Походження розселення та устрій східних словян

Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II —І тис. до н. е.). Вперше про слов'ян-венедів (венетів) згадують римські автори І —II ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Маврикій Стратег та ін. Готський хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V —IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.
Держава антів. Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в державну формацію антів (етнонім анти, на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, що перебувають на окраїні, рубежі), яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простягалася від Дону до Румунії й далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до складу цього об'єднання. Але з повідомлення готського історика Йордана про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70.
В Антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Прокопій Кесарійський писав, що склавінами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішуються спільно. За часів загальної небезпеки вони обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках. Антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогас-та та ін. згадують письмові джерела. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу об'єднання. Маючи досить сильну військову організацію, анти, яких найвидатніший український історик М.Грушевський вважав предками українського народу, вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних.
Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II — IV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. Союзні стосунки і спільні воєнні заходи, спрямовані проти Римської імперії, чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли із Центральної Азії. Вони не загрожували існуванню Антського об'єднання і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. В сер. V ст. вони також були розбиті та розпорошені серед місцевих народів.
Водночас із занепадом готів та гунів, під натиском варварських народів загинула і Західноримська імперія. Натомість Східноримська імперія — Візантія, як і Антське державне об'єднання, зуміла вистояти. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої пол. V - сер. VI ст. Особливо це виявилося у т. зв. Балканських війнах, які анти разом з близькими до них склавинами (слов'янським протидержавним міжплемінним об'єднанням, що знаходилося на території сучасної Південної Польщі, Словаччини, Трансільванії), вели за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. У першій пол. VI ст. слов'янський наступ, за словами українського дослідника М.Брайчевського, мав характер сезонних походів. Наші предки переходили через Дунай, вторгалися у візантійські володіння, захоплюючи багаті трофеї і полонених, а восени поверталися додому. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Балканського півострова повністю слов'янізується (сучасні Болгарія і країни колишньої Югославії). Окремі слов'янські колонії виникають на Пелопоннесі й навіть у Малій Азії.
Подальшим колонізаційним планам антів та склавінів завадила нова хвиля завойовників з Центральної Азії – аварів. Протягом 558 — 568 рр. вони пройшли через південні степи і в Трансільванії (територія сучасної Румунії) заснували свою державу — Аварський каганат. Підкоривши склавінів, авари розпочали наступ на антів, які діяли в союзі з Візантією. У результаті тривалої боротьби анти зазнали нищівної поразки. З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.
2. Територія розселення та заняття слов’ян.
Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. У VIII —IX ст., згідно з літописом «Повість временних літ», на території сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни — Східну Волинь; сіверяни —, Дніпровське Лівобережжя; уличі — Південне Подніпров'я і Побужжя; хорвати — Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) — Західну Волинь; тиверці — землі над Дністром.
Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення і консолідації перетворювалися на об'єднання державного типу («князівства», «землі»). Літопис оповідає, що у всіх племен створилася своя влада, своє «князювання». Зокрема на поч. VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, насамперед у басейні Західного Бугу, Державу волинян. Письмові джерела свідчать про наявність там бл. 70 укріплених городищ. Проте проіснувало це утворення недовго: приблизно в сер. VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від аварів і опинилися під їхньою владою.
Значно успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян. Із сер. І тис. вони входили до Антського об'єднання, а після його розпаду заснували наприкін. VI — VII ст. нове ранньодержавне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен — Рос або Рус, стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив та сестра Либідь, які заснували Київ.
До полян, що знаходилися у вигідному геополітичному становищі, зокрема на перехресті важливих торгових шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни і древляни у VII ст. почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді сучасники називали Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але неухильно. Наприкін. VIII — у першій пол. IX ст. утворилося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію державного утворення.
Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Тому наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер, поряд із заплавними луками — там, де були придатні й легкі для обробітку землі. Спочатку використовувалося дерев'яне рало, а згодом з'являються і залізні наральники та плуг з череслом і лемешем. Тягловою силою були воли та коні. Переважала перелогова система, коли поле обробляли й засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення родючості. Використовувалися дво- і трипілля. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами.
Поряд із землеробством традиційним для праукраїнців було тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней. Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли (мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво). Із ремесел найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, котрі у великій мірі визначали рівень розвитку суспільства. Поширеними були ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри та кості, виробництво прикрас тощо. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які переростали у містечка й міста, ставали центрами племінних об'єднань. Свої вироби ремісники вимінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв'язків між ремісничими центрами й сільською округою.
Певного рівня досягла зовнішня торгівля. Праукраїнські племена мали торгово-обмінні стосунки з містами-державами Північного Причорномор'я, Візантією, Великою Моравією, Болгарією, Хозарією та іншими країнами й народами. Вивозилися раби, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозилися вина, вироби зі скла, прикраси, срібні монети тощо. Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю; роди входили до складу племені. Водночас у VIII —IX ст. суспільний розвиток відносин у слов'ян визначався зміцненням господарської самостійності малих сімей, які перетворювалися на головний виробничий осередок.
