Як актуальний максимум 3 страница

3. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ЕЛЛІНІЗМУ

§ 29. Феномен еллінізму

Поняття «еллінізм» походить від грецького слова «Еллада» — так древні греки називали свою батьківщину. Під еллінізмом розуміють період поширення грецької культури в районі Середземномор'я. Епоха еллінізму починається з походу Олександра Македонського на Схід, який широко розсунув межі еллінської культури. Олександр Македонський був самим своєрідним учнем Аристотеля. Вважається, що саме Аристотель пробудив у ньому бажання досягти меж Ойкумени (у розумінні греків — населеного людьми Всесвіту).
Після смерті Олександра Македонського його імперія розпалася на кілька царств, культура яких становила собою синтез грецької і місцевих східних культур. Згодом ці царства були захоплені Римом, тому пізній еллінізм виступив потрійним з'єднанням — грецького, римського і східного начал. Згодом до цього синтезу прилучається ще й християнство. Пізній еллінізм можна було б визначити як епоху зустрічі античної і християнської культур.
Епоха еллінізму може бути особливо цікавою нам тому, що вона дуже схожа на нашу — епоху на межі II і ІІІ тисячоліть. Так само, як і тоді, цінності потребують глобальної переоцінки. І якщо ми зрозуміємо, як відбувалася ця переоцінка в епоху еллінізму, то, можливо, нам стане зрозумілішим і наше сьогодення.

§ 30. Основні риси філософії епохи еллінізму та її школи

1. Відхід від суспільно-етичної проблематики до проблем людського існування. Людина розглядається як мікрокосм. Онтологія людини збігається з онтологією Всесвіту.
2. Ірраціоналізм — перехід від розуму до волі, споглядання, інтуїції, посилення міфологічно-образного бачення світу.
3. Розгляд буття як єдності сфер, що перетворюються в міру наближення до Божества.
Можна виділити чотири головні течії філософії епохи еллінізму: скептицизм, стоїцизм, епікурейство, неоплатонізм.

§ 31. Скептицизм: чи розумний світ?

Вчення скептиків, що було засноване Пірроном наприкінці IV ст. до н. е., не припускає можливості достовірного знання людини про саму себе і світ, а також заперечує раціональне обгрунтування моральних норм. Релятивізм у концепціях скептиків досягає максимального розвитку — вони заперечують існування добра і зла, наявність об'єктивної логіки в устрої суспільства і космосу. Скептики відкидають не лише можливість пізнання світу, а й необхідність такого пізнання.
Мета філософії для скептиків — досягнення незворушної іронії стосовно світу. Тому що, на думку скептиків, існують лише три істини:
1. Нічого не існує.
2. Якщо щось існує, то воно непізнаване.
3. Якщо воно й пізнаване, то невимовне...

