Діальність України в ООН та інших організаціях

3.5. Діяльність України в ООН

Складовою зовнішньої політики незалежної України є діяльність у міжнародних структурах, що працюють над питаннями протидії світовим загрозам, у тому числі безпековим, екологічним, економічним, демографічним, продовольчим тощо. Така політика визначається стратегічними національними інтересами у сфері безпеки й у процесі переходу країни до стійкого розвитку. Система безпеки на глобальному рівні, дійовою одиницею якої є Українська держава, спирається на діяльність універсальної Організації Об'єднаних Націй (ООН), що визнана стрижневою в загальнолюдській конфігурації протидії світовим загрозам. Членом-засновником ООН Україна стала 1945 р. Ще перебуваючи в рамках СРСР, вона набула членство у Всесвітній організації охорони здоров'я (1946), Всесвітньому поштовому союзі (1948), Всесвітній метеорологічній організації (1948), Міжнародному союзі електрозв'язку (1948), Міжнародній організації праці (1954), ЮНЕСКО (1954), Європейській економічній комісії (1956), Міжнародному бюро вина (1956), МАГАТЕ (1957) та ін. Українська РСР сприяла створенню Міжнародного Надзвичайного фонду ООН допомоги дітям (1958) тощо.

Набуття членства України в ООН є особливою сторінкою зовнішньополітичної діяльності Української держави, нагромадження досвіду міжнародного спілкування, що пізніше відіграло позитивну роль у розбудові та становленні міжнародної політики суверенної України. На початку 1942 р. 26 країн підписали Вашингтонську декларацію, де розробили стратегію запобігання світовим катаклізмам. Декларація сприяла об'єднанню учасників антигітлерівської коаліції у майбутню організацію, яка мала втілювати вжиття демократичні принципи післявоєнного устрою. Ініціаторами створення нової організації з підтримання миру і міжнародної безпеки замість збанкрутілої Ліги Націй стали провідні держави антигітлерівської коаліції — СРСР, США, Велика Британія. Створенню Організації Об'єднаних Націй передували вже згадувана Вашингтонська декларація 26 держав від 1 січня 1942 p., Московська

декларація міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії та Китаю 1943 p., Тегеранська декларація 1943 р. глав урядів СРСР, США і Великої Британії, пропозиції Думбартон-Окс конференції, а також рішення Кримської конференції 1945 р. У 1944 р. СРСР висунув пропозицію про внесення до числа майбутньої організації всіх радянських республік, але це зустріло категоричне заперечення з боку західних держав, особливо США. На думку Президента США Д. Рузвельта, радянська Конституція не давала можливості радянським республікам реалізовувати свою власну зовнішню політику. Коли його ознайомили зі змінами в Конституції СРСР, американський лідер погодився з майбутньою участю України і Білорусії в ООН лише після її створення. Попереднє обговорення проблеми свідчило, що умов для реалізації такої ідеї ще не було. Тому на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) радянська делегація запропонувала залучити до міжнародної організації УРСР і БРСР поряд із членством Союзу в цілому. Це, як наголосила делегація СРСР на пленарному засіданні Ялтинської конференції, зумовлюється конституційними змінами, згідно з якими радянські союзні республіки дістали широкі права у зовнішніх відносинах.

Установча конференція ООН відкрилася в Сан-Франциско (США) 25 квітня 1945 р. На її першому засіданні делегація СРСР порушила питання про запрошення представників Української РСР і Білоруської РСР. У заяві уряду УРСР переконливо обґрунтовувалось юридичне право Радянської України посісти належне їй місце на конференції та в міжнародній організації. Уряд УРСР, говорилося в заяві, впевнений у тому, що Україна, яка відіграла значну роль у розгромі ворога, з її великими людськими силами і матеріальними ресурсами буде спроможна внести великий вклад в зміцнення миру й підтримання загальної безпеки, що "український народ, який зазнав таких великих жертв у цій війні і віддав усі свої матеріальні ресурси для справи розгрому ворога, український народ, солдати якого становлять не менше однієї п'ятої Збройних Сил Радянського Союзу, життєво заінтересований у тому, щоб його зусилля і зусилля всіх народів, що борються з спільним ворогом, закінчились тривалим миром і привели після переможного закінчення війни до створення умов, які гарантуватимуть український народ і інші миролюбні нації від нових випробувань війни".

