Здобутки української культури на шляху її національно-культурного відродження

В кінці XVIII ст. Україна опинилась в межах двох багатонаціональних імперій – Російської та Австрійської. Цей поділ залишався до початку першої світової війни.
Духовна культура українського народу розвивалась в умовах постійних утисків з боку Російської та Австрійської імперій. Україна фактично перетворилась у безправну колонію Росії. Таке ж становище було і на західноукраїнських землях у складі Австрійської імперії. У 1801 році на Російський престол вступив ліберал Олександр І та прихильний до українців генерал-губернатор князь Куракін. За цих обставин українські культурні діячі заснували в 1805 році у Харкові університет.
Після Наполеонівської війни посилився абсолютистський режим у всій Європі. На Україні були створені «військові поселення», які перетворювали селян на військових (аракчеївщина), що спричинило численні бунти і заворушення. З’являються масонські ложі. У Києві – «Товариство об’єднаних слов’ян» та інші.
1825 року на престол вступив цар Микола. Запанувала ідеологія російської деспотії у формулі міністра освіти Уварова: «самодержавство-православ’я-народність». А після ліквідації польських шкіл російська мова стає офіційною в усіх установах. Київський університет, заснований у 1834 році, перетворився у центр обрусіння.
1848 рік – революція в Європі. «Весна народів» відгукнулась створенням революційних гуртків в Росії і на Україні (зокрема у Харкові серед студентської молоді).
Згідно концепції української історіографії процес культурно-національного відродження тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Всю добу культурно-національного відродження ділять на три основні періоди: 1) шляхетський або дворянський (1780-1840 рр.); 2) народницький (1840-1880); 3) модерністський (1890-1914).
Перший період мав вузьку соціальну базу серед дворянської інтелігенції. В другому періоді виступає вже демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить завдання «служіння народові». У цей час виробляється концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імперський шовінізм. На третьому етапі український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас.

В кінці XVIII ст. з’являється дворянство з колишньої козацької старшини, яка поступово русифікувалася. Представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу та відновлення козацького війська, боролися за свої станові інтереси на рівні з російським дворянством.
На грунті станових дворянських інтересів виникає рух, що спирається на історичні традиції та історичні докази.Серед освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу. Його побуту, звичаїв, обрядів, мистецьких здобутків. Йде збирання історичних матеріалів-літописів, хронік, грамот та інших державних документів та їх осмислення. Поступово формується українська національна ідея. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини виділяються О.Безбородько, В.Рубан, М.Туманський, О.Мартос. На основі опрацьованих матеріалів з’явилися загальні праці з історії України: «Історія Малої Росії» (1-4 частини) Д.Бантиша-Каменського (1822 р.). М.Туманський опублікував документи з історії козаччини і видав «Літопис» Г.Грабянки.У І чверті XIX ст., коли серед інтелігенції поширюється ідея національного пробудження, вийшов визначний історичний анонімний твір «Історія Русів» (1846), який спочатку приписали білоруському архієпископу Георгію Кониському. Цей твір зіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Це перша політична історія України до кінці XVIII ст. (Козачччина, Хмельниччина, Гетьманщина). ЇЇ пронизує ідея автономізму, республіканізму, протест проти національного поневолення. Автори відстоюють теорію природного права народів, в тому числі українського, на життя і свободу, на свою державність, на свою вольність і власність.У Петербурзі з’являється «Опис весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Григорія Калиновського, де звертається увага на життя народу, його побут, звичаї, традиції та обряди. Це започаткування української етнографії. Українська фольклористика пов’язана з ім’ям Миколи Цертелева, який в 1819 році видав свою збірку «Опыт собрания старинных малоросійских песней».
Одна за одною виходять три збірки народних пісень Михайла Максимовича (1804-1873) – першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності і фольклору: «Малоросійські пісні» (1827 р.), «Українські народні пісні» (1834 р.) та «Збірник українських пісень» (1849 р.).
До цього часу відноситься поява «Граматики малоросійського наречия» (1818 р.) Олексія Павловського – перша друкована граматика живої української мови.
«Архітектором» українського відродження вважається Василь Каразін (1773-1842) – один з засновників Харківського університету (5 січня 1805 р.) Статут університету передбачав створення наукових товариств, які мали досліджувати точні і філологічні науки, друкувати власні періодичні ввдання та наукові праці. Університет одержав широку автономію на зразок західноєвропейських університетів.
