Молодіжна та професійна субкультура. 4 страница

Питання № 20

Розвиток української освіти в польсько-литовську добу. Братські школи. Початок українського книгодрукування.

Наприкінці XIV ст. значну частину української території підкорило Велике князівство Литовське. Тут продовжували діяти пpaвoслaвнi (Монастирські й церковно-приходські) школи, традиції яких склалися ще у період Київської Русі. Вони забезпечували Основи грамотності.
Викладання в школах велося церковнослов'янською мовою. З другої половини XVI ст., коли більшість українських земель входить до складу Речі Посполитої (польсько-литовської феодальної держави). Виникає реальна загроза окатоличення й полонізації українського народу. Одним із засобів полонізації стали католицькі, школи. Єзуїти відкривали свої школи (елементарні й середні) і колегії, які мали два відділи: нижчий (гімназія, п'ять класів) і виший (де три роки вивчалася філософія і чотири - богослов'я). В Україні діяли 23 єзуїтські колегії: у Ярославі (1574, тут навчався Б. Хмельницький), Львові (1608), Луцьку (1614), Києві (1647), Кам'янці-Подільському, Ужгороді, Вінниці, Перемишлі та ін. Історія створення братств сягає давніх часів. Ще в Іпатіївському літописі за 1134–1159 рр. є згадка про “братчини”, але до ХV ст. вони не набули великого поширення. Діяльність братств активізувалась у ХV ст. Це зумовлювалося пожвавленням релігійного життя, реформаторськими рухами в Європі, особливо гуситськими, економічним збагаченням мешканців міст, яким Магдебурзьке право дало можливість створювати цехові організації. Останні спочатку були суто світськими, а невдовзі набули яскраво вираженого релігійного забарвлення. Їх головна мета полягала в обороні своєї батьківської віри. Найстарші з братств — Львівсько-Успенське (1439) та Віленсько-Кушнірське (1458).
Стан православної церкви на той час був не найкращий. Духовенство, особливо нижчих ланок, було малоосвічене, а його вплив на прихожан — мізерний. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно таку ж картину спостерігаємо і в католицькій церкві, але завдяки реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на католицтво в Польщі, вона швидко впорядковується, починають відкриватися школи, до яких охоче йде вчитись і православна молодь. Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації урочистих богослужінь, на яких роздавали старцям щедру милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом.
Благодійність була нормою життя братчиків, які в різний спосіб допомагали старим, бідним, немічним, хворим, вдовам, сиротам, ув’язненим, подорожнім виходячи щоразу зі своїх можливостей. Братства мали свої шпиталі — притулки для тих, хто не мав житла. Вони утримувалися за рахунок благодійних внесків та зборів.
Уже з перших своїх кроків братства зрозуміли, що освіта — найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві. Тому при всіх братствах відкривалися й активно працювали школи, вихованці яких несли ідеї братства в маси. При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віленська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше — підручники.
Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до лав усіх, хто бажав і міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти і культури. Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень, що створювалися при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з’явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади. Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов’язаний з Іваном Федоровим.Переїхавши з Москви до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою небагатих міщан заснував друкарню і впродовж 1574 р. видав перші українські «Апостол» і «Азбуку», що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості.Проте і в Львові Федоров змушений був припинити друкування книг через борги. У 1575 р. він приймає пропозицію князя Костянтина Острозького.Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька Біблія (1581 р.), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст. – перша друкована Біблія слов’янського світу.Наприкінці XVI – на початку XVII ст. в Україні було вже чимало друкарень. У численних друкарнях разом із богослужбовою й релігійно-полемічною літературою видавалися в Україні XVI ст. граматики, словники-лексикони («Граматика словенскої мови» Лаврентія Зизанія).

Питання № 21 Розвиток української мови та літератури в польсько-литовську добу.

В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV —XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених — вихідців із українських земель — Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксоляна та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.