Представники СРСР на засіданні голів делегацій обґрунтували повноваження України і Білорусії брати участь у міжнародних конференціях і мати дипломатичні відносини, ознайомили із законом СРСР від 1 лютого 1944 p., який ці права підтверджував. У результаті того самого дня було прийнято рішення про введення України і Білорусії до числа засновників ООН. ЗО квітня 1945 р. Виконавчий Комітет конференції рекомендував запросити делегації обох республік до Сан-Франциско.

Президія Верховної Ради УРСР затвердила делегацію на чолі з заступником Голови Ради Народних Комісарів, Народним комісаром закордонних справ УРСР Д. Мануїльським. 6 травня 1945 р. обидві делегації (від УРСР і БРСР) прибули в Сан-Франциско. До складу української делегації входили: заступник Ради Народних Комісарів УРСР І. Сенін, віце-президент АН УРСР О. Палладій, учений секретар Президії АН УРСР П. Погребняк, ректор Київського університету В. Бондарчук, директор Інституту історії АН УРСР М. Петровський. Д. Мануїльський очолив Перший комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули та першого розділу Статуту "Цілі і принципи". Учасники делегації активно працювали в інших комісіях.

Делегація УРСР взяла найактивнішу участь у роботі ООН уже в перші роки її існування. Вона рішуче виступала за зміцнення миру й розвиток міжнародного співробітництва і внесла чимало пропозицій до тексту Статуту ООН, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН), проекту резолюції про створення Комісії з розслідування становища, що склалося в Індонезії (11 лютого 1946 p.), щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН, роботи Дунайської конференції, права на працю тощо.

З 25 квітня до 26 червня 1945 р. у Сан-Франциско працювала установча конференція ООН, в якій взяли участь 50 країн світу. Головною метою ООН, як зазначалося у Статуті організації, є врятування людства від лиха війни. Усі держави зобов'язуються розв'язувати будь-які конфлікти мирними засобами, утримуватися від застосування сили, поважати територіальну недоторканність, внутрішню і зовнішню незалежність, тобто суверенітет, усіх країн.

Нарада Міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю підготувала проекти договорів з колишніми союзниками Німеччини — Болгарією, Італією, Румунією, Фінляндією, Угорщиною. Було внесено пропозиції уряду України з питань мирного договору з Німеччиною. Українська РСР виступала за єдину Німеччину без будь-яких її поділів. УРСР була обрана до участі в роботі структурних підрозділів ООН, у тому числі Комісії з прав людини; вона виступала на захист прав національних меншин, проти надання статусу біженців квіслінгам (зрадникам), за урівняння жінок в їхніх правах із чоловіками, за свободу інформації; підтримала права профспілок щодо надання їм дорадчого голосу в ООН тощо.

На окрему увагу заслуговує грунтовна робота, що здійснюється українською стороною на різних напрямках співробітництва з МАГАТЕ. Одним із актуальних завдань цього співробітництва є налагодження взаємодії у «трикутнику» Україна – ЄС – МАГАТЕ в рамках інтеграції енергетичних просторів. Важливою для української сторони подією буде головування представника України на Другій сесії Підготовчого комітету Оглядової конференції 2010 року держав-сторін Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, яка відбудеться під егідою МАГАТЕ.

Прикладом успішної участі України в діяльності міжнародних організацій також може слугувати різнобічна взаємодія з ЮНЕСКО, спрямована на розширення міжнародного співробітництва наукових, освітніх, культурних інституцій.

