Діячі української культури в еміграції

Невід'ємну складову частину процесу національно-культурного відродження

становить творчість представників української еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист

Є.Маланюк (1897—1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в

період втрати Української державності. Поразку У HP він сприйняв як

"національну трагедію". Аналізуючи причини цих подій, митець звертався

до визначення ролі національно свідомої особистості в українській

історії; його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю

народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. У

вірші "Доба" (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України

є активність, воля і наполегливість народу, вміння не лише досягти, а й

зберегти свободу:

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Мов по трунах років,

перекрочить добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім

зусиллям вдихнув боротьбу.

Певний час Є.Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму,

поглядів Д.Донцова стосовно виховання української нації в дусі культу

сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в

жодні штучні ідеологічні межі. Є.Маланюк — самобутній національний поет

і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в

єдності неокласичної поетики. За змістом його творчість споріднена з

гуманістичними ідеями І.Франка та М.Хвильового. Окреме місце в поезії

Є.Ма-ланюка належить оригінальній концепції "Україна-Скитія, степова

Гелада". Є.Маланюк — автор оригінальних есе, присвячених філософії

української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости С.Гор-динський

(1906—1993 pp.). З 1944 р. — за кордоном. Поет, перекладач, художник,

мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С.["ординський здобув у

Львівському університеті освіту, навчавсяБерлініта Академії Жульена в Парижі, зокрема у Ф.Леже. Великий знавецьукраїнської поетики і мови, він написав низку поетичних збірок,прикметних класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів "Словао полку Ігоревім". С.Гординський перекладав вірші Горація, Овідія,В.Гюго. Ш.Бодлера, Г.Апполінера. Е.Верхарна. Дж.Байрона, Е.По, Й.В.Гете,Ф.Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки "ФрансуаВійон. Життя і твори" (1971 p.), статті про Т.Шевченка як художника, проукраїнський іконопис тощо. С.Гординський відомий і як талановитийживописець (був учнем С.Новаківського), графік, організатор мистецькогожиття і мистецьких виставок.Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особи,привертає увагу творчість І.Багряного (1907—1963 pp.). Він навчався уКиївському художньому інституті, належав до літературного об'єднання"Марс". Був репресований 1932 p., a 1945 р. емігрував за кордон. Йогоромани "Звіролови" (1944 p.; перевиданий 1947 р. під назвою "Тигролови")і "Сад Гетсиманський" (1950 р.) розкрили перед світом національнутрагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані надокументальному матеріалі й особистих переживаннях автора, для ниххарактерний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних іморальних засад анти-людяної державної політики.Роман "Сад Гетсиманський" в образній довершеності та людяностіспівзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е.Ремарка,Б.Брехта, Т.Драйзера. Попри деяку публіцистичність, "Сад Гетсиманський"належить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такимивідомими творами XX ст., як романи Л.Кестлера "Сліпуча пітьма" (1940 р.)і Дж.Орвелла "1984" (1948 p.).Світового визнання набула творчість скульптура О.Архипенка (1887—1964pp.), який 1908 р. емігрував до Франції. З його ім'ям пов'язанийрозвиток скульптурної пластики XX ст. ("Ступаюча жінка", 1912 p.;"Постать", 1920 p.). З-поміж відомих українських скульпторів слідзгадати М.Черешньовського (нар. 1913 p.), котрий створив пам'ятники ЛесіУкраїнці в Клівленді (США) і Торонто (Канада); Лео Моля (Л.Молодожанина,нар. 1915 p.), автора пам'ятників Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964 р.) таБуенос-Айресі (1971 p.). Світовим визнанням користується творча спадщинаграфіка, живописця, мистецтвознавця Я.Гніздовського (1915—1985 pp.),який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори "Соняшник"(1962 p.), портрет М.Скрипника (1971 p.), живописні — "Пшеничний лан"(1960 p.). "Селянський хліб" (1981 р.) та ін. Виставка його творів 1990р. експонувалася у Києві.В розвиток музичної культури значний внесок зробив композиторА.Рудницький (1902-1975 pp.). Випускник Берлінської консерваторії, вінпрокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р.емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічнихоркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. В його творчійспадщині — опери "Довбуш" (1938 p.). "Анна Ярославна" (1967 р.),"Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні симфонії. Йому належать теоретичні

праці "Українська музика" (1963 pj, "Про музику і музик" (1960 p.). Його

син Роман (нар. 1942 p.), відомий піаніст та педагог, лауреат трьох

міжнародних конкурсів піаністів, тричі мав гастролі в Україні; в його

репертуарі — твори Л.Ре-вуцького, Б.Лятошинського, А.Руд-ницького,

В.Косенка, В.Барвінського, і Я.Степового та ін.