Національне відродження в галузі літератури пов’язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми «Енеїда» (1798 р.) – першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. З появою творів Котляревського українська мова завоювала право на своє існування.
Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.В.Квітка-Основ’яненко (1778-1843). Його твори: роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Маруся», «Козир-дівка», «Сватання на Гончарівці» – є гостропсихолопчними, сатиричними. Разом з Квіткою в українську літературу прийшли українські письменники і поети-романтики Е.Гребінка, Л.Боровиковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін..
Визначний історик України М.І.Костомаров відомий також як автор історичних драм і повістей: «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка». Серед поетизованих переказів Євгена Гребінки (1812-1848) про минуле рідного краю виділяється його романтична поема «Богдан» – один з найкращих творів про Хмельницького.
Важливим чинником національно-культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань, що складало половину всіх книжок, які вийшли в Росії.
В історії українського відродження важливу роль відіграв «Український Вестник» (1816-1819) – виходив щомісячно на 350 сторінках. Це був перший на Україні науковий та літературно-художній журнал. Він публікував твори П.Гулака-Артемовського українською мовою, за що був у 1819 році закритий урядом. Пізніше в Харкові виходять альманахи і збірники «Український альманах» (1831 р.), «Утренняя Звезда» (1838 р.), «Запорожская Старина» (1833-1838), «Украинский Сборник» (1838-1841).
Усі періодичні видання в той час виходили російською мовою. Лише у 1841 році Є.Гребінці пощастила видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка», що друкував твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Л.Боровиковського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості.
Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв світський театр, організаційне оформлення якого відбувалося в кінці XVIII- на початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф.Прокоповича та Ю.Щербацького. Новий тип театру повчаний з появою так званого кріпацького театру (як ланка переходу від шкільного до світського театру). Найбільш відомий театр поміщика Трощинського в с.Кобинці на Полтавщині здобув славу «Нових Атен». Популярні трупи були в с.Качанівка Чернігівської губернії та поміщика Гавриленка в с.Озерки на Полтавщині. Театральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кам’янці-Подільському.
Підвалини професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві. Директором харківського театру став у 1812 році Квітка-Основ’яненко. До складу професійної групи входили такі талановиті автори як М.Щепкін, Т.Пряженковська.
На чолі Полтавського театру стояв І.Котляревський, з ініціативи якого Щепкін (1788-1863) був викуплений з кріпацької неволі. Він зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери, гри до сценічного реалізму. Був першим виконавцем Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалі-чарівнику». Знаменитими українськими акторами того часу були: К.Соленик (1811-1851) – на сценах Харкова, Полтави, Києва, Одеси; І.Дрейсін (1791-1888), талановитий оперний співак і відомий український композитор С.Гулак-Артемовський (1813-1873).
Архітектура. До кінця XVIII ст. тут панував класицизм. На початку XIX ст. на його зміну прийшов новий стиль – ампір, але поступився перед українськими будівничими традиціями при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набирали своєрідних українських прикмет.
Серед українських архітекторів того часу відомим був А.Меленський (1766-1833), який був головним архітектором Києва. Він перебудував головний корпус духовної академії, Миколаєвську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру. На Харківщині плідно працював П.Ярославський (1750-1810). За проектом професора Київського університету італійця О.Оберетті був збудований у класичному стилі головний корпус університету (1837-1842). В 20-30-х рр. у Львові у стилі ампір була побудована бібліотека Оссолінських, Львівська ратуша (1824-1835), Народний дім та ряд житлових будинків.
1801 року припиняється національне церковне будівництво через заборону Синоду Руської православної церкви. Останньою церквою української архітектури був Троїцький Собор Мотронинсього монастиря поблизу Чигирина (1801 р.) На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом – псевдовізантійський стиль.
Українська скульптура кінця XVIII- І пол. XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найбільш талановиті українські скульптори прославляли себе на ниві російського мистецтва. Серед них – І.Мартос (1754-1835), професор, а згодом ректор Петербурзької Академії мистецтв, автор пам’ятника Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818), А.Рішельє в Одесі (1823-1828).
Скульптор В.Демут-Малиновський та архітектор К.Тон спроектували пам’ятник князю Володимиру Великому (1853), а виконав Клод (1805-1867).
Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т.Шевченко та його послідовники Л.Жемчужніков (1828-1912) і К.Трутовський (1826-1893). Т.Шевченко є автором понад однієї тисячі творів образотворчого мистецтва (в т.ч. розписи і скульптури). Шевченко, як художник-реаліст, один з перших правдиво змалював життя і побут селянства («На пасіці» – 1843, «Селянська родина» – 1843). У 1844 році видав серію офортів «Живописна Україна» (про історію народного побуту, звичаї, природу, історичні пам’ятки). Написав понад 130 портретів. За серію робіт у 1860 році був удостоєний звання академіка гравірування.
Музична культура. Виходять у світ перші збірники народних пісень – «Українські мелодії» (1831) Маркевича, «Пісні польські й руські Галицького народу» (1833) у 2-х томах В. Залеського, «Голоси українських пісень» Максимовича (1834).
Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу. В народницький період культурного відродження в середовищі української інтелігенції викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність». Керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції. Центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство. Провідну роль у процесі відродження відіграв Т.Шевченко.
Тут слід виділити 2 періоди: 1) романтичний – діяльність Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки) та 2) позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60-80-ті).
Народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель, що стало передумовою культурного і політичного об’єднання українства. Заснування Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873) дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. За ініціативою П.Чубинського було видано 7-томну працю «Труды етнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край».
Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.
Навколо Київського університету (1834) згуртувалася група молодих талановитих романтиків, що проявляли інтерес до українського народу (професор М.Костомаров, письменник, історик, етнограф П.Куліш, культурні діячі В.Білозерський та М.Гулак, етнограф П.Маркевич).
В грудні 1845 року Гулак і Костомаров заснували політичну таємну організацію «Кирило-Мефодіївське братство», до якого пізніше увійшов Шевченко, їх думки про суспільний розвиток і долю України викладені в «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Члени товариства виробили ідеологію українсько-слав’янського відродження. На Їх думку, всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами подібно тим, що є у США. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна.
Братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку.
Із забороною братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. Там осіли після заслання Кирило-Мефодіївці: Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут була відкрита українська друкарня (допомогли поміщики Тарнавський і Ґалаґан) і розпочалося систематичне видання творів українських письменників (Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Куліша, М.Вовчок). В Петербурзі видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа» (ред. Біломорський) – головний друкований орган національно-культурного руху.
На сторінках журналу друкувалися праці Костомарова, в яких він виклав концепцію про «дві руські народності», де доводив окремішність української культури і світогляду. Він вбачав в українців «сильно розвинений індивідуалізм», нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади.
На початку 60-х рр. сформувалась народницька ідеологія на Україні. Її завдання – повернутись обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода різночинна інтелігенція створює свої товариства, так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша українська громада виникла у Києві під керівництвом молодого історика В.Антоновича. До неї ввійшли відомі українські громадські та культурні діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касіяненко, М.Лисенко, О.Кониський. За прикладом київської подібні організації виникають у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін. містах. Їх об’єднувала віра в досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу.
Вони створили цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, публікували кращі зразки усної творчості. Вели українознавчі дослідження й займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням україно-російського словника.
Але почався наступ самодержавства, яке боялося зміцнення національних основ духовного життя на Україні. В 1862 році недільні школи були закриті. Уряд забороняє друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою (циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 року).
У 70-х рр. відбувається відродження громадського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Розгорнулася робота за вивчення економіки, історії, географії, фольклору, надруковано ряд фундаментальних праць (С.Подолинський, О.Терлецький, М.Зібер, М.Павлик, І.Франко, М.Драгоманов).
У пробуджені національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові праці з історії і етнографії України, фольклористики та мовознавства: «История Малоросии» М.Маркевича у 5-ти томах, дослідження М.Костомарова («Б.Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці»), П.Куліша («Записки о Южной Руси», «Исторія України від найдавніших часів»). В.Антонович очолює товариство «Нестора-літописця», був автором численних праль з історії, археологи, етнографії.
Цементуючою основою єдності української культури об’єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку стали наукові і мовознавчі праці та навчальні посібники з історії, граматики української мови (О.Потебня, П.Житецький, А.Кримський).
Провідна роль у розвитку українського мовознавства належить О.Потебні (1835-1891), який створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. В своїх працях «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870), «Мова і народність» відстоював право національних культур на «самостійне співіснування та розвиток», тобто на суверенність. Для усвідомлевия підвалин української національності необхідно насамперед добре засвоїти українську мову – без її вивчення всякі інші українські змагання за незалежність будуть нездійсненими.
Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Т.Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, а М.Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.
М.П.Драгоманов (1841-1895) заклав теоретичні засади, на яких грунтувався визвольний рух кінця XIX- поч. XX ст. Історична заслуга Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови.