З набуттям нашої країною членства у СОТ в травні 2008 р. розпочався новий етап багатостороннього співробітництва України. Наразі українська сторона працює на засіданнях Генеральної ради СОТ, бере участь у дво- та багатосторонніх процесах в рамках Доха-раунду, опрацьовує питання щодо приєднання України до існуючих в рамках Організації угруповань держав-членів, які об‘єднані за регіональною ознакою або «за інтересами». Членство в СОТ відкрило для України можливість ведення переговорів по угодах про вільну торгівлю з ЄС та Європейською асоціацією вільної торгівлі, посилило позицію нашої країни в імплементації чинних двосторонніх угод про вільну торгівлю. Актуальним завданням залишається подальше реформування зовнішньоторговельного режиму України з метою приведення його у відповідність до норм та принципів СОТ.

Членство України у Раді Європи є важливим чинником інтеграції країни у єдиний європейський правовий простір шляхом приведення національного законодавства у відповідність до норм організації. Основні напрями співробітництва України та РЄ, зокрема, забезпечення прав людини та соціальної єдності, реформування судової системи, боротьбу із корупцією покладено в основу Плану дій РЄ для України на 2008-2011 рр. Відповідно до Статуту РЄ, Україна представлена у всіх головних органах РЄ; у 2010 – 2011 рр. відбулося головування України в Комітеті Міністрів РЄ.

64.Стан сучасної української культури.

Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Після здобуття незалежності в Україні формуються риси нової культурної реальності, коли національна культура стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, розбудови незалежної держави, формування національної ідентичності. Тільки розвиток культури може долучити нашу державу до загальноєвропейської спільноти, сприятиме демократизації суспільства, всебічному розвиткові особистості.

Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму "Освіта України в XXI ст." (1993), Закон України "Про освіту", що передбачають демократизацію, гуманітаризацію освіти, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, безперервність освіти, варіативність навчальних програм і планів, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства, розширення існуючої мережі навчальних закладів. Крім традиційних шкіл з'явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. У 2000 р. було запроваджено 12-річну тривалість навчання в середній школі, 12-бальну систему оцінювання знань, велика увага приділяється посиленню практичного спрямування освіти, використанню новітніх технологій, зокрема комп'ютерних, вивченню іноземних мов, вихованню громадянина-патріота. Мова викладання в навчальних закладах була приведена у відповідність до етнічного складу населення. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову викладання (у 2001 р. українською мовою навчалося 67,4 % учнів).

У нормативно-правових документах щодо вищої освіти вказується на актуальність постійного оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Передбачається створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина, інтеграції України в європейський та світовий простір як конкурентоспроможної держави. Стратегія співробітництва нашої держави з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в європейський освітній простір, завдяки чому можна досягти вагомих успіхів і в інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція у сфері освіти і науки полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті. Щороку тисячі студентів, аспірантів, викладачів і науковців з України продовжують своє навчання та наукову діяльність за кордоном - це результат міждержавних угод про співпрацю в галузі освіти і науки. З багатьма країнами наша держава має угоди про визнання документів про освіту та вчені звання.

Нині реалізується проблема входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу (з 2005 р.). Визначальними критеріями в галузі освіти в рамках Болонського процесу є якість підготовки фахівців, зміцнення довіри між суб'єктами освіти, відповідність наших молодих фахівців європейському ринку праці, сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки, посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти.

У вищих навчальних закладах здійснюється підготовка спеціалістів за чотирма освітньо-кваліфікаційними рівнями.

Проте в освітній сфері існує багато проблем, пов'язаних, перш за все, з недостатнім фінансуванням цієї галузі. У зв'язку з цим матеріальна база закладів освіти не відповідає сучасним вимогам, школи і ВНЗ не забезпечені у достатній мірі підручниками та технічними засобами навчання, через низьку заробітну плату падає престиж педагогічної діяльності і постає проблема учительських кадрів, особливо на селі.

