Політика більшовиків щодо релігії в Україні

1. Виникнення УАПЦ та її особливості.
2. Ставлення владних структур щодо церкви.
3. Наслідки церковної політики більшовиків.
Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква оголошувались ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав анафемі радянську владу. З метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню релігійних груп. Така ситуація сприяла українізації православної церкви, незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.
У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому обрано власну ієрархію, затверджено канони та устрій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Закон про автокефалію (самостійність) було прийнято в Українській Народній Республіці іде 1 січня 1919 p., але тоді у зв'язку зі зміною влади його не було реалізовано. Всеукраїнська Церковна Рада обрала митрополитом священика Василя Липківського. До цього він був настоятелем Софійського собору і вів Службу Божу українською мовою.
Нова церква швидко зростала і на кінець 20-х років була другою за чисельністю парафій та віруючих після Української православної церкви. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння велось українською мовою. Священикам заборонялось носити ризи, бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалась на виборних засадах.
Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж УАПЦ критично ставилась до радянської влади. Спочатку власті намагались розкласти церкву зсередини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з'явилась "Діяльна Христова церква" (ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі у Києві. Але вона виявилась нежиттєздатною і у 1927 р. припинила своє існування. У 1925 р. виникає "Соборно-єпископальна церква" під проводом Феофіла Булдовського. Ця церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну незалежність.
Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою українською церквою.
Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву, радянська влада розгорнула широку пропаганду, яка зводилась до висміювання релігії та знущань з віруючих. "Релігія — опіум для народу!" — стало гаслом цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а вона перетворена в антирелігійний музей.
Наприкінці 20-х років влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. У зв'язку з процесом "Спілки визволення України" УАПЦ була звинувачена в антирадянській діяльності. Введений у дію 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР містив розділ "Правила про культи". Аналогічні документи, які фактично скасовували право на свободу совісті і віросповідань, в інших союзних республіках були прийняті лише через рік.
На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск., Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а решта були винищені.
Друга п'ятирічка була оголошена "п'ятирічкою знищення релігії". Ця кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 30-х років залишилось порівняно з 1913 р. лише 9% церковних споруд.
Відродження УАПЦ відбулося на соборах 1989 р. у Львові та 1990 р. у Києві. Уперше в історії українського православ'я було обрано патріарха — Мстислава Скрипника.
Ключові дати
жовтень 1921 р. - перший Всеукраїнський православний церковний собор. Утворення УАПЦ
січень 1930 р. - надзвичайний собор УАПЦ і її саморозпуск

36. Особливості руминізації Буковини 20-30 рр.

Румунізація — процес насаджування румунської мови та культури населенню, що належить до іншої етнокультури, з метою асиміляції.

Румунізація українського населення[

1919 року повної румунізації зазнали 38 українських шкіл, 1920 — ще 84. Серед перших були українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці, де готували національно свідомі педагогічні кадри. За ними повністю румунізували місцеві ремісничі школи, а також Чернівецький університет. Подібно до Польщі, румунська влада у 1924 р. — через п'ять років по окупації Буковини та Бессарабії з частиною сучасної Одещини — видала закон, згідно з яким усі румуни, котрі «загубили матірну мову», мають давати освіту дітям лише в румунських школах. Врахуємо, що Буковина з австрійських часів мала автономію та широку систему україномовного шкільництва. До 1927 р. усе це ліквідували. Вціліли такі крихти, як міністерське розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялися лише кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців. Але 1933 року скасували й це. А 9 вересня 1934 р. всіх українських вчителів, які вимагали вивчення української мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнили з роботи «за вороже ставлення до держави й румунського народу». Українська мова так і не отримала доступу до шкіл Буковини протягом усього періоду румунської окупації.

Агресивність румунізації перевершила навіть Польщу. Для її виправдання Бухарест провів свій перепис населення на Буковині, щоб довести: румунізація проводиться на прохання місцевого населення. Зокрема, якщо за австрійським переписом 1910 року українці були найчисленнішою нацією Північної Буковини, то за румунським «переписом» 1919 року найчисленнішими виявилися вже румуни. У 1927 р. префекти окупованих повітів розіслали таємні інструкції на місця щодо порядку проведення нового перепису. Його мета залишалася старою — довести, що Північна Буковина є історичною румунською землею, тому українській мові тут не місце. Тоді цю акцію зірвали українські депутати румунського парламенту А.Лукашевич і Ю.Лисан, виступи котрих набули значного розголосу.

У комуністичний період, аби зменшити чисельність української громади та подрібнити її, уряд Чаушеску, наприклад, офіційно запровадив у Румунії такі національності, як «гуцул», «русин», «хохол».

Упродовж 1960-80-х pp. закрили всі українські школи та ліцеї, заборонили Українську греко-католицьку церкву. Утиски під час прийому до вузів та на державні посади призвели до масової зміни українцями своєї національності, які відмовлялися від мови, змінювали прізвища. З 840 тис. українців Румунії в 1979 р. визнали свою етнічну приналежність лише 159 тис.1 Не дивно, що за переписом 1992 р. українське населення Румунії зменшилося ще більше — до 66 тис. (хоча за неофіційними даними його щонайменше втричі більше).

Демократичні зміни в Румунії виявили, що реалізовувати надані конституцією 1992 року національним меншинам права вже особливо немає кому. Українська община здебільшого пасивна. Більшість місцевої молоді українського походження після навчання в педінститутах України не може, або не хоче викладати українську мову в Румунії. На виділені румунською владою в Сучавському педагогічному училищі 25 місць для дітей-українців — майбутніх викладачів рідної мови — претендувало лише вісім абітурієнтів, кілька з яких виявилися румунами. Українська громада в Румунії з часом таки може зовсім зникнути та асимілюватися.

Дата добавления: 2015-05-22