§ 32. Стоїцизм як мужність жити

Протилежну позицію займають представники стоїцизму — філософського напряму, заснованого Зеноном із Кітіона близько 300 р. до н. е.
Космос для стоїків є одухотворене і розумно улаштоване ціле. У світі існують два види начал: пасивне й активне — аморфна матерія і Бог, який надає їй рух і форму (тут можна побачити цікаву подібність із вченням про інь і ян у даосизмі). Стоїки говорять про єдиного Бога як про Світовий Логос, усі традиційні боги античної міфології є його образно-символічними вираженнями.
Душа людини, на думку стоїків, є частина Світового Логосу і після смерті повертається до нього.
Над усіма явищами у світі людини домінує доля як необхідність. У глобальному смислі доля тотожна з Богом, але у своїх індивідуальних проявах може бути злом. Людина в праві прийняти свою долю тільки в тому випадку, якщо вона збігається з чеснотою; у протилежному випадку людина повинна мужньо відсторонитися від світу і увійти в стан безпристрасності (апатії), а в разі потреби — і скінчити життя самогубством.
Одним із найбільш відомих пізніх стоїків був римлянин Луцій Анней Сенека (йому належать не тільки філософські трактати, а й трагедії). Смисл філософування для Сенеки — в сприянні досягнення людиною в самій собі морального ідеалу і поширенні його в суспільстві через виховання інших. Проводячи цю ідею в життя, Сенека протягом ряду років був учителем імператора Нерона і певний час мав істотний вплив на управління Римською імперією. Згодом він потрапив у немилість і був звинувачений у змові, хоча не був до неї практично ніяк причетним, — Нерон, який волів необмеженої влади і настільки ж необмеженої насолоди, бачив у Сенеці уособлення совісті і моральної заборони. Потрапивши у нерозв’язну суперечність між своїми моральними ідеалами і своєю долею, Сенека, згідно з принципами стоїків, закінчив життя самогубством, до останнього моменту зберігаючи спокій.
§ 33. Епікуреїзм: етика насолоди
Фундатором цього напрямку був філософ Епікур (341—270 рр. до н. е.). На думку Епікура, мета філософії – допомогти людині досягти стану безтурботності, духовної насолоди і звільнитися від страху смерті. Вважаючи, що душа матеріальна і складається з особливо тонких атомів, Епікур так говорить про подолання страху смерті:
«Смерть ніяк не стосується нас: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступить, то нас уже нема».
Насолода, на думку Епікура, це головне благо людського життя. Проте насолоду Епікур розуміє не просто як набір почуттєвих задоволень, а як відсутність страждання — тобто як заспокоєння, що є результатом досягнення самодостатності і відстороненості від життя суспільства. Головним моральним принципом мудреця є: «Прожити непомітно». Це ріднить філософію Епікура з раннім буддизмом.
І лише у вченні послідовника Епікура — Метродора — насолода як вища цінність життя перетворюється в щось винятково тілесне. Проте це з необхідністю випливає з визнання Епікуром матеріальності душі.
§ 34. Неоплатонізм: світ як сходження Єдиного
Неоплатонізм є філософською течією, що завершує античну філософію: у ньому античність зустрічається з християнством. Назва «неоплатонізм» обумовлена тим, що представники цього напряму виходили з філософії Платона, намагаючись з'єднати її з елементами аристотелівської філософії і християнського світогляду.
Основними рисами неоплатонізму є:
1. Досить чітке розмежування духовного і матеріального начал у світі і визнання первинності духовного.
2. Вчення про світ як про еманацію (сходження) Божественного Принципу в різні сфери буття при збереженні потойбічного характеру божественного.
3. Визнання можливості адекватного пізнання Божества і світу шляхом містичного споглядання.
Засновником неоплатонізму вважається Плотін (204/205—270 рр.). У центрі філософії Плотіна — вчення про Єдине, що породжує існуюче, але залишається вище нього. Тому розуміння людиною Єдиного можливе тільки в стані містичного екстазу та інтуїції.
З Єдиного утворюються Розум, Душа і Космос. Розум і Душа — прояви Єдиного у Вічності, Космос — у часі.
Єдине, а також Душа і Розум, що витікають безпосередньо з нього, є абсолютне добро, тоді як матеріальний світ є носієм зла. Оточена злом матеріального світу, людина повинна відсторонитися від світу, сприймаючи його як гру в театрі, і звернути свій погляд до божественного Єдиного.
Саме від Плотіна бере початок вчення про еманацію як процес послідовного прояву Єдиного на всіх рівнях світу. Нижче у Всесвіті є породженням вищого, вище породжує нижче, але саме не зникає при цьому. Плотін порівнює Єдине із сонцем.
Як бачимо, філософія Плотіна є послідовним абсолютизмом та ідеалізмом. Тому цілком доречні прямі аналогії з Парменідом і Платоном. Плотінівська ідея Єдиного може бути порівняна із вченням про Дао в даосизмі і християнським поняттям Бога-Отця.
Одним із найбільш відомих представників неоплатонізму є Прокл (412—485 рр.). Цей мислитель ще більшою мірою, ніж Плотін, відчув на собі вплив християнства. На чолі Всесвіту, на думку Прокла, знаходиться Єдине, яке він трактує як Бога. Єдине породжує окремих богів; на наступному щаблі всесвітньої ієрархії знаходяться «просто душі» — ангели, демони і герої. Ще нижче існують «часткові душі», до них належить і душа людини. На самому дні світової ієрархії — нежива матерія. Всесвіт у Прокла пронизаний процесами сходження вищого буття, що не зникає, і піднімання нижчого, що просвітлюється.
У такій конструкції світу ми бачимо прямі аналогії не тільки з християнством, а й з індуїзмом та буддизмом епохи махаяни.

