Егейська культура

Егейська культура, також Крито-мікенська культура — загальна назва цивілізацій бронзової доби у 3000-1000 роках до н. е. на островах Егейського моря, Криті, у материковій Греції та Малій Азії (насамперед Анатолія). Розкопки Перші центри відкриті розкопками німецького підприємця та археолога Генріха Шлімана у Мікенах 1876 року і британського археолога Артура Еванса на Криті з 1899 року. З 19 століття досліджено кілька сотень пам'ятників: могильники, поселень, великих міста типу Поліохні на острові Лемнос із кам'яною стіною висотою 5 м, Філакопи на острові Мілос, царські резиденції — Троя, палаци Криту (Кнос, Маллія, Фест), акрополь у Мікенах.Міста цієї доби звичайно були укріплені стінами із вежами та бастіонами, із суспільними будинками й храмами з'явилися в західній Анатолії в 3000-2000 рр. до н. е. Укріплені поселення в материковій Греції — наприкінці 2300—2000 рр. до до н. е., на Криті фортеці невідоміРозвиток егейської культури проходив нерівномірно, її центри переживали епохи занепаду й розквіту у різний час. Процес формування егейської цивілізації був складним й тривалим:

30. Епохи всесвітнього культурного прогресу (технологічна історія соціуму)

У розвитку культури виділяють окремі якісні періоди. Нині єдиної періодизації загальнолюдської культури теж не існує. Дуже часто культуру поділяють на два періоди: 1) додержавний (первісна, докласова, традиційна культура) та 2) державний (культура цивілізації, класового суспільства). Близькою до названої є періодизація у вигляді трьох періодів: 1) дикість (від часу появи найдавнішої людини); 2) варварство (від появи землеробства); 3) цивілізація (від появи держави). Така періодизація найкраще відома за працями Л.Моргана та Ф.Енгельса.

31. Європейський художньо-культурний напрям – реалізм

З 40-х pp. XIX ст. романтизм поступився місцем реалізму — більш конкретно життєвому і соціально-аналітичному методу. На відміну від романтизму реалізм — це мистецтво «втрачених ілюзій», жорсткої дійсності і суду над нею. Реалізм (від франц. realisme— дійсний)— напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Його зародження відноситься до 20—30-х pp. XIX ст. Період з кінця 40-х до 1871 р. у європейському образотворчому мистецтві — час найвищого розквіту так званого критичного реалізму. Найповніше реалізм був представлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака і Стендаля, в Англії — Ч. Діккенса, в Росії — Л. Толстого, Ф. Достоєвського. Загалом реалізм пройшов етапи формування за законом прискореного художнього розвитку, коли митці починали свій творчий шлях як романтики, а згодом переходили на позиції реалізму. Саме це було характерним для творчості В. Гюго, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова.

32. Загальні закономірності існування давніх культур

Кінець давньої культури за різними критеріями може бути доведений або до сучасної епохи, що настала після загибелі античного світу, тобто до середньовіччя (Євразія та Північна Африка), або до того часу, коли прогресуюча місцева культура була винищена європейцями, встигнувши досягти до цього рівня бронзового віку (Америка). Величезного значення в розвитку культури надають виходові того чи іншого суспільства на рівень цивілізації, під яким звичайно розуміють рівень держави. Заснування цивілізацій традиційно відносять до епохи бронзи. Важливим проявом культури й формою суспільної свідомості є релігія. Можна стверджувати, що взаємини між релігією та наукою відбивають істотні риси культури певного суспільства, місця цього суспільства в культурогенезі. В давнину був досить довгий час, коли наука та релігія не протиставлялися одна одній, бо виступали двома сторонами такого явища, яке іноді називають «давнім природознавством» (але яке науковим насправді не було). Розмежування науки й релігії, точніше, зародження науки й паралельно з нею - зародження релігії розпочалося, мабуть, тоді, коли виникли уявлення про земне й потойбічне життя, що відповідало наявності уявлень про дві частини всесвіту - земну й позаземну.

33. Загальноєвропейський художній стиль – готичний

Готика (іт. gotico, були німецького походження племені готів). Готичний стиль — це художній стиль, що виявився завершальним етапом у розвитку середніх століть культури країн Західної Європи (між серединою XII і XVI століть). Термін «Готика» введений в епоху Відродження як зневажливе позначення всього середньовічного мистецтва, що вважалося «варварським». Готика зародилася в Північній частині Франції (Ільде-Франс) у середині 12 ст. і досягла розквіту в першій половині 13 ст\

Готичні пам'ятки є в Нідерландах (ратуші в Брюгге, Брюсселі і т.д.), Чехії (собор св. Віта і Карлів міст у Празі), Австрії (собор св. Стефана у Відні), Польщі (Вавельський собор під Краковом, Маріацький костьол у Кракові) та інших країнах Європи..Собор Паризької Богоматері Собор в Шартрі, Франція Реймський собор, Франція

34. Загальноєвропейський художні стиль – романський

Романський стиль (від лат. romanus —римський) — художній стиль, що панував у Європі (переважно західній) в X—XII ст. (у деяких місцях — і в XIII ст.), Романський стиль (від лат. romanus — римський) — повноцінно виявив себе передусім в архітектурі. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів, монастирів, замків, які розташовані на підвищених місцевостях. Романський стиль вирізнявся масивністю споруд. Основним будівельним матеріалом романської архітектури був. Важливу роль зіграло орнаментальне мистецтво, яке в романському стилі вражає багатством і різноманітністю мотивів.

