Модерна українська культура

Модерн як художній стиль є предметом наукового дослідження мистецтвознавства й історії архітектури, літературні філософії. Проте, передусім, слід наголосити, що мистецький модерн як стиль художнього світосприйняття на межі ХІХ-ХХ ст означав новий поворот, глибоку зміну світоглядних орієнтирів, і при цьому першу спробу витворити ці орієнтири в межах некласичної парадигми [16]. В основі оригінальної і яскравої естетики модерну лежали ідея синтезу мистецтв і прагнення до створення єдиного стилю в архітектурі, інтер'єрі, дизайні меблів і ювелірних прикрас, у графіку, живописі, кераміку й роботах зі скла. Процес художнього синтезування супроводжується прагненням митця осмислити все суще у межах сучасних йому раціональних та художньо-креативних стереотипів.

До середини ХІХ ст. відноситься ряд праць (“Мистецтво й революція”, “Мистецтво майбутнього”, 1849 p.; “Художній твір майбутнього”, 1850 p.; “Опера й драма”, 1851 p.; “Про диригування”, 1869 p.; “Моє життя”, 1870 р.) німецького композитора, диригента й музичного письменника В.-Р. Вагнера. Митець вбачав у музичній драмі саме ту форму, в якій можливо було інтегрувати різні види мистецтва й яка могла б стати безпосереднім втіленням ідеї синтезу.

Ідеї синтезу мистецтв поширював однодумець Р. Вагнера - німецький архітектор і теоретик мистецтва Готфрід Земпер (1803-1879). Митець і вчений вивчав співвідношення стилю з конструкціями і матеріалами, й у розподілові праці вбачав причину занепаду мистецтва. В архітектурних проектах Г. Земпера (Оперний театр і Картинна галерея у м. Дрездені; Бург-театр, Новий Хофбург й Політехнічний інститут у м. Відні) раціональна організація плану та інтер'єру узгоджується з еклектичним характером декоративних мотивів, запозичених з архітектури Відродження та бароко. Мистецькі погляди Г. Земпера вагомо вплинули на ряд концепцій архітектури кінця XIX - початку XX ст й, передусім, на європейську архітектуру модерну. Ідеї мистецького синтезу Р. Вагнера та Г. Земпера набули подальшого розвитку у творчості російських символістів зазначеної вище доби.Теоретичне обгрунтування поняття дизайну предметного середовища в епоху модерну зробило його предметом наукового пошуку. Вже у перших теоретичних розвідках, здійснених Д. Рескінем, Y Моррісом, Г. ЗемперомтаГ. Рідом, підкреслюються багатоаспектність, різнохарактерність та полі функціональність мистецької проблематики дизайну. Подальший розвиток теорії дизайну на Заході позначився розмаїттям методологічних підходів: від зведення його до промислової естетики (Дж. Глоаг, В. Гропіус, Ф.-Ч. Ешфорд) до інтерпретації як універсальної складової людської діяльності (Д. Нельсон, Т. Мальдонадо). Наприкінці XX ст. у вивченні дизайну поширилася засаднича думка, що справді фундаментальне його дослідження з необхідністю передбачає врахування його межового характеру й універсального значення у людському бутті дизайнових формовисловлювань.