У своїх публіцистичних статтях («Шевченко, українофіли, соціалізм», «Неполітична політика» та ін.) обстоює ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що «без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної». У статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На думку вченого, українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні. «Освічені українці – писав він – як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу. Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що втрачається не для досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».
В травні 1876 року Драгоманову та Чубинському було заборонено проживати в петербурзькій та московській губерніях, а також на Україні. Тоді ж був підписаний «Енський указ» про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Невдовзі Драгоманов емігрує за кордон, де у Женеві видавав український громадсько-політичний альманах «Громада» (1878-1882).
Важливим фактором прогресу української культури став театр, який протидіяв русифікації, прищеплював масам любов до української мови.
В 60-х рр. XIX ст. «Аристократичне товариство» в Елисаветграді вперше на Україні поставило п’єсу Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х рр. – оперу С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У 1882 році тут за допомогою і при участі М.Кропивницького (1840-1910) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли провідні зірки української сцени – М.Садовський (1856-1933), П.Саксаганський (1859-1930), М.Заньковецька (Адасовська 1854-1934). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. В Києві діяв аматорський театр, де починали М.Лисенко (1842-1912) та М.Старицький (1840-1904).
Слухачів кращих оперних сцен Європи і Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі – Ганна (1887-1965) і Соломія (1872-1852)
Архітектура. З другої половини ХІХ ст. втрачається стильова єдність архітектури що зумовлено швидкими темпами зростання міст великими масштабами забудови. У багатьох містах України так само як і в європейських країнах, у житловій забудові домінує еклектика, тобто довільне, механічне поєднання різних архітектурних стилів (не тільки в різних об’єктах, а також в одній будові). Серед різних фаз еклектизму особливо поширюється т.зв. «віденський неоренесанс» або «віденське бароко», що складає загальне архітектурне обличчя наших найбільших міст Києва, Одеси, Харкова, Львова, Чернівців, Херсона. Зокрема у цьому стилі побудовані найбільші міські театри Києва, Одеси, Львова та інші громадські будинки у великих містах.
При забудові Києва домінує стиль «французького відродження». У такому стилі споруджено будинок філармонії (1882), колишній будинок Купецького зібрання, (архіт. В.Ніколаєв), український драматичний театр їм.І.Франка (1898, архіт. Г.Шлейрер), оперний театр (1897-1901 архіт. В.Шретер), форми якого нагадують велику оперу в Парижі (архіт. Т.Гарнве). У візантійсько-російському стилі збудовано Володимирський собор м.Києва (1852-1896, архіт. І.Шторм, П.Спарро, О.Беретті, В.Ніколаєв).
У II пол. ХІХ ст. в українській скульптурі переважають малі форми. Скульптор Л.Позен (1849-1921) створив низку жанрових, станкового характеру реалістичних композицій з життя українського села, історії народу («Кобзар», «Переселенці», «Запорожець у розвідці», «Скіф» та ін.) Серед його монументальних творів – памятники І.Котляревському (1896-1902) та М.Гоголю (1913-1915) у Полтаві. У жанрі скульптурного портрета успішно працювала П.Забіла (1830-1917) мармуровий портрет Т.Шевченка, пам’ятник М.Гоголю в Ніжині та ін. Реалістичну традицію в монументальній скульптурі успішно розвивав М.Микешин (1835-1896): пам’ятник Б.Хмельницькому
В образотворчому мистецтві особливо поширеним був жанр пейзажу (худ. В.Орловський, С.Світославський, П.Левченко). Найбільш відомим був художник С.Васильківський (1854-1917). Його пейзажі – «Козача Левада» (1893), «Дніпровські плавні» (1896), «По Донцю» (1901).
Музичну культуру успішно розвивали композитори П.Сокальський (1832-1887) (опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна», обробка українських народних пісень), П.Ніщинський (1832-1896) – музична картина «Вечорниці» до драми Шевченка «Назар Стодоля», М.Аркас (1852-1909) – опера «Катерина».
Талановитим українським композитором був М.В.Лисенко (1842-1912). Широко відомі його опери «Наталка-Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба»; вокальні твори під назвою «Музика до «Кобзаря» Шевченка», романси на слова І.Франка, Л.Українки, М.Старицького. Продовжувачі Лисенка – композитори К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, С.Людкевич.

Національно-культурне відродження в Галичині, що перебувала весь цей час у складі Австрійської імперії, пройшло три періоди свого розвитку: І період – збирання народної спадщини (1816-1847); ІІ – організаційний (1848-1860); III – політичний (1861-1918).