Суспільні відносини наших предків характеризувалися переходом від первісної демократії до військово-племінного об'єднання, де влада концентрувалася в руках сильних вождів. Спершу вони обиралися громадою, а згодом їхня влада передається по спадковості. У межах союзів племен поступово долається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства (полян, древлян, сіверян), на основі яких формується Руська земля.
Відносно високого рівня розвитку досягли давні слов'яни в ідеологічній сфері. Вже в перших століттях нової ери вони мали язичницьку міфологію, яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом — і суспільні процеси. Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов'язані з аграрним культом: Даждьбог — бог Сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітру, Род — бог природи та землеробства, Велес — бог худоби та ін. Наші предки обожнювали природу в усіх її проявах, поклоняючись горам, джерелам води, деревам, тваринам. Вони вірили, що в лісах живуть лісовики, у водах і болотах — водяники і русалки, в хатах — домовики. Одних із них вважали добрими, інших — злими. Щоб задобрити богів, їм приносили жертви у вигляді їжі, напоїв, тварин. Здійснювалися і людські жертвоприношення.
Відомо про існування язичницьких культових споруд — храмів, капищ, требищ, які використовувалися для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, яких називали волхвами. Вони володіли, окрім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа.
Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави — Київської Русі.

3. Утворення, політичний устрій та економічний розвиток Київської Русі. Перші князі (від Кия до Святослава).

Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов'янських племен, зумовленого низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Зокрема, підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать — князь, бояри, дружинники — поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних.
Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі — як внутрішньої, так і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних зв'язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ставали центрами племінних об'єднань.
Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада — спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина, як об'єднання професійних воїнів, поступово стає органом примусу.
Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил. До того ж, хлібороби-общинники були зацікавлені, щоб князь і дружинники зі зброєю в руках захищали їх, позбавляючи від обтяжливих і небезпечних ратних справ.
Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва (припускається, що він виник наприкінці V — у першій половині VI ст.), котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.
Наприкінці VIII — у першій пол. IX ст., як уже зазначалося у попередній лекції, у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкінці VIII ст. руський князь Бравлін здійснив вдалий похід на Таврійський півострів, фактично підпорядкувавши його собі. Існують свідчення, що в той час він охрестився. У першій пол. IX ст. (не пізніше 842 р.) руси вторглися в Амастриду (місто поблизу сучасного турецького м. Синопа) і поширили свій вплив на значну територію малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. Тоді ж, у 839 р., руське посольство відвідало імператора франків Людовіка Благочестивого з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.
Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає могутня Хозарська держава, яка утворилась у пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Протягом VIII ст. хозари прагнули підкорити собі значну частину слов'янських племен, в т. ч. й тих, які проживали в Середньому Подніпров'ї. Однак зі зміцненням праукраїнської держави остання почала чинити сильний опір експансії Хозарського каганату на свої землі. Якщо східні сіверяни, радимичі платили каганату данину, то поляни у відповідь на таку вимогу кагана послали йому меч. Руси розселилися на території каганату, а в його столиці Ітилі навіть утворили колонію з власним суддею і язичницькими капищами. Руська мова та писемність поширювалася серед населення Хозарії поряд з давньоєврейською.
Важливим етапом в історії становлення Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра і Аскольда, що припадає, імовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину. Арабський історик X ст. Аль-Масуді, характеризуючи князя Діра, зазначав: «Перший між слов'янськими королями — король аль-Дир; він має великі міста, великі залюднені землі, до столиці його держави приходять мусульманські купці з різним крамом». У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столищ — Константинополю. У 860, 863, 866 та інших роках князь Аскольд на чолі великої дружини нападав на Константинополь і врешті-решт змусив візанті1йського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої. За договором Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобов'язувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. Важливою була стаття про прийняття християнства Аскольдом та хрещення Русі, яке, однак, торкнулося тільки верхівки суспільства.
Поряд із Візантією Руська земля підтримувала активні відносини і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.
Крім Руської землі, на сер. IX ст. у Східній Європі сформувалися ще два великі політичні утворення східнослов'янських племен. В арабських джерелах всі вони фігурують під назвами Куявії, Славії та Арсанії. Куявія (Куябія, Куяба) — це, на думку більшості істориків, Руська земля, центром якої була Куяба (Київ). Славія лежала на півночі й охоплювала землі ільменських словенів та окремих неслов'янських народів, таких як чудь, весь, меря. її ототожнюють з пізнішою Новгородською землею. Столицею Славії було місто Ладога. Арсанія (Артанія, Арта) знаходилася в Приазов'ї та Причорномор'ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство (ряд дослідників ототожнюють її з Ростово-Суздальською землею).