§ 35. Висновки і перспективи.
Антична філософія як
основа європейської філософії

1. Найбільш істотною рисою класичної античної філософії є звернення до розуму як основного принципу людини і космосу. Межі людини — це межі її чуттєвого пізнання і чуттєвого буття; долаючи їх, людина виходить у безмежність пізнання і буття. Ця тенденція досягає свого вищого вираження у філософії Аристотеля і його послідовників.
2. На противагу класичній античній філософії філософія епохи еллінізму звертається до містичного споглядання та інтуїції, долаючи раціоналістичний характер попередньої філософії. Для філософів епохи еллінізму саме розум виступає межею людини; необхідно вийти за цю межу в щось надчуттєве і надрозумне.
3. Обидві ці тенденції — і раціоналістична, і раціоналістична — матимуть згодом величезний вплив на розвиток філософії Заходу, і насамперед — на середньовічну філософію, в якій містичне розуміння людини і Бога з'єднується з раціональним обгрунтуванням їхнього буття.

ЛІТЕРАТУРА ДО 3-Ї ЛЕКЦІЇ
• Аристотель. Метафизика // Соч. в 4 т. — М., 1975. — Т. 1.
• Аристотель. Никомахова этика // Соч. в 4 т. — М., 1983. — Т. 4.
• Асмус В. Ф. Античная философия. — М., 1976.
• Кессиди Ф. X. Сократ. — М., 1988.
• Лосев А. Ф. История античной философии. — М., 1989.
• Платон. Пир // Соч. в 4 т. - М., 1993.
• Платон. Федон // Там же.
• Сенека Л. А. Нравственные письма к Луцилию. — М., 1986.
• Сенека Л. А. Эдип // Там же.
• Философский словарь. – М., 2001.
• Философський енциклопедичний словник. – К., 2002.

Лекція 4

РОЗУМІННЯ ЛЮДИНИ
ТА ЇЇ МЕЖ У ФІЛОСОФІЇ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1. Феномен середньовічної філософії.
2. Біля джерел філософії Середньовіччя.
3. Початок середньовічної філософії: патристика.
4. Завершення середньовічної філософії: схоластика.

§ 36. Попереднє зауваження

Епоха еллінізму і її філософія відобразили глибинну втому античної культури. Грецьке творче начало поширилося на Близький схід і Єгипет і, нарешті, завмерло в римській цивілізації. Античність прожила свій час. Виникла необхідність появи принципово нової світоглядної течії, що могла б дати людині розуміння нового світу і відкрити для неї нову еру. Такою течією стало християнство.

1. ФЕНОМЕН
СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

§ 37. Християнство як світоглядне підгрунтя
філософії Середньовіччя1

--
1 Поняття «Середньовіччя» можна трактувати в широкому і вузькому аспектах. У широкому аспекті - це культура християнських країн і взаємодіючі з нею інші культури перших сторіч нашої ери, аж до епохи Відродження. У вузькому аспекті під Середньовіччям варто розуміти католицьке Середньовіччя, тому що саме в католицькій культурі визрів специфічний феномен Середніх Віків, тобто віків між Античністю і Відродженням. Ми вживатимемо поняття Середньовіччя у вузькому аспекті.

