Тема 6. Походження назви 1 страница

Термін Київська Русь у сучасній історіографії використовується як для позначення єдиної держави, що проіснувало до середини XII століття[9][10], так і для ширшого періоду середини XII — середини XIII століть[11], коли Київ залишався центром країни і керування Руссю здійснювалося єдиним князівським родом на принципах «колективного сюзеренітету»[12]. Обидва підходи зберігають актуальність і в наш час.

У зв'язку з тим, що центром східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, у історичній літературі Русь отримала назву «Київська Русь». Сам термін Київська Русь — книжкового походження і веде свій початок не з джерел, а зі сторінок історичних праць першої половини XIX століття. Це поняття виникло в російській науці як елемент періодизації історії країни. З часом історики ввели до наукового обігу ще два терміни «Давня Русь» і «Давньоруська держава».

У вітчизняних писемних джерелах ця держава називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних — «Руссю». Відповідно й народ цієї країни називали «руським». Однак цей термін не був довічним іменем всього народу країни. Широкого побутування він набув тут лише від 9-10 ст. Уперше в давньоруському літописові він з'являється в тексті, що стосується 852 року: «Начался прозывати Руская земля». З початком 10 ст. назва «Русь» набула офіційного значення.

Походження терміна «русь» є предметом дискусій істориків, що тривають уже понад 200 років. За цей час викристалізувалося щонайменше 3 теорії: південна, згідно з якою етнонім «Русь» має місць., середньодніпровське походження, північна, за якою ця назва була запозичена слов'янами у скандинавів, і соціальна, яка, однак, нічого не говорить про безпосереднє походження терміна, але схильна тлумачити його як назву лише верхівки східнослов'янського суспільства. Остання теорія має нині тільки історіографічний інтерес, дві перших і досі виборюють право на істинність.

Б. Рибаков, досліджуючи літописний вислів: «Поляне иже нын зовомся Русь», прийшов до висновку, що полянський союз племен (див. Поляни) Середнього Подніпров'я взяв собі за самоназву ім'я одного із племен, які об'єдналися в ньому, — «рос», відомого вже в 6 ст. далеко за межами східнослов'янського світу. Про плем'я «рос» говориться у сирійському джерелі 6 ст. — «Церковній історії» Псевдо Захарія.

Чимало вчених, особливо петербурзької школи, схиляються до тієї філологічної точки зору, що пов'язує назву «Русь» із фінською назвою шведів — «Ruotsi». Однак, як зазначає історик Г. Ловмянський, якому належить ґрунтовне дослідження цього питання, в даному разі лінгвісти вийшли за межі своїх дослідницьких можливостей. Назва «Русь», як доводить Г. Ловмянський, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров'я. У процесі створення тут держави вона стала її назвою, а пізніше набула також етнічного й соціального значення. Німецький славіст Л. Мюллер виводив походження терміна «русь» від скандинавського етноніма «Ruder». Вказуючи на значну звукову розбіжність між термінами «рудер» і «русь», він вважав, однак, що термін «русь» вживався не як самоназва скандинавів, а лише як слов'ян, еквівалент їхньої справжньої самоназви. Історики, котрі відстоюють північне походження назви «Русь», часто апелюють до авторитету «Повісті временних літ», у якій говориться: «Отъ варягъ бо прозвашася Русью, а первое бўша словене».

Іраномовне походження терміна «русь» аргументується в дослідженнях відомого іраніста В. Абаєва. Згідно з ними, етнонім «русь» відповідає перському «ruxs», що означає сяйво, або осетинському «ruxs» — «roxs» — світлий. На початку 9 ст. слово «русь» як назва держави і народу з'являється в текстах арабських та візантійських письменників. У арабській літературі назва «Русь» уперше вжита середньоазійським ученим 9 ст. ал-Хорезмі.

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами Східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Готліб-Зігфрід Байєр та Герхард Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став Михайло Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростання присутності слов'ян у керівництві Російської імперії і її Академії Наук.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст..

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою. На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

візантійський імператор Констянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;

один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг чітко називає русів слов'янським племенем;

археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Втой же час процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об'єднання і створили державу Карла I Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в Х ст. Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов'ян. Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві.

Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу.

