Філософські течії Стародавнього Китаю

Характерними рисами філософії Стародавнього Китаю були:

тлумачення міфологічних подій як реально-історичних;

реалістична увага до питань управління державою, регламентація відносин між "вищими" і "нижчими", батьками і дітьми, старшими і молодшими; зневажливе відношення до природничонаукових знань.

Найбільші філософські школи Стародавнього Китаю - це конфуціанство і даосизм. Основоположником конфуціанства є філософ Конфуцій. Конфуцій є типовим прикладом вчителя-мудреця, який наставляє людей не тільки словом, але і всім способом свого життя. У центрі його учення - людина як член суспільства. Головною людською якістю, на думку Конфуція, є гуманність або "любов до людей". Багато уваги Конфуцій приділяв питанням управління державою. На його думку, відносини між підданими і підлеглими повинні бути врегульовані по аналогії з відносинами в сім'ї. Кожна людина повинна чітко дотримуватися своїх обов'язків і не відступати від них.

Другою найбільшою філософською школою і релігією Стародавнього Китаю був даосизм. Засновником даосизму є Лао Цзи. На відміну від конфуціанства, даосизм звернений виключно до внутрішнього світу людини. Тільки у собі, в глибинах своєї свідомості і душі, людина може відкрити Дао - містичну суть миру, його першопричину, сенс і кінцеву мету. Дао – загальний шлях. Все існує відповідно цього шляху. Ставши на шлях самоспоглядання і відкривши Дао, людина може знайти фізичне безсмертя, перейшовши на вищий рівень існування.

У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням.

12. «Матеріалістичні» течії в філософії Давньої Греції.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н.е. Біля джерел формування наївно-стихійної матеріалістичної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес 640-562 РР до н.е.. Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку. Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр 611-546 рр. до н.е.. Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю про природу. В основі існування речей Анаксімандр вважав апейроном. Алейрон — це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, не знищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі. Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен 585-524 рр. до н.е. бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто апейрон. Алейрон, за Анаксіменом, — властивість повітря. Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Ефейська школа: Гераклітом Ефеським 540-480 рр. до н.е.. Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін логос, який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом який є вічним, загальним і необхідним. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — все тече.

Піфагорійська школа. В один час з Гераклітом розробляє своє філософське вчення Піфагор із Самоса. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, сформульованого через дві тисячі Галілеєм про те, що книга природи написана мовою математики.Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор бл. 584-500 рр. до н.е.. Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку — біля джерела філософії і науки.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Його започаткували в античності Левкіп бл. 500-440 рр. до н.е. і Демокріт бл. 460-370 рр. до н.е.. Обґрунтовуючи первоначала, Левкіп і Демокріт вважали, що ними є атоми буття і пустота небуття. Атомісти розглядають буття як антипод пустоти.

Елейська школа. Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу, у місті Елея Південна Італія. Основні представники елейської школи Ксенофан, Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Якщо Геракліт твердив, що усе змінюється, то Парменід проголосив: Ніщо не змінюється лише буття є, а небуття не існує. Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі — лише ілюзія, марево, видимість, вважали вони. Елеати свідомо протиставили світ справжнього понадчуттєвого, вічного і незмінного буття чуттєвому світу мінливих речей. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей. Найбільш відомим викладом едейського вчення про заперечення руху є апорії Зенона апорія з грец. — нездоланна логічна проблема. Апорії показують, якщо допустити існування руху, то виникають не розвязувані протиріччя. На всьому протязі свого розвитку наука знову і знову стикається з протиріччями, які відкрив колись Зенон. Апорії Зенона прагнули розвязати Демокріт, Арістотель, Галілей, Лейбніц, Кант. І досі вони викликають певний інтерес, насамперед для математики.

Атомістична школа. Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта. Демокріт своє вчення ґрунтує на протилежній щодо елеатів тезі — існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стало можливим довести існування руху у світі. Буття — це сукупність атомів, а небуття — порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта — це нестворені, неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність речей світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозвязку. Якщо у елеатів сутністю світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів вона множинна і рухома.

13. «Ідеалістичні» школи в філософії Давньої греції

Біля витоків ідеалістичної філософії стоїть представник класичного періоду Грецької філософії Сократ. Головною темою філософії, згідно Сократу, є тема людини, а, відповідно, головним принципом - "Пізнай самого себе". Сократ також увійшов до історії як автор апології "вченого незнання", формулою якого стала його знаменита фраза: "Я знаю, що я нічого не знаю, і тому я мудріший за інших людей, що уявляють, що вони знають щось". Природно, це не означає, що Сократ мало знав. Учнем Сократа був великий філософ Платон. Засновником ідеалістичного напрямку вважається Платон. Його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1 вчення про буття; 2 вчення про Бога; 3 вчення про світ; 4 вчення про походження світу; 5 вчення про душу; 6 вчення про пізнання; 7 вчення про моральність і 8 вчення про суспільство. Філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що знання — це пригадування анамнез того, що колись душа знала, а потім забула. Із вчення про ідеї цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.