До плеяди гуманістів належать також поет і політичний діяча Йосип Верещинський (1532—1598 pp.), який народився на Холмщині, був київським католицьким єпископом (1589—1598 pp.). Він створив проект лицарської школи на Задніпров'ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві.

Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558—1629 pp.).

В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV —XVI ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури — Філіп Буонакорсі Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже в XVI ст. з'явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту — богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління.

Принагідно зауважимо, що поступово почали з'являтися переклади Святого Письма слов'яно-руською мовою: Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 pp.). євангеліє В.Тяпинського (1575 p.), В.Негалевського (1581 p.), Літківське Євангеліє, Псалми Давида (1582 p.), а також знаменита на весь світ Острозька Біблія (1581 p.). Переклади та масові розповсюдження Святого Письма мовою, доступною широким колам освічених людей, прокладали шлях до розуміння Священних текстів, знайомили читачів із засадами первісного християнства, сприяли поширенню раціоналістичних ідей протестантизму.

Питання № 22 Архітектура й містобудування, живопис в польсько-литовську добу.

Архітектура ХІV – ХVІ ст. базувалася переважно на традиціях давньоруської епохи, водночас використовуючи досягнення західноєвропейських стилів: романського, готичного та ренесансного.

Помітного розвитку досягла українська архітектура на галицьких і волинських землях, оскільки після монголо-татарської навали монументальне будівництво в Наддніпрянській Україні на деякий час призупинилось. Пам’ятки того періоду можна поділити на дві групи: оборонні споруди і культові.

Оборонне будівництво в умовах постійної воєнної небезпеки стало нагальною життєвою потребою. Упродовж ХІV – ХV ст. зростала кількість міст і фортець. Замки будувалися у важкому фортечному стилі, з грубими мурами, бійницями та високими спостережними вежами. Замки-фортеці були споруджені у Кам’янці-Подільському, Львові, Луцьку, Острозі, Хотині, Білгород-Дністровському та інших містах. Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст були здебільшого дерев’яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль тощо).

Оборонну роль виконували також численні храми: монастирі, церкви, костьоли, синагоги. Великі монастирі мали вигляд фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами: Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом, Дерманський монастир на Волині, Успенський Почаївський монастир.

У церковному будівництві основним архітектурним типом були дерев’яні так звані зрубні храми, побудовані без цвяхів. До нашого часу збереглося дуже мало таких споруд. До найдавніших дерев’яних пам’яток належить церква Святого Духа в с. Потеличі на Львівщині (1555 р.) та церква Святого Миколая у Чернівцях (1607 р.).

Характерною ознакою забудови міст стає стильова різноманітність, зумовлена наявністю різних релігіях конфесій, а відтак впливом на українську архітектуру східної та західної культури. У панорамі міст сусідують православні церкви та готичні католицькі собори.

Найбільш виразні споруди готичного стилю того часу – кафедральний собор у Львові ХІV – ХV ст. та костьол у Дрогобичі ХV ст. Однак готичний стиль мало характерний для української архітектури, оскільки у період інтенсивної забудови міст (ХV ст.) готика в європейських країнах вже стала історією.

Розвиток української архітектури другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст. нерозривно пов’язаний з розбудовою міст. Розгортанню будівництва сприяло надання містам магдебурзького права (Магдебург – німецьке місто, де вперше в добу середньовіччя були закріплені права і свободи громадян). У містах, що здобули його, дозволялося ставити ратуші для виборних органів влади. Навколо ратуші та торгівельної площі зводилися храми, громадські та житлові будови. Церковне і світське будівництво у цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Спорудам, виконаним у цьому стилі, притаманні витонченість і урівноваженість композиції, декоративне оздоблення, великі вікна, наявність скульптур тощо.

