських земель, згідно з яким право порядкувати українськими землями, користуватися ними належало тільки народові України. Населення з ентузіазмом сприйняло I Універсал. Продовжувалася організація національно-державної влади. Було створено Генеральний секретаріат – уряд на чолі з В. Вин-ниченком. Тимчасовий уряд засудив I Універсал, але в умовах соціально-економічної й політичної кризи, був змушений шукати компромісу й визнати УЦР державним органом. 3 липня 1917 р. УЦР прийняла II Універсал, в якому, з одного боку: офіційно визнавалось право України на автономію, УЦР доручалося підготувати Закон про автономний устрій; УЦР було надано статус вищого органу крайового управління; Тимчасовий уряд погоджувався на українізацію військових підрозділів. З іншого боку: Закон про автономний устрій України мали затвердити Установчі збори, а до цього УЦР зобов’язувалася не здійснювати самочинно автономії України; не уточнювалась територія, на яку поширювалась влада УЦР і Генерального секретаріату, а також повноваження останнього; склад Генерального секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом, а УЦР поповнювалася представниками національних меншин; комплектування окремих військових частин виключно українцями здійснюється під контролем російського командування й військового міністра. Отже оцінка II Універсалу не може бути однозначною.

7 листопада 1917 р. в Петрограді більшовики усунули Тимчасовий уряд і взяли владу в свої руки. УЦР засудила повстання. У листопаді 1917 р. у Києві відбулося збройне зіткнення штабу Київського військового округу, який продовжував підтримувати Тимчасовий уряд, більшовицьких військових частин і українського полку, що підтримував ЦР. Боротьба закінчилася поразкою штабу і придушенням більшовицького повстання. Уся влада перейшла до УЦР. Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків 6 листопада проголосило III Універсал. В ньому Україна проголошувалася Українською Народною Республікою і мала бути в складі єдиної Російської республіки. До Установчих зборів вся влада в Україні переходила до УЦР і Генерального секретаріату. Територія УНР визначалася в межах Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, Таврії (без Криму). Прилучення частини Холмщини, Курської, Воронезької областей, де українське населення становило більшість, мало відбутися згідно з волею їх мешканців. Підтверджено демократичні принципи: свободи слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканість особи та житла тощо. Проголошення УНР мало велике історичне значення: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.

У грудні 1917 р. більшовики проголосили встановлення радянської влади в Україні, почалась перша україно-радянська війна. Центральна рада 22 січня 1918 р. приймає свій останній, IV Універсал, яким УНР оголошувалася незалежною державою. Універсал містив низку соціально-економічних положень. УЦР не встигла реалізувати ці положення 26 січня 1918 р. Київ перейшов до рук більшовиків. Успіхи більшовиків примусили лідерів УНР шукати могутніх союзників. На мирних переговорах у Брест-Литовському 17 січня 1918 р. було підписано договір між УНР і чотирма державами Четвертного союзу. Повернувшись до Києва на багнетах німецько-австрійських військ, УЦР не змогла реалізувати проголошених в Універсалі положень. 19 квітня 1918 р. УЦР була усунута П. Скоропадським у результаті перевороту.

Скоропадський видав маніфест – “Грамоту до всього українського народу”, у якому повідомлялося про розпуск УЦР, проголошувалося право приватної власності. Було видано закон “Про тимчасовий державний устрій України”, за яким назва “УНР” була замінена назвою “Українська держава”. П. Скоропадського проголошено гетьманом. За часів правління П. Скоропадського відбулося певне економічне піднесення. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка вільного підприємництва. Було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків. За його доби помітними були зрушення в галузі культури та освіти: створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито два державних університети в Києві та Кам'янець-Подільському; засновано Державний український архів, Національну галерея мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку; відкрито Українську Академію Наук. Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Швецією та іншими державами. Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія, старе чиновництво, яке до національної ідеї ставилися байдуже. Гетьман мав вузьку соціальну базу, яка не від-повідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбудову національної держави. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику, яка вела до поглиблення розколу суспільства. Спроби повернути поміщикам землю, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху. Восени 1918 р. напрямок зовнішньої політики П. Скоропадського різко змінюється. Після поразки Четвертного союзу гетьман шукає підтримки в країн Антанти. У листопаді 1918 р. він оголошує про федеративні зв’язки з небільшовицькою Росією. Це не врятувало режим гетьмана, і 13 грудня 1918 р. він зрікається влади.