Заслуговує на увагу філософська думка, створена в еміграції. Відомі

праці в царині історії української філософії створив Д.Чижевський.

Наприклад, Г.Гадамер, який особисто був з ним знайомий, вважав

Д.Чи-жевського найґрунтовнішим з-поміж усіх емігрантів зі Східної

Європи. Оригінальні праці в сфері антропології та філософії історії

залишили І.Мірчук, О.Кульчицький, І.Шлемкевич, В.Олексюк.

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть,

найуспішніше і творчо виявила себе українська вища школа. В умовах

денаціоналізації на батьківщині вона виконувала велике і важке завдання

виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти

національну традицію, продовжити розбудову української культури.

Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921

р. Український вільний університет. Його засновником став Союз

українських журналістів і письменників, а співзасновниками —

М.Грушевський та видатний учений-юрист С.Дністрянський. Восени 1921 р.

університет був перенесений до Праги, де проіснував до 1939 p., а після

Другої світової війни відновив діяльність у Мюнхені. Першим ректором

став мовознавець та історик літератури О.Колесса. До 1939 р. докторські

дипломи в університеті отримали 109 осіб.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська

академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети:

агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її

був І.Шовгенів. Професорсько-викладацький персонал налічував 90 осіб, а

кількість студентів досягала 600. У 1932 р. на цій основі було створено

Український технічно-господарський інститут позаочного навчання. Його

ректором став Б.Іваницький, а пізніше — відомий економіст Б.Мартос.

У 20 —30-х роках у Празі працював Український високий педагогічний

інститут ім. М.Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових

шкіл і позашкільної освіти. Директором інституту був історик української

літератури Л.Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського

вільного університету — Дм.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса,

В.Щербаківський заснували Українське історико-філологічне товариство. У

1938 р. воно налічувало 53 члени, які досліджували історію України,

історіографію, воєнну історію, історію освіти, право, етнографію,

економіку, археологію, класичну філологію.

Важливим культурним центром української еміграції був Український

науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором

інституту став відомий український історик Д.Дорошенко, а з 1932 р. і до

Другої світової війни — філософ та історик культури І.Мірчук. При

інституті працювали видат видатні українські науковці: історикиС.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський, літературознавці Б.Лепкий,М.Гнатишак, К.Чехович, філософ ДЧи-жевський та ін.Після Другої світової війни центр науково-культурного життя українськоїдіаспори перемістився до Північної Америки — Канади та США. Завдякиактивній діяльності української громади вже 1945 р. у Саскатунськомууніверситеті (Канада) було запроваджено викладання української мови,літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інститутуукраїнських студій при Альбертському університеті Б.Кравченка,українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади.За умов зросійщення і денаціоналізації еміграційна українська культурапершої половини XX ст. виявила естетичну своєрідність і стала незаміннимкомпонентом художнього та наукового осмислення стану української людиниу світовому контексті. Впродовж століть український етнос розвивався у несприятливих умовах.Імперські та тоталітарні режими економічно, соціально,морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурноїнеповноцінності української нації або безпосередньо руйнували їїкультурні структури. Проте культура засвідчила свою міцність. Творчісили народу не вичерпалися, а культура, створена в еміграції, сталапідтвердженням життєдайності творчого генія народу.

70.Художня культура України ХХ ст.- тенденції розвитку, досягнення.