3. Політика перших київських князів династії Рюриковичів.
У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, на півночі, у Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запрошено норманського {за іншою версією, прибалтійсько-слов'янського) князя Рюрика. Прибувши разом зі своїми братами Синеусом і Трувором (окремі історики вважають їх вигаданими персонажами) та військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього — воєвода Олег. У 882 р. Олег організував похід на кривичів, головним містом яких був Смоленськ, а тоді, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Цілком імовірно, що північним завойовникам сприяла місцева язичницька опозиція, яку не влаштовувала здійснювана Аскольдом політика християнізації і яка сподівалася за допомогою язичника Олега зміцнити своє становище. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з'являється династія Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважався Ігор Рюрикович.
З утвердженням Олега у Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, як і її назва поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується -«Руська земля» у широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються також назви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Давня Русь).
Об'єднання південного і північного державно-політичних осередків породило проблему, дискусії навколо якої тривають і сьогодні: яке з них стало основою формування Київської Русі? На думку дослідників, вони можуть бути вирішені лише на користь Півдня, оскільки південно-руські землі у VIII — IX ст. на сто —двісті років випереджували в соціально-економічному та культурному розвитку північні. Цей факт, як і те, що первісним територіальним осередком (ядром) Київської Русі була Наддніпрянщина («Руська земля» у вузькому значенні), дали підстави М. Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князівською державою, ототожнюючи Україну з Руссю. Цієї думки дотримуються і сучасні українські історики.
Щодо Російської (Московської) держави, то вона, на думку відомого російського дореволюційного історика В.Ключевського (в цьому його підтримує сучасний російський історик Н.Ільїна), бере свої корені не з південного, а з північного ранньодержавного об'єднання з центром у пізнішому Новгороді (заснований у X ст.), а також на території Волго-Окського межиріччя, населення якого було неоднорідним за своїм етнічним складом. Князювання Олега в Києві (882 — 912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. incorporate — включення до складу) слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, неслов'янські племена чудь і меря. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші продукти), первісною формою якої було полюддя (від «ходіння по людях»). Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер, оскільки її розміри, місце і час збору заздалегідь не визначалися. Місцеве населення мало також постачати військо під час воєнних походів, на нього поширювалася князівська влада. Для придушення сепаратистських проявів з боку місцевої племінної верхівки тут будували «городи», де розміщувалися гарнізони під керівництвом визначних дружинників — «світлих бояр».
Важливу роль на початковому етапі розвитку Русі-України продовжували відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава стверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія — багата держава, яка до того ж була одним з торгових центрів, де Русь збувала свою продукцію і з якою, відповідно, потребувала вигідних торгових угод. Проте після династичного перевороту в Києві Візантія фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити виплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. здійснив успішний похід на Константинополь (деякі історики вважають, що опис цього походу належить до часів Аскольда) і домігся вигідного для своєї держави договору. Окрім значних дарів війську, Візантія мала платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів — увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русів усім необхідним при поверненні додому. За це Русь зобов'язувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочівниками. У 911 р. договір між Візантією і Руссю було поновлено. Це сприяло утвердженню Київської держави як рівноправного партнера імперії.
Активною була політика Русі за князювання Олега й на Сході. Ще у 884 і 885 pp. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909 — 910 pp. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 — на Закавказзя. За одною з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.
Будівництво держави продовжив князь Ігор (912 — 945). Київська Русь у той час все ще залишалася недостатньо консолідованою і організаційно завершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою, часом формальною, а система управління, стягання данини («полюддя») й судочинства — примітивними і діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Могутні племінні об'єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка багатство і владу. Тому вже з самого початку свого правління нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб завоювати волелюбних уличів і древлян, які відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Правда, уличі лише формально визнали владу Києва і згодом мігрували у Подунав'я.
Продовжуючи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію, яка, очевидно, не дотримувалася умов договору 91,1 р. Перший з них у 941 р. не вдався. Візантійці застосували для захисту* «грецький вогонь» (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалися в море, щоб не згоріти у човнах, але затонули в морських хвилях. Залишки русів з великими труднощами повернулися додому. Не змирившись із невдачею, Ігор 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром. 944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега. Вона хоча й підтверджувала основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, одночасно містила й деякі обмеження, зокрема, Ігор змушений був зректися володінь у гирлі Дніпра і на узбережжі Чорного моря, руські купці втрачали право безмитної торгівлі, руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників тощо.