В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, в Україні активізувалися сили, які виступили за відновлення УНР. У серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз (УНС). Реакцією УНС на оголошення П. Скоропадським нового державного курсу було оголошено повстання проти влади гетьмана. Для керівництва повстанням із метою відновлення УНР у ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на засіданні УНС створено тимчасовий орган – Директорію. До складу Директорії увійшли представники різних політичних напрямів. Від українських соціал-демократів – В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра; від українських есерів – Ф. Швець; від соціалістів-самостійників – П. Андрієвський. Серед членів Директорії існували розбіжності думок щодо напрямів найближчої політики. Діяльність цього уряду паралізувалася також особистим суперництвом В. Винниченка і С. Петлюри. У лютому 1919 р. В. Винниченко подав у відставку і С. Петлюра став одноосібним носієм влади в державі.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Її внутрішня й зовнішня політика була такою: прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму; проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР 22 січні 1919 р.; законодавча влада передавалася Трудовому конгресу, який обирався без участі поміщиків і капіталістів; скасовувалися закони гетьманської влади, відновлювався 8-годинний робочий день, відновлювався робітничий контроль.

Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало поштовх до об’єднання двох українських держав – Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки (проголошення ЗУНР 18 жовтня 1918 р.). Урочистий Акт злуки відбувся 22 січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець оголосив Універсал, у якому зазначалося: “… віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна”. Проте справжнього об’єднання не відбулося. Через кілька днів після проголошення злуки Директорія під ударами Червоної армії залишила Київ.

Директорія не змогла навести порядок й налагодити ефективне управління країною. Селянська стихія, розбурхана антигетьманським повстанням, почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втратила контроль над територією, яку контролювали місцеві отамани. Українська армія розпадалася на партизанські загони, які воювали поблизу своїх осель. Ситуація ще більше ускладнилася через висадку в листопаді 1918 р. на підвладні Україні землі військ Антанти. Доля України вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (друга війна радянської Росії проти УНР) – кінець 1918 р. і початок 1919 р.). У січні 1919 р. війська Директорії залишили Харків, який став столицею радянської України. Протягом трьох тижнів було розгромлено Лівобережне угрупування армії УНР. Воєнні дії перекинулись на Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли в Київ. Із захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розділився на два фронти: Південно-Західний та Північно-Західний. Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, С. Петлюрі вдалося дещо стабілізувати становище на фронті й на початку червня 1919 р. закріпитися на лінії Старокостянтинів – Проскурів – Кам'янець-Подільський. Над рештою території України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянський контроль.

Причини поразки Директорії: Директорія не змогла створити життєздатний політичний режим; у результаті перетворень Директорії ослабла її соціальна опора; недооцінка впливу більшовицької агітації та пропаганди на населення; широкі маси українського населення, особливо селянство, не зовсім усвідомлювали загальнонаціо-нальні інтереси, необхідність створення й зміцнення власної держави; відсутність єдності націонал-демократичних сил; вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини.

1919 р. увійшов в історію України встановленням радянської форми державності. 6 січня назва держави – “Українська Народна Республіка” замінювалася на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). 10 березня 1919 р. третій з’їзд Рад ухвалив Конституцію УСРР. Найважливіші риси процесу радянізації України: він відбувався “зверху вниз”; здійснювався за зразком РРФСР та під її керівництвом; мав антинаціональний характер; відзначався суворим централізмом. Більшовики запровадили політику “воєнного комунізму”, заходами її були: скасування товарно-грошових відносин, натуралізація оплати праці; проведення повної націоналізації всіх підприємств, державний контроль над виробництвом; мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація); заборона приватної торгівлі; уведення продрозкладки (фактично, реквізицію врожаю селян продзагонами з Росії); початок колективізації селянських господарств.

Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянського руху проти більшовиків. Скориставшись цією ситуацією, в наступ перейшли частини білої армії Денікіна. За короткий час денікінці захопили майже всю Україну й рушили на Москву. Селянство не підтримало режим Денікіна, оскільки він відновлював поміщицькі землеволодіння. У жовтні 1919 р. почався наступ Червоної армії проти військ Денікіна, на початку 1920 р. денікінці були розбиті. Навесні 1920 р. в Україні почалися бої на польському фронті та в кримських степах. 12 жовтня 1920 р. у Ризі було підписано перемир’я між Радянською Росією та Польщею. Через місяць армія Врангеля була розгромлена в Криму. В Україні встановилася Радянська влада.

Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх політичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головному, національні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння захищатися від зовнішніх ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу й внутрішні чвари, неефективна соціально-економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки української революції.

Дата добавления: 2015-05-22