Споруди романського мистецтва розсіяні по всій Західній Європі.. В архітектурі й скульптурі спостерігається розмаїтість форм і цікаве вирішення конструктивних проблем. м.Бамберг. Німеччина,кафедральний собор Кафедральний собор, Майнц. Німеччина у Галичі (княжий собор Богородиці в Крилосі), у Володимирі-Волинському та кілька церков-ротонд у Галичині, на Волині й Закарпатті

35. Зародження гуманізму в епоху Ренесансу

Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеаламі гуманізму, воно створи образ прекрасної, гармонійно розвінутої людини. Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя. Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін.

36. Західноєвропейські концепції ігрової кульутри

Концепції ігрової культури в тій чи іншій мірі розроблялися такими філософами і культурологами як Й. Гейзінга (1872 – 1945 рр.), Х. Ортега-і-Гассет (1883 – 1955 рр.), Ж. П. Сартр (1905 – 1980 рр.). Нідерландський філософ і історик Йоган Гейзінга (1872 – 1945 рр.) в роботі „Homo Ludens” („Людина, що грається”, 1938 р.) наголошує, що джерелом культури є спроможність людини до ігрової діяльності (в цьому смислі вона є передумовою культури). Разом з тим, дослідник не вважає, що культура походить з гри, у сфері культури ми застаємо гру як уже дану величину, що існувала ще до появи самої культури. Гра розглядається як особливий вид діяльності, як „значуща форма” та як соціальна функція. За такого підходу гра постає як форма вільного самовиявлення людини й розгортається у імпровізації, змаганні, виставі, репрезентації ситуацій, стану речей.Ігровий складник є не лише в мистецтві, спорті, але й в правосудді, військовій справі, філософії

.37. Значення культури перших цивілізацій

Перехід від первісної культури до перших цивілізацій відбувався насамперед на території, де були сприятливі природні умови. У субтропічній зоні Близького Сходу, в долинах рік Тигру, Євфрату та Нілу, сформувалися ранньокласові цивілізації і перші держави Месопотамії та Єгипту (IV-III тис. до н.е.), а у долинах рік Інду, Гангу, Хуанхе і Янцзи держави Індії та Китаю (III-II тис. до н.е.). Народи Стародавнього Сходу першими перейшли до штучного зрощення, застосування плугу, колеса, гончарного кругу. Перехід до більш прогресивних форм землеробства та скотарства, широке використання металів, розвиток торгівлі та ремесла вплинули на підвищення продуктивності праці, зумовили виникнення майнової нерівності та соціального розшарування. Все це прискорило процес утворення перших держав, які утверджувалися у багатьох країнах Стародавнього Сходу у формі так званої «східної деспотії», при якій вся влада зосереджувалася в руках правителя держави (царя, фараона, імператора). Це одна із характерних рис перших цивілізацій.

Розвиток сільського господарства, ремесла, торгівлі, державності зумовили виникнення в країнах Стародавнього Сходу наукових знань. Саме тут вперше з’явилися писемність, перші знання з математики, медицини, астрономії, фізики, хімії, історії, географії, правознавства. Це вплинуло і на розвиток інших напрямів культури, зокрема, літератури та образотворчого мистецтва. Культуру країн Стародавнього Сходу відрізняє монументалізм та культ царя-бога, якому були присвячені більшість величезних храмів, палаців, пірамід, скульптур та ін. Із усіх культур Стародавнього Сходу культури Месопотамії, Єгипту, Індії та Китаю – найбільш типові зразки ранніх цивілізацій.

38. Значення первісності в історії світової культури

Первісність здається нам сьогодні далеким минулим людства. А залишки архаїчних племен сприймаються як музейна екзотика. Проте сліди первісності продовжували існувати на протязі усієї історії людства, органічно впітаючись в культур подальших епох. У всі часи люди продовжували вірити у прикмети, приріст, число «13», віщі сни, ворожбу, інші забобони, що є відгомоном первісної кульутри. Розвинені кульутри зберегли магічне відношення до світу в своїх культах (віра у чудотворну силу мощів, зцілення святою водою, таїнство соборування та дієприкметника у християнстві). Фольклор зберіг відгомони магії та міфу в піснях та казках. Художня культура постійно використовувала міфи для своїх сюжетів і образів. У ХХ ст. вплив міфу на літературу виявляється в ускладненні символіки, тяжінні до притчі, смислової багатошаровості художніх текстів. Представлення первісних людей відбиваються також в сучасних мовних фразеологізмах. Наприклад, міфологічний образ «вовка-розбійника» привів до виникнення фразеологізму «вовча хватка». Скріплення як магічна дія відтворюється у виразах «розв’язати мову», «зв’язати по руках і ногах». Дзеркало як магічний символ кордону між земним та потойбічним світом породило фразеологізми «як у воду дивитися», «як в дзеркалі. Можна з упевненістю сказати, що основні структури первісного світосприйняття живуть в глибинах психіки кожної сучасної людини і при певних обставинах вириваються назовні. Кризові стани суспільства, явища, які наука не може пояснити, смертельні хвороби, які вона не може вилікувати, небезпечні, але значимі для людині ситуації – ось той фундамент, на якому відроджуються старі та виростають нові забобони.

39. Ідейно-художній рух романтизму у Західній Європі

Романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. В Україні.. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827).

40.Імпресіонізм

Імпресіонімзм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього.. Імпресіонізм у літературі Майже одночасно з художниками-імпресіоністами з’явилися романісти й новелісти, поети і драматурги, чия творчість базувалася на миттєвих враженнях від побаченого.Стосовно до літератури імпресіонізм розглядається широко — як стильове явище, що виникло в останній третині 19 століття і охопило письменників різних переконань і методів, і вузько — як течія з певним методом і світовідчуванням, що тяжіли до декадентства, що склалося на рубежі 19-20 ст. В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін.

Дата добавления: 2015-05-22