На східному зовнішньополітичному відтинку Ігоря перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом багатьох десятиліть завдавали значної шкоди її економічному і культурному розвиткові. Нерідко печенізькі набіги на Русь заохочувалися Візантією, яка не була зацікавлена у зміцненні Київської держави та зростанні її впливу на міжнародній арені.
Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя розірвали, прив'язавши до двох дерев.
Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945 — 964), найімовірніше, слов'янки за походженням, яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе розумною, енергійною і далекоглядною державною діячкою. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство свого чоловіка, знищивши понад 5 тис. древлян і спаливши їхню столицю Іскоростень. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила ряд важливих реформ. Вони були спрямовані на впорядкування збирання данини (встановлювалися норми — «уроки», призначався час і пункти збору — «погости», в які звозилася данина), регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.
На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними — у 957) здійснила візит до Константинополя, де була прийнята імператором Константином Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією (за що після смерті була канонізована (тобто возведена у ранг святих) церквою). Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами. Очевидно, що зв'язки з останньою мали стати своєрідною противагою до зарозумілої Візантійської імперії, котра нерідко ігнорувала інтереси Київської держави.
У 964 р. у свої великокнязівські права вступив Святослав Ігоревич (964 — 972), який з молодих років перебував у військових "походах. Він останній з київських князів, що так наполегливо, вперто проводив експансивну політику за оволодіння Чорним морем і прилеглими до нього землями. У походи Святослав не брав ні возів, ні військового обозу, навіть казана, щоб варити їжу, а пік м'ясо на розжареному вугіллі. Не мав і намету, а спати лягав просто неба, поклавши під голову сідло. Не любив підступності і зради. Йдучи війною на інші країни, наперед повідомляв: «Іду на вас!»
На першому етапі князювання Святослав спрямував свою військову активність на Схід. Протягом 964 — 967 рр. він включив до складу Київської Русі в'ятичів над Окою, підкорив на Північному Кавказі ясів і коштів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких булгар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря. Однак ці успіхи, як згодом виявилося, були тимчасовими. Ліквідація Хозарії відкрила шлях на Русь кочовим племенам, насамперед печенігам, які зуміли блокувати торговельні шляхи на схід, підпорядкувавши собі південноруські степи.
У другій половині свого правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором Никифором Фокою, занепокоєним успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Цим Візантія надіялася послабити двох своїх могутніх суперників на Балканах, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному Причорномор'ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р, Святослав, завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Стало очевидним, що він не збирається покидати Балкани, незважаючи на тиск і натяки Константинополя. Останній, не на жарт стурбований таким перебігом подій, негайно відновив дружні відносини з Болгарією і одночасно намовив печенігів напасти на Київ.
Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968 р.), Святослав змушений був покинути Болгарію і рятувати Київ. Однак він не збирався відмовлятися від балканських завоювань. Маючи намір перетворити Київську Русь у наймогутнішу державу Європи, князь Святослав навіть планував перенести її столицю з Києва у Переяславець на Дунаї. Багата Болгарія повинна була стати складовою його імперії. Пониззя Дунаю і Чорне море відкривали найкращі умови для міжнародної торгівлі, а, отже, й до процвітання держави. Сюди стікалися товари з різних країн: з Візантії привозили золото, дорогі тканини, вино, південні овочі, з Чехії — срібло, Угорщини — коні, Русі — хутро, віск, мед, рабів (полонених).
Перед тим як вернутися у Подунав'я, Святослав, дбаючи про територіальну цілісність Київської Русі, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях держави він призначив намісниками своїх синів: старшого, Ярополка, посадив на час власної відсутності у Києві, молодшого, Олега, — у новому центрі нещодавно приєднаної Деревлянської землі Овручі, а позашлюбного сина Володимира, народженого, ймовірно, від древлянської князівни Малуші, послав правити від свого імені до Новгорода Великого, схильного до сепаратизму. Цим Святослав продовжив справу своєї матері щодо консолідації держави та започаткував важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.
У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани. Незважаючи на початкові успіхи, в результаті яких руське військо не тільки повернуло собі втрачені позиції у Болгарії, але й просунулося вглиб Візантійської імперії, він закінчився невдачею. Навесні 971 р. переважаючі сили нового візантійського імператора Іоанна Цимісхія при невизначеній позиції болгар змусили Святослава піти на переговори. За мирною угодою Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї. Візантія зобов'язувалася безперешкодно пропустити русичів з Балкан, забезпечивши їх при цьому харчами.
Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав. Сповнилися пророчі слова киян, звернені до Святослава: «Чужого шукаючи, своє згубиш». В історії України цей князь займає почесне місце під іменем Святослава Завойовника.
Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності завдяки походам київських князів, насамперед Святослава, значно зміцнила свої міжнародні позиції, ставала динамічним воєнно-політичним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. У той же час розширення кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відтоку значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.

Дата добавления: 2015-05-22