Арістотель. На відміну від Платона, Арістотель заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: Платон мені друг, але істина дорожча. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи платонівського ідеалізму. На противагу вченню про ідею Платона, Арістотель висуває своє вчення про категорії. За Арістотелем, всі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Арістотель виділяє десять категорій — субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Категорії — абстракції, які людина виділяє як дещо загальне у матеріально-чуттєвому світі. Основною помилкою Платона, вважав Арістотель, було перетворення всіх категорій у духовні сутності, що існують незалежно від матеріального світу. Усяка річ, стверджує Арістотель, складається з матерії і форми, які нерозривно повязані, не існують окремо. Матерія пасивна, вона є лише можливістю виникнення і розвитку речей. Форма — активна, це є причина, дієва сила змін. Сутністю речі і є та форма, яку вона прийняла. Розвиток природних явищ — безперервний процес оформлення матерії. Всі форми можуть бути більш або менш загальними, а відтак — є форма всіх форм, або субстанція всіх субстанцій — кінцева причина всього, першодвигун, своєрідний всесвітній розумний початок.

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які обєднані під спільною назвою Органон Знаряддя, Головною ж його філософською ідеєю є Метафізика. У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються.. Вчення Аристотеля про пізнання. За Аристотелем, розумна душа притаманна людині і Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне.

14. Людинознавчі школи в філософії Давньої Греції.

У другій пол V ст. до н.е. в Греції зявляються філософи, які отримали назву софісти. Старогрецьке слово софістес означало знавця, майстра, художника, мудреця. В умовах античної демократії риторика, логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти. Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Старші — Протагор 481-411 рр. до н.е., Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт, Ксеніад; молодші — Алкі-дам, Трасімах, Крітій, Каллікл. Величезний вплив на античну філософію справив Сократ. У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: Пізнай самого себе і Я знаю, що я нічого не знаю. Переконання Сократа в існуванні обєктивної істини приводить його до висновку, що існують обєктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії.. Сократ почав свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовився від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва — початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим софос, а лише філософом, таким, що любить мудрість. Я знаю, що нічого не знаю, — казав про себе Сократ і додавав, — інші не знають навіть цього. У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала у наступному. Істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину. Діалектика як метод пізнання у Сократа набуває форми мистецтва управляти пізнанням, управляти діалогом, стикати протилежні точки зору через вміння правильно задавати питання.

Вчення про людину Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про тотожність людини мікросвіту і Космосу макросвіту. Але людина істотно відрізняється від простих складових частин Всесвіту, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повинно перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристрасті коріняться в людській тілесності, тому тіло є безумовним злом, гробницею душі.

Вчення Аристотеля про душу. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя.

15.Філософія періоду еллінізму.

Занепад демократичного рабовласницького полісу хроно­логічно збігається з добою так званого еллінізму (IV ст. до н.е. — V ст. н.е.). Значною мірою це було пов'язано з великими політич­ними змінами, які настали внаслідок завоювань Олександра Ма­кедонського. Виникнення імперії зумо­вило зміну становища людини в світі, суспільстві, у взаєминах між людьми.

На передній план у філософії виступають морально-етичні проблеми, суб'єктивна тематика, зокрема проблеми щастя і сенсу життя. Пізня антична філософія постала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою, все більше скеровувалася у напрямку життєвих втіх. Відхід від політичного і громадського життя роз­глядався як важлива передумова досягнення справжнього щастя. Зазначений поворот простежується у всіх провідних напрямах елліністичної філософії — стоїцизмі, епікуреїзмі та скептицизмі.

Найпоширенішою філософською течією в елліністичний період був " стоїцизм", засновник Зенон (333-262 до н.е.). Стоїки, як і Геракліт вважали, що всі люди є часткою світового розуму, або "логосу". Кожна людина — це світ у мініатюрі, «мікрокосмос», який є відображенням «макрокосмосу». Звідси ідея існування загального права, або так званого «природного права», яке сто­сується всіх людей, навіть рабів. Вимога стоїків спрямована на збереження особистісної безпеки, але не через активну діяльність, апевний інтелектуальний настрій, тобто орієнтація на індивідуалізм і внутрішню замкнутість — апатію (відсутність переживань).