Головним науковим центром України є Академія наук, яка нині має статус національної (з 1994 р.). У 2008 р. НАН України відзначила 90-річчя від часу свого заснування. Академічні підрозділи ведуть наукові дослідження в усіх галузях сучасної науки, активно співробітничають із зарубіжними колегами. Наукові установи НАН

України не тільки активно вивчають сучасне і минуле нашої культури, а і намагаються осмислити подальші перспективи її розвитку (Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики, Інститут літератури, Інститут української мови, Інститут історії, Інститут археології та ін.). Нині завершується академічне видання "Історія української культури" у 5-ти томах.

Проте Національній Академії наук України доводиться долати значні труднощі, оскільки через недостатнє фінансування вона втрачає кращих спеціалістів, які переходять працювати у комерційні структури або виїжджають за кордон. Не вистачає коштів на фундаментальні дослідження, переважають розробки, що мають прикладний характер і можуть обійтися без державного фінансування.

В останні десятиріччя зростає інтерес до національної історії, усної народної творчості, етнографії. Зростає кількість наукових досліджень у цих галузях, а професійні та аматорські художні колективи роблять акцент на виконанні фольклорних творів.

У нашу культуру повертаються забуті імена - величезна культурна спадщина митців та вчених, які були репресовані в різний час або емігрували і працювали за кордоном. Сьогодні читач може познайомитися з творчістю П.Куліша, М.Костомарова, М. Драгома-нова, М.Грушевського, В.Антоновича, І.Огієнка, Д.Чижевського, В.Винниченка, Є.Маланюка, У.Самчука, І.Багряного, М.Куліша, М.Хвильового, В.Підмогильного та багатьох інших, чия наукова та творча спадщина на тривалий час була вилучена з культурного обігу. Опубліковані також твори І.Дзюби, О.Гончара, Є.Сверстюка, В.Сосюри, В.Стуса та ін, що раніше були заборонені і не друкувалися.

Активно розвивається літературний процес, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація. У ринкових умовах частина письменників пише російською мовою, зокрема, в популярних нині жанрах фантастики та детективу.

В останні десятиліття в українську культуру проникає постмодернізм. Цим терміном найчастіше позначають сукупність найновіших художніх течій, що панують у західному мистецтві з другої половини 1970-х років. У цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму й того, що результати культурного прогресу поставили під загрозу існування людства. Представники цього напрямку намагаються встановити межі втручання людини в природу, суспільство й культуру. Характерними його рисами є: звернення до художніх традицій попередніх епох; одночасна орієнтація на маси та еліту; звернення до гротескних типів художньої виразності, іронії, ілюзії; різноманітність стилів (відео, інсталяція, хепенінг); ототожнення мистецтва з позахудожніми сферами діяльності. Представники постмодернізму виступають послідовниками авангардизму, намагаються стерти межі між науковою і побутовою свідомістю, високим мистецтвом і масовою культурою.

Письменники позбуваються традицій соціалістичного реалізму - панівного творчого методу радянської літератури. З'являються неоавангардиські групи, які використовують традиції європейського постмодерну (група "Бу-Ба-Бу", "Пропала грамота", "Нова дегенерація"). Плідно працюють письменники молодої генерації Ю.Андрухович, В.Герасим'юк, П.Гірник, О.Забужко, І. Малкович, В.Неборак та ін.

Найяскравіше представлена постмодерністська свідомість у творчості Ю.Андруховича ("Московіада"). Письменники-пост-модерністи вдаються до таких прийомів, як фрагментарність, візуалізація тексту, самоцитація, гротеск.

Однією з проблем сучасної української культури є скорочення українського книгодрукування. В Україні чимало книжкових мереж, які цілеспрямовано просувають книгу, виготовлену в Росії, відповідно видрукувану російською мовою. Тому важливо, що в центрі столиці відкрито українську книгарню "Є", де пропонуються видання переважно українською мовою, влаштовуються презентації, круглі столи, літературні читання.