Спробуємо виділити принципові ідеї християнського світогляду, загальні для всіх його епох і напрямів. Ці ідеї лягли в основу середньовічної філософії. Тільки осягнувши їх, можна зрозуміти суть концепцій людини, світу і Бога у середньовічних мислителів.
1. Ідея триєдності Бога як Творця, Спасителя і Святого Духа.
Бог у християнстві є творцем усього існуючого, його «небесним Отцем». Бог-Отець послідовно створив неживий і живий світи і завершив своє творіння людиною. Людина, створена за образом і подобою Божества, відпадає від Бога із-за первородного гріха. Бог є Спаситель-Христос, який знімає з людства тягар первородного гріха. Христос виступає Сином Божим і водночас «Сином Людським», поєднуючи в собі божественну і людську природу. Зв’язок між Богом-Отцем і Богом-Сином, а також між ними і людством – це Святий Дух.
2. Ідея свободи вибору Добра або зла.
Людина в християнстві має свободу вибору між Добром і злом, Божественним і диявольським. Світ, згідно з християнством, розділений на три царства: Божественне (рай), земне і диявольське (пекло). Вільний вибір людини, який вона робить у земному царстві, приводить її, зрештою, або до Бога, або до диявола. Проте, на відміну від такого вчення, як маніхейство, що говорить про рівнозначність Добра і зла і їхньої вічної боротьби, у християнстві домінує думка про абсолютність Добра і відносність зла.
3. Ідея посмертної віддяки і божественного милосердя.
Християнство походить з ідеї особистісного безсмертя людини: після смерті тіла людина одержує віддяку за доброчесність і гріхи й потрапляє або в рай, або в пекло. Але тут ідея віддяки доповнюється ідеєю божественного милосердя і прощення.
Найяскравіше вираження ідея божественного прощення знайшла в акті розп'яття і воскресіння Христа, який звільнив людство від первородного гріха.
У християнстві істотну роль відіграють ідея і практика покаяння — таке надскладне перетворення почуттів, у результаті якого людина, її свідомість відкриваються Божеству, відчуваючи очищення (катарсис).
Ідея прощення гріха в людини, яка покаялася, — істотна риса християнства. Прощення є містком, що з'єднує Бога і людину. Людина милосердна, тобто та, яка прощає ближнього, наближається до Христа. З цим пов’язаний глибинний принцип християнства – непротивлення злу насильством.
4. Ідея апокаліптичного завершення людської історії.
Слово «апокаліпсис» – грецького походження і означає «одкровення». Воно увійшло в християнську культуру завдяки включенню до Біблії «Одкровення Іоанна Богослова», в якому Іоанн описує видіння або картини кінця історії і початку нової епохи. Тому «апокаліпсис» у християнстві означає не просто одкровення, а одкровення про завершення історії.
Образом історії людини і людства для християнства є не коло, коловорот, а лінія, лінійний потік, що має свій початок і кінець, який є новим початком – переходом історії у метаісторичне буття.

§ 38. Основні риси
філософії Середньовіччя

1. Визначальною рисою середньовічної філософії є теоцентризм. Теоцентризм означає, що будь-яка філософська проблема Середньовіччя – в тому числі проблема людини – розглядається у контексті ідеї Бога і виводиться з неї.
2. Істотною складовою середньовічної філософії є теодицея (від грецьких слів «Бог» і «справедливість») – вчення, що розв’язує протиріччя між ідеєю Бога як Абсолютного Блага і наявністю світового зла. Теодицея це вчення, що відповідає на питання: «Якщо Бог є, то чому поганим людям живеться добре, а добрим – погано?»
3. Ще однією характерною рисою середньовічної філософії є телеологізм (від грецьких слів «результат» і «вчення») або провіденцизм (від латинського слова «передбачення») – принцип, відповідно до якого все у світі є доцільним, тобто розвивається в напрямку поставленої Богом мети і рано чи пізно досягне її.
4. Принципово важливою рисою середньовічної філософії є персоналізм, він означає, що Бог є Абсолютною Особистістю, за образом і подібністю до якої створена Особистість людини. Пізнання людиною Бога відбувається через глибинне містичне спілкування особистостей, формами якого є молитва, сповідь і покаяння.

