Турецька альтернатива» Петра Дорошенка

Гетьманування Дем’яна Многогрішного.

Дем'ян (Демко) Многогрішний (близько 1630 - після 1701) Народився в м. Коропі, походив з козацької родини. Брав активну участь у Національно-визвольній війні 1648-1657 pp. Уперше про Д. Многогрішного згадано в Зборівському реєстрі 1649 року як про військового осавула; у 1665-1669 pp. став чернігівським полковником. У 1668 році, як противник Андрусівського перемир'я, узяв участь в антимосковському повстанні, що розпочалося під керівництвом І. Брюховецького; підтримував політику гетьмана П. Дорошенка. У тому ж році П. Дорошенко призначив Д. Многогрішного наказним гетьманом Лівобережної України. Наступ московських військ під командуванням Г. Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність військової допомоги від П. Дорошенка, сильні московські залоги в містах, тиск промосковськи налаштованої частини старшини й православного духовенства примусили Д. Многогрішного піти на переговори з царським урядом. 17 грудня 1668 року на старшинській раді в Новгороді-Сіверську був обраний «сіверським гетьманом». Переговори між московським урядом і Д. Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей 1669 року. (За «Довідником з історії України»)

Петро Дорошенко, зневірившись у можливостях самотужки подолати внутрішню анархію, що перетворювала на недосяжний міраж його задум стягнути, як він говорив, у єдиній Козацькій державі Князівство Руське, що мало за межу Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир, кидає небезпечний жереб. У березні 1669 р. військова рада над р. Росавою під Корсунем у присутності султанських послів висловилася за те, щоб держати з турками дружбу. На чергову раду в липні цього самого року турецький посол привіз для Дорошенка санджаки [знаки протекції султана] – булаву, бунчук, корогву і кафтан, а також султанський нішам. У ньому султан оголошував, що приймає козаків у підданство.

Чутка про султанську протекцію, прокотившись по Гетьманщині, різко вдарила по популярності Дорошенка, який запродав Русь у турецьке ярмо. На цій хвилі моментально виринули два претенденти на булаву, причому обидва висунуті Січчю – Петро Суховій, який діяв на півдні Правобережжя, привернувши на свій бік чернь Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Паволоцького, Торговицького і Кальницького полків, а після падіння його популярності – обраний тими ж запорожцями 1669 р. уманський полковник Михайло Ханенко, людина пропольської орієнтації. Останній протримався на ефемерному гетьмануванні, ведучи затяжну боротьбу з Дорошенком, аж до 1674 р. За цей час війська обох правобережних гетьманів тричі сходилися у братовбивчих сутичках, де брат ішов на брата, а втрати загиблих рахувалися на тисячі.

Прийняття турецького протекторату логічно вело до польсько-турецької війни, як колись прийняття московського підданства Хмельницьким – до зіткнення між Москвою і Варшавою. Дорошенко нетерпляче вимагав від Стамбула активності, відтягаючи час дипломатичними переговорами.

Наприкінці 1671 р. султан надіслав королю формальне оповіщення, що виступає війною на «Лехістан» для захисту вілаєту свого скривдженого васала Дорошенка і козацького народу. У червні 1672 р. понад 100-тисячна турецька армія, очолена самим султаном Мехмедом ІV, перейшла Дунай; на марші до неї приєдналося 15-тисячне татарське військо, 6 тис. волохів та молдаван і 12-тисячний загін Дорошенка. 26 серпня після десятиденної облоги впав неприступний Кам’янець-Подільський, про який турки говорили, що цю фортецю збудував сам Аллах, а на початку вересня султан оточив Львів. Про серйозний опір думати не доводилося, і посли короля Міхала Вишневецького прибули в турецький табір просити миру. Він був підписаний 18 жовтня в Бучачі на ганебних для Речі Посполитої умовах: Поділля ставало власністю Туреччини, Дорошенкові передавалося Брацлавське і південна частина Київського воєводств, а султану мусила бути сплачена величезна контрибуція і надалі – чималі щорічні упоминки. Сейм не ратифікував цієї угоди, тож військові дії припинялися, але про закінчення війни ніхто й не думав.

Тріумф Туреччини виявився Пірровою перемогою для Дорошенка. Падіння Кам’янця, в якому турки обернули церкви й костьоли на мечеті, безчинства татарських роз’їздів, вивезення з Кам’янця та інших міст хлопчиків для яничарських шкіл викликали панічний жах у населення. Люди почали масово розбігатися з території гетьманської юрисдикції, і без того напівпорожньої. Безлюдніли цілі округи; навантажені нехитрим домашнім скарбом, женучи худобу тисячні валки біженців тяглися до Канева й Черкас, скупчуючись на переправах і прямуючи на лівий берег, де розселялися в полках або вирушали ще далі, на незайняті східні землі – Слобожанщину. Це вавілонське стовпотворіння сприймалося як кінець світу, і символом його ставав Дорошенко, який запродав Русь в турецьке ярмо. На довершення у січні 1674 р. на правий берег вступили полки лівобережного гетьмана Івана Самойловича і московська армія. Московсько-козацькі сили зіткнулися з Дорошенком та його спільниками – татарами й турками, проливаючи ріки крові у винищенні одне одного, а заразом і в приверненні лютими репресіями до послуху (не знати кому і як надовго) вкрай обезтямлене населення.

Тікаючи світ за очі з цього вогненного пекла, впродовж 1674-1675 рр. на Лівобережжя, Волинь і Галичину переселилися майже повністю Брацлавський та Уманський полки і практично цілком обезлюдніло Подніпров’я, почасти через спонтанну еміграцію, почасти внаслідок примусових переселень, організованих Самойловичем, котрий наказав масово виселяти тутешніх мешканців на лівий берег, аби позбавити Дорошенка підтримки в продовольстві й живій силі.

На осінь 1675 р. при Дорошенкові в Чигирині, що ледь не єдиний уцілів у вихорі руйнації, лишалося не більше п'яти тисяч козаків. Решта або загинула, або ще від початків окупації Подніпров’я Самойловичем визнала його владу як гетьмана обидвох берегів. Сам Чигирин, за свідченнями очевидців, перетворився на якийсь страхітливий невільницький ринок: татари привселюдно перепродували захоплений на лівому березі християнський ясир, у чому їм, як переказують, допомагали самі чигиринці. Місто страждало від нестачі хліба, який не сіяли вже два роки, а околиці тероризували голодні ватаги татар. Усі проклинали гетьмана, і його воля у двобої з долею врешті зламалася. У вересні 1676 р. Дорошенко капітулював; акт немилої присяги відбувся під Чигирином.

Перших півроку після капітуляції він прожив у Сосниці, наданій йому у власність універсалом Самойловича, котрий поставився до розчавленого суперника з гідною поваги коректністю.

Дата добавления: 2015-05-22