Загалом розвиток української культури XX ст. відбувався під знаком потреби її національного державного довершення. Культура України, з одного боку, зберігаючи народні традиції, прагнула дошукуватися нових форм виразу самоздійснення людини, властивих для європейського розвитку, зокрема в царині художньої культури. Зазначимо тенденцію "європеїзації'" й модернізму, що вилилася у своєрідному символізмі й імпресіонізмі, поєднаними з романтизмом і неореалізмом. Йдеться, зокрема, про "нову школу" української літератури, пов'язану з іменами О.Кобилянської, М.Коцюбинського, В.Стефаника. Як вважав І.Франко з цього приводу, представники нової літератури намагалися оповісти про народне життя "модерним" європейським стилем.

Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918—1921 pp. виникла велика кількість літературних об'єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи — "Мистецтво", "Літературно-критичний альманах", "Червоний вінок", "Музагет", "Гроно", "Зшитки боротьби", "Шляхи мистецтва", "Жовтень", "Вир революції" тощо.

Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки В.Чумака ("Заспів"), В.Со-сюри ("Червона зима"), І.Кулика ("Мої коломийки"). Чільне місце у тогочасній поезії посідають В.Блакитний, Д.Загул, Г.Епік, В.Поліщук, Є.Плужник, Г.Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини "Сонячні кларнети" і "Плуг".Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П.Тичина (1891 — 1967 pp.), який після виходу збірки "Сонячні кларнети" (1918 р.) здобув славу "глибоко національного поета". Його поезії мали новаторський резонанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політичної диктатури поет дотримувався примиренської позиції і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте кращі твори П.Тичини продовжують гуманістичні традиції народної творчості Г.Сковороди та Т.Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі "неокласиків", їхня естетична програма характерна прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Ідейним натхненником групи "неокласиків" був М.Зеров (1890 — 1937 pp.) — видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор. Він володів п'ятнадцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стилістом, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог тогочасної європейської естетики. Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М.Рильський (1895—1964 pp.). Справжній злет творчості поета почався з його збірки "Під осінніми зорями" (1918 p.), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднувався з вишуканою ліричною формою. У збірках 20-х років "Крізь бурю і сніг", "Синя далечінь", "Тринадцята весна" романтичний елемент почав слабнути, натомість посилилася класична чіткість. Поезія М.Рильського, на відміну від поезії П.Тичини, побудована передусім на класичних зразках. Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, а й перекладами із західноєвропейської літератури.У 1932 р. після гострої критики за "втечу від життя", "ідеалізм" і "книжність" М.Рильський змушений був "перебудуватися" і став офіційним радянським поетом, автором "Пісні про Сталіна", поезій "Літо", "Україна".

До групи "неокласиків" належали також М.Драй-Хмара (справжнє прізвище — Драй, 1899—1939 pp.), П.Филипович (1891 — 1937 pp.), О.Бургардт (псевдонім — Юрій Клен, 1891-1947 pp.). Доля їх склалася трагічно, талант кожного був обірваний.

Відомим теоретиком національно-культурного відродження був М.Хвильовий (1893—1933 pp.). Він поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету літературного процесу в розкритті прекрасного у людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування "пролетарської культури" та "класових цінностей". Офіційна критика, ототожнюючи реалізм з матеріалізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М.Хвильовий опублікував низку художньо-публіцистичних творів. Широкого розголосу набула стаття "Камо грядеши", де письменник висловився за необхідність національно-культурного відродження й орієнтацію на західноєвропейське мистецтво, а не на російську літературу. В статті "Україна чи Малоросія?" (уперше опублікована 1990 р.) Хвильовий висунув питання, яке стає знову найголовнішим уже в новітню сучасну пору національно-державного відродження: "Маємо чітко відповісти собі і всім, — писав Хвильовий, — яку Україну будуємо: українську чи російську?". Неприховані політичні акценти містить роман М.Хвильового "Вальдшнепи". Безперечно, це один із кращих творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачені за невияснених обставин.

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-х роках у драматургії і театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії стало піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О.Загаровим і В.Кривеньким, Державний Народний П.Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Кур-бас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від "Молодого театру" і з групою акторів створив театр ім.І.Франка.

Лесь Курбас (1887 — 1937 pp.) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, вів прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. В естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.В 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання — театр "Березіль". Театральна практика "Березолю" сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, И.Гірняка, О.Добровольської, М.Крушель-ницького, Н.Титаренко, Н.Ужвій, В.Чистякової. Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В.Винниченка (1880—1951 pp.), у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував на еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою в західній Європі. У Берліні 1921 р. була екранізована його п'єса "Чорна пантера і Білий ведмідь", де йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми. У драматургії В.Винниченка вперше було виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто.