§ 39. Проблема періодизації
і середньовічний спосіб філософування

Проблема поділу історії філософії на періоди, особливо періодизація середньовічної філософії, донині залишається предметом запеклих суперечок спеціалістів. Навряд чи кращим рішенням буде прив’язувати, наприклад, виникнення середньовічної філософії до періоду творчості конкретного філософа (скажімо, Августина) або до певної політичної дати (як-от, падіння Римської імперії – 476-й р.). Очевидно, грунтовнішим підходом буде той, що акцентує увагу не на хронології, а на особливостях того способу філософування, що був характерним для середньовічних Європи і Близького Сходу. Своєрідність цього способу філософування витікає з міцної, глибинної зв’язки між філософією і богоодкровенням.
Отже, історію середньовічної філософії потрібно починати з того моменту, коли філософія вперше укладає цей союз, і спроба ця належить Філону Александрійському та християнським апологетам. А кінець філософько-теологічного альянсу знаменує фігура Оккама з його підривною для Середньовіччя теорією «двох істин» – філософська й релігійна істини мають різні сфери застосування, тому їх не можна плутати.
Таким чином, історію середньовічної філософії логічно почати з I—II ст., а закінчити XIV–XV ст. Наразі можна стверджувати, що середньовічна філософія була найтривалішим періодом в історії європейської філософської думки.
Отже, повернемося до середньовічного способу філософування. Його суттю є екзегеза – тлумачення Священного Писання. Оскільки Біблія, як стверджував один із перших середньовічних філософів – Оріген, це єдиний у своєму роді звід усіх можливих істин, повідомлений людству Божественною благодаттю на всі часи, то завдання кожного – усвідомити смисл біблійних висловлювань. Але цей смисл у тексті Біблії зашифрований і прихований, тому мета філософа-екзегета полягає в тому, щоб розшифрувати, розкрити і роз’яснити священні письмена. Усі старозавітні твори були написані не пізніше I ст. до н. е., а новозавітні – не пізніше II ст. н. е. Починаючи від III ст. обидві частини Біблії стають предметом екзегетичних медитацій філософів.
Проте виникає питання: якщо середньовічний філософ не був вільним у виборі проблем свого дослідження (а ними мали бути або текс Біблії, або тексти Отців Церкви, або тексти язичницьких класиків, особливо Платона й Аристотеля), то чи могла його думка бути вільною, бути його думкою? Так, могла. Справа в тому, що, за середньовічними уявленнями, канонічний або класичний текст завжди багатозначний, таємничий, загадковий, символічний. Ця багатозначність і символічність тексту є умовою і початком вільного теоретизування. Пригадуємо відомі слова Геракліта про те, що Божество і не говорить прямо, і не приховує, а подає знаки. Розгадати смисл цих знаків і розкрити його непосвяченим і має філософ.
З огляду на свої внутрішні закони метод екзегези поділяється на три ступені:
1. Нижчий ступінь – семантичний або етимологічний аналіз, тобто аналіз слів, з яких складається текст.
2. Вищий ступінь – концептуальний аналіз, де предметом тлумачення були не слова, а думка тексту, що коментується.
3. Найвищий ступінь – системно-творчий ступінь екзегези, коли вибрані місця тексту стають тільки приводом для розвитку автором власних філософських ідей і побудов.

2. ДЖЕРЕЛА ФІЛОСОФІЇ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

§ 40. Атмосфера пізньої античності і дух християнства,
що зароджується: гностицизм

У перебігу історії немає демаркаційних ліній. Неможливо окреслити той Рубікон, на одному березі якого ще антична філософія, а на іншому — вже середньовічна. Ким був знаменитий Боецій, який написав у в'язниці, чекаючи страти, «Втіху філософією», «останнім римлянином», як його називали нащадки, чи «батьком Середньовіччя»? Очевидно, і тим, і іншим: з одного боку, він християнин і богослов, з іншого — прихильник неоплатонізму, бо втішався у своєму трактаті саме ним, а не істинами Писання. Так живі людські долі поєднували дві епохи.
Такими ж містками, що з'єднують два менталітети, виявилися герметизм і гностицизм, в яких пізня античність намагалася поєднати несумісне: типово античний космоцентризм і абсолютно неантичну інтуїцію Абсолютної Особистості. Так початок нової ери «в своїй останній глибині виявлявся сумішшю двох культур і переходом від язичництва до християнства»2.
--
2 Лосев А. Ф. История античной философии. - М., 1989. - С. 175.

