Українські приповідки як відображення «народної філософії»

Однією з найпрезентативніших виявів народної мудрості українців є їхні прислів’я. а особливо приповідки, котрі можна трактувати як філософські афоризми [18].

Протягом багатьох віків, практично до ХХ ст., фольклорний пласт української культури лишався досить значним. Було це пов’язано з різноманітними чинниками. Однак далеко не останню роль відігравала відірваність елітарних верств від народних мас, а, отже, культури елітарної від народної. У нас, на жаль, рідко відбувалося взаємопроникнення цих культур. До того ж у різні періоди елітарна культура в Україні часто була етнічно чужою культурі народній.

В таких умовах народна культура ставала важливим чинником існування українського етносу. Цим частково пояснюється збереженість фольклорних творів, зокрема, «філософських» приповідок. Звісно, дані приповідки не є виключно пам’ятниками давнього фольклору, що передував появі філософії. Радше, це «актуальний фольклор», який часто співіснував з професійною філософією.

Цей «філософський фольклор» цікавий передусім як вияв ментальності українського народу. У ньому можна знайти відповіді, які стосуються питань життя і смерті, відношення душі до тіла, проблем етики, пізнання тощо. Незважаючи на аморфність і навіть на багатозначність цих відповідей, спробуємо розглянути їх.

Одним із важливих філософських питань є проблема життя і смерті. У приповідках часто звучить думка про скороминучість людського життя: «Учора – минуло, взавтра – може не прийти, сьогодні живемо», «Коби життя, а смерть прийде». Життя подається як «їзда в невідоме»; ми не знаємо, що чекає нас на життєвій ниві («Хоч і живе під злотом, а може умерти під плотом»). Іноді життя сприймається песимістично як страждання, мука: «Життя закоротке для щастя, а задовге на терпіння», «Звання козаче, а життя собаче», «Де нема болю, там нема життя». Таке розуміння є близьким до буддизму, в якому життя трактується як дукга (страждання).

Правда, незважаючи на цей песимізм, «Кожному життя миле» і «Де є життя, там є надія». Тому людина намагається зробити своє життя добрим (у сенсі – комфортним): «Жив би і на полонині, якби добре нині». «Справжнє» життя – це якраз добре життя: «Не в тім річ, як довго, але як добре жиємо», «Треба так жити, аби не тужити», «Не те життя, що ледве тручається, а те, яке солодко споминається». «Справжнє» життя протиставляється «несправжньому» «життю-гниттю»: «Або жити, або гнити», «Сьогодні жиємо, а взавтра гниємо». Однак у цьому прагненні до доброго життя, людина має себе стримувати, враховувати реальний стан речей: «Жив би пишно, їв би смачно, та робити лячно», «Жий не так, як хочеш. а так, як можеш», «Ліпше хліб з водою, як жити з бідою».

Антитезою життя є смерть. У приповідках вона трактується без особливого трагізму, переважно як неминучість: «Від смерті ані відкупитися, ані відмолитися», «Від смерті не мож відперти», «Дві смерті не може бути, а однієї не минути». Зустрічається думка, що «Від життя до смерті лише один крок». Те, що смерть не сприймалася українцями як трагедія, свідчить навіть «несерйозне» ставлення до неї (з певними елементами гумору): «Кому весілля, а курці смерть», «Нагадай козі смерть, а вона біжить вперед», «Смерть за плечима, а біді весілля». Зрештою, смерті не треба боятися («В гурті і смерть не страшна»), не треба на неї особливо зважати («Про смерть гадай, а хліба шукай»).

Людина в «народній філософії» українців сприймається як поєднання двох протилежних начал – душі й тіла. При цьому головною є душа, яка протиставляється тілу. Часом вона трактується як покутниця тілесних гріхів: «Тіло грішить, а душа буде покутувати», «Тіло блудить, ще й душу губить».

Стан тіла не обов’язково визначає стан душі. Вони є автономні. Тому «У малім тілі може бути велика душа», «У слабім тілі може бути здорова душа» і т.п.

Душа, власне, визначає поведінку людини і навіть її долю. Прикметною в цьому випадку є приповідка: «Великі душі мають силу волі, а слабодухі гинуть у неволі».

Чимало в приповідках говориться про пізнання. Як не дивно це може комусь видатися, українці велику увагу звертають не на «серце», а на розум і розумне осмислення дійсності: «Не в зрості сила, й не у красі розум», «Розум без роботи не має і до життя охоти», «Де мій розум був, як я те робив?», «У кого розум, у того і щастя».

Про раціональний підхід українців до життя свідчать також їхні численні приповідки, в яких ключовим словом є голова (як місце зосередження розуму). Наприклад, «Кожна голова має свій розум», «Що голова, то розум». Саме розумна голова може дати лад – «Де нема голови, там ладу не жди». Є й чимало іронічних, жартівливих приповідок про «порожню», нерозумну голову – «Голова як у вола, а розуму чорт ма», «Голова сивіє, а розум дуріє», «Живіт товстий, а лоб пустий» і т.д.

Щодо «сердечного розуміння», то воно в житті українця все таки відіграє помітну роль. Звідси приповідки про «сердечне» чуттєве спілкування («Серце серцю вість подає»), сердечну дієвість («Куди серце лежить, туди око біжить»). Серце навіть трактується як джерело знання, інформації – «Що на серці, те й на язиці», «Що на серці накипіло, те й сказав». Є й констатація того, що «серця не навчиш», воно не сприймає формалізовані раціональні знання.

Звісно, чимало в українських приповідках йдеться про добро, зло, правду, кривду і т.д. Добро розглядається як одна з найбільших цінностей: «Роби добро, бо добро є добрим», «Роби добро, не питаючи кому».

Зло, навпаки, розглядається як антицінність. Тому «Краще терпіти зло, ніж творити його», «Хто шукає зла, той добра вовік не побачить», «Тяжко щоб на добре вийшло, що із злих рук прийшло». Та все ж в українців немає абсолютного протиставлення добра й зла, у деяких випадках зустрічаємо «діалектичне поєднання» цих протилежностей: «Від лиха до добра недалека дорога», «В тім самім часі, що робиться зло, мож зробити і добро», «Нема злого, щоб на добро не вийшло».

Щодо соціальних питань, то кидається в очі те, що чимало приповідок засуджують багатство, накопичення грошей, грошові розрахунки: «Добре багатому красти, а старому брехати», «Хто не є злодійкуватий, той не буде ніколи багатий», «Гроші, молода красна жінка і бистрі коні, то смерть», «Де гроші говорять, там розум мовчить» тощо. Таке негативне ставлення до багатства, грошей зустрічаємо і в мислителів України – Анахарсіса, Г.Сковороди, Т.Шевченка, П.Куліша та інших. Щоправда, є й приповідки, де толерується накопичення грошей – «Чоловік без грошей, як пташка без крил», «Чоловік без грошей, як самопал без набою».

Загалом, як бачимо, окремі моменти «народної філософії» українців мають паралелі в професійній філософії. Однак, на нашу думку, це пов’язано не стільки із взаємопроникненням ідей, скільки ментальними особливостями населення України.

Дата добавления: 2015-05-22