Після здобуття незалежності Спілка художників України стала ініціатором консолідації творчої інтелігенції, сприяла створенню законодавчої бази з питань збереження і розвитку національної культури і мистецтва, соціального захисту діячів культури і мистецтва. У 1996 р. було засновано Академію мистецтв України - провідний державний науково-творчий центр. На 2-му з'їзді художників (1996) серед найважливіших проблем, що хвилюють митців, називалися: відсутність довгострокової програми розвитку національної культури і мистецтва; відсутність програми з естетичного виховання молоді; виїзд за кордон значної кількості творчих сил; вивіз за межі України творів мистецтва; неналежний соціальний захист митців; відсутність закупівель творів мистецтва музеями України.

Незважаючи на проблеми, що існують, Спілка художників сприяє проведенню різноманітних конкурсів, роботі міжнародних творчих груп. Відбулися презентації українського мистецтва в Бонні, Тулузі, Кіото, Пекіні. Українські художники беруть участь у мистецьких бієнале (виставка, фестиваль, що проводяться раз на два роки) у Венеції, Сан-Паулу, Йоганнесбурзі. Великим успіхом на 53-му Венеціанському бієнале у 2009 р. користувалася інсталяція українського художника І.Чичкана. Творчість українських художників стає відомою у світі, їхні роботи демонструються у престижних музеях і галереях багатьох країн.

В останні десятиріччя відбуваються істотні зміни у розвитку української художньої культури, що пов'язано з руйнуванням радянської тоталітарної системи і розбудовою незалежної держави, утвердженням національно-демократичних ідей. "Образотворче мистецтво, яке в останні роки все більше і більше трансформується у візуальне, вбираючи в себе нові естетичні, смислові художньо-пластичні цінності постмодерністської і постпостмодерністської епохи, не тільки відобразило, а й значною мірою передбачило ці зміни", (Мистецтво України 1991 - 2003: (Альбом) / Упор. Т.Придатко, З.Чегусова. - К.: Мистецтво, 2003. - С. 406.) Сучасне мистецтво пропонує глядачеві широкий діапазон тем, образів, стилістичних напрямків, звертається до історії народу, фольклору, до багатств природи.

Для сучасного українського мистецтва властивий зв'язок з традиційною культурою. Плідно працюють знані митці та представники молодшої генерації: А.Чебикін, В.Чепелик, О.Чепелик, В.Токарєв, В.Полтавець, В.Зноба, І.Марчук, В.Перевальський, Є.Прокопов, В.Басанець, П.Кулик, О.Пінчук, І.Чичкан, О.Бородай, О.Гнилицький, Ю.Соломко та ін.

В Україні та за її межами відома творчість І.Марчука (нар. 1936). Його творчість близька до європейського сюрреалізму, ку-бофутуризму і гіперреалізму, демонструється у музеях і виставкових залах Європи, Америки та Австралії ("Грація", "Двоє", "Єва"). Його мистецтво пройшло випробування часом - радянська влада забороняла його твори і своє визнання він отримав тільки за часів незалежності України. Свою творчість І.Марчук поділяє на тематичні цикли: "Голос моєї душі", "Цвітіння", "Пейзаж", "Портрет", "Спадщина", "Кольорові прелюдії", "Абстрактні композиції".

Скульптор П.Кулик (нар.1933) - монументаліст, автор ряду пам'ятників, установлених в Україні, США, Канаді (пам'ятник гетьману І.Підкові у Львові та Черкасах, князю Володимиру та княгині Ользі в Чікаго, І.Франкові у Торонто). Після здобуття незалежності у Києві встановлено пам'ятник видатному вченому та політичному діячеві М.Грушевському (ск. В.Чепелик). А.Кущ та В.Зноба взяли участь у скульптурному оздобленні головної площі країни - Майдану Незалежності у Києві. Скульптор О.Пінчук (нар. 1960) відомий станковими композиціями ("Феодосій Печер-ський", "Свідомість та підсвідомість", "Нічний звір"), працює з бронзою та керамікою, створює метафоричні образи зі складним змістом. Класикою книжкової графіки стали ілюстрації С.Якутовича, В.Перевальського, О Петрової.

