Комплекс неповноцінності та компенсація у концепції Адлера

Почуття неповноцінності і компенсація. На самому початку своєї кар'єри, коли він ще співпрацював з Фрейдом, Адлер опублікував монографію, має назву «Дослідження неповноцінності органу та її психічної компенсації». У цій роботі він розвинув теорію про те, чому одне захворювання турбує людину більше, ніж інше, і чому одні ділянки тіла хвороба вражає скоріше, ніж інші. Він припустив, що у кожного індивідуума якісь органи слабші інших, і це робить його більш сприйнятливим до хвороб і поразок саме даних органів. Більш того, Адлер вважав, що у кожної людини відбувається захворювання саме того органу, який був менш розвинений, менш успішно функціонував і, в цілому, був «неповноцінним» від народження. Так, наприклад, деякі люди народжуються з важкою алергією, що може призвести до пошкодження, скажімо, легенів. Ці люди можуть страждати частими бронхітами або інфекційними захворюваннями верхніх дихальних шляхів. Адлер згодом спостерігав, що люди з вираженою органічною слабкістю або дефектом часто намагаються компенсувати ці дефекти шляхом тренування і вправ, що нерідко призводить до розвитку видатної майстерності або сили: «Майже у всіх видатних людей ми знаходимо дефект якого органу; складається враження, що вони дуже страждали на початку життя, але боролися і подолали свої труднощі».Історія та література надають багато прикладів виняткових досягнень, які є результатом зусиль, зроблених для подолання недостатності органу. Таким чином, неповноцінність органу, тобто його вроджена слабкість або недостатнє функціонування, може призводити до вражаючих досягнень в житті людини. Але вона ж може спричинити за собою і надмірно виражене відчуття власної неповноцінності, якщо зусилля, спрямовані на компенсацію дефекту, не призводять до бажаного результату.Звичайно, в ідеї про те, що організм намагається компенсувати свою слабкість, не було нічого нового. Лікарям давно було відомо, що якщо, наприклад, одна нирка погано функціонує, інша бере на себе її функції і несе подвійне навантаження. Але Адлер вказав на те, що цей процес компенсації має місце в психічній сфері: люди часто прагнуть не тільки компенсувати недостатність органу, але у них також з'являється суб'єктивне почуття неповноцінності, яке розвивається з відчуття власного психологічного чи соціального безсилля. Комплекс неповноцінності і його витоки. Адлер думав, що почуття неповноцінності бере свій початок у дитинстві. Він пояснював це таким чином: дитина переживає дуже тривалий період залежності, коли вона абсолютно безпорадна і, щоб вижити, повинна спиратися на батьків. Цей досвід викликає у дитини глибокі переживання неповноцінності в порівнянні з іншими людьми в сімейному оточенні, більш сильними і могутніми. Поява цього раннього відчуття неповноцінності позначає початок тривалої боротьби за досягнення переваги над оточенням, а також прагнення до досконалості і бездоганності. Адлер стверджував, що прагнення до переваги є основною мотиваційною силою в житті людини. Таким чином, відповідно до Адлера, фактично все, що роблять люди, має на меті подолання відчуття своєї неповноцінності і зміцнення почуття переваги. Однак відчуття неповноцінності з різних причин може у деяких людей стати надмірним. У результаті з'являється комплекс неповноцінності - перебільшене почуття власної слабкості і неспроможності. Адлер розрізняв три види страждань, випробовуваних в дитинстві, які сприяють розвитку комплексу неповноцінності: неповноцінність органів, надмірна опіка і відкидання з боку батьків.По-перше, у дітей з якою-небудь уродженою фізичною неповноцінністю може розвинутися почуття психологічної неповноцінності. З іншого боку, діти, батьки яких надмірно їх балують, потурають їм у всьому, виростають недостатньо упевненими у своїх здібностях, тому що за них завжди все робили інші. Їх турбує глибоко вкорінене почуття неповноцінності, так як вони переконані, що самі не здатні долати життєві перешкоди. Нарешті, батьківська зневага до дітей, відкидання може стати причиною появи у них комплексу неповноцінності з тієї причини, що відкидаємі діти в основному відчувають себе небажаними. Вони йдуть по життю без достатньої впевненості у своїй здатності бути корисними, коханими і оціненими по достоїнству іншими людьми. Як ми побачимо далі, кожен з цих трьох видів страждань у дитинстві може зіграти вирішальну роль у виникненні неврозів у зрілі роки. Однак, незалежно від обставин, що грають роль грунту для появи почуття неповноцінності, у індивідуума може у відповідь на них з'явитися гіперкомпенсація і, таким чином, розвивається те, що Адлер назвав комплексом переваги. Цей комплекс виражається в тенденції перебільшувати свої фізичні, інтелектуальні чи соціальні здібності. У будь-якому випадку прийом гіперкомпенсації являє собою перебільшення здорового прагнення долати постійне відчуття неповноцінності. Відповідно, людина, що володіє комплексом переваги, виглядає звичайно хвалькуватою, зарозумілою, егоцентричною і саркастичною. Створюється враження, що дана людина не в змозі прийняти себе (тобто у неї низька думку про себе).

Дата добавления: 2015-05-22