Нормани — це загальна назва населення Скандинавії — шведів, норвежців, данців, у слов'янських літописах ототожнюються з варягами. У VII—IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Зокрема, у VIII ст. нормани з'явилися у верхів'ях Волги, підкорили фінські племена мерю, мурому, мещеру і встановили своє панування над Волзьким шляхом. У Західній Європі вони грабують, руйнують Німеччину, Францію, Англію, Італію та ін. Нормани відіграли ключову роль у формуванні і становленні давньоруської держави.

Схожий на ці західноєвропейські події є процес становлення держави в землі словенів. Літопис оповідає, що варяги у 859 році прийшли із-за моря, брали данину з «чуді, із словен і з мері, і з весі, кривичів». У 862 році ці племена вигнали варягів «в морс», але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські — мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд з цим є відомості, що Ігор був сином Олега.

У 882 році Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ.

Ряд вчених, зокрема академік Петро Толочко, приходять до висновку, що в Києві у 882 році стався спрямований проти князя християнина Аскольда державний заколот, в якому брали участь вірогідно язичники — бояри із великокнязівського оточення. В результаті до влади прийшла нова династія — Рюриковичів. Ні про яке норманське завоювання і створення руської держави, таким чином, не можна говорити. Олег із своєю дружиною стали на службу середньовічній ранньофеодальній слов'янській державі, яка на той час пройшла уже довгий шлях розвитку. Не випадково варяги не змінюють і її назви.

Варяги приходили на Русь не лише як дружинники своїх конунгів (вождів, князів), але також як купці, поєднуючи військову службу з торгівлею. Вони були нечисельними вкрапленнями у величезний слов'янський світ, що мав досить високу культуру. Тому процес їх асиміляції слов'янами здійснився дуже швидко, і варяги не зіграли, та й не могли зіграти вирішальної ролі у формуванні і розвиткові великої середньовічної слов'янської держави — Київської Русі.

Нині фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля:

«Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Князь Олег (882–912 рр.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва тепер поширювалась ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю.

Значних успіхів вона досягнула і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега була діяльність по захисту держави від нападів сусідів, у тому числі й варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава I Мудрого. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу». В такий же спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку Візантія виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда.

У Повісті времяних літ описаний похід Олега на Царгород 907 року. Значна частина істориків вважає його легендарним, оскільки він відсутній у інших джерелах. Відомості про цей похід можуть базуватися на поході 860 року Аскольда і Діра, або на пізніших походах Ігоря.

У 911 році був підписаний новий, значно вигідніший і ширший договір. Були укладені і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

Наступник Олега князь Ігор I (912—945 рр.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 році за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався до Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. У 943 році ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.

В роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. У 915 році вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак у 930 році порушили угоду і почали напади. Дослідження сучасних істориків свідчать, що це пов'язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі. У Києві не зразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х рр. X ст. надавали Візантії військову допомогу. Зокрема, русичі у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

У 30-ті рр. X ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжувала зростати. Русь посилює свої намагання міцно утвердитися в Причорномор'ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо в Приазов'ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля руські керівники спрямовують на боротьбу проти Візантії. На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини і у 941 році починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві біля Константинополя греки використали пальну суміш — «грецький вогонь», яким спалили багато човнів і примусили слов'ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував у 943 році новий похід, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. У 944 році було укладено новий русько-візантійський договір, який увібрав в себе статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені.

Загинув Ігор у 945 році під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Така форма збирання, відсутність законодавчо встановлених розмірів податку приводили до того, що у населення часто забиралося майно, руйнувалося господарство. У країні в цілому, а особливо у волелюбних древлян та інших племен, зростало невдоволення. Древляни влаштували під Іскоростенем засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина.

Тема 7. Візантійська імперія (грецькою: Βασιλεία των Ῥωμαίων — Basileia tōn Rōmaiōn, царство Ромеїв, царство Римське, Римська імперія, 395–1453) — середньовічна держава, східна частина Римської імперії. У староруських і старослов'янських літописах також вживається назви Християнське і Грецьке царство. Ще одна назва цієї держави Романія від якої походить назва сучасної балканської країни — Румунія.

Назва «Візантійська імперія» держава одержала в працях істориків уже після свого падіння, вперше від німецького вченого Ієроніма Вольфа в 1557. Назва походить від середньовічної назви Візантій, якою позначали поселення, яке існувало на місці сучасного Стамбула (Царгорода, Константинополя) до розбудови його Констянтином Великим, тобто Візантійська імперія — та з Римських імперій, центром якої було місто Візантій.