Останнім часом значно розширили свої можливості живопис, скульптура і графіка. У доробку сучасних українських митців представлені такі види мистецтва, як інсталяція, об'єкт, художня акція; значного розвитку набуває фотомистецтво. Митці у нових політичних реаліях по-новому підходять до національних традицій, засвоюють досвід світової культури, використовують сучасні технології, продовжують пошуки нових засобів художнього вираження.

У 90-х роках формується школа українського постмодернізму в живописі (А.Савадов, О.Гнилицький, Г.Сенченко, О.Ройтбурд, В.Рябченко, С.Ликов та ін., групи "Паризька комуна", "Одеська школа", "Вольова грань національного постмодернізму"). Художники поєднують неоромантизм, експресіонізм, неоархаїку, елементи соц-арту, реалізму. Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в сфері позараціонального, підсвідомого та суб'єктивного (проект "Тихий карнавал підсвідомості", представлений на Третьому міжнародному артфестивалі, художники Л. Нестеренко, В.Овсейко, Р.Гарасюта, В.Харченко).

Художники нині мають безліч можливостей для реалізації своїх творчих задумів, до їхніх послуг нові галереї, виставки, вернісажі. Справжньою подією у культурному житті нашої держави стало відкриття великих приватних виставкових центрів.

Розвивається театральне мистецтво. В Україні збереглася мережа державних театрів, які залишаються провідними і не зможуть у ринкових умовах виживати без підтримки бюджетного асигнування. У 90-х рр. були спроби створення комерційних репертуарних театрів, але вони виявилися невдалими. Натомість маємо зразки успішних антрепризних комерційних проектів, серед них - театральна компанія "Бенюк і Хостікоєв" (спектаклі "Синьйор з вищого світу", "Біла ворона", та ін.). Крім звичних для нашого театру жанрів з'являються нові - мюзикл ("Ех, мушкетери, мушкетери!", театр ім. І.Франка у Києві), рок-опера ("Біла ворона"), спектакль-перформанс з використанням технологій театру абсурду ("Не боюся сірого вовка", реж. А.Жолдак, актори Б.Ступка, А.Роговцева, Б.Бенюк, В.Спесівцева).

Сучасна українська популярна музика продовжує розвивати традиції народного мелосу та зарубіжної естради. Продовжують розвиватися рок-музика, поп-музика, джаз, бардівська пісня та ін. Далеко за межами України відомі популярні виконавці С.Ротару, В.Зінкевич, І.Попович, О.Білозір, А.Кудлай, Т.Повалій, О.Скрипка, С.Вакарчук, О.Пономарьов, І.Білик, А.Лорак, групи "ВВ", "Океан Ельзи" та ін.

Після здобуття незалежності Україною було розроблено і прийнято законодавчі акти, що регулюють діяльність у сфері телебачення, створено та організовано діяльність Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Одним із основних завдань Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення є підтримка вітчизняних аудіовізуальних засобів масової інформації у їх становленні та розвитку. Радою була здійснена значна робота щодо організації вивчення громадської думки телеглядачів стосовно діяльності телерадіоорганізацій та напрямів подальшого розвитку телерадіоінформаційного простору України. Телепродукцією, якій віддається найбільша перевага є новини, телесеріали, художні фільми, розважальні та музичні програми. Переважна більшість глядачів відзначає необхідність дотримання національними телевиробниками інтересів держави, висвітлення діяльності державних органів, зростає інтерес до програм економічного та фінансового характеру.