Епікуреїзм (IV ст. до н.е. — II ст. н.е.), засновник Епікур (341н 270 до н.е.) у своїй філософії відродив всі положення атомістичного вчення Демократа. Однак порівняно з Демокритом, у якого атоми рухаються в порожнечі виключно під дією необхідності, Епікур: вводить ідею спонтанного руху як відхилення від прямолінійного, самочинного відхилення від лінії необхідності.

Не заперечуючи чуттєві насолоди, Епікур звертав увагу на можливість побічної дії, тобто пропагував міру в насолодах.

Скептицизм (виник у IV — III ст. до н.е.), засновник Піррон (бл. 365-275 до н.е.), постає як теоретично обґрунтоване обмежен­ня абсолютизації тих чи інших моментів людської діяльності та пізнання. Піррон виходив з того, що будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу неможливе, оскільки, коли все тече і змінюється, то ні про що загалом сказати нічого неможливо.

Епоха еллінізму була епохою втоми, занепаду, згасання. Аристотель був останнім грецьким філософом, чиє світобачення залишилося оптимістичним. Після нього всі філософи тією чи іншою мірою проповідували втечу від життя. Поступово поряд з філософськими ідеями античності поширювалися і міцнішали нові ідеї. Зароджувалася нова ера – ера християнства.

16.Філософія Давнього Риму.

Прагнення пізньоантичної філософії віднайти нетрадиційні шляхи в розумінні людини та її мислення знайшло своє певне продовження у філософії неоплатонізму (III — VI ст.), яка поши­рилася у Римській імперії. Ця течія виникла на основі теорії ідей Платона, вчення якого було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Найвідомішими представниками неоплатонізму бу­ли Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл. Неоплатонізм поєднує східні вчення з грецькою філософією. Головне в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, надрозумність і навіть надбуттєвість першоначала всього сущого та про містичний екстаз як спосіб приближення до цього першоначала.

Неоплатонізм - це своєрідний перехідний період від раціоналістичної в цілому філософії античності до містико-ірраціоналістичної думки епохи середньовіччя, де відбулася християнська інтерпретація неоплатонічних тем.

Центральне поняття неоплатонізму – поняття Єдиного. Єдине розуміється як духовна безособова основа, джерело всього існуючого в світі. Єдине, як абсолютне світло, як повнота буття випромінює із себе енергію, “переливає” її “через край”, породжуючи тим самим інші три форми буття – спочатку Світовий Розум (“Нус”), потім Світову Душу (“Софію”) і, нарешті, – природно-космічний світ. Процес випромінювання енергії та породження через це інших форм буття називається “еманацією”. Цей процес є процесом деградації, “шляхом униз”, переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожна ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш освітленою, з меншою мірою повноти і все більш “роздрібненою”.

Пізніше найвідоміші представники середньовічної патристики (передусім Августин) застосовують принципи неоплатонізму для систематизації християнського віровчення.

17.Основні філософські течії доби Середньовіччя.

Середньовіччя – період зародження феодальних відносин, панування релігійного світогляду (поширення християнських ідей). Формування нової філософії, що спирається на Святе письмо.

Основні риси: геоцентризм (Бог-Творець), креаціонізм (Бог створив світ), провіденціалізм (передбачення всього Богом), ідея духовності (людина і Бог найдосконаліші). Віра-особливий стан людської душі. Семіотика.

Основні течії філософії середньовіччя: апологетика (третє століття, боротьба з античністю, захист церкви від язичницьких релігій-Квінт Тертуліан (віра несумісна з розумом), Юстин Мученик, Оріген (не матеріалістичність бога, динамічність життя на землі). Патристика (вчення отців церкви, філософія допомагає вирішувати проблеми) - Аврелій Августин (зміст життя-прагнення до щастя, шлях богопізнання; розум лише для сприйняття віровчення, боротьба міста божого (справедливі) і міста земного (без віри), есхатологія (перехід історичного часу в божественну вічність-кінець світу)), Григорій Богослов, Василій Великий, Григорій Нисскій. Схоластика (школи, співвідношення віри і розуму-апологети несумісність, схоласти-рівнозначність, вирішальність розуму) - Пьєр Абеляр, Фома Аквінський (перегляд Аристотеля в дусі католицизму-томізм, теологія, 5 доказів бога). Номіналізм (одиничні поняття, універсалії лише у мові), реалізм (загальні поняття - універсалії, поза свідомістю, незалежно).Гуманіст.: оспівув. людину, її почуття, духовн. світ. Протистояння церкві. Петрарка, Данте, Бокате, Раттердамський, Гуттен. Пн. ренесанс: Фр. Нім., Гол., Пол., Ісп. Натурфіл.: відродження давніх традицій. Кузанський, Копернік, Джордж. Бруно. Висловл. думки, які перечили церкві. Галілео Галілей – практично підходив до понять землі. Соціальна: Розгляд. проблеми розвитку суп. Утопічна ф-я (казка легенда) Т. Морр. Томаззо Кампанелло „Місто сонця” – щасливий устрій буде тоді, коли на землі буде панувати бог сонця. Томас Мюнцер – представляв церковні кола, богослов.