Жителі імперії, серед яких були предки сучасних греків, південних слов'ян, румун, молдаван, італійців, французів, іспанців, турків, арабів, вірмен та багатьох інших сучасних народів називали себе ромеями або римлянами. Саму ж імперію вони іноді називали просто «Романія», але нерідко іменували її — держава ромеїв. Столиця — Константинополь (античний Візантій, слов'янський Царгород, тепер Стамбул).

Як спадкоємиця Римської імперії Візантійська держава не лише успадкувала його найбагатші провінції та зберігала культурні надбання, тож довгий час являла собою духовний, культурний, економічний і політичний центр Середземноморря. Її столиця — Константинополь (древній Візантій) в документах тих часів називався Рим. Її правителі в часи найбільшої могутності правили землями від африканських пустель до дунайських берегів, від Гібралтарської протоки до хребтів Кавказу.

Немає єдиної думки, коли утворилася Візантійська імперія. Багато хто розглядає Констянтина І (306–337), засновника Константинополя, за першого Візантійського Імператора. Деякі історики вважають, що ця подія відбулася передніше, протягом царювання Діоклетіана (284–305), який для полегшення управління величезною імперією, офіційно поділив її на східну і західну половини. Інші вважають за переломне царювання Феодосія І (379–395) та офіційне витискання Християнством поганства, або, час його смерті в 395, коли політичне розділення між Східною і Західною частинами імперії всталилось. Також віхою є 476 рік, коли Ромул Август, останній західний імператор, відмовився від влади та відповідно імператор залишився лише в Константинополі. Важливим моментом став 620 рік коли за імператора Іраклія державною мовою офіційно стала грецька.

Занепад імперії пов'язаний з багатьма причинами, як зовнішніми так і внутрішніми. Це розвиток інших регіонів світу, зокрема Західної Європи (в першу чергу Італії, Венеціанської і Генуезської республік), а також країн ісламу. Також це загострення протиріч між різними регіонами імперії і розкол її на Грецьке, Болгарське, Сербське та інше царства.

Вважають, що імперія припинила існування з падінням Константинополя під ударами Османської імперії в 1453, хоча її залишки проіснувала ще декілька років, до падіння Містри в 1460 і Трапезундської імперії в 1461. Але слід звернути увагу, що середньовічні південнослов'янські джерела описують падіння Візантійської імперії не як падіння Римської чи Ромейської імперії (адже вони себе теж вважали ромеями), а як падіння Грецького царства — одного з царств, яке входило до складу імперії. Також слід пам'ятати, що як імператори Священної Римської імперії так і султани Османської імперії називали себе римськими імператорами і спадкоємцями Римської імперії.

Найбільші території імперія контролювала за імператора Юстиніані І, що вів широку завойовницьку політику в західному Середземномор'ї прагнучи відновити колишню Римську імперію. З цього часу вона поступово втрачала землі під натиском варварських королівств і східноєвропейських племен. Після арабських завоювань займала лише територію Греції і Малої Азії. Експансія в IX–XI століттях змінилася серйозними втратами, розпадом країни під ударами хрестоносців і загибеллю під тиском турків-сельджуків і турків-османів.

Етнічний склад населення Візантійської імперії, особливо на першому етапі її історії, був вкрай строкатим — греки, сирійці, копти, вірмени, грузини, євреї, елінізовані малоазійські племена, фракійці, іллірійці, даки. Зі скороченням території Візантії (починаючи з VII століття) частина народів залишилася поза її межами — у той же час сюди приходили і розселялися нові народи (готи в IV–V ст., слов'яни в VI–VII ст., араби в VII-І ст., печеніги, половці в XI–XIII ст. і ін.). У VI–XI ст. до складу населення Візантії входили етнічні групи, з яких надалі сформувалася італійська народність. Переважну роль в економіці, політичному житті і культурі Візантії грало грецьке населення. Державна мова Візантії в IV–VI століттях — латинська, з VII століття і до кінця існування імперії — грецька.