Найглибшим духовним явищем цього періоду був гностицизм — релігійно-філософське вчення, що поєднувало в собі елементи християнства, іудаїзму, античного язичництва, а також вавилонських, перських, єгипетських й індійських релігійних уявлень. Завданням людського духу в гностицизмі є спокута, досягнення порятунку, прагнення звільнитися від залізних кайданів матеріального світу. Ця мета досягалась у гностиків шляхом філософського пізнання (нагадаємо, грецьке «гносис» — пізнання) особливого типу, для чого вони організовували аскетичні спілки, філософські школи, релігійні громади.
Найпопулярніші були гностичні системи Василіда (із Сирії) і Валентина (з Єгипту). Валентин є творцем грандіозної філософської поеми, присвяченої створенню світу. Творення починається з непізнаваних глибин повноти буття. З цієї повноти — Плероми і шляхом виливу утворюється множина міфологічних істот, у тому числі й біблійних персонажів. Виникають двадцять вісім божественних еонів, що наполовину є логічними категоріями, а наполовину — міфологічними істотами. Остання з еонів, Софія, согрішила проти батька, бажаючи порушити всю божественну ієрархію, за що і була вигнана з Плероми.
Смуток і сльози Софії, яка тужить за Плеромою, перетворилися на небо і землю, були створені люди, серед яких виділяються гностики, споконвічно призначені для порятунку. Софія і гностики за допомогою Ісуса Христа, посланого Отцем з благою звісткою про прийдешнє прощення Софії, домагаються повного прощення і повернення в Плерому, а матеріальний світ, створений із суму Софії, палає у вогні. Мета історії світу — прощення Софії — досягнута, світова історія завершена.
Ми зупинилися на гностичній космогонії для того, щоб стали очевидними деякі найважливіші паралелі: той, хто знайомий із християнською езотерикою (у тому числі й сучасною), легко побачить її принципову, архетипову настояність на гностичних ідеях. За великим рахунком, саме гностицизм є прообразом усіх пізніших містичних і езотеричних побудов як у єресях, так і в різноманітних таємних братствах, масонських ложах і теософічних товариствах.
Клімат епохи пізньої античності дивовижно точно передано у знаменитому фільмі Ф. Фелліні «Сатирикон»: Людина — це актор, — ось яким було універсальне світовідчуття людей тих часів. Не випадково в римському театрі акторам під час дії завдавалися цілком реальні каліцтва, а в римському цирку людей кидали левам.
«Який актор гине!» — вигукнув Нерон, дивлячись на палаючий Рим. Він, зрозуміло, говорив про себе, але переживання себе як актора було станом кожного римлянина. «Коли боги вигнані з Всесвіту, світ, покинутий ними, занурюється в тугу», — пише сучасний німецький філософ Ерік Фегелін3. Нудьга — ось відмінна риса занепаду античного світу, від припливів якої дехто рятувався втечею у витончені розваги, поки пересичення не зробить і цей вихід безглуздим. І все ж таки на цьому фоні інтелектуальна витонченість древніх переживає свій останній найвищий злет. З надзвичайною психологічною проникливістю тогочасну суперечність між інтелектуальним і моральним вимірами людини розкриває Г. Честертон — філософ, найглибший знавець Середньовіччя і класик детективного жанру: «Із зовнішнього, практичного боку висока цивілізація древніх закінчилася тим, що люди зробили певний висновок — звернулися до християнства. Цей урок пов'язаний із психологією, а не тільки з теологією. Язичницька цивілізація дійсно була дуже високою. Нам не тільки не небезпечно, нам навіть вигідно визнати, що нічого більш високого людство досі не створило. Древні винайшли неперевершені засоби і словесного, і пластичного зображення світу; вічні політичні ідеали; стрункі системи логіки і мови. Але вони зробили ще більше — вони зрозуміли свою помилку... Ця помилка настільки глибока, що нелегко знайти для неї потрібне слово. Простіше і приблизніше назвати її поклонінням природі. Можна сказати, що древні були занадто природні. Той, хто поклониться здоров'ю, не залишиться здоровим... З людською уявою трапилася погана річ — весь світ став зафарбованим, просочився, перейнявся небезпечними пристрастями, що неухильно призвели до перекручень... Стародавній світ був не стільки розбещений, скільки здатний зрозуміти, що стає більш розбещеним або, у всякому разі, логічно на розбещеність приречений. У магії природи не було майбутнього, її можна було заглибити тільки в чорну магію... Воістину, від цієї мари могла позбавити в повному розумінні слова тільки неземна релігія»4.
--
3 Фегелин Э. О Гегеле (исследование чародейства) // Логос. - Л., 1991.
4 Честертон Г. К. Вечный человек. - М., 1991. - С. 22-24.

