Причини, початок та перші перемоги національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького

Національно-духовне життя українського народу зазнавало помітних впливів різноманітних факторів. Серед них чільне місце належало політиці офіційних властей щодо народу, який населяв українські землі. Уряд Великого князівства Литовського загалом займав у цьому відношенні толерантну позицію, не перешкоджаючи руському населенню у розвиткові національних особливостей.
Значний вплив на національно-духовне піднесення української народності справили ідеї Гуманізму та Реформації. Всупереч світоглядній системі середньовічного суспільства, в основі якої був бог, гуманісти переносять увагу безпосередньо на людину, її місце в сьогобічному світі. Людське щастя гуманісти вбачали в особистій свободі й освіченості людини, справедливому устрої суспільства. Одночасно пробуджується інтерес до рідної мови, культури, історії, з'являється гостра потреба в освіті та наукових знаннях.
Гуманістичні ідеї та тенденції проникають і в Україну, їхніми носіями стали насамперед ті українські інтелектуали, які здобули освіту в польських та західноєвропейських університетах. У Сорбоннському університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчилися у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. — Герман Вілевич «рутенської нації з Києва» та ін. З XV ст. при Краківському та Празькому університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510— 1560 pp. дістали освіту 352, а протягом XV— XVI ст. — 800 вихідців з України. Вчилися вони також у Болонському, Падуанському, Базельському (Італія), Гейдельберзькому, Лейденському (Німеччина) та інших університетах. Абсолютна більшість випускників західноєвропейських університетів повернулася на Батьківщину, несучи з собою ідеї Гуманізму й Реформації. Чимало їх стало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами.
Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі, й деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури. Серед них одне з помітних місць по праву належить Юрію Котермаку (бл. 1450 — 1494), більш знаному як Юрій Дрогобич. Син українського ремісника з Дрогобича після закінчення Краківського і Болонського університетів послідовно здобув звання бакалавра, магістра і, нарешті, доктора філософії та медицини. Викладав у Болонському університеті й одночасно був його ректором. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї. Своїми працями, енциклопедичними знаннями з астрономії, філософії, математики Дрогобич став на рівень з іншими гуманістами. Він є першим українським автором друкованої книги, що побачила світ в Італії.
Павло Русин з Кросна (п. бл. 1517) деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Викладав римську літературу в Краківському університеті, де очолював поетичний гурток краківської молоді. Своєю діяльністю справив помітний вплив на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі, започаткував гуманістичний напрям в польській та власне українській поезіях. Характерно, що, перебуваючи за межами України, Русин завжди підкреслював своє русинське походження, тим самим пропагуючи інтелектуальну силу свого народу.
Уродженець с Оріхівців з-під Перемишля Станіслав Оріховський (1513— 1566) почерпнув різноманітні знання в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Праці Оріховського з філософії, історії, публіцистичні твори й промови добре знали в Польщі, Угорщині, Франції, Німеччині, Італії та інших країнах. Особливо прославився він своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном. Він пишався своїм «рутенським» походженням і завжди підкреслював це у виступах.
Навесні 1633 р. у Львові православним митрополитом був обраний Петро Могила. Він був сином молдовського господаря (князя), навчався у Львівській братській школі і в західноєвропейських університетах, здобув блискучу європейську освіту. Потім служив у польському війську, брав участь у Хотинській війні, після чого постригся в ченці, у 1627 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври. Він займав лояльну позицію щодо влади. Але він був рішучим противником церковної унії. Він домігся повернення православній церкві від уніатів Софійського собору в Києві, Києво-Видубицького монастиря та деяких інших церков і монастирів, реставрував ряд храмів.
У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу, яка в 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою. Об'єднана школа дістала назву Києво-Могилянської колегії і незабаром стала вищим освітнім центром для України і всієї слов'янщини. Ставши митрополитом, Петро Могила здійснив реформу православної церкви: у 1640 р. собор в Києві затвердив перший православний катехізис; у 1646 р. було надруковано виправлений требник з правилами всіх церковних обрядів. Дисциплінованість духовенства і упорядкованість церковного життя зросли після запровадження митрополичих намісників, створення церковного суду - консисторії. Митрополит зміцнив матеріальну основу митрополії, зосередивши під своїм управлінням великі земельні володіння. На зміну братським школам, які давали широку, але в багатьох випадках безсистемну освіту, прийшли школи, в яких з'явився поділ на класи, вивчалися основи релігії, твори класики, міжнародна наукова й ділова мова - латина, запроваджувалося й вивчення польської мови. Школа Могили створила умови для виховання освіченого духовенства, вчителів, проповідників, ораторів і письменників-полемістів.
Хоч за Могили вдалося усунути анархічні тенденції найширшого демократичного руху попередніх десятиліть, проте реформи церкви значною мірою переносили на український грунт західні зразки, мало зважаючи на дотеперішні здобутки української культури й традиції. Духовенство, особливо вище, щораз більше віддалялося від життя народу й уникало втручань у національний рух. Тому в наступні роки більшість ієрархів, як і решта аристократії, неприхильно поставилися до визвольної боротьби. Одноосібним лідером визвольної боротьби залишалося козацтво.
Відомі й інші яскраві постаті гуманістів українського походження, які своєю діяльністю збагачували європейську культуру, примножували досягнення гуманізму епохи Відродження й тим самим звеличували свою Батьківщину в очах європейської громадськості.
Найяскравішою сторінкою літературного життя України стала полемічна література. Відродившись у відповідь на запровадження католицизму й уніатства, вона наприкінці XVI ст. почала бурхливо розвиватися. Боротьба велася між католиками й уніатами, з одного боку, та православними — з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Перший ректор Острозької школи Герасим Смотрицький став одночасно й автором першого друкованого полемічного твору «Ключ царства небесного» (1587), в якому висміював папу римського і єзуїтів, відстоював право українського народу на православну віру. В свою чергу, пристрасний єзуїт Петро Скарга у книзі «На захист Брестської унії» (1597) захищав об'єднання католицької й православної церков, доводив благодійність цього історичного акту для православного люду. Навпаки, Острозький шляхтич Марцін Бронєвський (Христофор Філалет) в «Апокрисисі» польською (1597) й українською (1598) мовами захищав правомірність рішень Брестського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію.
Найяскравішою постаттю серед греко-католицьких полемістів став один із засновників уніатської церкви в Україні Іпатій Потій. В своєму творі українською мовою «Антиапокрисис» (1599) він гостро полемізує з Бронєвським. А невідомий автор, що друкувався під псевдонімом Клірик Острозький, у трактаті «Пересторога» (1605) робив наголос на егоїстичних мотивах греко-католицьких єпископів при реорганізації церков.
Завзятістю й безкомпромісністю відзначалися полемічні твори Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону (п-ів у Егейському морі в Греції) кінця XVI — початку XVII ст. він різко критикував суспільний лад Речі Посполитої, виступав проти покатоличення й ополячення українського народу, відстоював рівноправність людини перед богом і законом. Вишенський написав не так вже й багато праць, але вони справили значний вплив на сучасників. Гучний резонанс мали також полемічні твори Мелетія Смотрицького, Стефана Зизанія, Захарії Копистенського та ін. Полемічна література позитивно впливала на розвиток національної свідомості українського етносу, його виділення зі слов'янського загалу.

Дата добавления: 2015-05-22