Мистецтвознавець Габріеле Фар-Беккер, фахівець із модерну, своєю книгою “Мистецтво модерну” знайомить читача з різноманітними національними варіантами стилю модерн та США. Дослідник посилається на спогади його засновників Ч.Р Мунка, Р. Макінтоша, Е. Мунка, Й. Хофмана, Аю Гауді-і-Корнета, Р. Лаліка та Л. Комфорт Тіффані Радянська історіографія відносить виникнення модерну до реакції на еклектизм і наслідування в архітектурі початку XX століття. Цей стиль затверджував новизну і право на творчу оригінальність. У будинках цього стилю ясно видно наполегливе прагнення утилітарні елементи - сходові клітки, еркери, балкони, лоджії - трактувати художньо, додати їм виразність, декоративні якості. Помітним явищем мистецтвознавчої думки 20-х pp. минулого століття стала праця А.А. Федорова-Давидова “Російське мистецтво промислового капіталізму”, в якій уперше здійснена спроба проаналізувати формально-стильові особливості модерну в загальному контексті розвитку мистецтва початку XX століття. Автором наголошується на спільності стилеутворення у різних видах мистецтва, зокрема, у галузі живопису. Автор прийшов до висновку, що специфіка архітектури модерну міститься нПомітним явищем мистецтвознавчої думки 20-х pp. минулого століття стала праця А.А. Федорова-Давидова “Російське мистецтво промислового капіталізму”, в якій уперше здійснена спроба проаналізувати формально-стильові особливості модерну в загальному контексті розвитку мистецтва початку XX століття. Автором наголошується на спільності стилеутворення у різних видах мистецтва, зокрема, у галузі живопису. Автор прийшов до висновку, що специфіка архітектури модерну міститься не в його внутрішній сконструйованості, а в декоративно-образному вимірі зовнішніх просторових цінностей скульптурно-живописного порядку. И донині книга А.А. Федорова-Давидова сприймається як фундаментальне дослідження архітектури модерну, у якому проблема стилю розглядається з формологічних позицій. Мистецтвознавчі праці радянського періоду історії протягом тривалого часу були позначені негативним ставленням до модерну як мистецького стилю, особливо стосовно архітектури. Зазначений аспект проблеми стає предметом спеціального дослідження у наукових розвідках О.О. Борисової, В.В. Кирилова, О.І. Кириченко, О.Л. Пуніна, С.О. Хан-Магометова та ін. Причому переважну більшість зазначених джерел присвячено архітектурі російського модерну, фактично ігноруючи зарубіжний досвід у цій мистецькій галузі. У працях С.О. Хан-Магометова окреслено загальносвітові закономірності процесу становлення стилю модерн, але одночасно з характеристикою його регіональних особливостей на матеріалах історичного розвитку архітектурних форм.Дослідниця Є.І. Кириченко аналізує динаміку архітектурного процесу в Росії на межі ХІХ-ХХ ст. крізь призму фундаментальних особливостей стилю модерн. Розвиток тогочасної архітектурної системи характеризується цим мистецтвознавцем у контексті взаємодії змістовної та формальної структур. Значну увагу Є.І. Кириченко приділяє специфіці конструювання інтер'єрів міських помешкань тогочасної дворянської знаті й російської буржуазії Наукова розвідка В.В. Кирилова “Архітектура російського модерну” висвітлює специфіку цього мистецького явища у контексті його формологічного аналізу. Автор ґрунтовно дослідив історію становлення російського модерну, звернувши увагу не тільки на архітектуру, але й суміжні сфери, зокрема виробництво ужиткових речей. Концептуально осмислюючи російський модерн та його значущість у розвитку архітектури 1920-х років, дослідник характеризує динаміку становлення якісно нової формально-просторової системи. Значну увагу у монографії В.В. Кирилова приділено мистецтвознавчій оцінці інтер'єру і предметному внутрішньому середовищу. Він підкреслює, що витоки модерну значною мірою слід шукати саме у створенні художніх речей, яке потім переросло у синтетичне оформлення середовища Г.Ю. Стернін у мистецтвознавчій праці “Художнє життя Росії на межі ХІХ-ХХ ст.” аналізує синтезованість витворів тогочасної архітектури й образотворчого мистецтва в межах стилю модерн [18]. Дослідник прагне не тільки до характеристики самого стилю як такого, але й розкриває історико-культурну ситуацію, в якій він закономірно виникає і складається в цілісну характеристику епохи й стилю [17]. Проблематику соціальних та естетичних суперечностей стилю модерн досліджував російський вчений B.C. Турчин, який вважає, що ідея синтезу мистецтв залишалася протягом всього розвитку модерну кардинальною проблемою мистецтва. В ній знаходився засіб для злиття мистецтва з життям Сучасні російські архітектурознавці B.C. Горюнова, М.