У 90-х роках у телеінформаційному просторі складалася досить складна ситуація у сфері мовної політики. Це було пов'язано з історичними та етнокультурними особливостями різних регіонів України. Якщо східний, південний регіони та великі міста орієнтувалися переважно на російську мову, то жителі західного регіону частіше висловлювалися за переважання української мови.

Нині українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну телепродукцію, розраховану на невибагливий смак.

Якщо на початку 90-х років минулого століття вітчизняні телеканали не могли гідно конкурувати з продукцією зарубіжних телеканалів (у т.ч. російських), то зараз українські телеканали здатні бути на рівні, а іноді переважати іноземні ("Інтер", "Україна", "Студія 1+1").

В умовах швидкого розширення і насичення українського телепростору, зростає вплив телебачення на свідомість населення, на темпи реформування економіки, структурування політичної системи країни, розповсюдження культурних цінностей серед широкого загалу українських громадян.

За роки незалежності в Україні було відновлено чимало істори-ко-культурних пам'яток, створено нові музеї, заповідники. Так, були відбудовані пам'ятки архітектури - культові споруди, знищені за радянських часів: церква Богородиці Пирогощі (1996), Михайлівський Золотоверхий монастир (1998), Успенський собор Києво-Печерської лаври (2000). У 1994 р. було створено Вишгородський історико-культурний заповідник.

У Батурині на Чернігівщині реставровано цілий комплекс споруд XVII-XVIII ст.: палац К.Розумовського, цитадель Батуринсь-кої фортеці, скарбницю, Воскресенську церкву. У 2009 р. тут створено Національний історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця".

Значною подією у культурному житті України стало відкриття нового музейного комплексу у Києві - Мистецького арсеналу. Першою у залах новоствореного музею стала виставка "бе ргогшісііз..." ("З глибин..."). З'являються перші музеї, галереї, арт-центри, відкриті коштами приватних осіб.

Україна є місцем проведення сучасних конкурсів і фестивалів у галузі сучасної та класичної музики, виконавської майстерності, театру, образотворчого мистецтва, індустрії моди тощо. Уже традиційними стали конкурси молодих естрадних виконавців "Червона рута" (з 1989 р. у різних містах України), "Крок до зірок", "Таврійські ігри", конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря, музичний конкурс "Київ Музик Фест" (з 1989 р.). Київський український драматичний театр ім. І. Франка проводить Міжнародний фестиваль жіночих монодрам "Марія" та конкурс акторської майстерності ім. М.Яковченка (з 2008 р.). Перемога української співачки Руслани Лижичко на пісенному конкурсі "Євробачення - 2004" сприяла популяризації українського музичного мистецтва на Батьківщині та за її межами. У 2005 р. конкурс Євробачення відбувся у Києві.

Крім фестивалів, які стали традиційними і проводяться щороку, в Україні відбуваються заходи, приурочені вшануванню пам'яті видатних українських митців. Так, восени 2009 р. у столиці відбувся фестиваль, присвячений століттю від дня народження поета Б. - І.Антонича та Міжнародний театральний фестиваль, присвячений творчості і пам'яті художника і сценографа Д.Боровського (1934 - 2006, сценографія спектаклів "Наполеон і корсіканка", "Дерева помирають стоячи", "Насмішкувате моє щастя" у Російському драматичному театрі ім. Лесі Українки у Києві).

Важливо, що різноманітні конкурси проводяться не лише у столиці. Так, у Бердянську щороку проводиться міжнародний кінофестиваль, в Одесі - фестиваль кращих вистав російською мовою "Зустрічі в Одесі", у Харкові - Міжнародний музичний фестиваль "Харківські асамблеї", конкурс молодих композиторів "ПенІаТОІЧ" у Миколаєві. що сприяє розвиткові креативних здібностей творчої молоді.

В Україні проводяться міжнародні мистецькі пленери - "Дивос-віт" на Запоріжжі та "Хортиця - крізь віки", у Дніпропетровську, що сприяють обміну досвідом українських та зарубіжних художників.