Тема 8. Якщо у XVI – на початку XVIІ століть визначальний вплив на європейську моду в більшості країн здійснював предусім іспанський двір, то з середини XVIІ ст. ця роль переходить до французького королівського двору. В цей період Франція стає сильною, розвиненою країною, класичним зразком абсолютистської монархії. У XVIІ ст. Франція переживає бурхливий розвиток культури і мистецтв, за нею закріплюється пріоритет у царині моди.

В цей час в європейському мистецтві зародився новий художній стиль – бароко, що прийшов на зміну маньєризму та мистецтву Відродження. Характерними рисами цього стилю стали парадність, театральність, пишність, вигадливість, живописність; контрасти ритмів, світла та тіні, матеріалів та фактур; монументальність, декоративність. Як і в кожному культурно-мистецькому стилі, в європейському бароко можна бачити певну цілісність у створенні ідейно-образної і формально-стилістичної систем у відображенні довколишнього світу. Цей стиль по-своєму відобразив специфіку і неординарність Нового часу, з притаманними йому великими науковими відкриттями, естетичним прозрінням, художніми досягненнями.

З терміном "бароко" асоціюється щось таке, що відхиляється від класичної форми. Щодо походження бароко як одного із стилів Нового часу, то не існувало й не існує досі єдиної позиції дослідників. Відтоді, як основні противники бароко, – класицисти, – побачили в ньому щось "нове", "примхливе", "оригінальне", його стали співвідносити з маньєризмом, як манерою, що породжена часом кризи ренесансних естетичних ідеалів. Вивчення стилю бароко в образотворчому мистецтві привернуло увагу таких визначних зарубіжних вчених, як К.Гурліт, А.Шмарзов, А.Річчі, Х.Геймюллер, Ф.Дурм, Г.Вьольфлін, А.Хаузер, Р.Вітковер, Г.Зелдмайєр, Е.Панофський, В.Флек. Всі вони перш за все прагнули з’ясувати причини виникнення цього нового стилю, що виходив за дотогочасні культурно-естетичні норми та сконструював власний примхливий, незвичний універсум. В цьому деякі дослідники і вбачають зв'язок бароко з маньєризмом, представники якого відмовились від наслідування природі в дусі ренесансних гуманістичних ідеалів, затвердивши власну суб’єктивну картину світу. У проявах тривоги та занепокоєння, властивих творам майстрів бароко, проглядається зв'язок з баченням світу маньєристами, котре відображувало за-нурення у власне "Я" ("відчуження") у результаті розчарування в ідеалах раннього капіталістичного суспільства. Деякі вчені вважають, що з 1580 року до 1620-1630-х років тривала "осінь Відродження", тобто в період формування нових стилів, – бароко і класицизму, – існували й "рецидиви" маньєризму. Одним з перших здійснив спробу оцінити художні достоїнства та новизну сти-лю бароко наприкінці ХІХ ст. німецький вчений Г. Вьольфлін. Він назвав баро-ко "могутнім стилем", що прийшов на зміну Ренесансу. Досліджуючи формально-стилістичні особливості бароко, Г. Вьольфлін ставив перед собою запитання: "Де коріння барокко?", "У що перевтілився Ренессанс?", "Яким є комплекс ознак, що визначають стиль барокко?", – аналізував твори майстрів образотворчого мистецтва, які вважалися передвісниками стилю. "Ті обставини, що бароко відмовився від ідеалів Дюрера та Рафаеля, знаменує собою не прогрес і не занепад, але іншу орієнтацію щодо художнього сприйняття світу".

Класицисти XVII ст., на відміну від теоретиків бароко, створили логічно довершену класицистичну доктрину й першими звинуватили майстрів бароко в бажанні змагатися з древніми зодчими, а не поклонятися їхній величі. Вони відзначили порушення ними загальноприйнятих класичних ордерних норм, втрату почуття міри і спокою в трактуванні архітектурних форм і живописних образів. Теоретик класицизму Нікола Буало назвав бароко новою поетичною модою, "плодом італійської музи". Просвітителі XVIII ст. також бачили в бароко прояв "поганого смаку", відзначали його неприродність і "штучність його надуманої стилістики". Теоретик пізнього класицизму, видатний німецький вчений І.Вінкельман вважав бароко художнім явищем, "полегшеним дурним смаком", "відсутністю грації", оскільки "хороший смак" – це шлях наслідування природі, втілений майстрами грецької класики.