П. Тубля кваліфікують світове зодчество кінця XIX - першої чверті XX століття як логічне продовження та розвиток новаторських мистецьких ідей епохи Відродження [4]. Ця та інші монографії намітили коло творчих проблем архітектури часу еклектики й модерну, запропонували загальні принципи підходу до неї й інтерпретацію узагальнених закономірностей синтетичного розвитку. Дуже мало досліджувався стиль модерн у художній промисловості і декоративному мистецтві. Як правило, йому присвячувався лише параграф в „історіях" російського декоративного мистецтва, прикладного мистецтва, художньої культури. Певну увагу модерну в прикладному мистецтві приділили такі автори, як Л. Розенталь, X. Ратцька, Л. Монахова. Мистецтво модерну в контексті світової історії архітектури предметно вивчалося зарубіжними вченими А. Уіттіком, Ю. Йодіке, 3. Гідеоном, Е. Голдзамтом. Відомим істориком архітектури Зіґфрідом Гідеоном грунтовно проаналізована динаміка становлення формоутворюючих ознак стилю модерн в архітектурі Бельгії, Франції та Австро-Угорщини. Причому зазначений автор досліджує не лише конструктивні засади архітектури модерну, але й інтер'єри будівель, характеризуючи таким чином вже принципи утворення внутрішнього простору, хоча й не аналізує при цьому саме предметне середовище останнього Видавалися за радянських часів і оригінальні роботи теоретиків і практиків, засновників і представників модерну У. Морріса, Д. Рескіна. Ю.Ю. Савицький характеризує новації одного з засновників модерну англійського архітектора Чарльза Макінтоша і підкреслює, що „міжнародна відомість його пов'язана з проектом інтер'єру кімнат, які привернули увагу широкої публіки на виставці в Мюнхені в 1898 році і на виставці Віденського сецессіону в Дармштадті (1900 p.). Макінтош один з перших застосував метод розчленування внутрішнього простору невисокими, такими що не доходили до стелі переборками, які створювали своєрідний просторовий ефект, пізніше отримав назву „простору, що переливається" [15; 163-164]. Отже, проблема синтезу мистецтв у предметному середовищі стилю модерн набула досить широкої розробленості у науковій літературі. Західна історіографія позначена розмаїттям підходів до вивчення цієї теми: від редукування до промислової естетики (Дж. Глоаг, В. Гропіус, Ф.-Ч. Ешфорд), до філософського осягнення як універсальної складової людської діяльності (Д. Нельсон, Т. Мальдонадо). Ґрунтовні напрацювання у вивченні проблем становлення дизайну здійснено в радянський період, передусім, стосовно врахування його межового характеру, значення у людському бутті, розгляду проблеми стилю з формологічних позицій та аналізу фундаментальних особливостей стилю модерн (роботи А.А. Федорова-Давидова, Є.І. Кириченко, В.В. Кирилова, Г.Ю. Стерніна). Стан вивчення дизайну в українській науці у різних його аспектах, насамперед, на національному грунті, аналізується у працях Ю. Білодіда, В. Даниленка, Ю. Легенького, О. Хмельовського, А. Пригорницької). Загалом сучасні науковці розглядають стиль модерн, передусім, у синтетичному тлумаченні завдань соці окультур ного життєвлаштування людини, коли численні природні та технічні чинники (характер освітлення, температура, колористика) формують олюднене зовнішнє та внутрішнє середовище. Але при безумовній актуальності даної теми й наявності напрацювань попередніх дослідників продовжує залишатися недостатньо розробленою проблема синтезу мистецтв у предметному середовищі стилю модерн на теренах України і Європи.

Сучасні проблеми і перспективи стилю модерн у предметному середовищі засвідчують потребу у подальших ґрунтовних дослідженнях цього естетичного феномену. Зокрема, тому що художні тенденції кінця XIX - початку XX століття, які характеризувалися розмаїтістю стилістичних течій, суперечливих тенденцій, шукань і експериментів, сприяли виробленню принципово нового усвідомлення категорій простору й часу, змінили уявлення про саму культуру, її виразні засоби, стилі й жанри. Усі ці моменти, вплив яких зберігає свою силу й нині, знайшли відбиття в художньо-проектній практиці модерну.

Дата добавления: 2015-05-22