За участю меценатів у Скадовську проводиться традиційний Всеукраїнський благодійний дитячий фестиваль "Чорноморські ігри", що допомагає виявити і підтримати юні таланти.

Та найбільше різноманітних конкурсів і фестивалів щороку відбувається у Львові, серед них: Міжнародний театральний фестиваль "Золотий Лев", Міжнародний форум книговидавців, молодіжний театральний фестиваль "Драбина", Міжнародний конкурс оперних співаків ім. С.Крушельницької, ковальський фестиваль "Залізний лев", фестиваль "Країна мрій", свято кави, шоколаду та ін. Всього щороку у Львові проводиться понад 100 різних фестивалів, тому цьому місту у 2009 р. присвоєно звання "культурна столиця."

Із великими труднощами нині стикається бібліотечна мережа через недостатнє фінансування. У 2005 - 2009 рр. навіть національним та державним бібліотекам не виділялися кошти на закупівлю літератури. У таких умовах важко зберігати фонди, особливо рідкісні та старовинні книги, яких в українських бібліотеках знаходиться понад 750 тис. Матеріально-технічна база бібліотек залишається на рівні 80-х років. Особливо тяжке становище сільських бібліотек.

Останнім часом зростає роль культури в суспільному житті. Про це засвідчує поява імен митців у списку "Топ-100 найвпливовіших людей України - 2009". У цьому списку зустрічаємо ім'я співака Олега Скрипки (46 місце), актора Богдана Ступки (64 місце), кінорежисера Кіри Муратової (69 місце), співака Святослава Вакарчука (77 місце), художника Іллі Чичкана (80 місце), діяча індустрії моди Ірини Данилевської (94 місце), гурт "Бумбокс" (96 місце).

Тільки тепер, після здобуття незалежності, в українців з'являються справжні можливості для реалізації свого духовного потенціалу. Державна політика в галузі культури повинна сприяти цьому, адже стати рівноправним членом загальносвітового співтовариства можна лише тоді, коли цілеспрямовано буде розвиватися не лише економіка, а й культурний процес.

учасний стан українського суспільства характеризується пошуком таких духовних орієнтирів, які були б спроможними зняти соціально-психологічну напругу, що склалась у відносинах між різними прошарками та категоріями нашого населення. Одним з відносно нових чинників, що активно вплітається в суспільно-політичну тканину українського соціуму, є нетрадиційна релігійність.

На сьогодні Україна – багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква – Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань.

Необхідно також зазначити, що сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням діяльності церков національних меншин. Поряд з традиційним православ'ям поширюють свій вплив на населення інші релігії та вірування.

Так зокрема, сьогодні в Україні нараховується біля 100 іудейських та 150 мусульманських громад.

Нетрадиційними прийнято називати релігійно-світоглядні вчення, які історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності.

Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, науково-релігійна конфесія «Діанетика. Фонд Лафает Рона Хаббарда», релігійні громади Міжнародного Товариства Свідомості Кріпни, буддистів, РУН-Віри, бахаїстів, рерихівців та ін. Значна кількість релігійних угрупувань (особливо так званого «сатанинського» спрямування) діють нелегально.

Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють Конституція України (ст. 35. Право на свободу світогляду і віросповідання) і Закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій" від 23 квітня 1991 року, який підтверджує, що ніхто не може встановити обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігій. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.

Завдяки вдосконаленню законодавства, адміністративним та організаційним заходам вдалося нормалізувати релігійну обстановку.

Незважаючи на десятиріччя гонінь, релігія і церква зуміли зберегти своє місце в суспільстві і вплив на нього. Таким чином, попри існуючі проблеми громадяни України, живучи в умовах свободи, не тільки шукають матеріального, а й прагнуть жити з Богом, хочуть відродити духовність у власних серцях.

Дата добавления: 2015-05-22