Барочна стилістика проявляється в усіх видах мистецтва, у тому числі у декоративно-ужитковому мистецтві. Характерним є тяжіння до цілісних систем, до узагальнюючих та поєднуючих форм. Зокрема в костюмі спостерігається поступовий відхід від чітких ліній, правильних форм та стриманої гармонійності доби Ренесансу; складні силуетні форми на основі контрасту об’ємів та пропорцій; урочистість, пишність, розкішність, помпезність, експресія, життєрадісність, яскравість; вигадлива й різноманітна орнаментація костюма на основі рослинних та квіткових сюжетів (листя аканта; екзотичних квітів, часто у вигляді складних композицій, букетів, гірлянд; вишуканих фруктових плодів), морських раковин, перлин.

З другої половини XVII століття панівне становище в європейській моді посів французький двір короля Людовика XIV. Це період розквіту абсолютної монархії у Франції. Однім з її проявів стала мода дворянська й королівська, продовжувачка моди іспанської, – звичайно, пристосована до французьких смаків. Йдеться не лише про одяг, взуття, аксесуари, зачіски та парфуми, а власне про світські уподобання, розваги, манери, форми спілкування й соціальної поведінки, – про спосіб життя, що вимагав слідування певним правилам, нормам, пріоритетам. Взірцем слугував сам французький монарх, який любив і розвивав науки, театр, балет, музичне мистецтво, захоплювався світськими розвагами, прикрасами та вишуканим одягом. При цьому його гардероб постійно оновлювався не лише в кількісному сенсі, але й у художньо-декоративному та композиційному.

Стилістика французького костюма Бароко бере свій початок із старої конструкції моди маньєризму, але строгу геометрію іспанського плаття замінила пластичність, ясні тони й фарби, змістовна наповненість, складність крою. Строгі форми іспанської моди стали більш фігурними, динамічними, зникає силуетний "трикутник". Костюм став дуже мальовничим. Формоутворення базується на складному драпіруванні, що враховує світло, тінь, ступінь прозорості та блиску, рухи людини й загальну індивідуальність того, хто його носить. Вбрання стає індивідуалізованим, відображує смаки й соціальний статус власника.

Починаючи з ХVII ст., французький смак і мода в одязі опанували всією Європою на декілька століть. Мода бароко ввела нові матеріали й прикраси, загальний вид костюма став зовсім іншим: підкреслювались природні контури фігури, а пишні форми стали чітко стилізованими. Загальному стилю одягу відповідають і повільні плавні рухи, необхідні для складних церемоніалів. У драпіровках плаття втілилася фантазія, а разом з нею і прагнення до ексцентричності й розкоші. В цю епоху європейський костюм стає настільки складним і декоративним, що, на перший погляд, неможливо розрізнити окремі його частини. Поряд з мистецьким кроєм, мода використовує різноманітні прикраси – мережива, шнури, тасьму, стрічки, облямівку й вишивки. Ці прикраси розшиваються по всьому платтю, що й саме по собі виготовлене з візерунчастої парчі. Надмірність художньо-декоративного оформлення підпорядковує собі навіть констру-кцію та технологію виготовлення костюма. Наприклад, шви рукавів і жилетів не зшиваються, що дає можливість бачити розкішну мереживну нижню білизну, яка по своїй красі може суперничати із золотом вишитою парчею.

Слід зазначити, що правління Людовіка XIV французького відзначилось не лише впровадженням нової моди в європейському костюмі. За наказом і за особистого сприяння "Короля-Сонця" був зведений Версаль, що став найблискучішим двором Європи ХVII-ХVIIІ ст., засновані Паризька Академія наук, Паризька обсерваторія, Королівська Музична Академія. Поступово витиснувши латину, французька мова стає мовою міжнародної дипломатії, а згодом і всієї європейської аристократії.

Із Франції мода стрімко поширювалась по всій Європі. З 1642 р. французи почали розсилати в інші держави ляльок людського зросту, одягнених за останньою модою. Їх називали Пандорами на честь героїні давньогрецької міфології. Ляльок зазвичай було дві: "велика Пандора", одягнена за офіційною придворною модою Версалю, та "мала Пандора", яка демонструвала зразки неофіційного домашнього одягу. Подорожування воскових Пандор було визначною міжнародною подією, якій надавали великого значення. Країни, що перебували у стані війни навіть припиняли воєнні дії та укладали тимчасове перемир'я.

Дата добавления: 2015-05-22