В умовах відсутності національної інтелегенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство. За словами Грушевського, ця церква «стала для Західної України такою ж національною, якою перед тим була церква православна».
Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади – Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дьяко-вчительський Інститут в Перемишлі. При церквах були відкриті парафіяльні школи, що поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури.
Відомими діячами Греко-католицької церкви були І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський, І.Могильницький (1777-1831) був автором першої в Галичині граматики української мови. З ініціативи Могильницького було утворено товариство Галицьких священиків греко-католицького обряду (1816) яке ставило за мету поширення книжок для навчання.
В кінці 20-х рр в середовищі студентів духовної семінарії та львівського університету склалося літературне угруповання «Руська трійця» (М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький), яке започаткувало справжнє національно-культурне відрод ження в Галичині. Їх девіз: «русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру». Активно пропагували твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження (М.Максимовича, М.Цертелева, І.Срезневського).
У 1837 році виходить в світ літературний альманах «Русалка Дністрова». Наскрізна ідея альманаху – єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. За словами І.Франко, «вона була на ті часи явищем наскрізь революційним».
1848 року з метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні ГКЦ у Львові була створена перша політична організація – Головна Руська Рада, яка вимагала культурно-національну реформу для українського населення Галичини: викладання у школах українською мовою, всі урядові укази оголошувати українською мовою; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, римо-католицького та вірменського). Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська Матиця». У львівському університеті була відкрита кафедра української мови та літератури. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову.
Отже, заслуга ГКЦ полягає в тому, що вона зуміла очолити національне відродження українців Галичини кінця XVIII- средини XIX ст.. Завдяки її діяльності національний рух набирав масового характеру.
1868 року засновано у Львові товариство «Просвіта», яке поставило за мету поширення освіти серед народу (Провідні діячі: Д.Вахнянин, О.Огоновський, О.Партицький). До 1914 року товариство мало 77 регіональних відділень, 3 тис. читалень і бібліотек 1230 тис. членів. У цей час виникають перші молодіжні товариства «Сокіл» та «Січ». На 1914 рік юнацькі групи налічували 974 місцевих відділення і понад 33 тис. членів. Це свідчило що народовці перейшли до активної діяльносі і в масових організаціях.
Третій етап українського національного відродження припадає на останню чверть XIX-поч XX ст.. В умовах демократичного парламенту, дозволенного австрійським урядом, виникають політичні групи, які обстоюють українські інтереси (спочатку громадсько-політичні організації «Руська Рада» (1870), «Народна Рада» (1885), а згодом і політичні партії). Національна ідея все глибше проникала в народні маси.
У галузі духовної культури плідно розвивається наука, література, публіцистика.
В середині 70-х рр. починає зароджуватися новий радикальний напрямок на чолі з І.Франком та М.Павликом, О.Терлецьким, Даниловичем, К.Трильовським, Ф.Вовком та ін. Вони поставили завдання – докорінно змінити напрям українського визвольного руху, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи, націлити на боротьбу проти існуючого національного і соціального гноблення.
Франко і Павлик створюють у 1890 р. Русько-українську радикальну партію – першу на Україні політичну організацію європейського типу, кінцева мета якої – соціальне визволення селян і робітників та проголошення незалежної України.
У 1899 році партія розпалася на дві течії – Національно-демократичну (М.Грушевський, І.Франко, Ю.Романчук, Кость і Евген Левицькі, Е.Олесницький) і Українську соціально-демократичну партію, до якої увійшли молоді радикали – прихильники марксизму (Ю.Бачинський, С.Вітик, М.Ганкевич, М.Новаківський, Д.Яросевич).
Українська національно-демократична партія головним гаслом своєї програми вважала єдність, соборність всіх українських земель та незалежність Української Держави.
Тезу політичної самостійності України в Галичині вперше висунули у 1895 році Ю.Бачинський у книзі «Україна irredenta», а на Наддніпрянщині – М.Міхновський у 1890 році в брошурі «Самостійна Україна».
Яскраву сторінку в національно-культурне відродження українського народу вписав І.Франко (1856-1916) – видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, визначний громадський та культурний діяч.
У своєму ідейному розвитку Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті рр.) був учнем М.Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. А після смерті Драгоманова у 1895 року став на позиції українського демократичного націоналізму. Відмежувався від федералістських ідей Костомарова і Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.