18.Сутність філософської суперечки між номіналізмом та реалізмом.

Сутність філософської суперечки номіналізму та реалізму – існування універсалій, тобто питання про відношення одиничного і загального.

Реалізм приписував існування лише загальному. Загальне – це ідеї, які існують до одиничних речей і поза ними. Номіналісти не допускали реального існування універсалій – загальне існує лише після речей. Крайні номіналісти вважали загальне пустим звуком. Помірні номіналісти заперечували реальність загального в речах, але признавали його як думки, поняття, імена («nomіna»), які відіграють важливу роль в пізнані.

Номіналізм містив матеріалістичні тенденції, тому що виходив з реальності чуттєвого світу. Він підривав схоластику з середини та готував підґрунтя для відокремлення філософії від теології, а також для нового природознавства

“Реалісти ” (І.С. Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Тома Аквінський), продовжуючи лінію Платона, твердили, що універсали існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загальне поняття, а потім її породження – одиничні люди.

На противагу цьому, номіналісти (Росцелін, П’єр Абеляр, Дунс Скот, Вільям Оккам) відстоювали думку, що реально існують лише одиничні тіла природи. Крайні номіналісти (до яких належав Росцелін) проголошували універсали навіть “звуками голосу”. Лише мова дозволяє створити, наприклад, таке слово як “білість”.Воно нічого реального не відображає, вважав Росцелін, тому що в дійсності існують тільки білі предмети. Тому й слово “людина” існує тільки у мові, в дійсності можуть існувати лише Платон, Сократ та інші індивідуальності. Існує тільки те, твердив Росцелін, що можна сприйняти і потім уявити. Ми не можемо, міркував він, уявити собі людину “як таку” в цілому, або тварину в цілому. Тим самим номіналізм Росцеліна заперечував існування загального не лише в бутті, але й у розумі суб’єкта, що пізнає.

До представників поміркованого реалізму належав Тома Аквінський (1225-1274) – центральна постать схоластичної філософії Західної Європи. Основною справою його життя були розробка та викладення теології.

19.Особливості та основні напрями філософської думки доби Відродження.

Ця епоха була орієнтована на мистецтво, в центрі її уваги опинилася людина. Філософське мислення – антропоцентризм. Індивід набуває самостійності, він представляє самого себе. Його позиція: гордість та самоствердження, усвідомлення власної сили та таланту.

В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але розуміння природи має нову специфіку: християнський бог тут втрачає свій трансцендентний потусторонній характер, він як би зливається з природою. Така натурфілософія є пантеїзм. Християнський геоцентризм поступово змінюється антропоцентризмом нової доби. Місце людини в світі, її доля, воля хвилюють філософів та мислите­лів і митців Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Нікколо Макіавеллі, Миколая Кузанського та ін. Особливістю фі­лософської парадигми Відродження стає відродженням інтересу не тільки до людського духу, а й до тіла. Мисли­телі висувають ідею всебічного розвитку особи.

Виникає таке явище Ренесансної культури, як гуманізм. Це спосіб мислення, який проголошує ідею людського бла­га головною метою соціального та культурного розвитку і підкреслює цінність неповторності кожної особи.

Гуманісти Відродження не були атеїстами, проте кри­тично ставилися до Церкви, вважаючи, що офіційна Рим­о-католицька церква неправильно розуміє Бога. У творах мислителів з'являються антиклерикальні ідеї (анти­клерикалізм — критика Церкви як організації).

Розвиток філософії в епоху Відродження пов'язаний з іменами Миколая Кузанського, Парацельса, Джордано Бруно. Головні ідеї, які висловлюються в цей час такі:

1) ідея нескінченості;

2) ідея загального зв'язку духу й природи + ідея роз­витку, яка базується на цьому зв'язку;

3) ідея самостійності індивідуальних створінь і їх роз­поділу у послідовному ряді від нижчого до вищого.