Популярною стала творчість драматурга і театрознавця Якова Мамонтова. П'єси "Дівчина з арфою" (1918 p.), "Дієз Іра" (1922 p.), "Коли народ визволяється" (1923 p.), "Республіка на колесах" (1927 p.), "Княжна Вікторія" (1928 р.), "Своя людина" (1936 р.) та інші були широко відомі в тогочасній Україні. У 1940 р. Мамонтов був репресований.

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М.Куліша (1892— 1937 pp.). Широкою популярністю користувалися психологічні драми "97" та "Зона", комедія "Мина Мазайло", лірична драма "Патетична соната". У постановці Л.Курбаса п'єси М.Куліша "Народний Малахій" (1928 р.), "Мина Мазайло" (1929 p.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України,

На етапі національного відродження в 20-х роках значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Г.Нарбут (1886— 1920 pp.) залишив помітний слід в історії української культури. Він створив 15 своєрідних композицій до "Української абетки" (1917 p.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.Біля витоків українського авангарду стояли художники О.Богомазов (1880-1930 pp.), О.Екстер (1882-1949 pp.), В.Єрмилов (1894-1967 pp.) та ін.

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І.Труш (1869- 1941 pp.). Йому належить ініціатива створення у Львові "Товариства для розвою руської штуки" (1898 p.), "Товариства прихильників української літератури, науки і штуки" (1905 p.), першого у Львові українського мистецького журналу "Артистичний вісник" (1905 p.).Для творчості художника О.Новаківського (1872— 1935 pp.) характерні мотиви експресіонізму (картини "Молох війни", 1919 p.; "Революціонерка", 1924 p.). Він заснував у Львові художню школу (1913 p.), де здобули початкову мистецьку освіту С.Гебус-Ба-ранецька, Г.Смольський, О.Плешкан.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису мала творчість художника М.Бойчука (1882— 1937 pp.). Він обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. На чолі М.Бойчуком виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 p.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 p.), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935 pp.). Він виховав плеяду послідовників (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, О.Мизін, О.Павленко, В.Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М.Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття "школа Бойчука", "бойчукізм".

Стосовно української скульптури зазначимо, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана монументальна пропаганда, спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури виявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні Всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т.Шевченкові у Києві 1926 p., де були відхилені всі 26 пропозицій, а також Міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т.Шевченкові у Харкові 1930 p., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б.Кратко, А.Петрицького, І.Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т.Шевченкові у Харкові (1935 p.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М.Манізер (1891 — 1966 pp.).

В архітектурі періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". В цьому напрямі працював архітектор Д.Дяченко (1887—1942 pp.), один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м.Лубнах (1914—1915 pp., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925—1927 pp.) та ін. Талановитий митець був репресований.Принципи народної архітектури використовував В.Троценко (1888—1978 pp.), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920—1930 pp.), Червонозаводського театру в Харкові (1931-1938 pp.) тощо.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М.Лисенка і нової європейської стилістики, закладеної творами Р.Вагнера, Р.Штрауса, М.Равеля, О.Скрябіна, Е.Гріга, А.Двор-жака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М.Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К.Стеценко, Я.Степовий, Б.Підгорецький, П.Сениця та ін.

У 1920—1930 pp. українська музика вийшла на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивався жанр оперного мистецтва, діяли оперні'театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набула виконавська майстерність І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, О.Петрусен-ко та ін.Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці торував композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894 — 1968 pp.)- У Західній Україні плідно працювали композитори Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, Н.Нижан-ківський, В.Барвінський, Й.Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка (1907 p.), оперний театр (1900 p.). Тут працювали талановиті співаки С.Крушельницька, О.Мишуга, М.Менцинський, О.Руснак та ін. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства "Руська бесіда", "Торбан", "Боян".

Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася чорна доба "розстріляного відродження", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932—1933 pp.