Ренесансний стиль був дуже поширений у Львові, який може служити зразком архітектурного мистецтва того часу. Розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70 – 90-ті рр.. ХVІ ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на площі Ринок: «Чорна кам’яниця», будинок Бандінеллі – флорентійського різьбяра. Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема Успенська церква, складовою частиною ансамбля якої є каплиця Трьох Святителів та найцінніша пам’ятка українського Ренесансу – Вежа Корнякта. Серед фрескового живопису поширені цикли страстей Христових, сюжети про Богородицю, зображення Змієборця і «Страшного суду». На багатьох із них зображені римські папи, королі, пани, блудниці з обстриженими головами. До кращих зразків тогочасного фрескового живопису відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» і «Успіння Богородиці» стінопису Кирилівської церкви у Києві (ХІV ст.), розписи Онуфріївської церкви в с. Лаврові на Львівщині (ХV ст..), Вірменської церква у Львові (ХІV – ХV ст..).

Наприкінці ХVІ ст., поряд з традиційним іконописом, з’являються світські жанри живопису: портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу. Найпопулярнішим був портрет світського призначення, спочатку погрудний, згодом – у повний зріст. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, львівського купця Костянтина Корнякта.

Питання № 23 Особливості розвитку української культури другої половини XVII-XVIIІ ст.

XVII—XVIII ст. — виключно складний і важливий період у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648—1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII століття після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій — Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

Питання № 24 Реформування церкви та освіти у другій половини XVII-XVIIІ ст.

Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого дорого. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією. Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан. Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української церкви було лише справою часу. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення російської імперської культури. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби. Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. її схоластичні я, риторика та мови. її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема. Московський університет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

Питання№ 25 Роль Петра Могили у формуванні українського національного культурного середовища та відновленні культурних пам’яток Києва.

Осердям культури у Києві стали Печерська лавра і Київське братство. У 1632 митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: затверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'язку з Берестейською унією. Одначе Могила не був реформатором у європейському значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.

Важливу роль Петро Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 році на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». В 1—3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8—12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 року в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів — від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1736 році у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 році з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.

Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили.

Славетний Митрополит значної уваги приділяв зміцненню матеріального становища Української православної церкви. Він зайняв рішучу позицію щодо повернення православних церков і майна, відібраних уніатами, а повернуті храми відбудовувалися за безпосередньої участі П. Могили. Серед них, у Києві – це Св. Софія, церкви Десятинна, Василівська (Трьохсвятительська), Спаса на Берестові, Михайлівська Видубицького монастиря. Їх реставрували, оздоблювали іконами, водночас проводили археологічні пошуки, зокрема на території Десятинної церкви.

Питання № 26 Наука у другій половини XVII-XVIIІ ст. Розвиток філософських ідей Г. Сковороди, Ф. Прокоповича.

Українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками — у XVIII столітті. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П. Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував і М. В. Ломоносов.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Джона Локка і Шарль Монтеск'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї. (див. також ноосфера як продовження ідей Сковороди).

Питання № 27 Українська література та книгодрукування у другій половини XVII-XVIIІ ст.

Література другої половини XVII—XVIII ст. продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовує церковнослов´янську мову, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри— мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства.

Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи — бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.

Велике значення для розвитку історичної думки, для дослідження подій тих часів має Літопис Самовидця. Як вважають вчені, автором його був генеральний підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський. Події, що охоплюють період 1648-1702 pp., висвітлено з позицій представника старшинської верхівки. Автор схвалює Визвольну війну, звеличує Б. Хмельницького, критикує гетьманів-невдах. Водночас він засуджує боротьбу козаків і посполитих селян із людьми «значними», із старшиною, із заможними селянами та міщанами. Літопис Самовидця не лише визначний історичний твір, а й чудова літературна і мовна пам'ятка. Написаний близькою до розмовної мовою, з багатьма приказками, прислів'ями, влучними виразами, літопис читати дуже цікаво, повчально і пізнавально.

Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (1648-1720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками». У ньому підноситься постать Б. Хмельницького як видатного полководця, мудрого політика, визначного сина неньки-України. Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг.

Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно-слов´янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVII—XVIII ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру. У кінці XVII—XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором.

Дата добавления: 2015-05-22