Кожна з цих ідей пов'язана з ім'ям певного представника цього періоду: Миколи Кузанський (XV ст.); Теофраст Парацельс (ХУ-ХУІ ст.); Джордано Бруно (кінець XVI ст.).

У цілому культура Ренесансу виступає як синтез християнської античної і східної культур. На ґрунті переплетіння релігійних, наукових, літературних традиції в епоху Відродження народжується Західноєвропейська культура.

20.Антропоцентризм і натурфілософія епохи Відродження

Філософія Відродження (XІV – XVI ст.) – це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу. У багатьох відношеннях це перехідна розумова епоха із змішаними духовними прагненнями.

З виникненням ренесансної культури змінюється стратегія мислення: схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання. Водночас відбувається докорінний перелом у поглядах на людину і місце її у Всесвіті. Навколо людини формується центральне ядро нової філософської парадигми (антропоцентризм). Людина – найвище творіння Бога. Людина здатна осягнути процес творіння, наслідуючи Творця, і навіть змагатися з Богом у творчому генії. Відродження підносило людину до рівня Бога в деяких її можливостях і діях. В формуванні антропоцентризму значний внесок зробив і Данте Аліг’єрі (1265-1321), який обґрунтовував значущість людини, корінь людського буття полягає в свободі, волі.

Епоха Відродження також представлена розвитком натурфілософських вчень. Натурфілософія – це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Серед представників натурфілософського напрямку – геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені Микола Копернік та Галілео Галілей, Джордано Бруно та інші.

Представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені знання, а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіччя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхливий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме світоглядну основу Нового часу.

21.Рацоналізм як напрямок філософії Нового часу.

Раціоналізм (розумний) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Його представники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (логіки мислення, його категоріальної структури). Р. Декарт розвивав раціоналізм, як вчення, згідно з яким розум, думка визнаються найвищою цінністю. Він сформулював чотири правила методу: по-перше, визнавати істинним тільки очевидне і чітке. Він вводить поняття «інтелектуальної інтуїції», що слугує вихідним пунктом виведення одного поняття з іншого; по-друге, простого очевидного; по-третє, шляхом дедукції одержувати більш складні висловлювання; по-четверте, діяти так, щоб не випустити жодної ланки, тобто зберігати неперервність ланцюга та умовиводів.

Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до органів чуття. Він розвиває «метод сумніву». Раціоналізм від лат. rationalis — розумний, ratio — розум —сукупність філософських напрямів, які визнають розум основою пізнання іповедінки людей і які вважають, що розумність пристрої, логічний порядокречей — це невідємна, необхідна характеристика всього всесвіту. Згідно раціоналістичним навчань загальність і необхідність —логічні ознаки достовірного знання — не можуть бути виведені з досвіду ійого узагальнень; вони можуть бути почерпнуті тільки з самого розуму, або зпонять, властивих розуму від народження, або з понять, що існують тільки ввигляді задатків, нахилів розуму. Для раціоналізму розум — вищий суддя. Розум — критерій істини. Все повинно бути піддано критиці та оцінки розуму: і релігія, і законодавство, і сам розум. І лише той має право на існування,що може встояти перед вільним і відкритим випробуванням. Раціоналізм з являється як реакція на схоластичний спосіб мислення, з його готовими істинами і незаперечним авторитетами. Раціоналізм робить ставку на людину, на його розум. Логіка його проста і зрозуміла. Людина істота розумна. Світ, що оточує його, теж розумний, отже, розумна людина, пізнавши розумний світ, може побудувати розумне життя. Основоположником цього напрямку є Р. Декарт. Основною ознакою раціоналізму можна вважати виведення факту існування мислення. Це виведення здійснюється за допомогою операції дедукції з вроджених розуму ідей. До складу вроджених ідей Декарт включає: буття Бога, існування поняття, свободу волі.