Франко – автор ряду оповідань, в яких реалістично описує життя робітників і селян Галичини («Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник», «Борислав сміється» «Добрий заробок»), а також повістей з історичної тематики («Захар Беркут», «Основи суспільності», «Для домашнього вогнища», «Великий шум», «Перехресні стежки»). Видає ряд поетичних збірок («З вершин і низин», «Мій ізмарагд», «Із днів журби», «Зів’яле листя»). В політичній ліриці Франка («Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми») звучить заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості.
На слова вірша «Вічний революціонер» композитор М.Лисенко написаву 1905 році музику –національний гімн українського народу. У 1926 році композитор Людкевич (1870-1979) створив симфонічну поему «Каменярі». Вершиною поетичної творчості є поема «Мойсей» (1905).
І.Франко – автор ряду праць з історії і теорії літератури, творець українського літературознавства, перекладав з усіх європейських мов.
Поряд з іменем Франка видатною постаттю української духовної культури був М.Грушевський – автор двох тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства. У своїх творах переконливо показував, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність.
Він понад 15 років очолював Наукове товариство ім.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р) фактично виконувало функції Академії наук. Поряд з Грушевським плідно працювали А.Кримський, Б.Грінченко, В.Гнатюк, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колесса їх праці публікували у «Записках Наукового товариства ім.Шевченка», «Етнографічному збірнику».
Таким чином, національно-культурне відродження в Україні кінця XVIII-поч XX ст. заклало підвалини відновлення української державності. Четвертим універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 року проголошено повну самостійність УНР, а першого листопада 1918 року була утворена ЗУНР. Їх злука відбулася 22 січня 1919 року. Державотворчі процеси дали потужний поштовх національно-культурному відродженню України у наступному періоді й історії.

Національно-державне відродження започатковане, демократичними перетвореннями 1917 року, ділиться на наступні етапи:
а) національного відродження (1917-1933);
б) тоталітарного панування «соціалістичного реалізму» (1933-1956);
в) стихійного піднесення духу національного опору (1956-1987);
г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).
Перший етап пов’язаний з утворечням національної державності. «Віднині самі творитимемо наше життя» (Перший універсал – 23.07.1917 р.). Під час національного відродження утворився той особливий клімат який благотворно позначився на розвитку усієї нації і в багато в чому визначив подальшу історію України.
З 1923 року бере початок нова хвиля українського відродження відома від назвою «українізації». Ідеологи – українські націонал-комуністи – О.Шумський та М.Скрипник – розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату». Закінчився цей період трагічно. Уже у 1920 році Сталін та його підручні (Л.Каганович, В.Балицький) почали наступ на національну культуру переслідуваннями і фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції («Розстріляне відродження»).
Другий етап (поч 30-х-сер. 50-х рр.) в історії української культури був позначений монопольною диктатурою соціалістичної бюрократії, що привело до морального занепаду духовної культури в її різних формах – від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії.
Культура офіційного «соціалістичного реалізму» ділила єдину національну культуру (штучно) на культуру соціалістичну демократичну, народну» та культуру «буржуазно-націоналістичну, реакційну». Це сприяло формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів, крім того це призвело до поширення конюнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках тощо і результаті – фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції тальки в 1934-1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.
Тендечція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина та пристосуванця, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Вони співіснували довгий час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соц. Реалізм – на офіційному. Але в 70-80-х рр. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською модою. Пошук власних національних творчих резервів відходить на другий план.
Проте і за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури збереглася тенденція до відродження української духовної культури.
В період політичної відлиги (1956-1961) – відбувається відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Відбулося деяке поліпшення мовної ситуації. Був перевиданий «Словник української мови» Грінченка, здійснені деякі кроки в напрямку українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти. Формується генерація молодих українських письменників, поетів, публічних митців – «шестидесятників» які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи (І.Світличний, Е.Сверстюк, В.Стус, В.Марченко, Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, М.Руденко, Е.Гуцал, В.Мороз, В.Чорновіл, М.Осадчий, П.Заливаха та інші). Їх діяльність була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності. Це одна з героїчних сторінок української культури. «Відлига» скінчилась трагічно для покоління «шестидесятників». Більшість з них були репресовані, а В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин загинули в ув’язнені.
У II пол. 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури. Розпочинається нове відродження, як заперечення штучних догм соц. реалізму, а також космополітичних ідей комерційної поп-культури. Цей IV етап в історії української культури XX ст. органічно пов’язаний з відродженням національної державності.

Дата добавления: 2015-05-22