Отже, Захід дозрів, щоб замінити поклоніння Природі поклонінням Духу. Він стомився, і саме християнству судилося внести в нього нові життєві енергії.
«Християнство прийшло у світ, — продовжує Г. Честертон, — щоб зцілити його, і лікувало єдино можливим способом... Чистий, поривчастий вітер провівав наскрізь світ, що переживав очищення. Для будь-кого, хто відчуває дух епохи, є щось чисте і бадьоре в атмосфері тих грубих, а іноді і жорстоких часів... Поступово на цьому тлі виникає краса, свіжа і зворушлива, просто неймовірна. Повертається любов, але не платонічна, а та, що досі зветься лицарською...
Вода сама відмилася. Вогонь сам перетворився на полум'я. Вода — вже не та вода, в яку кидали рабів для риб. Вогонь — вже не той вогонь, куди кидали дітей як жертву Молохові... І вода, і вогонь, і квіти, і зірки чекають нових імен від того, хто витравив із душі останній слід поклоніння природі і тому може повернутися до неї»5.
--
5 Там же. – С. 27 – 28.
§ 41. Законодавець методу екзегези:
Філон Александрійський

Безсумнівно, зміст Біблії давав чимало приводів для філософування. Завдання полягало в тому, щоб перекласти мову біблійних образів на мову філософських понять і організувати ці поняття в певну систему. Правда, не для всіх образів і уявлень Біблії у філософській мові греків знайшлися понятійні еквіваленти. Довелося ввести низку нових, невідомих грекам понять, а багато інших понять радикально переосмислити. Але справа була зроблена 6, — підсумовує дослідник середньовічної філософії Г. Майоров. У III ст. до н. е. з'явився переклад Біблії з давньоєврейської на давньогрецьку. Платон і Мойсей заговорили однією мовою.
--
6 Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. - М., 1979. - С. 45.

Першим, хто довів не тільки можливість, а й необхідність поєднання біблійної віри з грецькою філософією, був Філон Александрійський (21 або 28 р. до н. е. – 41 або 49 р. до н. е.), визнаний як учитель екзегези всіма християнськими мислителями.
За Філоном, грецька філософія і біблійна мудрість мають одне джерело – божественний розум, Логос. Проте біблійна мудрість породжена божественним Логосом (Словом), що відкрив себе пророкам безпосередньо, а грецька філософія є людське відтворення відбитого у Всесвіті Логоса.
Вчення про Логос у Філона поєднує в собі три групи значень:
1. Значення, що витікають з античної філософії.
2. Значення, виведені з Біблії.
3. Смисли, надані вченню самим Філоном.
Логос – це світовий порядок, краса і гармонія; це закон, через який реалізується загальний зв’язок, схожий на тяжіння магніту. Логос – це царство вічних пізнавальних ідей, тотожних із божественними думками. Все це, як бачимо, типово античне розуміння Логоса, що перегукується з платонівським «Тімеєм».
Проте далі з’являється вже зовсім не античний мотив – адже Філон монотеїст і креаціоніст. Тому на другому рівні Логос Філона – це сам божественний розум і водночас енергія, яку він виробляє. Бог творить світ із небуття силою свого Слова-Логоса.
І, нарешті, на третьому рівні з’являються власне філонівські оригінальні характеристики Логоса: Філон називає Логос первородним сином Бога-Отця, «людиною Бога», «небесним Адамом», він є посередник між Богом і світом, Богом і людиною. Саме Логос задає межі людини в її устремлінні до Бога. Без Логоса Бог і світ, Бог і людина були б розділені прірвою, яка виключала б усяку можливу комунікацію. Без Логоса як посередника неможлива була б і теологія. Ввівши Логос у свої розмірковування про Бога, Філон став родоначальником усякої теології в середньовічному сенсі7.
--
7 Там же. - С. 53.

Філонівське вчення про Логос є предтечею майбутнього вчення, що Ісус Христос є посередником між Богом і людиною – справжнім Боголюдиною. Не дивно, що іудаїзм зрікся Філона: ортодоксам не підходили такі запозичені в еллінів ідеї, як ідея про переселення душ, про світ ідей як «царство Боже» тощо. Та невдовзі після смерті Філона з’являється Євангеліє від Іоанна. Воно починалося відомою фразою: «Спочатку було Слово (Логос)...»

4. ПОЧАТОК СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ:
ПАТРИСТИКА

Дата добавления: 2015-05-22