22. Еміризм як напрямок філософії Нового часу.
Емпіризм (досвід) – напрямок в теорії пізнання, який основою пізнання вважав чуттєвий досвід. Емпіризм передбачав життєве споглядання, аналіз результатів експерименту.
Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей. Зміст знання може бути представлений або як опис цього досвіду, або може бути зведений до нього. Чуттєвий досвід відображає в пізнанні об’єктивно існуючі речі.
Родоначальником емпіризму є англійський філософ Ф.Бекон (1561-1626). Він рішуче виступив проти релігійно-ідеалістичного світогляду, схоластичної філософії, яка відірвана від життя.
Як більшість мислителі Нового часу, Ф. Бекон вважав, що завдання філософії – створити новий метод наукового пізнання, переосмислити завдання науки. В своїх дослідженнях він вступив на шлях експерименту та звернув увагу на його виключну значимість для знаходження істини. Розглядаючи історію науки, Ф. Бекон установив, що в ній виразно простежуються два шляхи пізнання: догматичний та емпіричний.
Згідно з Беконом, «Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь світ...». Звідси - механістичне за своєю сутністю уявлення про істину як «точне» віддзеркалювання предметів і процесів природи і про помилки як спотворення такої дзеркальної копії вна­слідок дії різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їх і «ідолами», або «привидами», вирізняючи чотири групи та­ких ідолів: 1) «привиди роду», які пов'язані з недосконалістю самого людського розуму; 2) «привиди печери» - спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів; 3) «привиди площі» породжуються спілкуванням людей, процес якого нав'язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звични­ми, уявлення; 4) «привиди театру» - породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні тра­диції і гадки.
Отже, Бекон обстоював дослідний шлях пізнання в науці, закликав до спирання на факти, на експеримент.
Пізніше зявляється обєктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю субєктивний досвід (берклі, юм). Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її френсіс бекон, продовжують і розвивають т. Гобс, дж. Лок, дж. Берклі, д. Юм. Ф. Бекон 1561-1626. Праці новий органон, нова атлантида. Основні дослідники: бекон та декарт.

За беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини. Для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих привидів ідолів. Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає — індукція.

Індукція — це роздуми від часткового до загального. Це коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей, законів. Ф. Бекон розрізняв плодоносне та світоглядне знання.

Плодоносне — таке знання, яке приносить користь.

Світоглядне — те, що збільшує можливість пізнання, пояснюють закони природи ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці.

23.Суб'єктивний "ідеалізм" Дж.Берклі та Д.Юма.

Субєктивний ідеалізм — філ. напрям 2 пол. 17 — поч. 18 ст., Представники якого або заперечують існування обєктивного світу, або розглядають його як щось повністю визначається активністю субєкта.
Джордж Берклі (1684-1753) послідовно досліджує можливості чуттєвого пізнання дійсності. На основі роздумів про властивості субстанції як носія властивостей речей Берклі робить висновок, що субстанція принципово не дана чуттям. Натомість він схиляється до думки, що саме людські чуття виступають основою, субстанцією речей, які сприймаються як сукупність різних властивостей. У своїй першій праці "Досвід нової теорії зору", Берклі робить висновок, що людське око принципово не здатне щось бачити без відповідних ідей речей. Усі речі є лише "комплексами наших відчуттів". Їх існування можливе виключно завдяки нашій свідомості. Тому для Берклі важливо вирішити проблему, звідки ці "ідеї" виникають у наших думках. Дане питання наштовхує Берклі на необхідність обмеження абсолютності створеної ним філософської позиції суб'єктивного ідеалізму вченням раціоналістичного порядку про світ як результат однієї верховної духовної причини — Бога.

Давид Юм (1711-1776) теж продовжує лінію англійської школи сенсуалізму. На відміну від Локка (який вбачав джерело наших відчуттів у реальності поза суб'єктом) та Берклі (який вбачав джерело наших чуттів у духові, або у божестві), Юм вважає, що неможливо довести остаточно ні точку зору першого, ні точку зору другого філософа.

Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести емпіричним шляхом, відкидаючи гіпотетичні тлумачення. Тому він визначає, що людина може оперувати лише змістом наших чуттів, а не поняттям про їх субстанцію. Наші сприйняття світу не дають можливості довести ні його існування, ні його відсутності.

Усі "духовні сприйняття" він розділяє на два різновиди: перший охоплює більш сильні і визначається терміном "враження", які діють під час бачення, тактильного відчуття тощо; другий — ідеї (уявлення), які він визнає менш сильними і точними.

Юм вирізняє чуття, які утворюються різними чуттєвими органами, на відміну від вражень, які є певним результатом внутрішнього стану суб'єкта. Розум сам по собі не здатен нічого додати до вражень, він лише розділяє або об'єднує їх. Юм визнає досвід найголовнішою складовою пізнання. Досвід він розглядає як утворення схем суб'єктивних дій розуму з об'єднання чи розділення вражень.

24."Монадологія" Г.Лейбница.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) уособлює завершений тип раціоналістичної філософії. У його вченні знайшла своє місце як раціоналістична, так і проблематика сенсуалістичного та емпіристичного напрямів.

Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про “монади” – монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази, Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій – монад.

Монада – самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада – це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже, становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення монади між собою мають єдине відношення – “гармонію”. У випадку, коли в світі існує дві однакових монади, слід визнати, що вони будуть тотожними. Отже, монади різняться за своїми якостями.

Монади мають три головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується “перцепцією” (духовно пасивною здатністю сприйняття). Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Їх Лейбніц називає “монадами-душами”. Монади найвищого ступеня здатні до “аперцепції” (свідомості), їх називають “монадами-духами”. Монади не мають просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано лише розумові. Чуттєво дані тіла є комбінаціями монад, які вирізняються тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати. Об’єднання монад є невипадковим, воно визначене “завбаченою гармонією”, яка виявляє себе у самозміні монад узгоджено з іншими монадами. Причини зміни монад можуть бути зовнішніми та внутрішніми. Кожна з монад утримує в собі як минуле, так і майбутнє.

25.Основні філософські ідеї німецької класичної філософії.

Передумови: утвердження буржуазного способу виробництва в Зх. Європі; НТР; експериментальне природознавство. Основні принципи: боротьба з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією, церквою, продовження Відродження, природознавство, наукове пізнання, гносеологія.

Німецька класична філософія (к. XVIII – поч. XIX ст.) – Емануїл Кант, Фіхте, Гегель, Шелінг, Фейєрбах – продовження ідей Нового Часу (могутність розуму, гуманізм, природні прояви людини, діалектичний метод обґрунтування світового закону вічного розвитку). Становлення нового буржуазного ладу, історичні особливості Германіїї. Філософія мала подвійний характер (ідеологія для феодалів Німеччини). Е. Кант: 1) докретична філософія – природознавство (походження сонячної системи, первинні туманності, множинність світів, походження всесвіту (небулярна теорія Канта-Лапласа), дослідження космосу, діалектика (теологічна), агностицизм (непізнання). 2) кретичний – «критики чистого розуму», «критика практичного розуму», «критика здібності до судження», проблема пізнання (гносеологія) – процес пізнання: чуттєве, розсудливе, розумне; апріорі (речі в собі – незалежні і непізнавані), трансцендентність та трансцендентальність навколишнього середовища, продовження ідей Юма щодо агностицизму, пізнання: «матерія знання» - емпіричне (після досвіду); душевне (до досвіду). Основні риси: примирення ідеалізму та матеріалізму, апріорність та агностицизм, перевага розуму, один простір і один час «категоричний імператив», людина – ціль а не засіб. І. Г. Фіхте ототожнював ідею Бога з світовим моральним порядком, звільнення свого «я», філософія – само світогляд, не згоден із апріорями. «Я» - активний мислячий суб’єкт, який впливає на діалектичний процес руху від первинного (твердження) до протилежного (заперечення) і до третього (синтезу твердження і заперечення). «Не я» -деяка об’єктивна оточуюча дійсність, що впливає на «Я» - продукти діяльності свідомості. «Я» породжує «Не Я».

26.Особливості та основні напрямки некласичної філософії.

Основне завдання сучасної філософії - вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль тощо) в усьому їх розмаїтті та суперечливій взаємодії різних пластів.

В ході його осмислення доцільно звернути увагу на той факт, що класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму - з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і, усвідомлюючи власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах.

Інша істотна відмінність класичної і сучасної філософії полягає в зміні орієнтирів філософського знання. Якщо для класичної філософії вони були пов'язані з наукою (сцієнтизм), то для сучасної характерна недовіра до можливостей наукового розуму знайти відповідь на ключові, смисложиттєві питання (антисцієнтизм та постцієнтизм). Як наслідок, у творах сучасних філософів роль науки як ідеалу філософського знання часто переходить до мистецтва.

Інакша форма прояву зміни базової настанови філософського знання - це переорієнтація філософії з природничонаукового знання (класика) на гуманітарне (сучасність).

Передумовою більш глибокого осмислення проблеми людини в наш час є увага до науково-технічної революції та характеру її впливу на світогляд, спосіб існування людини тощо.

У рамках філософських дискусій навколо цих питань виділилися два основних напрямки, що у загальному можна віднести не тільки до філософії, але і ще ширше – до духовної культури взагалі.

Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом, орієнтує своїх прихильників на користь науки. Соціальні проблеми, думають вони, можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку. Науково-технічний прогрес – це не зло, а благо, треба тільки розумно користатися його плодами. Раціоналізм сцієнтистів відбився й у їхній гносеологічній установці на те, що наукове знання є вищим типом знання.

Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та лихах сучасного суспільства винні, насамперед, наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає «людинний вимір»; у гонитві за об'єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється.

27.«Філософія життя» як напрям сучасної філософії.

В сер. ХІХ ст. в розвитку європейської філософії відбуваються істотні зрушення, здійснюються спроби вийти за межі класичного раціоналізму та гносеоцентризму. Однією з перших альтернатив раціоналізму була філософія Ф. Ніцше як представника ірраціоналістичної філософії.

Ф. Ніцше, опираючись на ідеї А. Шопенгауера та Ф. Достоєвського, ставить перед собою задачу осмислити сучасну епоху та знайти шляхи конструктивного подолання кризових явищ. В центрі уваги німецького мислителя знаходиться проблема людини. Схематично його глибоке та неоднозначне розуміння людини можна викласти так: сучасна людина, якщо її розглядати в історичному контексті, є декаденсом (занепадом). Витоки занепаду людини він схильний вбачати в негативному впливові теоретичного ставлення до світу та пов'язував їх з творчістю першої теоретичної людини - Сократа. Саме його ідеї німецький мислитель кваліфікує як причини домінування в людському існуванні аполлонівського (раціонального) начала та пригнічення волі до самоутвердження в світі - волі до влади, волі до могутності.

Одним з базових чинників занепаду європейської людини є негативний та деструктивний вплив християнства - "платонізм для народу" (як його називав Ніцше). Достатньою підставою для негативної оцінки християнства Ніцше вважав орієнтацію його на підтримку слабких та немічних натур і пригнічення сильних та вольових.

Ніцше наполягає на ідеї, що найвищим принципом людського життя має бути воля до влади, воля до могутності. Людина, за Ніцше, є проміжною стадією еволюції, що знаходиться між твариною та надлюдиною, яка повинна подолати саму себе за допомогою нових моральних нерелігійних цінностей.

Вчення Ніцше, як критичне переосмислення філософії Модерну, мало величезний резонанс в філософському житті ХХ ст. 3. Інтерес до проблеми існування, її сутності людини завжди мав місце в європейській філософії. Мислителі XX століття висувають і обґрунтовують ідею про необхідність "нового повороту" до людини. При цьому найважливішими серед проблем пропонується вважати індивідуальні смисложиттеві питання.

28.Позитивізм: сутність, принципи та основні етапи розвитку.

Позитивістський напрям орієнтова­ний на перетворення філософії на науку. Основними проблемами цього напрямку є проблеми структури наукового знання, проблеми наукової ме­тодології і мови науки.

У своєму розвитку позитивістська філософія пройшла декілька етапів.

Позитивістська філософія XX століття є «третьою» хвилею позитивіз­му, що отримала назву «неопозитивізму». Неопозитивізм - широка філософська течія, вона мала свою еволюцію, змінюючи на різних етапах свого розвитку і пріоритети в проблематиці, і свої назви. Але при всіх модифіка­ціях і варіантах позитивістської філософії її основна програма і принципи залишилися незмінними.

Позитивістська філософія орієнтована на проблеми науки.Для позитивістської концепції традиційною є висока оцінка науки, її ролі у суспільному прогресі Сам термін «позитивізм» виникає з установки перетворити філософію на справжнє, наукове позитивне знання. Класичний позитивізм за­лишав за філософією роль систематизатора наукового знання, посередника і об'єднуючого фактора між різними галузями науки. Неопозитивістська філософія вважає, що її роль - бути логікою і методологією науки.

Неопозитивізм виникає у 20-х рр. XX ст. Його першою формою став логічний позитивізм, який поставив за мету логічний аналіз науки.

Концепцію логічного позитивізму розробили представники так званого «Віденського гуртка», більшість яких були логіками і математиками - М. ІЛлік, К. Гедель, Р. Карнап, II. Вітгенштейн. Неопозитивісти викидають з філософії всі «залишки» метафізичних питань, у першу чергу - проблему існування об'єктивної реальності. Ця проблема була визнана як така, що позбавлена наукового смислу.

У 60-70 рр. формується ще один варіант позитивістської філософії, який найчастіше визначається як постпозитивізм.. Постпозитивізм за­знав значного впливу ідей К. Поппера, його концепції «критичного раціоналізму». На перший план тут виступають проблеми, що викликані зміна­ми в самій організації наукового пізнання: наука стає все більш зв'язаною з промисловими комплексами, все більш динамічною, зростає колективний характер наукової творчості.

Дата добавления: 2015-05-22