Арешти діячів української культури ставали буденним явищем на період голодомору. Вони супроводилися масованою, добре продуманою пропагандою у пресі та по радіо.Різкій критиці піддані О.Шумський і М.Хвильовий, ідеї котрих фальшувалися. Компартійні функціонери на Хвильового градом сипали звинувачення в націоналізмі. До них долучився і М.Скрипник. Отже, культурне піднесення в Радянській Україні припинилося у 1932—1933 pp., відомих як період "розстріляного відродження", коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Саме тоді розпочалося тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-х роках, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми. Прикладом може бути поезія АМалишка (1912— 1970 pp.), драматургія О.Корнійчука (1905— 1972 pp.). Поезія А.Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, романтично піднесена, музикальна. Його вірші, покладені на музику П.Майбородою ("Київський вальс", "Пісня про рушник", "Стежина"), О.Білашем ("Цвітуть осінні тихі небеса"), отримали народне визнання. Проте в А.Малишка є чимало кон'юнктурних творів. Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик І.Дзюба писав: "Чимало в книжці велемовності і суєслів'я. Надміру в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії".

Трагічно склалася доля О.Довженка (1894—1956 pp.) — одного з провідних діячів національного і світового кіномистецтва. До значних здобутків митця належать фільми "Звенигора" (1928 p.), "Арсенал" (1929 p.), "Земля" (1930 p.), "Іван" (1932 р.), "Аероград" (1935 р.), "Щорс" (1939 p.). Він був також автором документально-публіцистичних фільмів, п'єс, автобіографічної повісті "Зачарована Десна" (1957 p.), кіноповісті "Повість полум'яних літ" (1944 — 1945 pp., екранізована в 1961 р. Ю.Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О.Довженко змушений був багато в чому обмежити творчий пошук, коли після фільму "Земля" його розпочала переслідувати офіційна критика. У 30-х роках розпочався злет кар'єри драматурга, кінорежисера, партійного діяча О.Корнійчука. На Всесоюзному конкурсі у Москві 1933 p. його п'єса "Загибель ескадри" була відзначена премією. Успішно йшли в театрах спектаклі за його п'єсами "Платон Кречет" (1934, друга редакція 1963 p.), "Правда" (1937 p.). "Богдан Хмельницький" (1939 p.), "фронт" (1942 р.), "В степах України" (1941, друга редакція 1963 р.), "Макар Діброва" (1948 p.), "Сторінка щоденника" (1964 p.), "Пам'ять серця" (1969 р.) тощо. Під виглядом боротьби з націоналізмом на з'їзді письменників України в 1946 р. О.Корнійчук у доповіді говорив про нові вияви "буржуазного націоналізму" у творах П.Тичини і М.Рильського. З березня 1947 р. першим секретарем ЦК КП(б)У знову став Лазар Каганович, і в Україні розпочалися нові повоєнні репресії діячів культури. Тепер вони доповнювалися ще й "боротьбою з космополітичними елементами". Нищівній критиці були піддані знову твори А.Малишка, Ю.Яновського, О.Кундзіча, Т.Масенка, Л.Смілянського, О.Довженка. Повсюдно в культурних явищах дошукувалися "виявів націоналізму", які ідентифікувалися з усім, що мало в собі складові органічної української природи.

Відтепер для всієї культури і мистецтва України декретувався єдиний критерій для художніх образів і підходів:.Монопольний диктат соціалістичної бюрократії призвів до приниження і, врешті-решт, морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, і від філософії до релігії. Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в пост-сталінську добу продовжилась і логічно завершилась у масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за антинаціональною спрямованістю поєднувалась з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Так, у період політичної відлиги (1956—1961 pp.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС стосовно національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки відбулося певне поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий "Словник української мови" Б.Грінченка, зроблені кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім у західних областях України. Проте головним наслідком "відлиги" стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися всіма доступними засобами проти тоталітарної системи. Творча та громадська діяльність І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Стуса, В.Марченка, Л.Костенко, В.Симоненка, І.Драча, М.Вінгра-новського, М.Руденка, Є.Гуцала, В.Мороза, В.Чорновола, М.Осадчого, П.Заливахи та багатьох інших, спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить героїчну сторінку в історії української культури. "Відлига" закінчилась трагічно для покоління "шістдесятників". Більшість з них були репресовані, а В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин загинули в ув'язненні.

Дата добавления: 2015-05-22